Рішення № 95942157, 01.04.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 520/6193/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Катаєвої Е.В., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Міністерства оборони України (пр. Повітрофлотський,6, м. Київ, 03168), Державної казначейської служби України (вул. Бастіонна,6, м. Київ, 01601), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, - Військово-медичного клінічного центру Південного регіону Міністерства оборони України (вул. Пироговська, 2, м. Одеса, 65044) про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів,-

В С Т А Н О В И В:

До Київського районного суду міста Одеси 30.05.2017 року звернулась ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Міністерства оборони України, Державної казначейської служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, - Військово-медичного клінічного центру Південного регіону Міністерства оборони України, про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів.

Постановою Київського районного суду міста Одеси 06.11.2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 08.02.2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, постанову Київського районного суду м. Одеси від 06.11.2017 року - без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 22.12.2020 року постанову Київського районного суду міста Одеси 06.11.2017 року, постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 08.02.2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до повноважного суду до Одеського окружного адміністративного суду.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 16.01.2021 року прийнято до провадження справу. Вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Ухвалою суду від 08.02.2021 року наданий відповідачам Міністерству оборони України, Державній казначейській службі України, третій особі, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, Військово-медичному клінічному центру Південного регіону Міністерства оборони України строк до 22.02.2021 року для наведення своїх доводів, міркувань, заперечень щодо поданих позивачем заяви про уточнення позовних вимог та клопотань про витребування доказів та призначення експертизи. Зупинено провадження по справі № 520/6193/17.

Ухвалою суду від 26.02.2021 року поновлено провадження у справі.

Ухвалою від 01.04.2021 року відмовлено ОСОБА_1 у прийнятті заяви про уточнення позовних вимог по справі №420/10005/20, у задоволенні клопотання про витребування доказів та призначення судової почеркознавчої експертизи.

Позивач у позові просила визнати протиправну бездіяльність МОУ щодо незабезпечення її безоплатною медичною допомогою у військово-медичному криничному центрі Південного регіону МОУ та стягнути на її користь у відшкодування матеріальної шкоди, завданою протиправною бездіяльністю МОУ, кошти у сумі 4445,82 грн та зазначила у позові, що вона з 14.03.2017 року по 20.03.2017 року знаходилась на стаціонарному лікуванні в клініці гематології та гастроентерології Військового медичного клінічного центру Південного регіону Міністерства оборони України (далі ВМКЦ) та її повідомили, що вартість лікування склала 4445,82грн, які вона сплатила, проте вважає, що відповідач безпідставно здійснив її лікування за плату, у зв`язку з чим сплачені нею кошти мають бути повернуті.

Позивач не погоджується з тим, що відноситься до фізичних осіб, які не мають право на безоплатне лікування у військово-медичних закладах МОУ, у зв`язку з чим були порушені її права на отримання безоплатної медичної допомоги. Бездіяльність МОУ щодо незабезпечення її безоплатною медичною допомогою у ВМКЦ є протиправною.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що вона була дружиною військовослужбовця - ОСОБА_2 , якій був звільнений в запас з дійсної військової служби у 1985 році та отримував пенсію за вислугу (26 років). Її чоловік помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті чоловіка повторно вона не одружувалась.

Відповідно до п .6 ст. 18 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" вдова (вдівець) загиблого або померлого військовослужбовця, а також дружина (чоловік) військовослужбовця, який пропав безвісти під час проходження військової служби, у разі якщо вона (він) не взяла (не взяв) інший шлюб, та її (його) неповнолітні діти або повнолітні діти - інваліди з дитинства, батьки військовослужбовця, які перебували на його утриманні, мають право на пільги, передбачені цим Законом.

Позивач вважає, оскільки вона є вдовою померлого військовослужбовця ОСОБА_2 , та укладала іншій шлюб, вона має право на пільги передбачені Законом "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", у тому числі право на безоплатну кваліфіковану медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров`я Міністерства оборони України.

Внаслідок незабезпечення МОУ з 14.03.2017 року по 20.03.2017 року її права на безоплатну медичну допомогу у військово-медичному закладі охорони здоров`я їй завдано матеріальну шкоду в розмірі вартості сплачених медичних послуг у розмірі 4445,82грн. Оскільки згідно з відповіддю ВМКЦ від 12.05.2017 року сплачені кошти у розмірі 4445,82грн за лікування надійшли на рахунок ВМКЦ в Державну казначейську службу позивач нею ДКСУ вказана у якості другого відповідача.

Позивач просила задовольнити позовні вимоги.

Представник відповідача МОУ подав до суду відзив на позов (т.2 а.с.36-39), в якому просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Представник відповідача зазначив, що у позивача відсутнє право на безоплатне користування закладами охорони здоров`я Міністерства оборони України. Позивач в своїй заяві стверджує, що вона відповідно до п.6 ст.18 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» має статус вдави померлого військовослужбовця та має пільги, передбачені цим Законом. Проте це твердження безпідставне, так як для визначення свого статусу та права на безоплатне лікування у ВМКЦ ПР громадянка ОСОБА_1 надала документи, відповідно до яких ОСОБА_1 має статус вдави померлого ветерана військової служби, пенсіонера МОУ, в зв`язку з чим вона отримує пенсію у разі втрати годувальника. Пенсія, призначена в разі втрати годувальника непрацездатній дружині пенсіонера МОУ, яка досягла пенсійного віку, призначається відповідно до ст.35 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» довічно та зберігається і при повторному одружені пенсіонера.

Таким чином, пільги громадянки ОСОБА_1 регулюються Законом України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішньої служби, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» №203/98-ВР від 24.03.1998 року, так як її чоловік ОСОБА_2 помер після звільнення з військової служби як пенсіонер МОУ, її статус відповідає п.3 ст.7 вищезазначеного Закону та вона користуються пільгами, визначеними п.п.6-9 ст.6 цього Закону. В цих пільгах безоплатне користування закладами охорони здоров`я Міністерства оборони України для неї не передбачено.

Представник відповідача ДКСУ у наданому до суду відзиві на позов (т.2 а.с.60-65) просив відмовити у задоволенні позовних вимог, звернувши увагу що на позивача не розповсюджується Закон України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», оскільки чоловіка позивачці було звільнено в запас за п."б" ст.46 Положення про проходження військової служби прапорщиками та мічманами ВС СРСР - по досягненню граничного віку перебування на військовій службі. Згідно наявної в матеріалах справи копії свідоцтва про смерть, чоловік позивачки помер18. ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 76 років, а відтак, а ні на нього, а ні на членів його сім`ї не розповсюджуються положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Однак, як вбачається з наявного в матеріалах справи витягу з наказу про звільнення з військової служби в запас, вислуга років у Збройних силах чоловіка позивачки становить 26 років 11 місяців, а тому він був ветераном військової служби, і члени його сім`ї користуються пільгами та соціальними гарантіями, передбаченими Законом України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішньої служби, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист».

Разом з цим, оскільки позивач має статус вдави померлого ветерана військової служби, що відповідає абз.4 ст.7 Закону України «Про статус ветеранів військової служби», яким визначено, що вдови (вдівці) померлих (загиблих) ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранів служби цивільного захисту, ветеранів Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України та члени їх сімей, які перебувають на їх утриманні, користуються пільгами, передбаченими п.6- 9 ст. 6 цього Закону.

У цій перелік пільг не входить безоплатне користування закладами охорони здоров`я Міністерства оборони України.

Також представник зауважує, що виходячи зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 вказує на те, що протиправною бездіяльністю Міністерства оборони України, яка виразилась у незабезпеченні її безоплатним лікуванням у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону, їй було завдано майнову шкоду у розмірі 4 445,82 грн, тобто правовідносини виникли між ОСОБА_1 , Міністерством оборони України та Військово-медичним клінічним центром Південного регіону, тому питання стосовно відшкодування матеріальної шкоди, повинно вирішуватися в рамках спору між позивачем та зазначеними державними органами.

Позивач, пред`являючи вимоги до ДКСУ ототожнив її з Державою Україною, що відповідно до діючого законодавства України є, на думку відповідача, помилковим твердженням.

Відповідно до ст. 43 Бюджетного кодексу України (далі - БК України), Казначейство України забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України, а не уособлює Державний бюджет України або державу.

Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду в установленому законодавством України порядку, проте є окремим учасником цивільних відносин та не несе відповідальності за дії органів державної влади, держави або інших суб`єктів. Казначейство жодних прав та інтересів позивача не порушувало, не вступало у правовідносини з ним і жодної шкоди позивачеві не завдало.

Представник третьої особи ВМКЦ надав пояснення на позов, просив суд їх врахувати при прийнятті рішення, вважаючи позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. В поясненнях третьої особи також викладена позиція, яку виклали відповідачі у відзивах на позов щодо статусу позивача - вдови померлого військовослужбовця, ветерана військової служби та перелік пільг, які розповсюджуються на позивача визначений Законом України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішньої служби, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» (п.п.6-9 ст.6), серед яких відсутня така пільга як безоплатне користування закладами охорони здоров`я Міністерства оборони України для неї не передбачено.

Справа розглянута у письмовому провадженні.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є громадянкою України (паспорт НОМЕР_1 ), зареєстрована АДРЕСА_2 ). Позивач знаходилась у шлюбі з ОСОБА_2 з 1962 року, які був військовослужбовцем та звільнений 04.10.1985 року зі служби в запас по досягненню граничного віку строку перебування на військовій службі. ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1 а.с.11,12,14.33).

ОСОБА_1 з 14.03.2017 року по 20.03.2017 року перебувала на стаціонарному лікуванні в клініці гематології та гастроентерології військово-медичного клінічного центру Південного регіону Міністерства оборони України. Вартість лікування склала 4445,82грн, які позивач сплатила (т.1 а.с.15,18-22).

