Рішення № 95897019, 30.03.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/7446/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2021 року м. Одеса

Зала судових засідань №21

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Аракелян М.М.

За участю секретаря Макаренко А.І.

За участю сторін:

Від позивача: Карпов О.О.,

Від відповідачів: Голінська О.О.,

Розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративною позовною заявою ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Секретаря Білгород-Дністровської міської ради Грозова Віктора Васильовича (вул. Михайлівська, 56, м. Білгород-Дністровський, Одеська область, 67700), Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради (код ЄДРПОУ 04056799; вул. Михайлівська, 56, м. Білгород-Дністровський, Одеська область, 67700) про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ:

06 серпня 2020 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Секретаря Білгород-Дністровської міської ради Грозова Віктора Васильовича, Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради, в якому позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати розпорядження Білгород-Дністровського міського голови від 30.06.2020 року №194-к «Про звільнення з займаної посади ОСОБА_1 »;

поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника юридичного відділу Білгород-Дністровської міської ради

стягнути з Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30.06.2020 року по день ухвалення судом рішення.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями 06.08.2020 року о 14:27:04 справа №420/7446/20 розподілена на суддю Аракелян М.М.

Ухвалою суду від 11.08.2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху з підстав необхідності надання уточненої позовної заяви із зазначенням власного реєстраційного номеру облікової картки платника податків (для фізичних осіб).

20.08.2020 року за вх.№32998/20 від позивача надійшла уточнена позовна заява, чим усунуто недоліки позовної заяви.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 27.08.2020 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження, призначено судове засідання на 15.09.2020 року.

Судове засідання, призначене на 15 вересня 2020 року, було перенесено у зв`язку з проведенням дезінфекції та протиепідемічних заходів у приміщенні суду та призначено на 05 жовтня 2020 року.

29.09.2020 року за вх.№39746/20 від представника відповідачів надійшов відзив на позовну заяву.

05.10.2020 року від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із проходженням лікування з 02.10.2020 року по 08.10.2020 року. З урахуванням викладеного судом було прийнято рішення відкласти судове засідання на 22.10.2020 року.

05.10.2020 року за вх.№40987/20 від позивача надійшла відповідь на відзив.

У зв`язку із перебуванням головуючого судді на лікарняному судове засідання, призначене на 22.10.2020 року, було перенесено на 02.11.2020 року.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 02.11.2020 року зупинено провадження по справі № 420/7446/20 до 02 грудня 2020 року.

Судове засідання призначене на 02 грудня 2020 р. було перенесено у зв`язку з перебуванням судді на лікарняному та призначено на 21 грудня 2020 р. 10:00 год.

Ухвалою суду від 21.12.2020 року продовжено строк зупинення провадження у справі до 20.01.2021 року.

Судове засідання призначене на 20 січня 2021 р. було відкладено на 10 лютого 2021 р.

Ухвалою суду від 10.02.2021 року провадження у справі №420/7446/20 поновлено, призначено судове засідання на 24.02.2021 року.

У судовому засіданні 24.02.2021 року оголошено перерву для отримання витребуваних судом доказів до 11.03.2021 року.

У зв`язку із закінчення відведеного для розгляду справи часу було оголошено перерву до 18.03.2021 року.

В обґрунтування уточнених позовних вимог та у відповіді на відзив позивач вказує, що спірним розпорядженням його звільнено із займаної посади у зв`язку зі скороченням посади заступника начальника юридичного відділу. Позивач не погоджується із фактом звільнення в силу порушення процедури виведення (скорочення) його посади та зазначає, що:

по-перше, посилання в оскаржуваному розпорядженні на рішення №112 та розпорядження №140-к є неправомірним, оскільки вказаними актами не передбачалось скорочення посади, яку він обіймав, а саме посади заступника начальника юридичного відділу. Рішенням виконавчого комітету №112 передбачалось виведення посади зі штату, а не її скорочення, що є окремою та самостійною підставою для звільнення особи;

по-друге, попередження позивача про наступне звільнення розпорядженням №140-к не є обґрунтованою підставою для видачі спірного розпорядження, оскільки ним повідомлено про звільнення позивача у зв`язку із реорганізацією, а не скороченням штатної чисельності;

по-третє, при повідомленні позивача про наступне вивільнення позивачу запропоновано лише одну посаду, яка за свою суттю є посадою, нижчою за ту, що він займав до звільнення. Інша пропозиція щодо посади поступила до позивача у день звільнення, не зважаючи на наявність 102 вакантних місць. На переконання позивача, відповідач мав запропонувати йому всі вакансії, що наявні у юридичної особи;

по-четверте, при звільненні позивача не були враховані вимоги ст.42 КЗпП України в частині врахування при вирішені питання про залишення на роботі критерія високої кваліфікації та продуктивності роботи.

