Рішення № 95874096, 29.03.2021, Холодногірський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Харкова)

"29" березня 2021 р.

Справа №642/2541/19 Провадження № 2/642/346/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2021 року Ленінський районний суд м.Харкова у складі:

головуючого - судді - Шрамко Л.Л.,

з участю секретаря - Бондаренко В.П.,

представника позивачки - ОСОБА_1 ,

представника відповідача- ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом

ОСОБА_3 , до Харківської міської ради, ОСОБА_4 про визнання права власності за набувальною давністю,

ВСТАНОВИВ:

Позивачка звернулась у квітні 2019 року до суду з позовом до Харківської міської ради, просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на 4/16 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову позивачка зазначила, що з 1994 року проживала разом з матір`ю ОСОБА_5 у вказаному житловому будинку. Раніше ця частина будинку належала ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 17.11.1945р., після його смерті його дружина ОСОБА_7 та донька ОСОБА_8 фактично прийняли спадщину, а після смерті останніх в зв`язку з відсутністю спадкоємців право власності на цю частину будинку перейшло до держави.

У 1994 р. її мати ОСОБА_5 звернулась до виконавчого комітету Ленінської районної ради з заявою про продаж їй 4/16 частин будинку, та рішенням №94/8 від 05.04. 1994р. їй було дозволено купити 4/16 частини цього будинку за ціною 1 650 000 крб. Грошові кошти у вказаній сумі 14.06.1994р. були внесені ОСОБА_5 до місцевого бюджету. Через правову необізнаність, отримавши рішення виконкому, ОСОБА_5 не оформила нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу та не мала можливості розпорядитися майном.

В 2005р. ОСОБА_5 звернулася до виконкому Ленінського району м. Харкова та на підставі рішення виконавчого комітету Ленінського району від 01.03.2005р.№100 Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Ленінського району м.Харкова повинно було з нею укласти нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу відповідно до рішення від 05.04.94р.№94/8 та з урахуванням вже сплаченої суми, але виконати рішення виконкому не було можливим в зв`язку з тим, що Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Ленінського району м. Харкова було ліквідовано, та на теперішній час його не існує.

Рішенням Ленінського районного суду від 22.10.2009р. за ОСОБА_5 визнано право власності на частину будинку, але за апеляційною скаргою сусіда ОСОБА_4 рішення суду було скасовано. В рішенні суду невірно замість 4/16 помилково вказала 4/6 частки, про що вона- позивачка - дізналась після смерті матері, написала заяву до суду про виправлення помилки, однак вказане рішення на той час було скасовано апеляційним судом, тому у виправленні описки було відмовлено.

ІНФОРМАЦІЯ_1 мати ОСОБА_5 померла, проживши у будинку 31 рік. Оскільки в 2017 році мати отримала свідоцтво на право власності на будинок на підстави рішення суду, вона- позивачка -звернулась з заявою до нотаріуса про прийняття спадщини, однак прострочила термін для звернення з такою заявою, та за її позовом рішенням суду їй був надано додатковий строк. Вона знову звернулась до нотаріуса, однак дізналась, що свідоцтво на право власності на будинок матері було скасовано другим рішенням суду.

Хоч ОСОБА_4 звертався до суду з апеляційною скаргою, однак Харківською міською радою будинок розділено в натурі, та 4/16 частини виділено від частки ОСОБА_4 Харківська міська рада запропоновала їй звернутися до суду з даним позовом, запевнивши її, що її позов буде підтриманий, та на підставі рішення суду вона зможе оформити право власності.

Позивачка вважає, що набула право власності за набувальною давністю, оскільки починаючи з 1994р., більше 23 років, вона добросовісно, відкрито та безперервно володіє 4/16 частинами житлового будинку АДРЕСА_1 , утримує вказану частку, підтримує в належному стані, мешкає зі своєю сім`єю. Після смерті матері вона продовжує проживати в цьому будинку, постійно сплачує комунальні послуги за вказану частину будинку, але не може провести газ та воду, не може зареєструватися в будинку. Мешкати в цьому будинку дуже важко, взимку холодно без газу, літом тяжко без води, яку треба приносити з сусідній вулиці.

Ухвалою Ленінського районного суду м.Харкова від 16 квітня 2019 року позовну заяву залишено без руху на підставі ст. 185 ЦПК України, позивачці наданий строк для усунення недоліків.

26 квітня 2019 року позивачка подала аналогічну за змістом уточнену позовну заяву, в якій пред`явила позов до двох відповідачів- Харківської міської ради та ОСОБА_4 . Позовні вимоги обґрунтована посиланням на обставини, викладеними в первісній позовній заяві.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 6 травня 2019 року після усунення недоліків відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 30 жовтня 2019 року відмовлено у задоволенні клопотання представника позивачки ОСОБА_9 про призначення судової будівельно-технічної експертизи.

Ухвалою суду від 11 листопада 2020 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до судового розгляду по суті.

Ухвалою суду від 1 лютого 2021 року відмовлено у задоволенні клопотанні представника позивачки ОСОБА_1 про привід свідків.

Представник відповідача- Харківської міської ради - 30.05.2019 - надав суду відзив на позов, в якому просив в позові відмовити, посилаючись на недоведеність обставин, які мають значення для справи за позовом про визнання права власності за набувальною давністю. Зазначив, що немає жодних документів щодо належності ОСОБА_17. 4/16 частки житлового будинку з надвірними будівлями. Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів м. Харкова від 05.04.1994 № 94/8 «Про продаж належної державі 4/16 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 » ОСОБА_5 дозволено купити 4/ 16 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 , але нею не було оформлено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу 4/16 частин житлового будинку, тому вона зверталась до Ленінського районного суду м. Харкова з позовом до Ленінської районної ради м. Харкова та до Харківської міської ради про визнання права власності та визнання угоди купівлі-продажу дійсною.

Відповідно до ст.ст. 335, 344 ЦК України право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду. Давнісний володілець повинен довести факти добросовісності, відкритості, безперервності і тривалості свого володіння. Добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів про набувальну давність суд має врахувати добросовісність саме на момент передачі позивачу майна (речі), тобто, на початковий момент, який буде включатися в повний строк давності володіння, визначений законом.

Відповідно до роз`яснень, наданих в листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» спори про набуття права власності за набувальною давністю не є спорами із спадкування, в тому числі й у випадках, коли особа заявляє про давність володіння (ч. 2 ст. 344 ЦК України), оскільки відповідно до змісту положень ст. 344 ЦК України набуття права власності на майно за набувальною давністю є самостійною підставою набуття права власності. В зазначеному випадку право власності на нерухоме майно не переходить від спадкодавця до спадкоємця (ст. 1216 ЦК України), а набувається за рішенням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК України).

Правових підстав для визнання за позивачкою права власності на 4/16 частини спірного житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями, розташованого по АДРЕСА_1 , в порядку набувальної давності не має, оскільки у даному будинку є співвласник ОСОБА_4 , якому належить 75/100 частин, та позивачці було відомо, що вона неправомірно заволодіє чужою часткою майна, а тому її не можна вважати такою, що добросовісно заволоділа чужим майном.

Крім того, в технічному паспорті на будинок садового типу з господарськими будівлями та спорудами, виготовленого ТОВ «ТОП ЕСТЕЙТ» від 15.03.2019 по АДРЕСА_1 , міститься запис про те, що побудовано тамбур літ. а7, частину прибудови літ. аб (площею 1,9 кв.м.), сарай літ. С, літня кухня літ. Т, гараж літ. П, приміщення № III (тамбур площею 3,7 кв.м.), частина приміщення № 1-3 (кухня пл.1,9 кв.м.) та приміщення кухні № 1-1 площею 8,6 кв.м, переобладнано під житлову. Дозвільні документи не надано.

Також, в матеріалах справи наявна копія технічного паспорту, виготовленого Харківським міським бюро технічної інвентаризації від 10.02.2009, в якому також є штамп встановленого зразку про самочинне будівництво.

Отже, будівництво вчинено позивачкою з порушенням порядку, встановленого ст.ст.1, 7- 9 Закону України «Про архітектурну діяльність», ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» , без дозвільних документів, затвердженого проекту, а тому в силу ч. 1 ст. 376 ЦК України вказане нерухоме майно вважається самочинним будівництвом, а тому особа, яка здійснила таке будівництво, не набуває права власності на нього. Спори з питань містобудування вирішуються радами, інспекціями державного будівельного архітектурного контролю у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства.

Відповідач ОСОБА_4 20.08.2019 подав відзив на позов, в якому проти позову заперечував, зазначив, що підстави для визнання за позивачкою права власності на 4/16 частини вказаного будинку за набувальною давністю відсутні. Позивачці достовірно відомо, що спірне майно - 4/16 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , є комунальною власністю. В позовній заява позивачка вказує, що після смерті попередніх власників право власності на цю частину будинку перейшло до держави в зв`язку з відсутністю спадкоємців. В 1994 році мати позивачки зверталась до виконавчого комітету Ленінської районної ради м. Харкова з заявою про продаж 4/16 частин будинку, та виконкомом Ленінської районної ради м. Харкова 05.04.1994 року прийнято рішення № 94/8 «Про продаж належної державі 4/16 часток житлового будинку по АДРЕСА_1 . Оскільки вказане рішення не було виконане, мати позивачки звернулась до виконавчого комітету Ленінської районної ради в м. Харкові ще в 2005 році. За результатами розгляду її звернення виконавчим комітетом Ленінської районної радою м.Харкова також ухвалено рішення, яким доручено комунальному виробничому житлово-експлуатаційному підприємству району укласти нотаріально посвідчений купівлі-продажу відповідно до рішення райвиконкому від 05.04.94 № 94/8 та до оформити на ім`я держави 1/16 частку житлового будинку. Виходячи з цього, матері позивачки при вселенні у спірну частину будинку без правових підстав, а також позивачці було відомо, що спірна частина будинку належить до комунальної власності, отже власник 4/16 частин будинку відомий, і набути право власності на комунальне житло за набувальною давністю у неї не буде підстав. Крім того, позивачка жодного дня не проживала в цьому будинку і на теперішній час не проживає, про що складено відповідний акт від 14.08.19. Також відповідач ОСОБА_4 послався на судову практику Верховного Суду, а саме постанову ВС від 24.01.2019 у справі № 755/16913/16-ц, де Суд зауважив, що для набуття права власності на комунальне майно за набувальною давністю не має підстав, оскільки спірне житло перебуває у комунальній власності, отже власник житла відомий. Для набуття права власності на житло, яке перебуває у комунальній власності, існує порядок приватизації житла.

Представник позивачки ОСОБА_1 30.06.2020 надав суду додаткові пояснення, в яких зазначив, що добросовісність володіння полягає у чесному, без обману, набутті прав та обов`язків спірного нерухомого майна. З 1986 року ОСОБА_5 доглядала за ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після її смерті залишилась спадщина на 1/16 частину житлового будинку АДРЕСА_1 . Ця частка до сьогоднішнього дня не оформлена належним чином, та зареєстрована за померлою ОСОБА_8 згідно даними БТІ м. Харкова. 3/16 частини спірного житлового будинку зареєстровані за ЖЕО Ленінського району Харкова на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23.11.1994 р. виданого 2 ХДНК -11989. 10 червня 2010 року Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Ленінського району міста Харкова, засновником якого була Харківська міська рада, припинено, правонаступником визначено Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Дзержинського району міста Харкова Департаменту житлового господарства Харківської міської ради, яке також припинено 30 грудня 2011 року. Дані про правонаступників у державному реєстрі відсутні. Таким чином, титульні власники на 1/16 та 3/16 частин житлового будинку АДРЕСА_1 фактично та юридично відсутні.

В той же час мати позивачки ОСОБА_5 вважала, що набула право на майно відповідно до вимог закону, сплатила за це майно грошові кошти, що підтвердив продавець майна -Ленінська районна рада у місті Харкові у своєму рішенні «Про виконання рішення райвиконкому від 05.04.1994 р. №94/8» від 01.03.2005 року №100, де в абз. 2 зазначено, що ОСОБА_5 зазначену суму вона внесла до місцевого бюджету 14.06.94.

