Ухвала суду № 95980670, 02.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 У Х В А Л А

02 квітня 2021 року м. Київ № 826/8376/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Чудак О.М. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про зобов`язання вчинити певні дії,

установив:

31.05.2018 ОСОБА_1 звернувся із позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі - ГУ ПФУ) про:

- зобов`язання виплатити різницю спадкової маси померлої ОСОБА_2 , не одержаної нею за життя, у розмірі 7483,58 грн.

Підставою для звернення з адміністративним позовом стала протиправна, на думку позивача, відмова у виплаті недоотриманої за життя пенсії померлої її спадкоємцю.

Ухвалою судді Окружного адміністративного суду м. Києва Чудак О.М. від 02.07.2018 прийнято позовну заяву ОСОБА_1 до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі за його позовом. Вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи.

Представник відповідача у письмовому відзиві на позовну заяву стверджує про відсутність підстав для задоволення позову, посилаючись, зокрема, на положення статей 46 та 52 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) пов`язує розмір невиплаченої за життя суми пенсії із датою звернення до територіального органу Пенсійного фонду України за вказаними сумами, оскільки нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши письмові пояснення, надані учасниками судового процесу, а також докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 - внук ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (по лінії матері).

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01.03.2017 у справі № 753/3533/17 за заявою ОСОБА_1 встановлено факт, що має юридичне значення - факт смерті громадянина України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки с. Кривець Мантуровського району Курської області, місце проживання якої було зареєстровано до дня смерті за адресою: АДРЕСА_1 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Донецьку Донецької області, Україна.

Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом від 02.02.2018 (спадкова справа № 2/2017, зареєстрована в реєстрі за № 39) спадкоємцем ОСОБА_2 є її онук ОСОБА_1 , спадщина складається з недоотриманої пенсії, яка належала спадкодавиці, але не була одержана за життя, що підтверджується Довідкою, виданою ГУ ПФУ від 14.06.2017 за № 13952/04. Оцінка спадщини становить 31568, 70 грн.

18.04.2018 позивач звернувся до ГУ ПФУ із заявою надати йому пояснення щодо розбіжностей у сумі спадщини (31568, 70 грн), зазначеної у свідоцтві про право на спадщину, що базується на Довідці, виданою ГУ ПФУ від 14.06.2017 за № 13952/04 та сумою (24085, 12 грн), яка була фактично виплачена згідно із разовим дорученням № 3-890111/0209.

Листом від 27.04.2018 № 16294/04/С-3521 ГУ ПФУ повідомило позивача про те, що розмір недоотриманої пенсії ОСОБА_2 , яка була внутрішньо переміщеною особою перерахований відповідно до норм частини першої статті 46 Закону № 1058-IV і на день звернення (15.02.2018) за виплатою недоотриманої пенсії становив 24 085, 12 грн.

Незгода із виплатою ГУ ПФУ недоотриманої пенсії ОСОБА_2 , яка була внутрішньо переміщеною особою, у повному розмірі зазначеному в свідоцтві про право на спадщину, стало підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом.

Так, суд дослідив матеріали справи на підтвердження й спростування заявлених вимог в їх сукупності, надав їм юридичну оцінку та дійшов такого висновку.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. […] фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом2, національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 КАС України публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні публічно-владних управлінських функцій.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справи адміністративної юрисдикції. Необхідно виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Водночас, неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб`єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Аналіз вищезазначених норм закону свідчить про те, що до юрисдикції адміністративних судів віднесено розгляд тільки тих справ, де предметом спору є порушення прав, свобод чи інтересів конкретної особи з боку суб`єкта владних повноважень саме у сфері публічно-правових відносин. При цьому, владні повноваження повинні здійснюватись відповідним суб`єктом саме в сфері публічно-правових відносин і стосуватися безпосередньо конкретної особи. Спори з приводу владних управлінських рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені у межах приватних правовідносин, до адміністративної юрисдикції не відносяться.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

У справі, яка розглядається спір виник у зв`язку із виплатою територіальним органом Пенсійного фонду України позивачу - спадкоємцю недоотриманої ОСОБА_2 за життя суми пенсії, яка була внутрішньо переміщеною особою, у повному розмірі зазначеному в свідоцтві про право на спадщину позивача.

Згідно з частинами першою, другою статті 1220 Цивільного кодексу України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Відповідно до статті 1227 Цивільного кодексу України суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім`ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини.

Згідно з частинами першою, третьою статті 52 Закону № 2262-ХІІ сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю, виплачується - по місяць смерті включно членам його сім`ї, які проживали разом з пенсіонером на день його смерті, у тому числі непрацездатним членам сім`ї, зазначеним у частині другій статті 36 цього Закону, які знаходилися на його утриманні, незалежно від того, проживали вони разом з померлим пенсіонером чи не проживали. У разі відсутності членів сім`ї, зазначених у частині першій цієї статті, або у разі незвернення ними за виплатою вказаної суми в установлений частиною другою цієї статті строк сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв`язку з його смертю, входить до складу спадщини.

Аналіз наведених норм права дозволяє дійти висновку, що оскільки грошові кошти недоотриманих соціальних виплат увійшли до спадкового майна, їх отримання регулюється спадковим законодавством.

В постанові від 27.03.2019 у справі № 286/3516/16-ц про стягнення успадкованої суми недоотриманих спадкодавцем пенсійних виплат Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у цій справі предметом позову є майнова вимога позивачки визнати за нею в порядку спадкування право власності на майно - грошові кошти. Спір має приватноправовий характер і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Згідно з частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

З наведених у позовній заяві фактичних обставин та доданих до неї документів вбачається наявність спору приватноправового характеру, який обумовлений порушенням приватного права спадкоємця на отримання коштів у повному обсязі, які увійшли до спадщини, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.

Такий спір з огляду на суб`єктний склад сторін спору має вирішуватися загальними судами у порядку цивільного судочинства.

З огляду на вищевикладене та враховуючи позицію Верховного Суду, суд приходить до висновку, щодо наявності підстав для закриття провадження у справі.

Також, на виконання вимоги, зазначеної у частині першій статті 239 КАС України, є необхідним роз`яснити позивачу, що розгляд позовної заяви останнього має здійснюватися у порядку цивільного судочинства, із врахуванням правил територіальної підсудності відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

Відповідно до частини другою статті 238 КАС України, про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також суд вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.

Згідно з частиною другою статті 132 КАС України, розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір», сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.

Таким чином, питання щодо повернення судового збору буде вирішено у разі надходження відповідного клопотання позивача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 238, 241, 248, 294 КАС України, суд

ухвалив:

Провадження в адміністративній справі №826/8376/18 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про зобов`язання вчинити певні дії, - закрити.

Роз`яснити позивачу, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції місцевого загального суду в порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом України.

Ухвала набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 256 Кодексу адміністративного судочинства України і може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VІІ «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя О.М. Чудак