29.09.2020 року за вх.№39746/20 від представника відповідачів надійшов відзив на позовну заяву. У відзиві викладені заперечення проти заявлених позовних вимог, в обґрунтування яких вказано наступне:

по-перше, особливості кадрових змін у Білгород-Дністровській міській раді та виконавчому комітеті ради свідчить про те, що посада заступника начальника юридичного відділу скорочена, а замість неї введена посада головного спеціаліста-юрисконсульта юридичного відділу міської ради. Таким чином, посада скорочена без фактичної зміни кількості штатних одиниць у юридичному відділі;

по-друге, про наступне вивільнення позивача повідомлено у встановлений ст.49-2 КЗпП України строк – 23.04.2020 року при даті звільнення 30.06.2020 року. При цьому, позивачу запропоновано іншу посаду в межах міської ради, від якої він відмовився. Посилання позивача на необхідність надання пропозицій стосовно всіх 102 посад не заслуговують на увагу, оскільки міською радою враховувалось переважне право на переведення осіб, звільнених із колишніх посад, на рівнозначні за кваліфікацією та напрямами діяльності посади;

по-третє, позивач не перебував у кадровому резерві на інші, ніж він займав до звільнення, посади, переведення його на іншу посаду без проходження конкурсу є порушенням прийняття особи на службу в органи місцевого самоврядування.

У судове засідання 18.03.2021 року прибули позивач та представник відповідачів. Представники сторін підтримали позиції, викладені у письмових заявах по суті.

Розглянувши наявні матеріали справи, заслухавши пояснення учасників справи суд встановив наступні фактичні обставини.

Позивач ОСОБА_1 проходив службу в органах місцевого самоврядування з 11.08.2015 року (Т.1 а.с.62), а з 01.11.2019 року призначений з кадрового резерву на посаду заступника начальника юридичного відділу Білгород-Дністровської міської ради (Т.1 а.с.14, 64).

Рішенням Білгород-Дністровської міської ради №1152-VII віл 05.03.2020 року затверджено структуру та загальну чисельність апарату Білгород-Дністровської міської ради, апарату виконавчого комітету міської ради та виконавчих органів міської ради у кількості 174 штатні одиниці (Т.1 а.с.16-17).

Згідно рішення №1208 –VII від 23.04.2020 року внесено зміни до рішення Білгород-Дністровської міської ради №1152-VII від 05.03.2020 року та визначено загальну чисельність парату Білгород-Дністровської міської ради, апарату виконавчого комітету міської ради та виконавчих органів міської ради у кількості 177 штатних одиниць (Т.1 а.с.197).

Згідно Додатку №2 до вказаного рішення затверджено структуру та чисельність апарату виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради, зокрема встановлено юридичний відділ із кількістю працівників – 4 (Т.1 а.с.19).

Рішенням Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради від 31.03.2020 року №112 затверджено штатний розпис апарату виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради, згідно якого у п.6 вирішено вивести посаду заступника начальника юридичного відділу (Т.1 а.с.21-26).

Розпорядження міського голови від 23.04.2020 року №140-к попереджено працівників, в тому числі ОСОБА_1 , про наступне вивільнення у зв`язку із реорганізацією (Т.1 а.с.31-32).

Згідно з додатком №1 до вказаного розпорядження (за п.21) позивач повідомлений про наступне вивільнення 23.04.2020 року (Т.1 а.с.34).

Згідно з додатком №2 до вказаного розпорядження (за п.21) позивачу запропоновано зайняти посаду головного спеціаліста-юрисконсульта юридичного відділу міської ради (Т.1 а.с.42). Із вказаною пропозицією позивач ознайомлений 23.04.2020 року та її прийнято не було.

30.06.2020 року листом за №03-30/10-к позивачу запропоновано посаду начальника відділу державних соціальних інспекторів департаменту соціальної, сімейної політики та охорони здоров`я міської ради (Т.1 а.с.57). Згідно відмітки від 30.06.2020р. позивач із вказаною пропозицією також не погодився, оскільки вважав, що його трудові права порушені.

Розпорядженням міського голови від 30.06.2020 року №194-к позивача звільнено із займаної посади 30.06.2020 року у зв`язку зі скороченням штату відповідно до п.1 ст.40 КЗпП України (Т.1 а.с.13).

