Рішення № 95942144, 01.04.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/1404/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 квітня 2021 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Балан Я.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження, у порядку письмового провадження, адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою звернувся ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про:

визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №09-21 від 13.01.2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Адміністративний позов мотивовано наступним.

ОСОБА_1 зазначає, що у разі повернення до країни походження, він та члени його родини можуть стати жертвами переслідувань та жорсткого поводження через приналежність до соціальної групи - особи, що вважаються прихильниками західного образу життя.

ОСОБА_1 вказує, що його заява відповідає критеріям визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак, Державною міграційною службою України при прийнятті оскаржуваного рішення зазначені обставини до уваги не прийняті, особова справа позивача була розглянуто не належно.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 05 лютого 2021 року, вищезгадану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження по справі без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

У встановлений судом строк, відповідач надав відзив (вх.№8498/21 від 22.02.2021р. на позовну заяву (а.с.18-39).

Відзив обґрунтований наступним.

Державна міграційна служба України вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених у заяві-анкеті ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, за результатами наданої інформації та документів встановлено, що основною причиною небажання ОСОБА_1 повертатися на територію країни громадянської належності є нестабільна соціально-політична ситуація.

Також, ОСОБА_1 не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.

Крім того, ОСОБА_1 , після виїзду з Афганістану 27.06.2016 року, перебував у Російській Федерації до кінця 2019 року та неодноразово звертався за наданням міжнародного захисту, однак йому було відмовлено. В Україні за міжнародних захистом звернувся через 20 днів після приїзду, перебуваючи на території України не легально з 25.12.2019 року.

Тобто, Державною міграційною службою України встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а у свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування.

Станом на 01 квітня 2021 року, інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Згідно матеріалів особової справи №2020OD0011 (а.с.42-149), ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Афганістану, уродженець району Чардхі м. Кабул.

За національністю (етнічною залежністю) таджик, за віросповіданням мусульманин - суніт. Рідна мова дарі. За сімейним станом неодружений, дітей не має.

ОСОБА_1 має повну середню освіту, яку здобув у ліцеї «Насван» району Таймані, «Сайдаль Насері» району Хайрхана та у школі «Сафіулла Афзалі» району Чардхі. Надалі навчався та працював у відділі маркетингу на курсах «Our succеs academy» протягом 2014-2016 років, курси не закінчив.

На території України працює вантажником на промисловому ринку «7 км».

Відповідно до матеріалів особової справи, 27.06.2016 року ОСОБА_1 , разом зі своїм братом на установчі дані ОСОБА_2 , вибув з м.Кабул (Афганістан), авіарейсом Кабул (Афганістан) - Дубай (ОАЕ) - Москва (РФ) на підставі паспортного документа серії НОМЕР_1 та оформленої одноразової візи серії 22 5240770 терміном дії на 45 днів. У м. Дубай (ОАЕ) перебував транзитом протягом 11 годин (а.с.121).

На території Російської Федерації займався реалізацією постільної білизни та одягу у торгівельному центрі «Москва» з 2017 по 2019 роки.

Зі слів ОСОБА_1 , 25.12.2019 року, він таємно та нелегально перетнув кордон України у місті Харків, поза пунктом пропуску (а.с.123).

13.01.2020 року, ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального підрозділу ДМС (а.с.84-86).

Серед причин звернення за міжнародним захистом, ОСОБА_1 було зазначено про нестабільну соціально-політичну ситуацію на території громадянської належності та напад на його брата ОСОБА_2 та його батька (а.с.144).

Під час проведення анкетування, посадові особи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшли висновку про відсутність умов, які можуть бути розглянуті у контексті визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю безпеці чи свободі у країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

04.12.2020 року, Головним Управлінням ДМС України в Одеській області складений висновок про відмову у визнанні біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту за результатами розгляду заяви та особової справи №2020OD0011 ОСОБА_1 (а.с.49-80).

13.01.2021 року, Державною міграційною службою України прийнято рішення №09-21 про відмову у визнанні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.47-48).

Не погоджуючись з рішенням про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ВИСНОВКИ СУДУ

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.

Так, Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 р. №3671-VI (далі - Закон України №3671-VI) визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 13 статті 1 Закону України №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст.1 Закону України №3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Таким чином, з аналізу вищевказаних норм вбачається, що небажання особи, яка звертається за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання повернутися до такої країни.