Між тим, позивач вважала, що вона має право на безоплатне лікування як вдова померлого військовослужбовця відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», а тому бездіяльність МОУ у незабезпеченні її безоплатною медичною допомогою у військово-медичному закладі охорони здоров`я є протиправною.

Закон України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» відповідно до його преамбули визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей.

Статтею 3 Закону визначена сфера його дії. Згідно з ч.1 ст.3 Закону дія цього Закону поширюється на: 1) військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення (далі - правоохоронних органів), Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов`язок за межами України, та членів їх сімей; 2) військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювання, пов`язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов`язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти; 3) військовозобов`язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і членів їх сімей.

Стаття 18 Закону визначає соціальні гарантії прав членів сімей військовослужбовців. Відповідно до ч.6 ст.18 Закону вдова (вдівець) загиблого або померлого військовослужбовця, а також дружина (чоловік) військовослужбовця, який пропав безвісти під час проходження військової служби, у разі якщо вона (він) не взяла (не взяв) інший шлюб, та її (його) неповнолітні діти або повнолітні діти - особи з інвалідністю з дитинства, батьки військовослужбовця, які перебували на його утриманні, мають право на пільги, передбачені цим Законом.

Таким чином, для визначення наявності статусу члена сім`ї військовослужбовця не достатньо посилання на наявності права на ч.6 ст.18 Закону. Такий статус визначається у сукупності ч.6 ст.18 та ч.1 ст.3 Закону.

Судом встановлено, що чоловіка позивача 04.10.1985 року звільнено зі служби в запас по досягненню граничного віку строку перебування військової служби. Відповідно до копії свідоцтва про смерть він помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 76 років.

Таким чином, на нього та відповідно на його дружину як вдову після його смерті не розповсюджується Закон України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей».

Позивач помилково вважає, що вона має пільги як вдова військовослужбовця у відповідності до вищезазначеного Закону.

У той же час Закон України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист" відповідно до його преамбули визначає статус, зокрема, ветеранів військової служби та членів їх сімей, визначає гарантії, які забезпечують їм гідне життя, активну діяльність, шану та повагу в суспільстві.

Відповідно до ст. 4-1 Закону дія його поширюється на громадян України, які віднесені до категорій ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранів служби цивільного захисту, ветеранів Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України відповідно до цього Закону і які постійно проживають на території України.

За приписами п.1 ч. 1 ст.5 Закону до таких осіб віднесені, громадяни України, які бездоганно прослужили на військовій службі, в органах внутрішніх справ, Національній поліції, податковій міліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України 25 і більше років у календарному або 30 та більше років у пільговому обчисленні (з яких не менше 20 років становить вислуга у календарному обчисленні) і звільнені в запас або у відставку відповідно до законодавства України або колишнього Союзу РСР чи держав СНД.

Вислуга років чоловіка позивача становить згідно з наказом про звільнення 26 років 11 міс (т.1 а.с.12), тобто він був ветераном військової служби, відповідно члени його сім`ї користуються пільгами та соціальними гарантіями, передбаченими саме цим Законом.

Частиною 3 ст. 7 Закону встановлено, що вдови (вдівці) померлих (загиблих) ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранів служби цивільного захисту, ветеранів Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України та члени їх сімей, які перебувають на їх утриманні, користуються пільгами, передбаченими пунктами 6-9 статті 6 цього Закону.

Вказані пункти ст.6 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист" не передбачають такої пільги як надання вдовам померлих ветеранів військової служби безоплатного користування закладами охорони здоров`я Міністерства оборони України.

Враховуючи викладене суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають. При цьому суд не знаходить підстав для оцінки інших доводів позивача, оскільки це не спростує висновку суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвеція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", no. 4241/03, від 28.10.2010 року).

Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Згідно зі ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно з ст.76 КАС достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд прийшов до висновку про те, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 5, 6, 7, 9, 76, 77, 90, 139, 242-246 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Міністерства оборони України (пр. Повітрофлотський,6, м. Київ, 03168, код ЄДРПОУ 00034022), Державної казначейської служби України (вул. Бастіонна,6, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 37567646), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, - Військово-медичного клінічного центру Південного регіону Міністерства оборони України (вул. Пироговська, 2, м. Одеса, 65044, код ЄДРПОУ 08199969) про визнання протиправною бездіяльності Міністерства оборони України щодо незабезпечення безоплатною медичною допомогою у військово-медичному криничному центрі Південного регіону Міністерства оборони України та стягнення на її користь у відшкодування матеріальної шкоди, завданою протиправною бездіяльністю Міністерства оборони України, коштів у сумі 4445,82 грн.

Рішення набирає законної сили у порядку ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене у порядку та строки встановлені ст. 295-297 КАС України.

Суддя Е.В. Катаєва

.