Рішення № 95986589, 31.03.2021, Краматорський міський суд Донецької області

Справа № 234/58/21

Провадження № 2/234/24/21

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 березня 2021 року м. Краматорськ

Краматорський міський суд Донецької області у складі судді Костюкова Д.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня № 1» Краматорської міської ради про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні, вихідної допомоги та середнього заробітку за час розрахунку при звільненні,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня № 1» Краматорської міської ради про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні, вихідної допомоги та середнього заробітку за час розрахунку при звільненні, посилаючись на наступне. У період з 01.04.2004 року по 12.10.2020 року вона перебувала у трудових відносинах з КНП «Міська лікарня № 1» Краматорської міської ради. З 01.03.2015 року перебувала на посаді завідувача інфекційного відділення цієї лікарні. Інфекційне відділення КНП «Міська лікарня № 1» Краматорської міської ради з початку запровадження карантину в Україні відповідно до Постанови кабінету міністрів України «Пре запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» № 211 від 11.03.2020 працювало та приймало хворих з пневмонією, ознаками коронавірусу COVID-19, більша частина яких в подальшому підтверджувалася позитивними ПЛР-тестами. В.о. головного лікаря ОСОБА_2 та заступник головного лікаря з лікувальної роботи ОСОБА_3 в КНП «Міська лікарня № 1» надавалися медичні послуги «Стаціонарна допомога пацієнтам з гострою респіраторною хворобою COVID-19, спричиненою коронавірусом SARS- CoV-2» без укладання відповідних договорів з НСЗУ про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій щодо наданням медичної допомоги пацієнтам з гострою респіраторною хворобою COVID-19, спричиненою коронавірусом SARS-C'oV-2. Відповідачем не виконувалися постанови Кабінету міністрів України № 246 від 25.03.2020 «Деякі питання оплати праці медичних та інших працівників, які безпосередньо зайняті на роботах з ліквідації гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», №311 від 24.04.2020 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення державних фінансових гарантій медичного обслуговування пацієнтів з гострою респіраторною хворобою COVID-19, спричиненою коронавірусом SARS-CoV-2, та належної оплати праці медичних та інших працівників, які надають медичну допомогу таким пацієнтам», які були прийняті КМУ відповідно та на виконання п. 5 прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», тому 12.10.2020 року вона, відповідно до положень частини 3 статті 38 КЗпП подала заяву про звільнення за власним бажанням у зв`язку з вищевикладеними порушеннями трудового законодавства України з боку відповідача, але у наказі №140-к від 12.10.2020 року, який виданий у день подачі нею відповідної заяви, відповідач порушуючи вимоги законодавства України про працю не конкретизував підстави звільнення, зазначивши лише статтю 38 КЗпП. З наказом про звільнення вона була ознайомлена 13.10.2020 року. У наказі про звільнення відповідачем встановлена виплата їй компенсації за невикористану щорічну відпустку тривалістю 44 календарних дні, виплаті вихідної допомоги відповідно до частини 1 статті 44 КЗпП не зазначена. Разом з цим, частиною 1 статті 44 КЗпП передбачено, що при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства пре працю, колективного чи трудового договору працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку. Її звільнили у день подачі заяви, але проігнорували виконання фінансових зобов`язань щодо виплати їй всіх складових заробітної плати при звільненні, у тому числі вихідної допомоги, яка дорівнює тримісячному середньомісячному заробітку в розмірі 118 874,13 грн. Крім того, у зв`язку з невиплатою відповідачем вихідної допомоги при звільненні, на підставі ч. 1 ст. 117 КЗпП відповідач повинен сплатити їй середній заробіток за весь час затримки розрахунку до дня подання позову, тобто за 78 днів, з розрахунку 1886,89 грн. за день, що складає 147 177, 42 грн. Просить суд стягнути з відповідача на її користь вихідну допомогу при звільненні у сумі 118 874,13 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку у сумі 147 177, 42 грн., сплачений судовий збір у сумі 2660,51 грн.

Ухвалою Краматорського міського суду Донецької області від 11.01.2021 року по справі відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін. Копії ухвали було надіслано на адресу сторін.

