Рішення № 96099578, 07.04.2021, Салтівський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Московський районний суд м. Харкова)

Справа № 643/7061/20

Провадження № 2/643/740/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.04.2021 Московський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого Поліщук Т.В.,

за участю секретаря судового засідання Новакової Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Харківська міська рада, Управління служб у справах дітей Харківської міської ради, про виселення та зняття з місця реєстрації, -

В С Т А Н О В И В:

З позовною заявою до суду звернувся ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Харківська міська рада, Управління служб у справах дітей Харківської міської ради, в якій просить: виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та виселити і зняти з реєстрації ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 .

Позовна заява обґрунтована тим, що заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 20.02.2015 у справі № 643/1913/15-ц його, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 визнано таким, що втратив право користування житловим приміщенням – квартирою АДРЕСА_1 , знявши його з реєстраційного обліку за вказаної адреси. В подальшому ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 22.04.2015 заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 20.02.2015 скасовано. У зв`язку із поновленням реєстрації місця проживання у позивача відновилось і право на користування вказаним житловим приміщенням, і на його приватизацію. В період між зняттям позивача з реєстраційного обліку та поновленням на реєстраційному обліку ОСОБА_5 скористався своїм правом на приватизацію та одержав у власність квартиру АДРЕСА_1 , яку в подальшому продав. За рішенням Московського районного суду м. Харкова від 22.11.2018 у справі № 643/8962/17 скасоване розпорядження № 224-Ц1 від 17.03.2015 відділу приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації виконкому ХМР в частині приватизації ОСОБА_5 квартири АДРЕСА_1 , та визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно – квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_5 , р. № 5-15-319164-Ц1, видане 17.03.2015. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 17.01.2020 у справі № 643/8155/19 визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Кошель Т.В., зареєстрований за № 1184, недійсним, та скасовано державну реєстрацію права власності на квартиру. В задоволенні позову в частині витребування квартири на користь позивача відмовлено, оскільки квартира не приватизована, та позивач не є її власником. Позивач зареєстрований у спірній квартирі з 1997 року, проте не може користуватися житлом. Позивач зазначає, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном особа має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Ухвалою суду від 19.05.2020 провадження у справі відкрито та визначено розглядати справу за правилами загального позовного провадження.

Від органу опіки та піклування Департаменту служб у справах дітей ХМР надійшов висновок № 315 від 16.06.2020 про недоцільність виселення малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з квартири АДРЕСА_1 . Наданий висновок обґрунтований тим, що зі змісту позовної заяви та додатків до неї не вбачається, де буде мешкати малолітній ОСОБА_6 після виселення зі спірного житлового приміщення. Виселення малолітнього ОСОБА_3 з житлового приміщення, в якому він проживає з батьками, безумовно вплине на його права та інтереси.

Третя особа Харківська міська рада надала письмові пояснення щодо позову, в яких просить у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, посилаючись на те, що позивач не набув права власності на спірне нерухоме майно в порядку, встановленому чинним законодавством України, власником спірної квартири фактично продовжує бути Харківська міська рада, оскільки квартира є неприватизованою, договір купівлі-продажу квартири скасовано. Також, відповідач у позові посилається на низку судових рішень, які до позову не додані. Вказує, що Харківська міська рада, як фактичний власник спірного житлового приміщення, наділена виключним правом на звернення до суду з даним позовом, а ОСОБА_1 є неналежним позивачем у справі, його вимоги є передчасними.

Унаданий в ухвалі час відповідачі відзив на позовну заяву не надали.

Частиною восьмою статті 178 ЦПК України визначено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. Аналогічне положення міститься і в ч. 2 ст. 191 ЦПК України.

Ухвалою суду від 12.01.2021 підготовче провадження у справі закінчено, і справу призначено до судового розгляду.

Учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином і вчасно.

До початку судового засідання представник позивача адвокат Тимошенко Л.В. на електронну адресу суду подала заяву, в якій просить розглянути справу без участі сторони позивача, позов задовольнити, зазначивши, що іншого способу захисту прав позивача немає, відповідачі жодних правових підстав користуватися або володіти квартирою не мають, зареєстрований ОСОБА_4 не є членом родини позивача, відповідач ОСОБА_4 має фактично інше житлове приміщення для проживання.

