Рішення № 95976494, 29.03.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2021 року Справа № 160/17036/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини А1314 про визнання протиправними дій, стягнення індексації та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -

ВСТАНОВИВ:

21.12.2020р. ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини А1314 та, з урахуванням виправленої позовної заяви від 20.01.2021р., просить:

- визнати протиправними дії відповідача щодо виплати не у повному розмірі індексації грошового забезпечення позивачеві за період з 01.12.2015р. по 15.09.2020р. включно;

- стягнути з відповідача на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 15.09.2020р. включно у сумі 159472,67 грн. із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення у період з 01.12.2015р. по 28.02.2020р. - січень 2008 року, а у період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. - березень 2018 року з урахуванням абзацу 4 п.5 Порядку №1078;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а саме: невиплати йому на день звільнення індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 15.09.2020р. включно у сумі 159472,67 грн. за період з 15.09.2020р. по день фактичного розрахування (виплати) індексації грошового забезпечення відповідачем, відповідно до вимог Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що з 25.12.2007р. по 15.09.2020р. він проходив військову службу у військовій частині А1314. Позивач вказує на те, що у період проходження військової служби, нарахування грошового забезпечення здійснювалось не в повному обсязі, а саме: з 01.12.2015р. по 15.09.2020р. не в повному обсязі нараховувалась та виплачувалась індексація грошового забезпечення, яка є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці, у зв`язку з чим 13.11.2020р. позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив, зокрема, нарахувати та виплатити позивачеві належну індексацію грошового забезпечення з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., а також і провести перерахунок та доплату індексації грошового забезпечення з урахуванням фіксованої суми індексації за березень 2018 року за період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. Листом №508 від 20.11.2020р. відповідач повідомив позивача про те, що індексація грошового забезпечення позивача у період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. не проводилась, оскільки відповідно до роз`яснень Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 26.03.2018р. №248/1485 в період з 01.01.2016р. по 28.02.2018р. у межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям у Міністерства оборони України не було, а згідно роз`яснень Міністерства соціальної політики України від 08.08.2017р. №13700/з та №78/0/66-17 механізму нарахування та виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям за попередні періоди немає; індексація грошового забезпечення позивача за період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. нарахована з встановленим базовим місяцем березень 2018 року та виплачена в повному обсязі згідно постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2003р. №1078. Позивач вважає такі дії відповідача протиправними та наводить у позові власний розрахунок сум індексації, які, на його думку, належали до виплати у спірний період. Окрім того, позивач зазначає, що віднесення питання щодо нарахування належної позивачу індексації грошового забезпечення до дискреційних функцій відповідача є неможливим та створить необхідність подальшого оскарження протиправних дій відповідача до суду. Окрім того, позивач зазначає, що у зв`язку із наявністю факту не виплати з вини відповідача належних позивачеві сум у строки, встановлені ст.116 КЗпП України, позивач має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку відповідно до положень ст.117 КЗпП України. В обґрунтування своєї правової позиції позивач посилається на рішення Європейського Суду з прав людини, Конституційного Суду України та численні постанови Верховного Суду.

Ухвалою суду від 27.01.2021р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов`язано відповідача, зокрема, надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.101).

25.02.2021р. від Третього апеляційного адміністративного суду на адресу суду надійшли помилково направлені Військовою частиною А1314 документи, зокрема, письмовий відзив на позов, у якому останній просив у задоволенні позовних вимог позивача відмовити в повному обсязі посилаючись на те, що виплата сум індексації грошового забезпечення має здійснюватися у межах коштів установ та організацій, передбачених на ці цілі; Департаментом фінансів Міністерства оборони України були доведені до військових частин роз`яснення від 04.01.2016р. №248/3/9/1/2, згідно яких індексацію грошового забезпечення військовослужбовців слід не нараховувати до окремого роз`яснення; індексація грошового забезпечення не може вважатися складовою грошового забезпечення в розумінні ст.9 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, так як вона не є постійною та сталою величиною, яка не змінюється, має несистематичний характер, оскільки індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка, що виключає можливість включення її до складу грошового забезпечення, яким забезпечується військовослужбовець, звільнений з військової частини, на день виключення зі списків особового складу військової частини; питання компенсації за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може порушуватись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати, а з прийняттям судових рішень, статті 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються. Окрім того, відповідач вказує на порушення позивачем строку звернення до суду з даним позовом. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач посилається на численні постанови Верховного Суду (а.с.108-116).

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою суду від 01.03.2021р. у задоволенні клопотання Військової частини А1314 про розгляд справи №160/17036/20 з викликом відповідача було відмовлено (а.с.120-121).

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Враховуючи викладене, дана справа вирішується 29.03.2021р., тобто у межах строку визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі розгляду адміністративної справи за відсутності учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.

ОСОБА_1 з 25.12.2007р. по 15.09.2020р. проходив військову службу в Сухопутних військах Збройних Сил України на посаді помічника командира частини з правової роботи - начальника юридичної служби військової частини А1314, де отримував грошове забезпечення, що підтверджується копіями витягів із наказів командира військової частини А1314 (по стройовій частині) №12 від 16.01.2008р., №13 від 17.01.2008р., №178 від 15.09.2020р., послужного списку позивача та карток особового рахунку військовослужбовця (а.с.79-82, 84-86, 94-96).

Згідно копії витягу з наказу командира Військової частини А1314 №178 від 15.09.2020р. полковника юстиції ОСОБА_1 було звільнено наказом Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 11.09.2020р. №281 у запас у зв`язку із закінченням строку контракту та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 15.09.2020р., що підтверджується копією відповідного витягу з наказу, наявною у справі (а.с.86).

13.11.2020р. ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою, в якій просив, зокрема, нарахувати та виплатити позивачеві належну індексацію грошового забезпечення з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., а також і провести перерахунок та доплату індексації грошового забезпечення з урахуванням фіксованої суми індексації за березень 2018 року за період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р., що підтверджується змістом копії відповідної заяви (а.с.70-71).

Листом №508 від 20.11.2020р. відповідач повідомив позивача про те, що індексація грошового забезпечення позивача у період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. не проводилась, оскільки відповідно до роз`яснень Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 26.03.2018р. №248/1485 в період з 01.01.2016р. по 28.02.2018р. у межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям у Міністерства оборони України не було, а згідно роз`яснень Міністерства соціальної політики України від 08.08.2017р. №13700/з та №78/0/66-17 механізму нарахування та виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям за попередні періоди немає; індексація грошового забезпечення позивача за період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. нарахована з встановленим базовим місяцем березень 2018 року та виплачена в повному обсязі згідно постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2003р. №1078 (а.с.72-73).

Вказаний спір виник у зв`язку із незгодою позивача з діями відповідача щодо виплати не у повному розмірі індексації грошового забезпечення позивачеві за період з 01.12.2015р. по 15.09.2020р. включно, у зв`язку з чим позивач просить відновити його права шляхом визнання таких дій відповідача протиправними та стягнення з відповідача на користь позивача індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 15.09.2020р. включно у сумі 159472,67 грн. із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення у період з 01.12.2015р. по 28.02.2020р. - січень 2008 року, а у період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. - березень 2018 року з урахуванням абзацу 4 п.5 Порядку №1078, а також і стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме: невиплати йому на день звільнення індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 15.09.2020р. включно у сумі 159472,67 грн. за період з 15.09.2020р. по день фактичного розрахування (виплати) індексації грошового забезпечення відповідачем, відповідно до вимог Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни здійснюється Законом України від 25 березня 1992 року №2232-XII “Про військовий обов`язок і військову службу” (далі - Закон №2232).

У відповідності до ч.1 ст.2 Закону №2232 визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Відповідно до ч.4 ст.2 Закону №2232 порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно зі статтею 40 Закону №2232 гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України “Про Збройні Сили України”, “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”, “Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей” та іншими законами.

Частиною п`ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Права, пільги та соціальні гарантії військовослужбовців визначаються Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі - Закон №2011).

Частиною першою статті 9 Закону №2011 обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Абзацом 2 ч.3 ст.9 Закону №2011 встановлено, що грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін (ст.18 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 05.10.2000 №2017-III).

Статтею 19 цього Закону визначено, що державні соціальні гарантії є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Поняття індексації грошових доходів наведене у Законі України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 №1282-XII (далі – Закону №1282), де зазначено, що індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Так, згідно ст.2 Закону №1282 встановлено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру: пенсії; стипендії; оплата праці (грошове забезпечення); суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, крім щомісячних страхових виплат потерпілим на виробництві (з урахуванням виплат на необхідний догляд за потерпілим) та членам їхніх сімей і пенсій, які індексуються відповідно до закону за цими видами страхування; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, крім суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування; розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі.

