Рішення № 95978582, 02.04.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/1011/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2021 року Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Левчук О.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся з даним позовом до суду та просить суд визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 7 від 14.01.2021 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що наказ є необґрунтованим та незаконним, оскільки був прийнятий без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення та стосуються справи. Існує ризик переслідування позивача за ознаками його належності до соціальної групи – особа, що вважаються прихильниками західного образу життя. Також, інформація по країні походження підтверджує обґрунтованість побоювань повертатися до країни громадянської належності через нестабільну ситуацію в сфері безпеки через внутрішній збройних конфлікт на території країни.

Представником відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області до суду надано відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача вказує, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не обумовлене потребую у міжнародному захисті, а пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування. Повторне звернення позивача є очевидно необґрунтованим та не містить жодних нововиявлених обставин, які б дозволяли повторно розглянути його клопотання про надання захисту. Таким чином, оскаржуване рішення ГУ ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Ухвалою суду від 01 лютого 2021 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані докази, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Афганістану, місце народження – провінція Баглан, м. Полехормі, національність – афганець, віросповідання – мусульманин (іслам).

Згідно матеріалів особової справи, ОСОБА_1 покинув країну походження 02.08.2010 року, авіарейсом м. Кабул (Афганістан) – м. Москва (Російська Федерація), через тиждень автобусом потрапив до України.

03 вересня 2010 року ОСОБА_1 звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області із заявою про надання статусу біженця (а.с. 6-7 т. 2).

02 лютого 2011 року Державним комітетом України у справах національностей та релігії прийнято рішення № 52-11 про відмову ОСОБА_1 наданні статусу біженця (а.с. 39 т. 2).

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 16 січня 2012 року по справі № 2а/1570/4474/2011 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання нечинним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій 02.02.2011року №52 – 11 та зобов`язання Державний комітет України у справах національностей та релігій надати ОСОБА_1 статус біженця в Україні - відмовлено повністю.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26 лютого 2013 року по справі № 2а/1570/4474/2011 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 16 січня 2012 року залишено без змін.

10 червня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні (а.с. 53-56 т. 2).

17 лютого 2016 року Державною міграційною службою України прийнято рішення № 19-16 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 106 т. 2).

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 червня 2016 року по справі № 815/1598/16 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення № 19-16 від 17.02.2016р., зобов`язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - відмовлено повністю.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишено без задоволення, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 червня 2016р. – залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року касаційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 залишено без задоволення, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 червня 2016 року і ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 1 лютого 2017 року залишено без змін.

Згідно ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, обставини, встановлені вищевказаними рішеннями суду не доказуються.

Так, постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 червня 2016 року по справі № 815/1598/16 встановлено, що виїзд позивача з країни громадського походження свідчить в більшій мірі про економічну та соціальну складову виїзду з Афганістану, аніж про обґрунтованість його побоювань стати жертвою переслідувань на Батьківщині. Заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить конкретних відомостей про події переслідувань та утисків на Батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. На теперішній час ніяких погроз з боку органів державної влади в країні його громадянської належності для позивача не існує, проте останній бажає стабільно жити в Україні, у зв`язку із чим фактично і покинув країну походження, цілеспрямовано вирушивши до України. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу біженця (як то переслідування, наявність небезпеки для життя в Афганістані), що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача.

21 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 39-39-42 т. 1).

14 січня 2021 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 131 -146 т. 1).

14 січня 2021 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області винесено наказ № 7, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 (а.с. 147 т. 1).

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регулюється Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З матеріалів особової справи вбачається, що як і попередні два рази, позивач, причинами виїзду з країни походження називає те, що він виїхав з Афганістану, оскільки працював з командиром по імені Лока, який вбив людину, сім`я якого в подальшому його переслідувала.

Разом з тим, правова оцінка зазначеним обставинам була надана в постанові Одеського окружного адміністративного суду від 16 січня 2012 року по справі № 2а/1570/4474/2011 та в постанові Одеського окружного адміністративного суду від 22 червня 2016 року по справі № 815/1598/16, які набрали законної сили.

Під час третього звернення із заявою про надання захисту позивач, ОСОБА_1 , заначив, що у зв`язку з проблемами (війна, вбивство, вибухи, теракти) він не може повернутися на Батьківщину, оскільки декілька місяців назад було вбито його двоюрідного брата; також старший брат отримав поранення, а ОСОБА_2 , яка є представником провінції ОСОБА_3 , повідомила про ситуацію в цій провінції.