Не погоджуючись із вказаним розпорядженням позивач звернувся до суду із даним позовом, вимагаючи його скасування та поновлення позивача на посаді із виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до ст.8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно ст.22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно із частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом, який визначає регулює правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, визначає загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування, є Закон України “Про службу в органах місцевого самоврядування” (далі – Закон).

Згідно ст.1 Закону служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

Згідно ст.2 Закону посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Дія цього Закону не поширюється на технічних працівників та обслуговуючий персонал органів місцевого самоврядування.

Згідно ч.1, 3 ст.7 Закону правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування визначається Конституцією України, законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про статус депутатів місцевих рад", "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів", цим та іншими законами України.

На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія Закону України "Про запобігання корупції" та законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Згідно ст.14 Закону в органах місцевого самоврядування встановлюються такі категорії посад:

перша категорія - посади Київського міського голови, голів обласних рад та Севастопольського міського голови;

друга категорія - посади Сімферопольського міського голови, міських (міст - обласних центрів) голів; заступників голів обласних рад та Севастопольського міського голови, заступника міського голови - секретаря Київської міської ради;

третя категорія - посади перших заступників та заступників міських голів (міст - обласних центрів) з питань діяльності виконавчих органів ради; секретарів міських (міст - обласних центрів та міста Сімферополя) рад, міських голів (міст обласного і республіканського в Автономній Республіці Крим значення, крім міст - обласних центрів), голів районних, районних у містах рад;

керуючих справами виконавчих апаратів обласних та Севастопольської міської рад;

четверта категорія - посади голів постійних комісій з питань бюджету обласних, Київської та Севастопольської міських рад (у разі коли вони працюють у раді на постійній основі), керівників управлінь і відділів виконавчого апарату обласних, Севастопольської міської та секретаріату Київської міської рад, секретарів міських (міст обласного і республіканського в Автономній Республіці Крим значення) рад, заступників міських (міст обласного і республіканського в Автономній Республіці Крим значення) голів з питань діяльності виконавчих органів ради, керуючих справами (секретарів) виконавчих комітетів, директорів, перших заступників, заступників директорів департаментів міських (міст обласного і республіканського в Автономній Республіці Крим значення) рад, міських (міст районного значення) голів, селищних і сільських голів, посади заступників голів районних рад;

п`ята категорія - керуючих справами виконавчих апаратів районних рад, керуючих справами (секретарів) виконавчих комітетів районних у містах рад, помічників голів, радників (консультантів), спеціалістів, головних бухгалтерів управлінь і відділів виконавчого апарату обласних, секретаріатів Київської та Севастопольської міських рад, керівників управлінь, відділів та інших виконавчих органів міських (міст обласного і республіканського в Автономній Республіці Крим значення) рад та їх заступників, керівників відділів (підвідділів) у складі самостійних управлінь, відділів виконавчих органів міських (міст обласного значення) рад, посади заступників міських (міст районного значення), сільських, селищних голів з питань діяльності виконавчих органів ради, секретарів міських (міст районного значення), сільських, селищних рад;

шоста категорія - посади керуючих справами (секретарів) виконавчих комітетів міських (міст районного значення), сільських, селищних рад, керівників структурних підрозділів виконавчого апарату районних та секретаріатів районних у містах Києві та Севастополі рад та їх заступників, керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів виконавчих органів міських (міст районного значення), районних у містах рад та їх заступників, помічників голів, радників, консультантів, начальників секторів, головних бухгалтерів, спеціалістів управлінь, відділів, інших структурних підрозділів виконавчих органів міських (міст обласного значення та міста Сімферополя) рад, старост;

сьома категорія - посади радників, консультантів секретаріатів районних у містах рад, спеціалістів виконавчих органів районних у містах, міських (міст районного значення) рад, спеціалістів виконавчих органів сільських, селищних рад.

Віднесення інших посад органів місцевого самоврядування, не зазначених у цій статті, до відповідної категорії посад в органах місцевого самоврядування здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням керівників відповідних органів місцевого самоврядування.

Згідно ст.15 Закону при прийнятті на службу в органи місцевого самоврядування присвоюються ранги у межах відповідної категорії посад.

Встановлюються такі ранги посадових осіб місцевого самоврядування:

особам, які займають посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 і 1 ранг;

особам, які займають посади, віднесені до другої категорії, може бути присвоєно 5, 4 і 3 ранг;

особам, які займають посади, віднесені до третьої категорії, може бути присвоєно 7, 6 і 5 ранг;

особам, які займають посади, віднесені до четвертої категорії, може бути присвоєно 9, 8 і 7 ранг;

особам, які займають посади, віднесені до п`ятої категорії, може бути присвоєно 11, 10 і 9 ранг;

особам, які займають посади, віднесені до шостої категорії, може бути присвоєно 13, 12 і 11 ранг;

особам, які займають посади, віднесені до сьомої категорії, може бути присвоєно 15, 14 і 13 ранг.

Якщо посадова особа місцевого самоврядування обрана чи призначена на посаду нижчої категорії або залишила службу в органі місцевого самоврядування, за нею зберігається присвоєний ранг.

Згідно статті 20 Закону крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні", цим та іншими законами України, а також у разі:

порушення посадовою особою місцевого самоврядування Присяги, передбаченої статтею 11 цього Закону;

порушення умов реалізації права на службу в органах місцевого самоврядування (стаття 5 цього Закону);

виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на службі, чи недотримання вимог, пов`язаних із проходженням служби в органах місцевого самоврядування (стаття 12 цього Закону);

досягнення посадовою особою місцевого самоврядування граничного віку перебування на службі в органах місцевого самоврядування (стаття 18 цього Закону).

Оскільки така підстава як скорочення посади для припинення служби в органах місцевого самоврядування спеціальним законом не визначена, застосуванню підлягають положення Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).

Згідно п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України (у редакції на момент спірних правовідносин) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно ст.42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців;

2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;

5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу;

6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;

7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;

8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;

9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Згідно ст.49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Вимоги частин першої - третьої цієї статті не застосовуються до працівників, які вивільняються у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, пов`язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період.

Державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі потреби особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства.

Досліджуючи спірні правовідносини та доводи сторін, суд зазначає наступне.

Щодо доводу позивача, що посилання в оскаржуваному розпорядженні на рішення №112 та розпорядження №140-к є неправомірним, оскільки вказаними актами не передбачалось скорочення посади, яку він обіймав, а саме посади заступника начальника юридичного відділу, суд наголошує, що за результатом проведених кадрових змін у структурі міської ради, її виконавчого комітету та апараті ради та виконавчого комітету утворилась нова чисельність службовців та штат працівників. Згідно листа Мінпраці від 07.04.2011 р. №114/06/187-11 «Щодо надання роз`яснення» вказано, що штат працівників – це сукупність посад, встановлених штатним розписом підприємства. Тому скорочення штату являє собою зміну штатного розпису за рахунок ліквідації певних посад або зменшення кількості штатних одиниць за певними посадами.

За подібним умовиводом скорочення штату є результатом виведення/введення відповідної посади, як у даному випадку сталось із виведенням посади заступника начальника юридичного відділу та введенням посади головного спеціаліста-юрисконсульта.

При цьому, Розпорядження від 23.04.2020 року як таке, у якому, на думку позивача, невірно визначено підставу для наступного вивільнення, позивач не оскаржує

Позивач вказує, що підстави для його звільнення, визначена у Розпорядженнях від 23.04.2020 року та від 30.06.2020 року є різними. Натомість, розпорядження від 23.04.2020 року за своєю суттю є документальною формою попередження працівника про наступне вивільнення. У статті 49-2 КЗпП України не встановлено вимоги, за якою роботодавець у повідомленні мав би визначити конкретну підставу серед визначених у п.1 ст.40 КЗпП України.

Таким чином, у даному контексті суд не вбачає недотримання з боку відповідачів вимог чинного законодавства.

Суд також зазначає, що одночасно із повідомленням про наступне вивільнення позивачу запропоновано іншу посаду на тому самому підприємстві, в установі, організації згідно статті 49-2 КЗпП України, а саме посаду головного спеціалісту-юрисконсульта юридичного відділу міської ради (Т.1 а.с.42), з чим він не погодився, зваживши на інші умови оплати праці.

Суд констатує, що запропонована посада за перебуванням в межах структури апарату виконавчого комітету та своєю направленістю та необхідними кваліфікаційними вимогами відповідає посаді, яку позивач займав до отримання повідомлення про наступне вивільнення. Тобто, в контексті відповідності запропонованої посади суд не вбачає порушення норм чинного законодавства.

Суд також звертає увагу про своєчасність надання пропозиції (не менше, ніж за два місяці до звільнення).

Позивач посилається у своїх доводах на позицію Верховного Суду у справі №487/2727/17, де вказано, що обов`язок працевлаштування позивача покладається на роботодавця, а тому останній має запропонувати всі вакантні посади особі, яка підлягає майбутньому вивільненню.

За даною позицією позивач вважає, що йому мали б бути запропоновані 102 посади, утворені внаслідок проведеної реорганізації, оскільки вони були новоутворені та станом на 23.04.2020 року не зайняті.

З приводу цього суд зазначає, що відповідні організаційні зміни стосувались дійсно великої кількості працівників – 102 особи (Т.1 а.с.39-56).

Як вказує представник відповідача і суд із цим погоджується, першочергова пропозиція щодо посади надається особі, яка за кваліфікацією та спеціальним направленням або перебувала на аналогічній посаді, або більше, на думку роботодавця, їй відповідає.

Як наслідок такого підходу у період з 23.04.2020 року по 08.05.2020 року 98 осіб з тих, яким були запропоновані посади, погодились на них.

Станом на 30.06.2020 року із відповідними посадами, які були запропоновані особам, не погодились «начальник відділу державних соціальних інспекторів» та «головний спеціаліст відділу соціальних допомог та субсидій департаменту соціальної, сімейної політики та охорони здоров`я міської ради».

30.06.2020 року листом за №03-30/10-к позивачу запропоновано посаду начальника відділу державних соціальних інспекторів департаменту соціальної, сімейної політики та охорони здоров`я міської ради (Т.1 а.с.57). Згідно відмітки позивач із вказаною пропозицією також не погодився, оскільки вважає, що його трудові права порушені.

Таким чином, суд вважає, що відповідачем було здійснено всі необхідні дії для можливого працевлаштування позивача у апараті міської ради, а відмова позивача у прийнятті наданих йому пропозицій не може ставитись у провину роботодавця та спричиняти для нього негативні наслідки.

Також суд зазначає, що статтею 15 Закону передбачено, що якщо посадова особа місцевого самоврядування обрана чи призначена на посаду нижчої категорії або залишила службу в органі місцевого самоврядування, за нею зберігається присвоєний ранг.

Інших вимог в контексті відповідності категорії посади служби в органах місцевого самоврядування та присвоєного рангу не встановлено. Отже, призначення особи у зв`язку зі скороченням на посаду, яка за категорією є нижчою за ту, що особа займала, не заборонено чинним законодавством, а докази пониження рангу позивача до суду не надані і як об`єктивний факт не встановлено.

Таким чином, суд дійшов наступних висновків:

звільнення позивача відбулось у зв`язку зі скороченням посади у відповідності до п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України;

позивача повідомлено більше, ніж за два місяці до звільнення, про наступне вивільнення (23.04.2020 року) та запропоновано інші посади в межах тієї ж юридичної особи, які відповідають його кваліфікації та напряму діяльності;

позивачу повторно запропоновано посаду, що залишилася вакантною, до видачі розпорядження про звільнення.

Отже, відповідачами дотримано вимог трудового законодавства в контексті дотримання порядку звільнення позивача із займаної посади у зв`язку зі скороченням, а тому підстави для визнання спірного розпорядження протиправним та його скасування – відсутні.

За приписами статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ” (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував: “Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд”, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. theUnitedKingdom), пп.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення” спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах “Мултіплекс проти Хорватії” (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003року, та “Кутіч проти Хорватії” (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)”.

Оскільки суд дійшов висновку про правомірність спірного розпорядження, яким позивача звільнено із займаної посади, то підстави для поновлення його на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.

Частиною 1 ст. 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

У відповідності до частини 2 цієї статті в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 2 ст. 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних справах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “РуїсТоріха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідачем доведено дотримання порядку звільнення позивача з посади оскаржуваним розпорядженням, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, як основні, так і похідні.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.1 ч.1 ст. 5, Закону України “Про судовий збір”, а суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, у справі відсутні підстави для розподілу судових витрат відповідно до положень ст. 139 КАС України.

Керуючись ст. ст. 241-246, 250, 255, 260, 262, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Секретаря Білгород-Дністровської міської ради Грозова Віктора Васильовича (вул. Михайлівська, 56, м. Білгород-Дністровський, Одеська область, 67700), Виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради (код ЄДРПОУ 04056799; вул. Михайлівська, 56, м. Білгород-Дністровський, Одеська область, 67700) про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу – відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. 293,295 КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Повне рішення складено та підписано суддею 30.03.2021 року у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю судді з 23.03.2021р. по 26.03.2021р. включно.

Суддя М.М. Аракелян