Таким чином, нерухоме майно- 1/4 частина, що складається з 1/16 та 3/16 часток житлового будинку АДРЕСА_1 , було фактично передано у володіння ОСОБА_5 , та доручено Комунальному виробничому житлово ремонтно- експлуатаційному підприємству Ленінського району міста Харкова нотаріально посвідчити з ОСОБА_5 , як з покупцем, договір купівлі-продажу вказаних часток нерухомого майна. Сторона покупця - ОСОБА_5 добросовісно вважала, що сплативши гроші та отримавши фактично майно, вона стає повноправним власником нерухомого майна та зареєструвала власне місце проживання за вказаною адресою, де проживала до смерті. Вказана обставина щодо добросовісності набуття майна ОСОБА_5 підтверджується також довідкою про реєстрацію місця проживання за адресою АДРЕСА_1 , від 14.06.1994 року.

Крім того, згідно листа №48/9-18 від 05.01.2018 р. Харківська міська рада повідомила ОСОБА_10 , що відповідно до інформації Управління комунального майна та приватизації, житловий будинок АДРЕСА_1 не є об`єктом комунальної власності. Рішень сесії Харківської міської ради щодо прийняття будинку або його частини до комунальної власності не приймалось.

Безперервність володіння спірним нерухомим майно підтверджується показами свідків, квитанціями за сплату за комунальні послуги.

Цивільний кодекс України (в редакції 2004 року) встановлює строк давності володіння нерухомим майном для його набуття в порядку давності 10 років, при цьому особа, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спаадкоємцем (правонаступником) вона є.

Оскільки ОСОБА_3 є спадкоємицею першої черги після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , тобто час відкритого та добросовісного безперервного володіння з 1994 року по 2020 рік включно складає більше ніж 10 років, встановлених згідно ч. 1 ст. 344 ЦК України, та є достатнім для визнання за ОСОБА_3 права власності в порядку набувальної давності.

Щодо відкритості володінням, то ні ОСОБА_5 , ні ОСОБА_3 ні від кого не приховували факт володіння та користування спірним нерухомим майном. Про цей факт з моменту початку проживання, тобто фактичного володіння з 1994 року, знали й сусіди - родина відповідача ОСОБА_4 , комунальні служби, які отримували платежі за комунальні послуги. Також про це свідчить і міцність соціальних зв`язків їз сусідами по вулиці, які підтвердили факт відкритості користування нерухомим майном і ОСОБА_18 , і ОСОБА_3 після смерті матері.

Право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного законодавства з урахуванням принципів ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Держави-учасниці Конвенції зобов`язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та гарантувати його захист передусім на національному рівні. Зазначене положення в Україні закріплено на конституційному рівні принципом непорушності права власності.

В обґрунтування позову представник позивачки послався на ст. 41 Конституції України, Закон України «Про міжнародні договори і угоди», Загальну декларацію прав людини (1948 р.), Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.), учасником яких є Україна, статтю 1 Протоколу №1 (1952 р.) до Конвенції, а також судову практику Європейського суду з прав людини.

В судовому засіданні позивачка та її представник ОСОБА_1 позов підтримали, пославшись на викладені в позовній заяві та додаткових поясненнях обставини.

Позивачка в судовому засіданні пояснила, що її мати ОСОБА_5 фактично проживала з 1986 року у цій частині будинку, та вона проживала разом з матір`ю. Раніше ця частина будинку належала ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 17.11.1945р., після його смерті його дружина ОСОБА_7 та донька ОСОБА_8 фактично прийняли спадщину, а після смерті останніх в зв`язку з відсутністю спадкоємців право власності на цю частину будинку перейшло до держави. Її- позивачки- мати - ОСОБА_5 -доглядала ОСОБА_8 , яка була її родичкою, допомагала їй. Після смерті ОСОБА_19 у 1993 р. ніхто не претендував на її частку будинку. Її - позивачки - мати ОСОБА_5 звернулась за оформленням частини будинку, сусіди підтвердили, що вона доглядала ОСОБА_8 , поховала її. У 1994 році матері дозволили викупити частку у держави та прописатись. Відповідач ніяких претензій в той час на вказану частку не пред`являв. Мати внесла в касу грошові кошти згідно з рішенням виконкому - 1 650 000 крб, які матері надала вона - позивачка. Коли мати не змогла прописати її - позивачки - брата у вказаний будинок, то звернулась до суду. На даний час право власності на 4/16 частки зареєстровано за її матір`ю. До смерті її матері ОСОБА_4 жодних претензій на частку не пред`являв. Брат відмовився від спадщини після смерті матері на її - позивачки - користь. В будинку фактично проживали її мати та вона з братом, хоч вони з братом були зареєстровані в квартирі на АДРЕСА_2 , де зареєстровані і досі. Вона фактично проживає за двома адресами - за місцем прописки та у спірній частині будинку, де тримає підсобне господарство - вирощує курей, поросят. В спірному будинку взимку холодно, тому вона не може постійно там проживати, а газопостачання провести неможливо, оскільки право на вказану частину будинку не оформлено. В цій частині будинку дві кімнати, є сарай, літня кухня. У листопаді 2017 року вона поселила туди свого брата ОСОБА_20 . Вона протягом багатьох років проживала у цій частині будинку, на даний час там знаходяться її речі, вона тем тримає господарство, постійно сплачує комунальні платежі. Спірна частка будинку викуплена її матір`ю, однак належним чином не оформлена. Сусід ОСОБА_4 не визнає її право власності, хоче приватизувати цю частку.

Представник відповідача ОСОБА_2 просила в позові відмовити, пославшись на викладені у відзиві на позов обставини. Також зазначила, що і сама позивачка не заперечує, що не проживає у спірному будинку, а проживає її брат, тому правові підстави для задоволення позову відсутні.

Представник відповідача - Харківської міської ради - в судове засідання не з`явився, надав відзив на позов, просив справу розглядати у відсутності представника.

За таких обставин відповідно до ст. 223 ЦПК України суд вважає можливим розгляд справи у відсутності представника відповідача - Харківської міської ради.

Суд, вислухавши позивачку, представників сторін, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, встановив такі фактичні обставини та правовідносини.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 (до реєстрації шлюбу - ОСОБА_3 ) є дочкою ОСОБА_5 .

З договору купівлі продажу від 17.11.1945 року, посвідченого Державним нотаріусом міської Харківської нотаріальної контори, вбачається, що ОСОБА_16 продала ОСОБА_21 належне їй право на одну третю частину права забудування з будівлями, що встановлено на земельну ділянку, що міститься в АДРЕСА_1 , в користування ОСОБА_21 переходить квартира з однієї кімнати та куховарні з східного боку житлового будинку з частиною земельної ділянки 32 метри в довжину та 7,5 метри в ширину.

Згідно технічному паспорту Комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" на індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_1 від 10.02.2009 року, власником 3/16 частин та 1/16 частини вищезазначеного житлового будинку є держава, житлового будинку в частині 4/16 виділено в натурі, має окремий вихід.

Згідно листа Комунального підприємства «Харківське міське бюро технічної інвентаризації № 5144/3 від 29.10.2009 р. право власності на житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 було зареєстровано:

1/16ч. -за ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності на спадщину від 29.10.1981року, виданого 2-ю Харківською державною нотаріальною конторою (надалі -ХДНК) за реєстровим №3-3256;

75/100ч. -за ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 23.02.1994року, посвідченого 2-ю ХДНК за реєстровим №1-13586;

3/16ч. - за ЖЄО Ленінського району м. Харкова на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23.11.1994 року, виданого 2-ю ХДНК за реєстровим №1-11989.

Відповідно листу Харківського обласного державного нотаріального архіву № 3930-01/21 від 20.12.2011 року після смерті ОСОБА_8 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , заяв від спадкоємців про прийняття, про видачу або про відмову від спадщини не надходило; спадкова справа не заводилася, свідоцтва про право на спадщину не видавалися.

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів м.Харкова від 05.04.1994 р. №94/8 ОСОБА_5 дозволено купити 4/16 частки цього житлового будинку, за затвердженою грошовою вартістю 1 650 000 крб.

Пунктом 4 вказаного рішення паспортному відділу Ленінського РВВС м.Харкова доручено прописати ОСОБА_5 в відчужувану частину житлового будинку по АДРЕСА_1 , житловою площею 13,7 кв.м.

ОСОБА_5 внесла до місцевого бюджету 1 650 000 крб. 14.06.1994 року, та була зареєстрована за вказаною адресою відповідно до вказаного рішення.

У 2005 році ОСОБА_5 знову звернулася з заявою до виконкому Ленінського району м.Харкова щодо оформлення права власності та було прийнято рішення виконавчого комітету Ленінського району м.Харкова від 01.03.2005 р. №100, згідно з яким Комунальне виробниче житловий ремонтно- експлуатаційне підприємство району повинно було укласти з нею нотаріально посвідчений договір купівлі- продажу відповідно до вимог рішення райвиконкому від 05.04.1994 р № 94/8 та з урахуванням вже сплаченої суми, а також дооформити на ім`я держави 1/16 частку житлового будинку, яка зареєстрована за нині померлою ОСОБА_8

10 червня 2010 року Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Ленінського району міста Харкова (код за ЄДРПОУ 05478522), засновником якого була Харківська міська рада, припинено, запис у державному реєстрі № 1 4801120005029730. Правонаступником визначено Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Дзержинського району міста Харкова Департаменту житлового господарства Харківської міської ради (код ЄДРПОУ 05465133), яке також припинено 30 грудня 2011 року (запис у державному реєстрі №1480 117 00 4 6032845).

Дані про правонаступників у державному реєстрі відсутні.

У вересні 2009 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до Ленінської районної у м. Харкові ради, Харківської міської ради, в якому просила визнати дійсною угоду купівлі-продажу 4/16ч. вказаного житлового будинку, укладену між нею та виконавчим комітетом Ленінського району м. Харкова, відповідно до рішень виконкому Ленінського району м. Харкова від 05.04.1994р./8 та від 01.03.2005р. №100, та на підставі ст. 328 ЦК України визнати за нею право на вищевказану частину цього будинку.

Рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 22 жовтня 2009 року вказаний позов ОСОБА_5 задоволено. Визнано угоду про купівлю- продажу 4/16 частки вказаного житлового будинку, укладену між ОСОБА_5 та виконавчим комітетом Ленінського району м.Харкова відповідно до рішень виконкому Ленінського району м. Харкова від 05.04.1994 р. №94/8 та від 01.03.2005 р. №100 - дійсною. Визнано за ОСОБА_5 право власності на 4/6 частки житлового будинку АДРЕСА_1 .

Власник 75/100 частин вказаного будинку ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу на вказане рішення суду.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 2 червня 2010 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, та вказане рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2009 року скасовано, справу направлено на новий розгляд. Суд зазначив, що, розглянувши справу за відсутності ОСОБА_4 , суд вирішив питання про його права та обов`язки, а також позбавив його права на участь в суді та захист свого інтересу шляхом реалізації належних йому процесуальних прав.

Рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 28 грудня 2011 року вказані позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено в повному обсязі. Визнано дійсною угоду про купівлю -продаж 4/16 частки житлового будинку, укладену між ОСОБА_5 та виконавчим комітетом Ленінського району м. Харкова відповідно до рішень виконкому Ленінського району м. Харкова від 05.04.1994 року № 94/8 та від 01.03.2005 року № 100; визнано за ОСОБА_5 право власності на 4/16 частини вказаного житлового будинку. В задоволенні позову третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору - ОСОБА_4 до Адміністрації Ленінського району м. Харкова, Харківської міської ради, ОСОБА_5 про визнання за ним права на придбання 4/16 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , скасування рішення Ленінського районної ради м. Харкова № 94/8 від 25.04.1994 року - відмовлено в повному обсязі.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2011 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким в позові ОСОБА_5 до Адміністрації Ленінського району м. Харкова, Харківської міської ради, третя особа: ОСОБА_4 , про визнання дійсною угоди купівлі-продажу 4/16 частин житлового будинку та в позові третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет позову - ОСОБА_4 до Адміністрації Ленінського району м. Харкова, Харківської міської ради, ОСОБА_22 про визнання права на придбання 4/16 частин вказаного житлового будинку, скасування рішення Ленінської районної ради м. Харкова №94/8 від 25.04.1994року, визнання недійсним договору купівлі-продажу - відмовлено.

Вказаним рішенням Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2012 року встановлено, що договору - купівлі продажу між ОСОБА_5 та виконкомом Ленінського району міста Харкова в особі ЖЕО Ленінського району м. Харкова не укладено, продажу 4/16 спірного житлового будинку не укладалось.

Відмовляючи у позові ОСОБА_5 про визнання дійсним договору купівлі - продажу 4/16 часток житлового будинку АДРЕСА_1 , Апеляційний суд встановив, що не було порушено прав іншого співвласника вказаного житлового будинку - ОСОБА_4 , якому належить 75/100 частин, оскільки не було укладено договору купівлі-продажу між ОСОБА_5 та виконкомом Ленінського району м. Харкова в особі ЖЕО Ленінського району м. Харкова, тому не виникло право на переважне придбання частки у спірному домоволодінні.

Як встановлено вказаним рішенням Апеляційного суду Харківської області від 27.03.2012, на момент прийняття виконкомом Ленінського району м. Харкова рішення №94/8 від 05.04.94р., Держава в особі ЖЄО Ленінського району м. Харкова, не була власником 3/16 ч. спірної частини жилого будинку, оскільки ще не видавалося нотаріально посвідченого свідоцтва про право власності на 3/16 ч. вказаного жилого будинку, але, не зважаючи на ці обставини, виконком Ленінського району м. Харкова прийняв рішення №94/8 від 05.04.1994року про дозвіл ОСОБА_5 придбати 4/16ч. житлового будинку, яка фактично Державі не належала, при цьому затвердивши продажну вартість цієї частки, зобов`язавши ОСОБА_5 внести до місцевого бюджету району 1 650 000,00карб. та зобов`язавши паспортний відділ Ленінського РВВС м. Харкова прописати ОСОБА_5 у відчужуваній частині житлового будинку.

Позивачка ОСОБА_3 зверталась до суду з заявою про виправлення описки у рішенні Ленінського районного суду м.Харкова від 22 жовтня 2009 року щодо помилково зазначеної частки житлового будинку АДРЕСА_1 , а саме - 4/6, як помилково зазначено, замість 4/16 частку. Ухвалою Ленінського районного суду м.Харкова від 27 липня 2018 року в задоволенні заяви ОСОБА_3 про виправлення описки відмовлено,оскільки ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 02 червня 2010 року рішення Ленінського районного суду м.Харкова від 22 жовтня 2009 року скасовано.

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області 03.11.2017 року було зроблено актовий запис № 15675 та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 .

Після смерті померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 до державної нотаріальної контори у 6-місячний строк з заявами про прийняття спадщини, або про відмову в прийнятті спадщини ніхто не звертався.

Рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 30 жовтня 2018 року у справі № 642/3569/18, провадження № 2/642/1381/18, позовні вимоги ОСОБА_3 до Харківської міської ради, ОСОБА_20 про визнання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини задоволено, та визначено ОСОБА_3 додатковий строк - один місяць-для прийняття спадщини після померлої матері ОСОБА_5 з моменту набрання рішенням законної сили. Вказане рішення набрало законної сили.

З технічного паспорту на будинок по АДРЕСА_1 , складеного 15.03.2019 на замовлення ОСОБА_3 вбачається, що загальна площа всіх приміщень будинку А-1 складає 107, 3 кв.м., в тому числі житлової - 69, 4 кв.м. Приміщення будинку А-1 складаються з житлових кімнат 1-1 та 1-2 площею 8, 6 кв.м. та 13, 7 кв.м., кухні 1-3 - 7,8 кв.м., тамбуру ІІІ - 3, 7 кв.м., всього 33, 8 кв.м. , житлова площа - 22, 3 кв.м. Наявні самовільно побудовані приміщення № ІІІ (тамбур площею 3,7 кв.м.), частина приміщення № 1-3 (кухня площею 1,9 кв.м.) та приміщення кухні №1-1 площею 8,6 кв.м. переобладнано під житлову, дозвільні документи не надано.

Також наявні приміщення в цьому будинку №2-1 - 2-7 та тамбур ІІ, всього 73, 5 кв.м., житлова площа 47,1 кв.м.

Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 179612650 від 03.09.2019, право власності на 4/6 частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Ленінського районного суду м.Харкова у справі № 2-4575/099 від 22.10.2009 р. зареєстровано за ОСОБА_5 . Судом встановлено, про що зазначено вище, що вказане рішення скасовано.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_23 , ІНФОРМАЦІЯ_7 народження, яка проживає на АДРЕСА_2 , пояснила, що з матір`ю позивачки - ОСОБА_5 - 45 років працювала на залізниці. Проживала ОСОБА_3 з дітьми на АДРЕСА_1 . Вона - свідок -проживає поруч. ОСОБА_5 проживала з давних часів, з 1962 року. Там також проживала ОСОБА_8 , їй позивачка з матір`ю допомагали. Після смерті ОСОБА_5 з дітьми продовжувала там проживати. Брат ОСОБА_4 помер. Зараз у будинку проживають діти ОСОБА_3 та її брат ОСОБА_20 . ОСОБА_20 поселився, коли матері не стало. Там маленька 2-х кімнатна квартира, обкладена цеглою. Газопостачання в будинку та світ відсутній. Газ провести можливо. ОСОБА_3 влаштувала курятник на ділянці житлового будинку. ОСОБА_20 виконує господарські роботи в будинку, а ОСОБА_3 приходить на вихідні, займається городом. Фактично проживає ОСОБА_3 та ОСОБА_20 . Позивачка проживає приблизно років 20 в цьому будинку.

Свідок ОСОБА_24 , ІНФОРМАЦІЯ_8 народження, пояснила, що її мати дружила з ОСОБА_4 та матір`ю позивачки. ОСОБА_5 працювала на залізниці. Їх матері дружили, разом відмічали свята. В 80-90х р.р. 26 травня завжди ОСОБА_5 поздоровляли зі святом. ОСОБА_5 - мати ОСОБА_3 -проживала в будинку по АДРЕСА_1 . Вона - свідок -заходила до тьоті ОСОБА_5 , бачила, що ОСОБА_5 колола дрова. В будинку також проживала ОСОБА_3 . Вона- свідок - заносила квитанції за комунальні платежі, квитанції давала ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а ОСОБА_3 все оплачувала Вона - свідок - ОСОБА_3 знає дуже давно. ОСОБА_3 оплачує електроенергію та вивіз сміття. Вона бачила, що ОСОБА_3 в будинку виконувала ремонтні роботи, фарбувала, клеїла шпалери. ОСОБА_3 готувала їжу, саджала город. Вона доглядала за матір`ю. Вони тримали курятник, город. На яких підставах поселилась ОСОБА_5 та кому належить будинок, їй - свідку - невідомо. Проживали у будинку ОСОБА_5 - мати ОСОБА_3 , ОСОБА_3 та її брат ОСОБА_20 . 6 років тому мати позивачки померла. ОСОБА_3 зараз приходить в цей будинок, вона там тримає курей, раніше тримала кабана. Вона бачить за вказаною адресою ОСОБА_3 , ОСОБА_20 .

Свідок ОСОБА_25 , ІНФОРМАЦІЯ_9 народження, пояснила, що дружить з позивачкою більш 10 років. Добре знала ОСОБА_5 - її мати. Коли вона прийшла на залізницю, ОСОБА_5 вже проживала у цьому будинку АДРЕСА_1 , де проживала до самої смерті, як їй відомо, з 1995-1996 р.р. Вона скуплялась в магазині, в якому вона- свідок- працює, який неподалік від будинку. Потім у 2005 р. вона познайомилась з ОСОБА_3 . ОСОБА_3 робила ремонт в будинку. ОСОБА_3 доглядала за матір`ю, тримала в цьому будинку господарство - курей, свиней, саджала город. Вони разом свята відмічали, завжди святкували день залізничника. В будинку дві кімнати. Опалення, вода та туалет в будинку відсутні. Зараз там постійно проживає ОСОБА_20 - брат позивачки. ОСОБА_3 там не ночує, оскільки відсутні зручності, однак ходить туди, а ОСОБА_20 ночує.

З рахунку-заказу № 12795 від 24.03 1989 р. вбачається, що ОСОБА_5 оплачувала ритуальні послуги з поховання ОСОБА_8

ОСОБА_5 укладала 2.03. 1998 р. та 25.02.1997 р. з Українською державною страховою комерційною організацією «Оранта» договори комплексного страхування за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджено свідоцтвами про добровільне страхування майна серії 00007 № 815665, та № 719534 відповідно, та з інспекцією державного страхування по Ленінському району м.Харкова договори добровільного страхування майна за адресою: АДРЕСА_1 , що вбачається з свідоцтв про добровільне страхування майна серії 00067 № 583836 від 19.03.1995 р.та серії 00025 № 948820 від 19.02.1994 р., та сплачувала відповідні страхові внески.

ОСОБА_5 за особовим рахунком № НОМЕР_3 сплачувала державні страхові внески Інспекції держстрахування по Ленінському району, що підтверджено квитанціями про прийом внесків за долгостроковим видам страхування серії ОЗ № 271282 від 19.02.1994 р. та серії 318 № 996119 від 19.03.2003 р.

Також вона укладала договори страхування будівель та належного їй домашнього майна за вказаною адресою, про що свідчать відповідні страхові свідоцтва серії ВБ №0335248 від 08.02.2000р. та серії МБ № 1289989 від 19.03.2004 р.

На ім`я ОСОБА_5 за вказаною адресою відкрито рахунок № НОМЕР_4 в ДАЕК «Харківобленерго», та за вказаним рахунком провадилась оплата послуг за електропостачання, про що надані квитанції за період з 2002 року.

Позивачка надала суду квитанції про сплату комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 , за електроенергію та вивіз сміття по особовому рахунку № НОМЕР_5 , від імені ОСОБА_5 за період з 2002 р. по квітень 2018 року, а також за електроенергію на ім`я ОСОБА_3 з грудня 2017 по січень 2019 року, а також оплату радіо з 2002 р.

Суд, оцінивши надані докази у їх сукупності, приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі з таких підстав.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ч.ч.4,5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, наведені вище обставини, встановлені рішеннями судів, які набрали законної сили, не підлягають доказуванню у даній справі.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

У частині першій статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Аналіз указаної норми дає підстави для висновку, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.

При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Отже суду при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Практика ЄСПЛ визначає, що стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована на захист особи від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов`язує державу вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (рішення по справі Броньовський (Вгоniowski) проти Польщі» від 22.06.2004р.).

У своїх висновках ЄСПЛ неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статі 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише на умовах, передбачених законом», а п. 2 визначає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»),

Принцип балансу відображений в цілому в побудові ст.1 Першого протоколу, включно з другим реченням, яке необхідно розуміти у світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності ( рішення у справі «Прессос компанія Нав`єра А.О.» та інші проти Бельгії».

У рішенні Європейського суду з прав людини від 18.06.2002 року у справі «Онер`їлдіз проти Туреччини» Суд зауважив, що той факт, що заявник протягом п`яти років використовував для свого проживання землю, яка належала Міністерству фінансів, не може вважатися фактом володіння майном, і немає підстав для висновку, що він міг правомірно претендувати на передання права на землю. Однак, незважаючи на доведеність факту, що заявник спорудив на цій землі будівлю, на порушення нормативних актів містобудування, Суд визнав, що п. Онер`їлдіз був фактичним власником основної споруди і складових частин халупи та будь-якого особистого майна, яке могло там міститися. На думку Суду, споруджене житло і той факт, що заявник проживав у ньому разом і своєю сім`єю, становили суттєвий матеріальний інтерес, який, зустрічаючи з насправді толерантне ставлення з боку органів влади, означав володіння майном для цілей пункту 1 статі 1 Протоколу N 1. Суд визнав, що реальне та ефективне здійснення цього права, передбаченого статтею 1 Протоколу N 1 може вимагати вжиття реальних заходів захисту.

