Рішення № 95834217, 24.03.2021, Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області

Справа №173/2222/20

Провадження №2/173/230/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 березня 2021 р. Верхньодніпровський районний суд Дніпропетровської області

В складі: головуючого судді - Петрюк Т.М.

При секретареві - Рудовій Л.В

Розглянувши у відкритому судовому засіданні, за правилами загального провадження, в місті Верхньодніпровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 представник позивача, адвокат Зачепіло Олександр Вікторович, до товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» про захист прав споживача ,-

ВСТАНОВИВ:

09.12.2020 року до суду звернулася позивач ОСОБА_1 , представник позивача адвокат Зачепіло О.В., з позовом про захист прав споживачів до відповідача ТОВ«Споживчий центр».

Ухвалою Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 10.12.2020 року відкрите провадження у справі та справу призначено до розгляду за правилами загального провадження в підготовчому судовому засіданні на 02.02.2021 року.

22.01.2021 року представником відповідача наданий відзив на позовну заяву.

02.02.2021 року закінчене підготовче судове засідання. Справа призначена до розгляду в судовому засіданні на 24.03.2021 року.

Фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалось в відповідно до положень ст. 247 ЦПК україни

Згідно заявлених позовних вимог позивач просить визнати недійсним договір позики, укладений між нею та товариством з обмеженою в відповідальністю «Споживчий центр».

В обґрунтування позовних вимог посилаючись на наступне: між нею та відповідачем було укладено договір позики, відповідно до якого нею було отримано позику.

Вважає даний договір недійсним. виходячи з того, що відповідачем було надано фінансову послугу шляхом обрання форми укладення договору за допомогою інформаційно-телекомункаційної системи. Проте нею не був підписаний даний договір. Всупереч ч. 2.3 ст. 13 ЗУ «Про захист прав споживача» перед укладенням договору їй не було надано інформації про продавця, характекристуку продукції та інші істотні умови договору.

Відповідачем були проігноровані вимоги ЗУ «Про захист прав споживачів» та її письмово не повідомлено про всю необхідну інформацію щодо умов договору. Відповідач скористався тим, що їй бракувало знань, необхідних для здійснення правильного вибору при підписанні оспорюваного договору і вона була введена в оману при отримані кредитних послуг, а відповідач не надав їй відомості, які потрібні при укладнні кредитного договору та не зазначив їх в його змісті.

Крім того договір укладений з порушенням письмової форми його укладання. В укладеному договорі не була вказана ціна та сукупна вартість кредиту. Відповідачем були проігноровані вимоги законодавства щодо надання позивачеві розрахунку загальних витрат споживачем за кредитом. В зв`язку з чим реально нарахований їй відсоток за користування кредитними коштами став значно більшим, за заначений працівниками фінансової установи у розрахунку платежів. Тому укладений правочин був здійснений з використанням нечесної підприємницької практики, що є підставою для визнання його недійсним, що й стало підставою зврення до суду.

В судове засідання позивачка не з`явилась, подавши заяву про розгляд справи у її відсутність. Згідно якої позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився , подавши заяву про розгляд справи у його відсутність та відзив на позовну заву, згідно якого просив відмовити у задовленні позовних вимог, оскільки договір укладений у відповідності до ЗУ «Про електронну комерцію» у належжній формі та підписаний позивачем з використанням одноразового ідентифікатора. Всі істотні умови містяться у заявці та оферті, з якою позивач ознайомилась та до якоїх відповідач забезпечив безперешкодний доступ, тому твердження позивача, що їй не була надана інформація, необхідна для укладення договору є недостовірними. Крім того, договір з позивачкою укладений на строк до одного місяця, тому на нього не розповсюджуються положення ЗУ « Про захист прав споживачів»

Відповідно до п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, яка відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов`язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.

Відповідно до вимог ст. 55 Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку , встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України Про судоустрій і статус суддів є забезпечити кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною радою України.

За змістом положень вказаних норм, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, держави та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором

При цьому, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Отже, виходячи із наведеного, на момент звернення із тим чи іншим позовом, права та інтереси, на захист яких поданий позов вже мають бути порушені, невизнані або оспорювані особою, до якої пред`явлений позов, тобто, законодавець пов`язує факт звернення до суду із наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених, невизнаних або оспорюваних суб`єктивних прав або законних інтересів позивача.