Кабінет Міністрів України може встановлювати інші об`єкти індексації, що не передбачені частиною першою цієї статті.

Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Індексація грошових доходів населення здійснюється за місцем їх отримання за рахунок відповідних коштів (ст.9 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення").

У відповідності до ст.6 Закону №1282 передбачено, що у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін.

Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.

Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення, що поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників визначає Порядок проведення індексації грошових доходів населення, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, з наступними змінами та доповненнями (далі - Порядок №1078).

Пунктом 1-1 Порядку №1078 встановлено, що підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з березня 2003 року - місяця опублікування Закону України від 06.02.2003 року №491-IV "Про внесення змін до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення". Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту.

Відповідно до пункту 5 Порядку №1078 у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.

Згідно п. 6 Порядку №1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких проводяться відповідні грошові виплати населенню, а саме, зокрема, підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а тому підлягає обов`язковому нарахуванню і виплаті.

Право на індексацію грошового забезпечення позивач набув під час проходження служби у відповідності до вимог вищенаведеного законодавства, зокрема, згідно до абз.2 ч.3 ст.9 Закону №2011, що не заперечується відповідачем у відзиві.

Факт не нарахування та не виплати відповідачем позивачеві сум індексації грошового забезпечення у період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. підтверджується копією довідки №509 від 20.11.2020р. про нараховану та виплачену індексацію грошового забезпечення за час проходження служби в військовій частині А1314 полковнику юстиції ОСОБА_1 за період з 01.12.2015р. по 15.09.2020р., а також і відомостями, які наведені у відзиві (а.с.99,108-116).

Таким чином, проаналізувавши вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини у їх сукупності, суд приходить до висновку, що під час проходження військової служби ОСОБА_1 мав право на індексацію його грошового забезпечення, яка Військовою частиною А1314 не нараховувалась та не виплачувалась позивачеві за період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. протиправно, у зв`язку з чим із наведених обставин судом встановлена бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві індексації грошового забезпечення за час проходження ним військової служби у Військовій частині А1314 саме в період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., яка підлягає визнанню судом протиправною з урахуванням положень ст.ст.9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідна правова позиція також узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у його постанові 19.06.2019р. у справі №825/1987/17, яка є обов`язковою для застосування судом першої інстанції згідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем не було надано суду жодних належних і допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві індексації грошового забезпечення за час проходження ним військової служби у Військовій частині А1314 саме в період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. з урахуванням вищенаведених норм законодавства, обставин справи, встановлених судом та вищенаведеної позиції Верховного Суду.

Є необґрунтованими та відхиляються судом посилання відповідача на те, що виплата сум індексації грошового забезпечення має здійснюватися у межах коштів установ та організацій, передбачених на ці цілі; Департаментом фінансів Міністерства оборони України були доведені до військових частин роз`яснення від 04.01.2016р. №248/3/9/1/2, згідно яких індексацію грошового забезпечення військовослужбовців слід не нараховувати до окремого роз`яснення, оскільки, по-перше, частина шоста статті 5 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" не обмежує проведення передбачених чинним законодавством України виплат, а вказує на джерела походження цих коштів; по-друге, індексація заробітної плати (грошового забезпечення) є одним із способів забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів, тому держава не може односторонньо відмовитись від взятих на себе зобов`язань, шляхом не виділення на дані цілі бюджетних асигнувань, без внесення відповідних змін до чинного законодавства щодо зміни соціальних стандартів і нормативів.

Окрім того, слід зазначити, що невиплата індексації є обмеженням права особи на оплату праці та не може залежати від наявності або відсутності фінансових ресурсів бюджету.

Так, Європейський Суд з прав людини у справі "Кечко проти України" з цього приводу зазначив, що органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Таким чином, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Суд звертає увагу також на правову позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у п. 23 справи "Сук проти України" від 10.03.2011 року, заява №10972/05, де зазначено, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.

