Рішення № 95898878, 29.03.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 березня 2021 року м. Київ № 640/4100/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 доГоловного управління Державної податкової служби у місті Києвіпровизнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) (далі - позивач або ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (адреса: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка 33/19, ідентифікаційний код 39439980) (далі - відповідач або ГУ ДФС у м. Києві), в якому просить суд визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві від 09.01.2019 за № Ф-14082/17 про сплату ОСОБА_1 боргу (недоїмки) по сплаті заборгованості зі сплати єдиного внеску, штрафів, пені на суму 15 819,54 грн.

Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначив, що відповідачем прийнято протиправне рішення з порушенням чинного законодавства та є таким, що підлягає скасуванню.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.03.2019 (суддя Пащенко К.С. ) відкрито провадження в адміністративній справі № 640/4100/19, ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

У відзиві на позовну заяву відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив, вказавши, що згідно з інформаційних ресурсів ГУ ДФС у м. Києві позивач з 17.11.1998 перебуває на обліку в ДПІ у Голосіївському районі ГУ ДФС у м. Києві як фізична особа- підприємець та як платник єдиного соціального внеску. На дату надання відповіді, з Єдиного державного реєстру до ДПІ у Голосіївському районі ГУ ДФС у м. Києві не надходили відомості щодо державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 . Оскільки позивач не звертався до контролюючого органу з відповідними документами для припинення, зупинення його діяльності, то вимога є правомірною.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.02.2021 замінено відповідача у справі № 640/4100/19 - Головне управління Державної фіскальної служби у м. Києві (адреса: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка 33/19, ідентифікаційний код 39439980) на правонаступника - Головним управлінням ДПС у м. Києві (адреса: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка 33/19, ідентифікаційний код 43141267).

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_2 .

28.02.2019 на адресу позивача засобами поштового зв`язку (поштове відправлення - рекомендований лист зі штрих кодовим ідентифікатором № 0411626783325) від відповідача-1 надійшла податкова вимога від 09.01.2019 за № Ф-14082/17 про сплату боргу (недоїмки) по сплаті заборгованості зі сплати єдиного внеску, штрафів, пені на суму 15 819,54 грн.

Вважаючи вказану вимогу ГУ ДФС у м. Києві не обґрунтованою, протиправною і такою що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає таке.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (надалі -ПК України, в редакції яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" № 2464-VI від 08.07.2010 (надалі - Закон № 2464, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Відповідно до п.п 14.1.226 п. 14.1 ст. 14 ПК України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.

Підпункт 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 ПК України дає визначення поняттю "працівник" - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464 єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом ст. 2 зазначеного Закону його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абз. 2 п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464 платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абз. 1 п. 1 та п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464 єдиний внесок нараховується:

- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону,

- на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом не врегульовано.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.

Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць.

При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 по справі № 440/2149/19, а саме: "...особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.".

Судом встановлено, що згідно електронної бази ІС "Податковий блок" підсистеми "Реєстрація ПП", ФОП ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) з 17.11.1998 по теперішній час перебуває на обліку в ДПІ у Голосіївському районі ГУ ДФС у м. Києві на загальній системі оподаткування.

Станом на 05.04.2019 в інтегрованій картці ФОП ОСОБА_1 за кодом платежу 71040000 (для фізичних осіб-підприємців, у т.ч. які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність) обліковується недоїмка, так як платником не був сплачений єдиний внесок згідно нарахувань в автоматичному режимі за січень-грудень 2017 року в розмірі мінімального страхового внеску за кожен місяць та щоквартальних нарахувань за І- IV квартали 2018 року, як фізичній особі-підприємцю, що перебувала на загальній системі оподаткування.

У зв`язку із викладеним, 09.01.2019 відповідачем-1 винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-14082-17, відповідно до якої ГУ ДФС у м. Києві повідомило позивача про заборгованість зі сплати єдиного внеску, штрафів, пені станом на 31.10.2018 становить 15 819,54 грн. та вимагало сплатити вказаний борг.

Разом з тим, суд зауважує, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 01.03.2019 № 1005074187, за реєстраційним номером облікової картки платника податків: НОМЕР_4 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань записів не знайдено.

Також судом встановлено, що відповідно до інформації із Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків, а також до відомостей з офіційного сайту Державної фіскальної служби України за посиланням: http://sfs.gov.ua/businesspartner (вказані документи долучені позивачем до позовної заяви) у позивача станом на 05.03.2019 відсутній будь-який податковий борг.

У той же час, у ході судового розгляду встановлено, що ОСОБА_1 у період з березня 2015 по теперішній час перебуває у трудових відносинах з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 .

Відповідно до Індивідуальних відомостей про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, позивачу фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 нарахований дохід за період з січня 2017 по грудень 2018 та сплачено єдиний соціальний внесок, а саме: дохід за 2017 рік склав 69 810,57 грн., за 2018 рік - 119 170,47 грн. (з вказаного доходу сплачено страхові внески, про що зроблено відмітки у вказаних відомостях).

Доказів отримання позивачем у вказаний період доходів від підприємницької діяльності не встановлено.

Крім того, відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що інформація про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутня, оскільки пунктом 2 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань", визначено, що для державної реєстрації включення відомостей про фізичну особу-підприємця, зареєстровану до 01.07.2004, відомості про яку не містяться в Єдиному державному реєстрі, подається заява про державну реєстрацію включення відомостей про фізичну особу-підприємця до Єдиного державного реєстру.

Суд зауважує, що ГУ ДФС у м. Києві не надані докази того, що позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець, а також доказів, які б підтверджували, що на час винесення спірної вимоги ОСОБА_1 займався підприємницькою діяльністю та отримував від такої діяльності дохід.

Суд дійшов висновку, що у позивача відсутній обов`язок сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, який був зареєстрований як фізична особа-підприємець, оскільки, у період з січня 2017 по грудень 2018 він був найманим працівником, з огляду на що оскаржувана вимога податкового органу є протиправною та підлягає скасуванню.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про протиправність винесення оскаржуваної вимоги про сплату боргу (недоїмки) та її скасування.

Згідно з частиною першою статті 11 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

У відповідності до частин 1, 2, 4 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.

Проте, доказів які б спростовували доводи позивача відповідачем суду не надано.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, проаналізувавши всі обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, на користь позивача належить стягнути сплачений ним судовий збір у розмірі 768,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.

2. Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві від 09.01.2019 за № Ф-14082/17 про сплату ОСОБА_1 боргу (недоїмки) по сплаті заборгованості зі сплати єдиного внеску, штрафів, пені на суму 15 819,54 грн.

3. Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ), на будь-який виявлений державним виконавцем рахунок, за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (адреса: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка 33/19, ідентифікаційний код 43141267) понесені позивачем витрати по сплаті судового збору в розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 коп.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко