Рішення № 96005242, 05.04.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 квітня 2021 р. м. Вінниця Справа № 120/348/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Воробйової Інни Анатоліївни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини 3008 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинии дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі- ОСОБА_1 , позивач) до військової частини А3008 Національної гвардії України (далі - військова частина А 3008, відповідач ), із адміністративним позовом, в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини щодо не проведення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28 квітня 2020 року по 30 грудня 2020 року включно;

- зобов`язати військову частину виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 28 квітня 2020 року по 30 грудня 2020 року включно.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивачка зазначає, що проходила службу у військовій частині та у квітні 2020 року її виключено із списків особового складу. Однак, відповідач не провів з нею розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки та речове майно, у зв`язку із чим позивачка звернулась до суду та рішеннями позови задоволено.

30.12.2020 р. на картковий рахунок надійшла компенсація за речове майно та відпустки, однак не виплачено середнього заробітку за час затримки розрахунку, що і стало підставою для звернення до суду вже з цим позовом.

Ухвалою суду від 22.01.2021 р. відкрито провадження у справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного провадження в порядку письмового провадження без виклику учасників справи.

12.02.2021 р. надійшов відзив, в якому відповідач просив відмовити в задоволенні позову вказуючи, що відповідно до норм чинного законодавства, військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Проте позивачка виключена за її згодою. Також, вказав, що відпустка як одинокій матері та компенсація на речове майно не є складовими заробітної плати, відповідно на них не поширюється статті 116,117 КзпП України.

24.02.2021 р. надійшла відповідь на відзив, в якій вказано вкотре вказано, що не проведено в день звільнення остаточного розрахунку, відтак, наявні підстави для стягнення середнього заробітку.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступне.

Наказом ТВО командира військової частини А3008 №87 від 28.04.2020 р. виключено із списків особового складу військової частини ОСОБА_1 .

Вважаючи, що при звільненні відповідачем не були проведенні необхідні розрахунки з виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки, позивачка звернулась до суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 27.10.2020 року у справі № 120/4081/20-а відповідача зобов`язано нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористанні календарні дні додаткової відпустки як одинокій матері за період з 2015 року по 2020 роки.

На виконання вказаного судового рішення позивачці виплачено належні їй суми грошового забезпечення 11.11.2020 р. в розмірі 23 403,60 грн., що підтверджується випискою по картковому рахунку.

Також рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 02.11.2020 року у справі № 120/4510/20-а відповідача зобов`язано нарахувати та виплатити грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.

На виконання даного судового рішення позивачці виплачено належні їй суми грошового забезпечення 30.12.2020 р. в розмірі 13 295,25 грн., що підтверджується випискою по картковому рахунку.

Однак, позивачці не виплачено середній заробіток розрахунку при звільненні, не погоджуючись із чим, звернулась до суду із цим позовом.

Визначаючись щодо заявлених вимог суд керується та виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, посилаючись на своє ж Рішення від 6 липня 1999 року №8-рп/99, зауважив, що "служба в міліції, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов`язані з постійним ризиком для життя і здоров`я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Частина п`ята статті 17 Конституції України покладає на державу обов`язки щодо соціального захисту не тільки таких громадян, а й членів їхніх сімей. Конституційний Суд України вважає, що ці положення поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо".

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-ХІІ).

За приписами статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Абзацом першим частини першої статті 9 Закону №2011-ХІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

В свою чергу, за правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже як видно, стаття 116 КЗпП оперує поняттям "всі суми, що належать працівнику", а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.

Чинне законодавство передбачає обов`язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошової компенсації за додаткові відпустки на день виключення зі списків особового складу військової частини, що також підтверджено судовим рішенням у справах № 120/4081/20-а.

Отже, компенсація за додаткову відпустку належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.

Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини.

Указані висновки кореспондуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно з якою під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Відтак, беручи до уваги вищепроцитоване та те, що в момент звільнення позивачці не виплачено всіх сум належних до виплати, суд вважає за необхідне визнати протиправною бездіяльність військової частини А3008 щодо невиплати всіх сум, що належали позивачі з 28.04.2020 р. по 30.12.2020 р.

Також при здійсненні розрахунків та визначенні розміру належної до виплати суми відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні ОСОБА_1 , відповідач має виходити з розміру недоплаченої суми із дотриманням співмірності при визначенні суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 р.

Таким чином, з урахуванням принципу справедливості та співмірності ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, наявні підстави для часткового задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання військової частини нарахувати та виплатити позивачеві середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з дня звернення до суду із вимогами про виплату компенсації за додаткову відпустку до фактичної виплати такої.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми ( висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідна правова позиція викладена в постанові ВС від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.

Відтак, суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні та визначити суму, яка підлягає сплаті , з огляду на таке.

У цій справі загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 79 664,85 гривень, з яких: грошове забезпечення 42 966 гривень (53,93%), компенсація за неотримане майно 23 403,60 грн.(29,38%) та компенсація за відпустку 13 295,25 гривень (16,69%).

Отже суд, виходячи з принципу пропорційності, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на її користь 67 592,98 гривень як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (46,07 % від 146 718 грн. (594 (середньоденний заробіток х 247 кількість днів затримки розрахунку (28.04.2020 р.по 30.12.2020 р.))).

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовній вимоги підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини третьої статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим, відповідно до статті 5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору, відтак такий не сплачувався, а отже не підлягає відшкодуванню.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

адміністративний позов задовольнити частково .

Визнати протиправною бездіяльність військової частини 3008 Національної гвардії України щодо не проведення ОСОБА_1 нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28 квітня 2020 року по 30 грудня 2020 року включно

Зобов`язати військову частину 3008 Національної гвардії України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 28 квітня 2020 року по 30 грудня 2020 року включно в сумі 67 592,98 (шістдесят сім тисяч п`ятсот дев`яносто дві гривні 98 копійок).

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач : військова частина 3008 Національної гвардії України (вул.Некрасова 72, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 08803572).

Повний текст рішення сформовано: 05.04.2021 р.

Суддя Воробйова Інна Анатоліївна