Окрім того, судом відхиляються посилання відповідача на порушення позивачем строку звернення до суду з даним позовом, з огляду на те, що позовна заява ОСОБА_1 містить вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача індексації грошового забезпечення, яка є складовою заробітної плати (грошового забезпечення) та, в даному випадку, слід керуватися, в тому числі, положеннями статті 233 Кодексу законів про працю України, за якою передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Наведена правова позиція щодо застосування до даних правовідносин положень статті 233 Кодексу законів про працю України узгоджується із рішенням Конституційного Суду України від 15.10.2013р. №8-рп/2013 та позицією Верховного Суду, викладеною у його постанові від 13.03.2019р. у справі №807/363/18, яка є обов`язковою для застосування судом першої інстанції згідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Є безпідставними і посилання відповідача на те, що роз`ясненням Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 04.01.2016р. №248/3/9/1/2 було доведено до військових частин не нараховувати індексацію грошового забезпечення військовослужбовців до окремого роз`яснення, оскільки таке роз`яснення не є нормативно-правовим актом та суперечить нормам спеціального Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», який регулює питання індексації і носить вищу юридичну силу, а, відповідно, саме норми цього закону і підлягали застосуванню відповідачем.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч. 2 ст. 2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві індексації грошового забезпечення за час проходження ним військової служби у Військовій частині А1314 в період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., суд приходить до висновку, що відповідач, вчинивши наведену бездіяльність, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, судом встановлено, що своєю бездіяльністю щодо не нарахування та не виплати позивачеві індексації грошового забезпечення за час проходження ним військової служби у Військовій частині А1314 в період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., відповідач порушив права та інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання такої бездіяльності протиправною у відповідності до вимог ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи наведене, слід зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачеві індексацію грошового забезпечення за час проходження військової служби у військовій частині А1314 в період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., з урахуванням базового місяця – січень 2008 року та з урахуванням того, що судом встановлено протиправність бездіяльності відповідача щодо не нарахування і не виплати позивачеві такої індексації грошового забезпечення у наведений період та належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із наданих повноважень адміністративного суду, встановлених ст.ст.9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України” констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд”, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення” спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачеві індексацію грошового забезпечення за час проходження військової служби у військовій частині А1314 в період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., з урахуванням базового місяця – січень 2008 року, є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Разом з тим, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині стягнення з відповідача на користь позивача індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., оскільки стягнення таких сум індексації грошового забезпечення позивача можливе лише у разі, якщо такі суми були нараховані та не виплачені, тоді як, в даному випадку, судом встановлено, що індексація грошового забезпечення позивача у період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. не нараховувалась, що підтверджується копією довідки №509 від 20.11.2020р. про нараховану та виплачену індексацію грошового забезпечення за час проходження служби в військовій частині А1314 полковнику юстиції ОСОБА_1 за період з 01.12.2015р. по 15.09.2020р., а також і відомостями, які наведені у відзиві (а.с.99,108-116), а тому належним способом захисту прав та інтересів позивача в такому випадку є саме зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачеві індексацію грошового забезпечення за час проходження військової служби у військовій частині А1314 в період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., з урахуванням базового місяця – січень 2008 року.

Також, не підлягають задоволенню позовні вимог позивача в частині визнання протиправними дій відповідача щодо виплати не у повному розмірі індексації грошового забезпечення позивачеві за період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. включно та стягнення з відповідача на користь позивача індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення у період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. - березень 2018 року з урахуванням абзацу 4 п.5 Порядку №1078, виходячи з наступного.

Так, зі змісту наявної в матеріалах справи копії довідки №509 від 20.11.2020р. про нараховану та виплачену індексацію грошового забезпечення за час проходження служби в військовій частині А1314 полковнику юстиції ОСОБА_1 за період з 01.12.2015р. по 15.09.2020р. вбачається, що в період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. відповідачем проводились нарахування та виплата індексації грошового забезпечення позивача із застосуванням базового місяця для проведення індексації – березень 2018 року, фактично нарахована та виплачена сума такої індексації становить – 3866,02 грн. (а.с.99).

Відповідність сум нарахованої та виплаченої відповідачем індексації грошового забезпечення позивача за період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. вимогам чинного законодавства, зокрема, Порядку №1078, підтверджується також і самостійно проведеним судом розрахунком такої індексації за наведений період за допомогою Калькулятора індексації зарплати, що підтверджується роздруківкою відповідного розрахунку, наявною у справі (а.с.123).