24.02.2021 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого позовні вимоги ним не визнаються, у зв`язку з їх необґрунтованістю, так як 12.10.2020 року позивачем на ім`я в.о. головного лікаря була подана заява про звільнення за власним бажанням на підставі ч.1 ст.38 КЗпП з 12.10.2020 року. На підставі зазначеної заяви був виданий наказ № 140-к від 12.10.2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади завідувача інфекційним відділенням, лікаря інфекціоніста з 12.10.2020 року за власним бажанням. З наказом позивач була ознайомлена під підпис. Оскільки позивач була звільнена з посади на підставі заяви про звільнення за власним бажанням, виплата вихідної допомоги не передбачена чинним законодавством. Просить у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

01.03.2021 року від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, відповідно до якого остання свої позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити. Також зазначила, що дійсно нею була подана заява про її звільнення за власним бажанням, через психологічний вплив з боку адміністрації КНП «Міська лікарня №1», а також їй був наданий певний зразок заяви, відповідно до якого, перебуваючи в нервовому стані вона помилково написала заяву про її звільнення на підставі ч.1 ст.38 КЗпП, хоча дійсно підстави її звільнення були іншими, а саме порушення працедавцем трудового законодавства. Вважає, що не зазначення відповідачем частини ст.38 КЗпП, тобто не конкретизуючи дійсну підставу звільнення є неправомірним. Вказує, що роботодавець не має права замість «звільнений згідно з ч.3 ст.38 КЗпП України» робити запис в трудовій книжці працівника «звільнений згідно зі ст.38 КЗпП України», роботодавець має обмежені можливості апелювати на відсутність порушення трудового законодавства як підставу для звільнення за ч.3 ст.38 КЗпП, підставою для безумовного застосування ч.3 ст.38 КЗпП є сам факт порушення трудового законодавства, а не істотність причини такого порушення.

Заперечень на відповідь на відзив від представника відповідача не надходило.

Справа розглянута судом у відповідності до ч.ч. 3, 5 ст.279 ЦПК України без проведення судового засідання та повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони послалися як на підставу своїх вимог і заперечень, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ч.1 ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до положень ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 13 ЦПК України закріплено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає справи в межах заявлених позовних вимог на підставі доказів, поданих учасниками справи.

Судом встановлено, що у період з 01.04.2004 року по 12.10.2020 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з КНП «Міська лікарня № 1» Краматорської міської ради. З 01.03.2015 року перебувала на посаді завідувача інфекційного відділення, що підтверджується копією трудової книжки, що мається у матеріалах справи.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 12.10.2020 року власноруч написала заяву про її звільнення за власним бажанням на підставі ч.1 ст.38 КЗпП України з 12.10.2020 року, що підтверджується копією відповідної заяви та визнано сторонами.

Відповідно до наказу № 140-к про звільнення від 12.10.2020 року, ОСОБА_1 було звільнено з посади завідувача інфекційним відділенням, лікаря-інфекціоніста з 12.10.2020 року за власним бажанням на підставі ст.38 КЗпП.

Як встановлено ч.1 ст.21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст.38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Згідно зі ст.44 КЗпП при припиненні трудового договору з підстав, зазначених внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39), працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Відповідно до вимог до ч.3 ст.77 ЦПК України сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Позивачем суду не надано доказів щодо звільнення її з КНП «Міська лікарня №1» на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України.

Як встановлено при розгляді справи позивач самостійно надала відповідачу власноручну заяву про її звільнення за власним бажанням на підставі ч.1 ст.38 КЗпП.

Жодного факту невиконання відповідачем вимог законодавства про працю, що б могло стати причиною звільнення позивачки з КНП «Міська лікарня №1» на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України, у своїй заяві про звільнення вона не навела.

Ніяких доказів щодо невиконання відповідачем вимог законодавства про працю суду надано не було.

Формулювання причини звільнення позивачки неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству не визнано.

Крім того, позивакою не доведено жодним доказом факт психологічного впливу на неї під час написання заяви про звільнення її за власним бажанням саме на підставі ч.1 ст.38 КЗпП.

Відповідно до вимог ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Таким чином, під час розгляду справи не знайшов свого підтвердження факт звільнення позивачки на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України, у зв`язку з чим підстав для стягнення з відповідача на користь позивачки вихідної допомоги при звільненні на підставі ст.44 КЗпП України не має.

Поміж тим, згідно з ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Матеріалами справи встановлено, що при звільненні позивачки відповідачем було здійснено розрахунок належних звільненому працівникові сум, а саме:

- компенсація за 44 календарних дні невикористаної відпустки у сумі 40000 грн., яка була виплачена 13.10.2020 року;

- заробітна плата згідно табелю відпрацювання робочого часу з 01.10.2020 року по 12.10.2020 року у сумі 12880,36 грн., яка була виплачена 22.10.2020 року;

- доплата згідно постанови КМУ №610 від 19.06.2020 року у розмірі 70% посадового окладу, визначеного за 14 тарифним розрядом Єдиної тарифної сітки пропорційно відпрацьованому часу в жовтні 2020 року у сумі 1109,91 грн., яка була виплачена 23.10.2020 року.

Крім того, на підставі рішення Краматорської міської ради від 23.10.2020 року №75/VІІ-506, 30.10.2020 року позивачці була виплачена додаткова щомісячна стимулююча доплата, як медичному працівнику, яка залучалася до лікування хворих на вірусну пневмонію з невизначеним статусом та підозрою на COVID-19 (період жовтень-грудень 2020 року) у розмірі 90% від мінімальної заробітної плати пропорційно відпрацьованому часу в жовтні у сумі 1325 грн.

Відповідач зазначає, що строк здійснення повного розрахунку з позивачем був обумовлений отриманням фінансування з місцевого бюджету лише 29.10.2020 року.

Під час розгляду справи встановлено, що останнім робочим днем позивача є 12.10.2020 року, тобто саме у цей день закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що належать йому; у разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність. За своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці, яка нараховується в розмірі середнього заробітку.

Відповідно до правового висновку ВСУ від 07.02.2018 по справі №359/4100/16-ц сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності за невиплату всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації на день звільнення, тобто не виключає вину власника або уповноваженого ним органу за затримку розрахунку при звільненні у розумінні статті 117 КЗпП України.

Аналогічні роз`яснення викладені в п.20 Постанови пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці».

За таких обставин, відсутність фінансування з державного бюджету станом на 12.10.2020 року не є підтвердженням відсутності вини відповідача у нездійсненні виплати належних позивачці сум у день її звільнення.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

Відповідно до п.5 розд.ІV вищезазначеного Порядку основою для визначення загальної суми заробітку є середньоденна заробітна плата працівника, яка згідно з п.8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період, а після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Відповідно до довідки № 84 від 22.10.2020 року заробітна плата ОСОБА_1 за два останніх календарні місяці роботи перед звільненням (серпень, вересень) склала 79249,42 грн. (42 відпрацьованих робочих дні). Таким чином середньоденна заробітна плата позивачки складає 1886,89 грн. (79249,42 грн. : 42 дн.)

Отже судом встановлено, що 12.10.2020 року відповідач повинен був здійснити повний розрахунок з позивачем, але остаточний розрахунок зробив лише 23.10.2020 року, у зв`язку з чим повинен сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 13.10.2020 року по 23.10.2020 року, що складає 15095,12 грн. (1886,89 грн. х 8 дн.)

Що стосується виплат позивачу, які були перераховані 30.10.2020 року у сумі 1325 грн., то вони були проведені на підставі рішення Краматорської міської ради від 23.10.2020 року №75/VІІ-506 та були виплачені в якості додаткової щомісячної стимулюючої доплати, як медичному працівнику, яка залучалася до лікування хворих на вірусну пневмонію з невизначеним статусом та підозрою на COVID-19 (період жовтень-грудень 2020 року) у розмірі 90% від мінімальної заробітної плати пропорційно відпрацьованому часу в жовтні. Таким чином, оскільки вищезазначена доплата була встановлена лише 23.10.2020 року, то на час звільнення позивачки 12.10.2020 року ці виплати не були передбачені жодним нормативним актом та не підлягали виплаті працівникові станом на 12.10.2020 року, а отже вина підприємства щодо їх невиплати на момент звільнення відсутня.

На підставі викладеного суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають задоволенню частково, а саме за період з 13.10.2020 року по 23.10.2020 року в сумі 15095,12 грн.

Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Звертаючись до суду з позовом, позивач визначила його ціну у розмірі 266051, 55 грн.

Відповідно до Закону України «Про судовий збір» на момент звернення позивача до суду судовий збір у даній справі за вимогою майнового характеру складав 2660, 51 грн., що відповідає 1 % ціни позову.

Позовні вимоги були задоволені частково та стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 15095,12 грн.

За таких обставин, у зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог, суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача судовий збір в сумі 150, 95 грн. пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 259, 263-268 ЦПК України, ст.ст. 38, 116, 117 КЗпП України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня № 1» Краматорської міської ради (ЄДРПОУ 01990826, Донецька область, м.Краматорськ, вул.О.Тихого, 17) про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні, вихідної допомоги та середнього заробітку за час розрахунку при звільненні - задовольнити частково.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №1» Краматорської міської ради (ЄДРПОУ 01990826, Донецька область, м. Краматорськ, вул. О.Тихого, 17) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 15095, 12 грн. (п`ятнадцять тисяч дев`яносто п`ять грн. дванадцять коп.), з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті.

Стягнути Комунального некомерційного підприємства «Міська лікарня №1» Краматорської міської ради (ЄДРПОУ 01990826, Донецька область, м. Краматорськ, вул. О.Тихого,17) на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) судовий збір в сумі 150,95 грн. (сто п`ятдесят грн. дев`яносто п`ять коп.).

В іншій частині позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Донецького апеляційного суду через Краматорський міський суд Донецької області.

Суддя Д.Г.Костюков