Суд, з`ясувавши зміст позовних вимог, вивчивши матеріали справи та оцінивши докази в їх сукупності, приходить до таких висновків.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідноси.

Так, судом встановлено, що 19.03.2020 року між позивачем та ТОВ «Сподживчий центр» було укладено кредитний договір № 19.03.2020-100000350 про надання кредиту у сумі 4000.00 грн., на строк до 01.04.2020 року що підтверджується копією кредитного договору, що підтверджується копією кредитного договору та анкетою-заявкою.

Позивач просить визнати недійсним зазначений договір, як такий, що нею не підписувався, укладений з порушенням встановленої письмової форми, укладений в результаті обману, неповідомлення її про всі необхідні умови договору та укладений в результаті використання нечесної підприємницької практики.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до ч.1 ст. 1054 ЦК України. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судом встановлено, що оспорюваний позивачем договір був укладений відповідно до положень ЗУ «Про споживче кредитування» та ЗУ «Про електронну комерцію».

Відповідно до п.1.ч.1 ст.1 ЗУ «Про споживче кредитування» - договір про споживчий кредит - вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов`язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором.

Відповідно до абз.1,2 ч.1 ст. 13 ЗУ «Про споживче кредитування» - Договір про споживчий кредит, договори про надання додаткових та супутніх послуг кредитодавцем і третіми особами та зміни до них укладаються у письмовій формі (у паперовому або електронному вигляді з накладенням електронних підписів, електронних цифрових підписів, інших аналогів власноручних підписів (печаток) сторін у порядку, визначеному законодавством). Кожна сторона договору отримує по одному примірнику договору з додатками до нього. Примірник договору, що належить споживачу, має бути переданий йому невідкладно після підписання договору сторонами.

Примірник укладеного в електронному вигляді договору про споживчий кредит та додатки до нього надаються споживачу у спосіб, що дозволяє встановити особу, яка отримала примірник договору та додатків до нього, зокрема шляхом направлення на електронну адресу або іншим шляхом з використанням контактних даних, зазначених споживачем під час укладення договору про споживчий кредит.

Відповідно до ч.1,3,4,5,6, ст. 11 ЗУ «Про електронну комерцію» - Пропозиція укласти електронний договір (оферта) має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору, і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

Електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.

Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього.

Особі, якій адресована пропозиція укласти електронний договір (оферта), має надаватися безперешкодний доступ до електронних документів, що включають умови договору, шляхом перенаправлення (відсилання) до них.

Включення до електронного договору умов, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до такого документа, якщо сторони електронного договору мали змогу ознайомитися з ним, не може бути підставою для визнання правочину нікчемним.

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом:

-надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону;

-заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону;

-вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЗУ «Про електронну комерцію» - Якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання:

-електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис", за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину;

-електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом;

-аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Відповідно до ч.1,2.3 ст. 207 ЦК України - Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Статтею 12 ЗУ «Про споживче кредитування» регламентуються вимоги до підпису сторін договору. Так, згідно ч. 1 цієї статті, якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання, зокрема: електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом.

Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 3 ЗУ «Про споживче кредитування» одноразовий ідентифікатор - алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір.

Судом встановлено, що під час входу в інформаційно-телекомункаційну систему кредитора, позивачка використала номер телефону НОМЕР_1 . Таким чином позивачка за допомогою одноразового ідентифікатора, відправленого на зазначений номер телефону належним чином відповідно до ч. 4 ст. 14 ЗУ «Про електронну комерцію» ідентифікувалася в інформаційній системі кредитора - особистому кабінеті, де підписала договір, що підтверджується, копією анкети позичальника та копією оспорюваного договору, який містить підпис позивача.

Відповідно встановлено, що позивачка прийняла пропозицію укласти договір про надання позики, підписала договір з використанням одноразового ідентифікатора та уклала договір у належній формі .

На підставі вищевикладеного, судом встановлено, що договір між сторонами відповідає формі, передбаченій ст. 207,208,1047, 1055 ЦК України, оскільки вчинений у письмовій формі та підписаний уповноваженими особами. Та підстав для визнання оспорюваного кредитного договору з підстав його не підписання та укладення з порушенням втсанолвеної законом письмової форми не вбачає.

Відповідно до ч.1 та ч.3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В ст. 203 ЦК України передбачені умови дійсності правочину, а саме Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей

Ст. 204 ЦК України передбачено, що Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином законодавством встановлено презумпцію правомірності правочину, тобто укладений правочин є дійсним якщо він не визнаний недійсним судом, або його недійсність не встановлена законом.

Правові наслідки недійсності правочину встановлені ст. 216 ЦК України.

Згідно з вимогами частини першої цієї статті Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ч. 1 п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до положень ст. ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Позивач вказує, як на підставу визнання кредитного договору недійсним, ненадання їй повної та достовірної інформація про істотні умови договору.

Проте дані твердження позивача спростовуються зазначеними вище положеннями ЗУ « Про електронну комерцію» щодо прийнтятт пропозиції, а також п. 7.2 анкети позичальника згідно якої позивачка підтвердила свою згоду на укладання кредитного договору на умовах, які містяться у зазначеній оферті. Та у заявці до кредитного договору, яка буде сформована на вказаному сайті після її ідентифікації, обрання нею конкретних умов, хїх схвалення кредитором. В розділі 11, укладеного між сторонами договору зазначається, що для прийняття позичальником усвідомленого рашення та для зручності надання інформації Кредитор до укладення договору надав позичальнику всю необхідну інформацію у обсязі та формі, встановлених ЗУ «Про споживче кредитування»

Таким чином. судом встановлено, що позивачка була ознайомлена з умовани укладеного договору та підписавши договір за допомогою одноразового ідентифікатора повністю схвалила їх. Посилання позивача на юридичну необізнаність не є підставою для визнання договору недійсним, оскільки якщо позивачка не розміла певних умов договору могла відмовитись від його укладення взагалі, або до отримання необхідної консультації.

Крім того відповідно до абзацу 2 ч.12 ст. 9 ЗУ «Про споживче кредитування» - Споживач, який внаслідок ненадання йому визначеної у цій статті інформації або надання її в неповному обсязі чи надання недостовірної інформації уклав договір на менш сприятливих для себе умовах, ніж ті, що передбачені у цій інформації, має право вимагати приведення укладеного договору у відповідність із зазначеною інформацією шляхом направлення кредитодавцю відповідного письмового повідомлення. Кредитодавець зобов`язаний привести договір у відповідність з умовами, зазначеними у наданій інформації, протягом 14 днів з дати отримання такого повідомлення.

Частинами 3, 4 ст. 12 ЦПК України визначено, що Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій..

Згідно ст. 76 ЦПК України - Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи..

У відповідності до ч. 1 ст. 81 ЦПК України - Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно ч. 6 цієї ж статті доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно вимог ч. 1 ст. 76 ЦПК України засобами доказування в цивільній справі є , показання свідків, письмові докази, речові, електронні докази і висновки експертів.

Відпровідно до ст.ст 77-78 ЦПК України -Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень Зважаючи на те, що факт обману має довести позивач, як підставу визнання кредитного договору недійсним, суд вважає, що позивачем цей факт належним чином доведено не було.

Позивач будь-якими належними доказами не довела, що при укладенні кредитного договору їй була надана неповна чи недостовірна інформація щодо умов укладеного договору, що вона зверталась до відповідача з письмовим повідомленням про приведення договору у відповідність із зазначеною інформацією, чи про зміну укладеного договору.

Тому підстав для визаннян недійсним укладеного договору і за цією підставою суд не вбачає.

Крім того, я к на підставу визнання укладеного кредитного договору недійсним, позивачка посилається на те, що відповідач ввів її в оману щодо умов укладеного договору.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК може бути визнаний судом недійсним.

При цьому вбачається, що саме позивач як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Проте з викладених позивачем доводів та наданих суду доказів вбачається, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено факт вчинення правочину, яким є укладення кредитного договору, під впливом обману зі сторонами відповідача. Навпаки, очевидною є реальність намірів сторін, при укладенні кредитного договору на настання відповідних правових наслідків, адже позивач заповнила всі необхідні документи для укладення відповідного кредитного договору, а з боку відповідача кошти були надані позивачеві в повному обсязі та прийняті позивачем.