В той же час, під час проведення співбесіди ОСОБА_1 повідомив, що вибух, в якому брат, на установчі дані ОСОБА_4 , отримав поранення, відбувся 6-7 років тому, а двоюрідного брата ОСОБА_5 вбили в ОСОБА_6 , разом з іншими людьми.

Проте, під час попередніх звернень позивач, ОСОБА_1 , не повідомляв будь-яких даних щодо рідних з такими установчими даними, а надані позивачем фотознімки не підтверджують, що на них зображені безпосередньо його рідні.

Також, під час співбесіди позивач зазначив, що в інтерв`ю на телеканалі «Толо» ОСОБА_2 , яка є представником провінції ОСОБА_3 , повідомила, що ОСОБА_3 є серцем північної частини, як стратегічний об`єкт, там є таліби та вони нападають на людей.

При цьому, ані під час співбесіди, ані під час анкетування позивач, ОСОБА_1 , не зазначив будь-яких точних даних щодо подій про які він повідомив, зазначені ним обставини стосуються третіх осіб та не вказують про загрозу його життю та свободі. При цьому, позивач зазначив, що відео взяті ним з мережі інтернет.

З вищевикладеного слідує, що позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.

Суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що існує ризик його переслідування за ознаками його належності до соціальної групи, а саме особа, що вважається прихильником західного образу життя, оскільки вказані обставини не були підстави для його звернення до міграційного органу із заявою про надання захисту.

При цьому, з аналізу частини шостої статті 5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” і статті 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС “Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту” від 26 червня 2013 року №2013/32/EU випливає, що підставою для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є відсутність нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником під час попереднього розгляду відповідної заяви щодо того, чи може він кваліфікуватися як біженець.

З матеріалів справи вбачається, що позивач, ОСОБА_1 , втретє звернувся до органів міграційної служби із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. При цьому, звернення відбулося після закінчення розгляду справи в суді касаційної інстанції щодо оскарження рішення Державної міграційної служби України № 19-16 від 17.02.2016 р.

В той же час, під час співбесіди позивач вказав, що не збирається повертатися до Афганістану, та звик жити в Україні, бажає отримати документ, щоб працювати офіційно та хоче, що його заняття більярдом стало офіційним, без документів він немає можливості вільно поїхати на змагання до інших міст та країн, оскільки має проблеми з ними.

Також, ОСОБА_1 зазначив, що був в сусідніх країнах, зокрема, в Пакистані, проте не зміг там жити, через проблеми з документами та жаркий клімат. Також він побував в Ірані, проте там не надали документи, а без документів не можливо працювати, тому він приїхав до України.

Тобто, надані позивачем відомості, дають можливість стверджувати, що позивач не тікає від небезпеки, а лише обирає для себе більш привабливіше місце для проживання, а до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації.

При цьому, Верховний Суд в постанові від 20 січня 2020 року по справі № 815/1598/16 зазначив, що оскільки позивач, ОСОБА_1 , за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни через переконання особистого характеру, через що така особа є мігрантом, а не біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

При цьому, заявлена позивачем інформація стосовно конфлікту в країні походження носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Твердження позивача щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Афганістані особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації. Ним не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, він не зазнавав переслідування в країні походження з боку властей за його відношення до певної політичної або соціальної групи.

Крім того, інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом в постанові від 06 серпня 2020 року по справі № 420/3327/19, в постанові від 27 січня 2020 року по справі №815/1563/17.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про факт переслідування на території Афганістані з будь-яких мотивів позивачем не наведено.

Таким чином, суд приходить до висновку, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також, матеріали міграційної справи ОСОБА_1 та повідомлені ним обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 7 від 14.01.2021 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребу додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.

Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих сторонами доказів, з урахуванням встановлених фактів, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 8, 9, 12, 77, 90, 242-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ: 37811384, адреса місцезнаходження: вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045) про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 7 від 14.01.2021 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено в порядку та в строки встановлені ст. 295, 297 КАС України, з урахуванням особливостей, встановлених п. 15.5 Розділу VII Перехідних Положень КАС України.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому статтею 255 КАС України.

Суддя О.А. Левчук

.