Таким чином, держава зобов`язана вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03), в контексті вказаної Конвенції поняття житло не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття житло не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання житлом , яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» , заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», Європейський суд з прав людини визначив, що концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. Житло - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання житлом, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, як зазначено в Постанові Верховного Суду від 15.01.2020 р. (справа №754/613/18-ц), тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Поняття майно у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Як зазначено в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 р. (справа №569/4373/16-ц), згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися згідно із законом , воно повинне мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві . Якраз необхідність у демократичному суспільстві і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути відповідними і достатніми ; для такого втручання має бути нагальна суспільна потреба , а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

І як зазначено в Постанові Верховного Суду від 20.01.2021 року, справа №404/789/18, у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно суспільний інтерес ; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Враховуючи вище викладене, суд приходить до висновку, що тривалий час проживання матері позивачки та позивачки у спірному будинку, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати дану частину будинку житлом позивачки в розумінні ст.8 Конвенції.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Частиною першою статті 21 ЦК України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що у разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема правового акта, виданого органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспорюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, що звернулась за їх захистом. Наведена правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23.10.2018 у справі № 903/857/18.

Правовий акт органу державної влади, або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується (частина перша статті 393 ЦК України).

Відповідно до положень ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що не визнано протиправними та не скасовано рішення виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів м. Харкова Харківської області № 94/8 від 05.04.1994 року "Про продаж належної державі 4/16 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 ", яким ОСОБА_5 було дозволено купити 4/16 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 за продажною вартістю частини житлового будинку в розмірі 1 650 000 крб., які її було зобов`язано внести до місцевого бюджету, а також рішення виконавчого комітету Ленінської районної у м. Харкові ради Харківської області № 100 від 01.03.2005 року "Про виконання рішення райвиконкому від 05.04.1994 року, яким "Комунальному виробничому житловому ремонтно-експлуатаційному підприємству району було доручено укласти в установленому законом порядку з ОСОБА_5 нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу відповідно до вимог рішення райвиконкому від 05.04.1994 року № 94/8 та з урахуванням вже сплаченої суми 1 650 000 крб., для чого дооформити на ім`я держави право власності на 1/16 частку житлового будинку, яка зареєстрована за нині померлою ОСОБА_8 .

Більш того, 01.06.1994 року ОСОБА_5 , що мешкала в АДРЕСА_1 , було сплачено 600 крб. за прописку, а 14.06.1994 року нею на рахунок Ленінського РФВ в м. Харкові було сплачено 1 650 000 крб., що підтверджується квитанціями Ощадного банку України.

Вказаним підтверджується, що рішення виконкому ОСОБА_5 в частині її зобов`язань було виконане.

ОСОБА_5 добросовісно вважала, що сплативши гроші та отримавши фактично майно, вона стає повноправним власником нерухомого майна та зареєструвала власне місце проживання за вказаною адресою, де проживала до смерті.

Вказана обставина щодо добросовісності набуття майна ОСОБА_5 підтверджується також довідкою про реєстрацію місця проживання за адресою АДРЕСА_1 , від 14.06.1994 року.

Судом встановлено, підтверджується матеріалами справи та показаннями свідків, шо мати позивачки ОСОБА_5 тривалий час, з 1986 року постійно проживала у спірній частині житлового будинку, здійснювала ремонт, сплачувала комунальні послуги за особовими рахунками, відкритими на її ім`я, вносила страхові платеж. Позивачка також з 1994 року проживала за вказаною адресою разом з матірїю, а після смерті ОСОБА_5 у 2017 році позивачка продовжувала відкрито та безперервно володіти вказаною частиною будинку. Вона має там належне їй майно, вселила свого брата. Судом встановлено, що позивачка має тривалий зв`язок із спірною частиною будинку як із житлом. Той факт, що взимку вона немає можливості постійно там проживати через відсутність опалення не свідчить про відсутність її зв`язку з будинком, оскільки відсутність належним чином оформленого права на вказану частину будинку є перешкодою у оформленні необхідних договорів з компетентни ми службами для створення належних умов для проживання, отримання необхідних послуг з газопостачання та інш.

Відповідач надав суду копію акту о непроживанні ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 , складеного ОСОБА_4 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 та ОСОБА_28 , складеного 14.08.2019.

Вказаний акт відповідно до положень ст. 78 ЦПК України не є допустимим доказом, тому його суд до уваги не приймає, оскільки підписи вказаних осіб не завірені, вказані особи не були допитані в судовому засіданні як свідки, не були попереджені про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань. Крім того, ОСОБА_4 є відповідачем у даній справі, тому він та члени його сім`ї, які підписали акт, є особами, прямо зацікавленими в результатах розгляду даної справи.

Листом №48/9-18 від 05.01.2018 р. Харківська міська рада повідомила ОСОБА_10 , що відповідно до інформації Управління комунального майна та приватизації, житловий будинок АДРЕСА_1 не є об`єктом комунальної власності. Рішень сесії Харківської міської ради щодо прийняття будинку або його частини до комунальної власності не приймалось.

Таким чином, титульні власники на 1/16 та 3/16 частин житлового будинку АДРЕСА_1 фактично та юридично відсутні. Вказане підтверджується і рішенням апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2012 року.

Вина ОСОБА_5 та позивачки ОСОБА_3 відсутня в тому, що наведені рішення виконкому, направлені на оформлення права власності за ОСОБА_5 на вказану частину будинку не були виконані, а Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Ленінського району міста Харкова, засновником якого була Харківська міська рада, припинено, правонаступником визначено Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Дзержинського району міста Харкова Департаменту житлового господарства Харківської міської ради, яке в свою чергу припинено 30 грудня 2011 року, про що міститься запис у держ. реєстрі №1480 117 00 4 6032845. Дані про правонаступників у державному реєстрі відсутні.