Третя особа Департамент служб у справах дітей ХМР просила розглядати справу без участі її предствника та ухвалити рішення з урахуванням наданого висновку.

Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ч.3 ст. 12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ч.ч.5,6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно наданих позивачем письмових доказів, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_4 з 19.10.2016 та ОСОБА_1 з 03.02.1997, що підтверджується довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб.

Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02.03.2020, квартира АДРЕСА_1 була зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу серії та номер 1184, виданого 30.03.2015 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кошель Т.В.

02.03.2020 прав власності ОСОБА_3 на вказану квартиру скасовано на підставі рішення Московського районного суду м. Харкова від 17.01.2020 № 643/8155/19.

Відповідно ч.1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частина 2 ст. 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право власності є непорушним.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням ЄСПЛ постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року).

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Отже, врахування пропорційності, яка є принципом цивільного судочинства, забезпечує розумний баланс між інтересами сторін.

Зазначений правовий висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у справі № 1326/1314/2012, провадження № 14-358звц18 від 06 листопада 2018 року.

Згідно положень ст. 7 Закону України зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: заяви особи або її представника, що подається до органу реєстрації; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства; підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту; підстав на право користування житловим приміщенням.

Відповідно до положень ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Частиною 3 статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Відповідно до положень статей 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з нормою статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч.1 ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Як зазначено у п. 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07.02.2014, застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані (статті 57 - 59 ЦПК), на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню незалежно від того, на своїй чи на чужій земельній ділянці або іншому об`єкті нерухомості відповідач вчиняє дії (бездіяльність), що порушують право позивача.

Відповідно до ст.3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (ратифікована постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року №789-ХІІ і набула чинності для України 27.09.1991 року), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права і обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх необхідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Відповідно до ч.4 ст.311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №648/448/19, провадження №61-366св20.

В порушення вимог ст. 83 ЦПК України стороною позивача на підтверджень обставин, на які він посилається, не надані належним чином виготовлені та завірені копії судових рішень, а саме від 22.11.2018 по справі № 643/8962/17 та від 17.01.2020 по справі № 643/8155/19.

Як сам зазначає позивач у позові, він не є власником спірної квартири, та квартира є неприватизованою. Після скасування державної реєстрації права власності на квартиру за ОСОБА_3 позивач права власності на квартиру не набув.

Також, суду не надано доказів того, на якій правовій підставі у спірній квартирі зареєстрований відповідач ОСОБА_4 , та клопотань до суду щодо витребування зазначених доказів від сторони позивача не надходило.

Також, суду не надано належних, достовірних та достатніх доказів того, що відповідачі самоправно зайняли спірне житлове приміщення, фактично проживають в ньому.

Крім того, суд дійшов до висновку, що позивачем невірно обраний спосіб захисту порушеного права, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Відповідно, з урахуванням визначеного позивачем способу захисту порушеного права, відсутності належних, достатніх та допустимих доказів про предмет доказування, правові підстави для задоволення позову відсутні.

Приймаючи до уваги наслідки розгляду спору судом, суд вважає за необхідне застосувати положення ст. 141 ЦПК України, й понесені позивачем судові витрати по сплаті судового збору покласти на позивача відповідно до п.2 ч.2 ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 7, 10-13, 18, 76-81, 89, 128-131, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд –

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Харківська міська рада, Управління служб у справах дітей Харківської міської ради, про виселення та зняття з місця реєстрації, відмовити.

Позивач ОСОБА_1 – АДРЕСА_2 .

Відповідач ОСОБА_2 – АДРЕСА_3 .

Відповідач ОСОБА_4 – АДРЕСА_2 .

Третя особа Харківська міська рада – 61003 м. Харків, майдан Конституції, 7.

Третя особа Управління служб у справах дітей Харківської міської ради – 61002 м. Харків, вул. Чернишевська, 55.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення, безпосередньо до суду апеляційної інстанції

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя: Т. В. Поліщук