Посилання позивача на те, що договір між нею та відповідачем, укладений з використанням нечесної підприємницької практики та з порушенням положень ЗУ «Про захист прав споживачів» також суд вважає безпідставним.

Оскільки, аналізуючи норму ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» забороняється здійснення нечесної підприємницької практики і в цій статті наведено перелік випадків, в яких підприємницька діяльність може бути визнана нечесною. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

За ч. 2, 3ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: 1) основних характеристик продукції, таких як: її наявність, переваги, небезпека, склад, методи використання, гарантійне обслуговування, метод і дата виготовлення або надання, поставка, кількість, специфікація, географічне або інше походження, очікувані результати споживання чи результати та основні характеристики тестів або перевірок товару ; 2) будь-яких застережень щодо прямої чи опосередкованої підтримки виробником продавця або продукції; 3) ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг; 4) потреби у послугах, заміні складових чи ремонті; 5) характеру, атрибутів та прав продавця або його агента, зокрема інформації про його особу та активи, кваліфікацію, статус, наявність ліцензії, афілійованість та права інтелектуальної або промислової власності, його відзнаки та нагороди; 6) права споживача або небезпеки, що йому загрожує.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Забороняються як такі, що вводять в оману: 1) пропонування для реалізації продукції за визначеною ціною, якщо існують підстави вважати, що продавець або виконавець не зможе надати таку продукцію за такою ціною або у таких обсягах, що можна передбачити з огляду на пропоновану ціну та характеристики продукції; 2) пропонування з метою реалізації однієї продукції до реалізації іншої; 3) відмова від пред`явлення споживачу товару, що пропонується, та прийняття замовлення або ненадання товару протягом розумного строку чи демонстрування дефектного зразка товару; 4) недостовірне повідомлення про наявність обмеженої кількості товарів або з метою спонукання споживачів до прийняття швидкого рішення позбавлення їх достатнього періоду часу для прийняття свідомого рішення; 5) пропонування до вільної реалізації продукції, яка вилучена з обігу або щодо обігу якої існують обмеження; 6) недостовірне твердження, що існуватиме загроза особистій безпеці споживача або його сім`ї, якщо він не придбає чи не замовить продукцію; 7) утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції; 8) використання повідомлення про розпродаж у зв`язку із припиненням суб`єкта господарювання, його структурного підрозділу або припинення відповідного виду господарської діяльності, тоді як це не відповідає дійсності.

Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним.

Як вже зазначалось вище позивачем не надано жодного доказу про те, що оспорюваний кредитний договір вчинений нею в результаті обману її відповідачем та із застосуванням нечесної підприємницької діяльності. В свою чергу, якщо певні умови не влаштовували позивачку, чи викликали у неї сумнів, остання мала можливість відмовитись від його підписання, провести консультації з юридично обізнанами особами і лише потім вирішити питання щодо укладення вказаного договору.

При цьому виходячи з правових позицій Верховного Суду України (постанови від 01.06.2016 року у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 року у справі № 910/31110/15) під час вирішення сопру про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення ст. 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного права. За результатами розгляду такого спору вирішуються питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав для недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

На підставі вищевикладеного суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Оскільки позивачка звільнена від сплати судового збору відповідно до ЗУ «Про захист прав споживачів» та судом ухвалюється рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, судові витрати по роглдяду справи у відповідності до положень ст.141 ЦПК України відносяться на рахунок держави.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 89, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України , суд, -

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позовних вимог за позовом ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ІПН НОМЕР_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» (юридична адреса: 01032 м. Київ вул.. Саксаганського, 133-А, ідентифікаційний код 37356833) про визнання недійсним кредитного договору № 19.03.2020-100000350 від 19 березня 2020 року, укаледного між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ІПН НОМЕР_2 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 і товариством з обмеженою відповідальністю «Споживчий центр» (юридична адреса: 01032 м. Київ вул.. Саксаганського, 133-А, ідентифікаційний код 37356833) - відмовити в повному обсязі.

Судові витрати віднести на рахунок держави

Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів з моменту складання повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У випадку подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду .

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду

Повний текст рішення виготовлений 24.03.2021 року

Суддя Петрюк Т.М.

Направлене до ЄДРСР: 29.03.2021 року

Дата набрання законної сили: 24.04.2021 року