Отже, компетентний орган не дотримався формальних вимог, пов`язаних з оформленням права ОСОБА_5 на вказану частину будинку відповідно до прийнятих рішень, а остання мала право розраховувати на те, що діє у передбачений законом спосіб, визначений органом місцевого самоврядування.

Щодо посилання представника відповідача Харківської міської ради на те, що позивачкою не доведено, що внесені ОСОБА_5 у 1994 році грошові кошти в розмірі 1 650 000,00 карб. є оплатою вартості 4/16 житлового будинку, суд зазначає наступне.

В той же час, заперечуючи проти вказаної обставини, представник Харківської міської ради не навів даних про цільове надходження вказаних грошових коштів на вказаний рахунок. В той же час, грошові кошти внесені у 1994 році, саме після винесення відповідного рішення виконкому.

Представник відповідача- Харківської міської ради, як органу місцевого самоврядування, не спростував доказів позивачки про оплату вартості частини житлового будинку відповідно до рішення виконкому

Більш того, у рішенні «Про виконання рішення райвиконкому від 05.04.1994 р. №94/8» від 01.03.2005 року №100 зазначено, що ОСОБА_5 зазначену суму вона внесла до місцевого бюджету 14.06.94.

Суд виходить з того, що обов`язок щодо належного документального оформлення оплати коштів на виконання рішення виконкому покладається саме на виконавчий орган, який постановив рішення про продаж майна та внесення відповідної оплати, та на рахунок структури якого надійшли відповідні кошти.

Доказів повернення внесених грошових коштів ОСОБА_5 суду не надано.

Отже, грошові кошти були прийняті, надійшли на відповідний рахунок, та рішення виконкому ОСОБА_5 в частині оплати частини житлового будинку та прописки в ньому було виконане.

Суд вважає встановленим і ця обставина підтверджена показами свідків та дослідженими письмовими доказами, що дійсно ОСОБА_5 добросовісно заволоділа, відкрито та безперервно до смерті володіла вказаною частиною будинку а позивачка - її дочка - після її смерті продовжує володіти вказаною частиною житлового будинку по теперішній час. Позивачка фактично здійснює функції володільця, після смерті матері продовжує відкрито, безперервно володіти ним.

Відповідачами не надано належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на спростування наданих позивачкою доказів володіння вказаною частиною житлового будинку.

При вирішенні спору суд керується Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколами до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практикою Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак, і "майном". До таких активів може відноситися право оренди (рішення ЄСПЛ від 25.03.1999 р. у справі "Ятрідіс проти Греції", заява № 311107/96, п. 54). Тобто, крім традиційної для України концепції власності (рухоме і нерухоме майно) та прав, що пов`язані з відносинами власності між особами (акції, інтелектуальна власність, тощо), власністю у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції може бути оренда майна (право користування).

Суд виходить з того, що у зв`язку з прийняттям органом місцевого самоврядування на користь особи рішень, виникають правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних та охоронюваних законом інтересів, і зазначена особа, як суб`єкт цих правовідносин, має надати згоду на їх зміну чи припинення.

Вказане також випливає з аналізу правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 22.01.2019 р. у справі № 371/957/16-а.

Таким чином, ОСОБА_5 вжила заходів для реалізації свого охоронюваного законом інтересу шляхом внесення оплати вартості вказаної частини житлового будинку, в якій фактично тривалий час проживала, а також шляхом реєстраціїї свого проживання за вказаною адресою, відповідно до прийнятих рішень виконкому, та мала "законні очікування" на оформлення в подальшому права власності на вказану частину житлового будинку, а орган місцевого самоврядування, реалізуючи принципи "належного урядування" повинен був врахувати таке її право.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах "Мелахер та інші проти Австрії", "Бурдов проти Росії", "Прессос Компанія Нав`єра С.А. " та інші проти Бельгії", "ПайнВеліДевелопмент Лтд." та інші проти Ірландії" визначив, що під поняттям "майно" розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно законодавства країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути прибутки, що випливають з власності, кошти, належні заявникам на підставі судових рішень, "активи", які можуть виникнути, "правомірні очікування", "законні сподівання" особи.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності, (рішення ЄСПЛ в справі "Колишній король Греції та інші проти Греції").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Майнове право - це «право очікування» - обмежене речове право, яке засвідчує правомочність отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому і є складовою частиною майна, як об`єкта цивільних прав. (ВСУ у справі 6-265цс16).

Доводи представника Харківської міської ради щодо відсутності підстав для визнання права власності за позивачкою у зв`язку з наявність самочинних будівель, не можуть бути підставою для відмови у позові, оскільки вимоги про визнання права власності на самовілоьні будівлі не є предметом розгляду даної справи. Предметом розгляду справи є визнання права власності на 4/16 частки житлового будинку, без урахування самовільних будівель, відповідно до рішень виконкому.

Позивачка, без оформлення права власності на 4/16 частини житлового будинку, не маючи відповідного правового статусу, позбавлена можливості звернутись до компетентних органів з питань отримання необхідних дозволів та введення вказаних об`єктів в експлуатацію, а Харківська міська рада відповідно не позбавлена права на звернення до суду про знос самовільних будівель за наявності передбачених законом підстав.

Відповідач ОСОБА_4 не звертався до компетентних органів з приводу набуття права власності на спірну частину житлового будинку. Його право прийнятими рішеннями виконкому порушено не було, про що зазначив апеляційний суд Харківської області у наведеному рішенні.

В той же час, наявні підстави для визнання права власності на вказану частину житлового будинку за позивачкою.

Зважаючи на наведене, суд враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 Цивільного кодексу України і застосовує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про те, що позивачка надала достатньо доказів на підтвердження наявності підстав в для набуття права власності на вказану частину житлового будинку за набувальною давністю, та вказаними докази відповідачами не спростовані, а тому позовні вимоги є доведеними та підлягають задоволенню в повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 3, 4, 89, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Визнати за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_6 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 , право власності за набувальною давністю на 4/16 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду через Ленінський районний суд м.Харкова, шляхом подачі апеляційної скарги у 30-денний строк з дня складення повного рішення.

Повний текст рішення складено 26 березня 2021 року.

суддя - Л.Л. Шрамко