За викладеного, у суду відсутні обґрунтовані правові підстави для задоволення позовних вимог позивач в частині визнання протиправними дій відповідача щодо виплати не у повному розмірі індексації грошового забезпечення позивачеві за період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. включно та стягнення з відповідача на користь позивача індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення у період з 01.03.2018р. по 15.09.2020р. - березень 2018 року з урахуванням абзацу 4 п.5 Порядку №1078, а тому у їх задоволенні слід відмовити позивачеві.

Окрім того, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а саме: невиплати йому на день звільнення індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 15.09.2020р. включно у сумі 159472,67 грн. за період з 15.09.2020р. по день фактичного розрахування (виплати) індексації грошового забезпечення відповідачем, відповідно до вимог Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100, виходячи з наступного.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу Збройних Сил України не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

За правилами частини шостої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01.07.1949 за №95 “Про захист заробітної плати”, ратифікованої Україною 30.06.1961, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або – коли немає такого законодавства, угоди чи рішення – в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Враховуючи, що перебування особи на публічній службі є однією із форм реалізації закріпленого у статті 43 Конституції України права на працю (постанова Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі №21-389а13), суд вважає за необхідне застосувати до даних правовідносин щодо стягнення середнього заробітку норми КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби).

Згідно з частиною 1 статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Положеннями статті 117 КЗпП України передбачено, що обов`язок підприємства виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по “день фактичного розрахунку” пов`язаний безпосередньо з фактом фактичного розрахунку, що відсутнє по даній адміністративній справі.

Нормами КЗпП України та іншими нормами законодавства не передбачено проміжного стягнення середнього заробітку за час затримки виплати належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У зв`язку з відсутністю фактичного розрахунку із зазначенням конкретного дня такого розрахунку (з урахуванням не нарахування та невиплату позивачеві сум індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., що встановлено судом та підтверджено відповідачем у відзиві), по справі відсутні підстави, визначені статтею 117 КЗпП України, що виключає наявність обов`язку відповідача виплатити середній заробіток позивачу за час затримки розрахунку.

Як наслідок, відсутні підстави для задоволення заявлених вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а саме: невиплати йому на день звільнення індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 15.09.2020р. включно у сумі 159472,67 грн. за період з 15.09.2020р. по день фактичного розрахування (виплати) індексації грошового забезпечення відповідачем, відповідно до вимог Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100.

Судом також і враховується правова позиція Верховного Суду України, викладена у постанові від 29.01.2014р. по справі №6-144ц13, відповідно до якої не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме: виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Тобто, Верховний Суд України також у своєму рішенні зазначив, що середній заробіток повинен стягуватися за “весь період невиплати” власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

За приписами ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Разом з тим, оскільки у даній адміністративній справі “весь період невиплати” не визначений (з урахуванням не нарахування та невиплату позивачеві сум індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., що встановлено судом), так як відсутня подія фактичного розрахунку, що вказує на передчасність заявлення вимог про стягнення відповідних сум на підставі статті 117 КЗпП України та є підставою для відмови з задоволенні заявлених позовних вимог в цій частині.

Приймаючи до уваги вищевикладене, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача.

При прийнятті даного рішення, суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява №65518/01 від06.09.2005; п.89), "Проніна проти України" (заява №63566/00 від18.07.2006; п.23) та "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04 від10. 02.2010; п.58), яка полягає у тому, що принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) 09.12.1994, п.29).

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить із того, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень – Військової частини А1314 на користь позивача судові витрати позивача по сплаті судового збору понесені позивачем згідно квитанції №0.0.1988804700.1 від 22.01.2021р. пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у розмірі 840 грн. 80 коп. (за немайнову вимогу) (а.с.100,100а).

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини А1314 про визнання протиправними дій, стягнення індексації та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А1314 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за час проходження ним військової служби у Військовій частині А1314 в період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р.

Зобов`язати Військову частину А1314 (49006, м. Дніпро, вул. Надії Алексєєнко, 42; код ЄДРПОУ 08314614) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) індексацію грошового забезпечення за час проходження військової служби у Військовій частині А1314 в період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р., з урахуванням базового місяця – січень 2008 року

У задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини А1314 (49006, м. Дніпро, вул. Надії Алексєєнко, 42; код ЄДРПОУ 08314614) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) – судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 840 грн. 80 коп. (вісімсот сорок грн. 80 коп.).

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п.15.1 п.15 Розділу VІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва