Рішення № 95931717, 30.03.2021, Херсонський міський суд Херсонської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №766/16835/17

Пров. №2/766/2707/21

30 березня 2021 року м. Херсон

Херсонський міський суд Херсонської області у складі: головуючого – судді Ус О.В., секретар судового засідання Литвиненко М.Ю., з участю позивача ОСОБА_1 представника відповідача адвоката Логвіновської А.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань міського суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсним кредитного договору,-

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору.

Позов мотивовано тим, що 15 серпня 2008 року між ним та Приватбанком укладений кредитний договір № НЕН2GК0000000116. Вважає, що положення кредитного договору прямо порушують заборону укладати договори в іноземній валюті, коли сторони є резидентами, а також ставлять сторони у нерівні умови. Банк умисно ввів його в оману, не надавши у доступній формі, перед укладенням договору, інформацію про всі можливі форми кредитування та сукупну вартість кредиту, і запропонував несправедливі та вкрай невигідні умови для позичальника. Укладення кредиту в іноземній валюті порушує положення статей 533, 534 ЦК України, Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного врегулювання та валютного контролю» від 19 лютого 1993 року, Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті». Всі зазначені обставини у своїй сукупності дають підстави для визнання кредитного договору у цілому недійсним. Як на підставу недійсності договору посилається на ст. 227, 233 ЦК України.

Провадження у справі відкрите суддею Херсонського міського суду Херсонської області Хайдаровою І.О. 04.10.2017 р., призначено судовий розгляд справи.

21.08.2018 р. від АТ КБ «Приватбанк» надійшов відзив на позов, в задоволенні якого просять відмовити через відсутність підстав недійсності договору, посилались на судове рішення, за яким звернуто стягнення на предмет іпотеки, а в задоволенні зустрічного позову про розірвання кредитного договору відмовлено. Наявність індивідуальної ліцензії не момент укладення кредитного договору не була передбачена, додатково просили застосувати наслідки пропущення строку позовної давності, оскільки право на позов у позивача виникло з моменту ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.

26.02.2019 року справа прийнята в провадження суддею Херсонського міського суду Херсонської області Ус О.В., призначене підготовче засідання.

19.07.2019 р. від позивача надійшло клопотання про долучення доказів.

Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 19.07.2019 р. закрите підготовче провадження та справа призначена до розгляду за суттю на 04.12.2019 р.

03.12.2019 р. від позивача надійшло клопотання про витребування доказів.

04.12.2019 р. від відповідача надійшов відзив на позов, відповідно до якого банк просив відмовити у задоволенні позову, оскільки договір в іноземній валюті відповідає вимогам чинного законодавства.

04.12.2019 р. від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи через незадовільний стан здоров`я, втрату адвоката, наполягав на тому, щоб справу у його відсутність не розглядали. Клопотання було задоволено, розгляд справи відкладено на 27.04.2020 року, в яке сторони не прибули, внаслідок чого суд відклав судове засідання на 07.09.2020 року.

В судовому засіданні 07.09.2020 року:

- позивач підтримав позовні вимоги в повному обсязі та дав пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві;

- представник відповідача позов не визнала, просила у його задоволенні відмовити з підстав, викладених у відзиві.

Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 07.09.2020 року задоволено клопотання позивача про витребування доказів, в судовому засіданні оголошено перерву до 29.10.2020 року.

28.10.2020 року від позивача надійшла заява про відкладення розгляду справу через його вимушену ізоляцію та вимогу не проводити судове засідання у його відсутність.

29.10.2020 року від представника відповідача на виконання ухвали суду надано додаток 1 до оспорюваного кредитного договору та повідомлено, що інформація про резервування в розмірі 4,08% зберігається безпосередньо в НБУ.

Розгляд справи перенесено на 17.02.2021 року, але судове засідання не відбулося через перебування головуючого у нарадчій кімнаті щодо розгляду справи 766/19871/17, а тому судове засідання перенесене на 30.03.2021 року.

В судовому засіданні 30.03.2021 року:

- представник відповідача пояснила, що сукупна вартість кредиту розписана саме у додатку 1, на момент підписання кредитного договору позивачеві не надавалися будь-які інформаційні листи для споживача.

- позивач вказав, що йому не надавався додаток 1 до кредитного договору, про що він неодноразово зазначав раніше, він підписаний іншою особою.

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази, встановив наступні обставини та відповідні ним правовідносини.

За ч.4 ст. 82 ЦПК України не доказуються обставини, встановлені рішенням Білозерського районного суду Херсонської області по справі № 2-56/2010 від 23.06.2010 року, що набрало законної сили за ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 20.10.2010 року, а саме, наступне.

Між ЗАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 15.08.2008 року було укладено кредитний договір №НЕН2GК0000000116, відповідно до якого ОСОБА_1 отримав кредит від банку у розмірі 44 847,76 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом 15,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 15.08.2023 року. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № НЕН2GК0000000116, ЗАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки № НЕН2GК0000000116, згідно з яким ОСОБА_1 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 211 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,14 га, яка розташована в АДРЕСА_2 .

Відповідно до пункту 1.1 кредитного договору банк зобов`язується надати позичальнику кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, зазначений в пункті 8.1 цього договору. Строк, вид кредиту, цілі, розмір кредиту, відсотків, винагород, розмір щомісячного платежу, період сплати, порядок погашення заборгованості за цим договором зазначені у розділі 8 договору.

Положеннями пункту 8.1 кредитного договору визначено, що банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти на строк з 15 серпня 2008 року по 15 серпня 2023 року включно у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 44 847,76 доларів США, з яких 36599,86 дол. США - на придбання нерухомості, 1050,00 доларів США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, 366,57 дол. США для плати страхового платежу страхування майна за договором страхування майна на перший рік дії кредиту, 183,29 дол. США для сплати особистого страхування за договором особистого страхування на перший рік дії кредиту, а також у розмірі 8247,90 дол. США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених 2.1.3, 2.2.7 цього договору, зі сплатою за користування кредитом 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 3 % від суми виданого кредиту у момент його надання, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно з пунктом 7.2 договору.

У додатку № 1 до кредитного договору визначена загальна вартість кредиту на купівлю житла з забезпеченням кредиту іпотекою нерухомості, а додатком № 2 визначений графік погашення кредиту. Суд не приймає до уваги доводи позивача, що ним не підписувався додаток 1 до кредитного договору, оскільки належними та допустимими доказами це не доведено, його звернення до відповідача з надання йому копії цього додатку не свідчать про те, що ним він не підписувався. Кредитний договір містить пункт 8.9 за яким зазначено, що додатки 1 та 2 є невід`ємними додатками цього договору, позивачем не заперечується його укладення та підписання.

Згідно пунктів 4.1, 4.2 договору для виконання зобов`язань за цим договором банк резервує ресурси у розмірах, зазначених у графіку погашення кредиту (додаток № 2) до договору і надає позичальнику право на їх використання. За надане право позичальник сплачує банку винагороду за резервування ресурсів в розмірі, зазначеному у пункті 8.1. договору.

Пунктом 7.2 договору передбачено, що при невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору, банк зобов`язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, яка дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахованими банком на останній термін сплати. Сплата винагороди здійснюється у гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, винагорода сплачується в гривневому еквіваленті по курсу Національного банку України на день сплати.

Пунктом 2.2 визначені зобов`язання позичальника за кредитним договором, серед яких: використати кредит на цілі, зазначені в пункті 8.1 даного договору; сплатити відсотки за користування кредитом відповідно до пунктів 8.1, 2.3.1, 2.3.2, 2.3.3, 3.1, 3.2 даного договору. Повну сплату відсотків за користування кредитом здійснити не пізніше дати фактичного повного погашення кредиту; погашення кредиту зробити в порядку, сумах і строки, передбачені пунктами 8.1 та 2.3.3 цього договору.

Отже, кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо вказаного кредитного договору та деякий час виконував його умови, що свідчить про прийняття ним таких умов.

У статті 525 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Під час укладення оспорюваного договору сторони в порядку статті 638 ЦК України узгодили всі істотні умови даного правочину та погодилися з ними.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції чинній на момент укладення оспорюваного договору, нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості за кредитом не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості за кредитом, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов`язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.

Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) та від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).

Таким чином, умови пунктів 4.2 та 8.1 спірного кредитного договору від 15 серпня 2008 року №НЕН2GК0000000116, зокрема: винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів є недійсними, але недійсність наведених умов кредитного договору обумовлена не їх несправедливістю, а тим, що такі умови договору порушують публічний порядок, оскільки встановлення цих платежів суперечить положенням статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору.

Отже, зазначені положення кредитного договору щодо сплати позичальником на користь банку таких винагород у силу статті 228 ЦК України є нікчемними.

Верховний Суд неодноразово викладав висновки про те, що визнання судом нікчемного правочину недійсним за вимогою сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, оскільки нікчемний правочин є недійсним у силу закону з моменту його укладення. (Наприклад, дивись постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що умови пунктів 4.2 та 8.1 кредитного договору щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту та винагороди за резервування ресурсів є нікчемними в силу закону, а тому не підлягають визнанню недійсними судом, тому відсутні підстави для застосування положень статті 267 ЦК України щодо наслідків спливу позовної давності, про що зазначено у відзиві відповідача від 21.08.2018 р.

Разом з тим, несправедливість окремих умов договору не тягне за собою визнання недійсним такого договору в цілому, оскільки під час укладення оспорюваного договору сторони узгодили всі істотні умови цього правочину, ОСОБА_1 погодився з метою його використання та встановленими умовами, отриманням кредиту саме у доларах США, а не у національній валюті України, не звертався до банку за роз`ясненнями положень договору чи надання іншої інформації з приводу виконання зобов`язань, не заявляв жодних претензій щодо того, що йому незрозумілі умови кредитного договору, звернувся до суду з зустрічним позовом про розірвання кредитного договору після подання банком позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до п. 16 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів що виникають із кредитних правовідносин» № 5 від 30.03.2012 року саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

Відхиляючи доводи позивача, що умови кредитного договору, які передбачають сплату кредиту в доларах США, є несправедливими через підвищення курсу долара США, суд керується тим, що кредитний договір укладено в іноземній валюті за безпосередньою згодою позичальника ОСОБА_1 , а зростання курсу долара США - валюти кредиту, за загальним правилом, саме по собі не є підставою для визнання кредиту недійсним, оскільки у позичальника існувала можливість передбачити в момент укладення договору зміну курсу гривні по відношенню до долара США.

Так, відповідно до Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 496, визначено, що офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до долару США, установлюється щодня. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату.

Отже, питання незмінності курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплено.

Таким чином, укладаючи спірний договір про надання кредиту в іноземній валюті, сторони приймали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу та в момент укладення договору не мали будь-яких законних підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане.

Виходячи зі змісту статей 1046, 1054 ЦК України відповідальність за валютні ризики лежить саме на позичальнику.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон держави не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, проте водночас обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет № 15-93 Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», з 07 лютого 2019 року введено в дію Закон України «Про валюту і валютні операції» № 2473-VIII.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти(кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 2 Закону № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність» кошти є грошима в національній або іноземній валюті чи їх еквівалентом. У статтях 47 та 49 цього Закону визначені операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до статті 5 Декрету № 15-93 операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього ж Декрету.

З огляду на це уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Доводи позивача про те, що у відповідача на момент видачі валютного кредиту відсутня індивідуальна ліцензія на здійснення валютних операцій та укладення відповідних кредитних договорів, не заслуговує на увагу, оскільки банк має генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій та дозвіл Національного банку України на здійснення операцій, які в силу статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначені як кредитні операції і до яких віднесено операції з валютними цінностями, а отже, банк має право видавати кредити у іноземній валюті, при цьому отримання індивідуальної ліцензії не вимагається.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зазначено, що «із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству».

Таким чином, посилання позивача на ст. 227 ЦК України є безпідставними.

Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 10 Цивільного процесуального кодексу України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Врахувавши умови договору та зміст зазначених правових норм, суд дійшов висновку про те, що укладаючи кредитний договір від 15 серпня 2008 року в іноземній валюті та беручи на себе певні зобов`язання, сторони чітко усвідомлювали, що курс національної валюти відносно долара США не є незмінним, та існує підвищений валютний ризик за таким кредитом.

Отже, визначення еквіваленту в іноземній валюті, суми, що підлягає сплаті у гривнях, не суперечить чинному законодавству України.

Обставина, на яку посилається позивач, обґрунтовуючи порушення ст. 233 ЦК України не існувала та не могла існувати, позивач при укладенні договору добровільно погодився на визначені у ньому умови кредитування, свідомо укладав оспорюваний договір.

За таких обставин суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Позивач звільнений від сплати судового збору. Про наявність судових витрат у відповідача у встановленому законом порядку не заявлено.

Заходи забезпечення позову судом не застосувалися.

Підстави для негайного виконання судового рішення відсутні.

Рішення в повному обсязі складене 31 березня 2021 року.

На підставі викладеного, керуючись ст. 2-13, 76-81, 141, 223, 258, 264-265, 353-355 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , проживає: АДРЕСА_3 ) до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (код юридичної особи 14360570, місцезнаходження: Україна, 01001, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 1Д) про визнання недійсним кредитного договору відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до Херсонського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційні скарги подаються учасниками справи до Херсонського апеляційного суду або через Херсонський міський суд Херсонської області, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності ЦПК України в редакції від 15 грудня 2017 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

СуддяО. В. Ус