Так, ч.1 та ч.5 ст.5 Закону України №3671-VI, передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до ч.1 та ч. 7 ст.7 Закону України №3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до п. 45 та п. 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Відповідно до пункту 195 цього Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Так, згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Суд зазначає, що під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року.

У свою чергу, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09. 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 побоюється повернення до Афганістану у зв`язку з соціально-політичною ситуацією по всій території Афганістану. Зокрема, позивачем зазначалося про постійні вибухи та теракти, крадіжки у районі проживання та небезпечну ситуацію у нічний час.

Однак, суд зазначає, що загальна нестабільна соціально-політична ситуація у країні громадянської належності без детальної конкретизації, не є автоматичною підставою для визнання осіб, які звернулись із відповідними заявами біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Стосовно випадку нападу на брата позивача та його батька невідомими особами, суд зазначає, що жодних доказів, які підтверджували б факт нападу та завдання тілесних ушкоджень родичам позивача матеріали справи не містять, позивачем, а ні до органу ДМС, а ні до суду - не надано.

Крім того, з протоколів співбесід з ОСОБА_1 вбачається, що вказаний напад мав характер пограбування (оскільки були викрадені гроші та мобільні телефони), не створював загрози життю або здоров`ю брата позивача та не має відношення до погроз, побоювань або переслідування у контексті міжнародного захисту.

Суд звертає увагу, що під час проведення співбесід з посадовими особами Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, ОСОБА_4 підставою неможливості повернення до Батьківщини належність її до певної соціальної групи - не вказувала.

Стосовно зазначеної у тексті позовної заяви підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту належності ОСОБА_1 до соціальної групи прихильників західного образу життя, суд зазначає, що наведені іноземцем у даному конкретному випадку побоювання несуть очевидний характер уявних припущень, настання яких є вочевидь малоймовірним.

Крім того, під час винесення оскаржуваного позивачем рішення вищевказані підстави міграційним органом не досліджувалися, оскільки не зазначалися позивачем.

Суд зазначає, що особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні докази, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Проте, суд звертає увагу на те, що матеріали справи не містять беззаперечних доказів того, що позивач під час перебування у країні походження зазнавав чи буде зазнавати будь-які переслідування за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, аналізом наданої позивачем інформації, разом з інформацією по країні походження, не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті у контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі у країні громадянського походження.

Щодо посилань позивача на інформацію про країні походження, зокрема на сайт «radiosvoboda.org», суд зазначає, що вказане Інтернет видання не є офіційним та не може слугували надійним джерелом інформації про ситуацію, яка склалася в Афганістані.

Інші ж посилання позивача на Інтернет видання містять загальну інформацію по країні станом на 2018 рік, яка наразі не є актуальною та не свідчить про наявність будь-якої загрози особисто для позивача чи членів його родини.

Крім того, місто Кабул, уродженцем якого є ОСОБА_1 , перебуває під контролем уряду Афганістану і позивач не позбавлений можливості внутрішнього переміщення.

Аналізом рекомендацій УВКБ ООН встановлюється, що альтернатива внутрішнього переміщення для шукачів захисту з Афганістану вважається обґрунтованою за наявності доступу до житла, базових санітарно-гігієнічних умов проживання, підтримки з боку близьких родичів, тощо.

Також, судом під час розгляду справи не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до країни громадянської належності.

Суд враховує, що пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

За таких обставин, суд вважає, що оскаржуване рішення відповідача є правомірним та обґрунтованим, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак у країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань жодними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав з Афганістану від небезпеки, а приїхав до України з метою покращення рівня життєвих умов.

Вимогами ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тобто, ці норми одночасно покладають обов`язок на сторін доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень.

Достатніх доказів на спростування позиції відповідача, позивачем під час розгляду справи не надано.

Таким чином, на підставі ст. 8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст. 9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з`ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору та відсутні витрати на виклик свідків та призначення експертизи, жодні витрати не належать до компенсації за рахунок коштів Державного бюджету України

Керуючись ст.ст. 2, 6-10, 77, 90, 139, 250, 251, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська 9, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №09-21 від 13.01.2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.

Рішення набирає законної сили згідно статті 255 КАС України - після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 295 КАС України подається до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні скарги подаються учасниками справи через Одеський окружний адміністративний суд.

Суддя Балан Я.В.

.