Рішення № 95812409, 26.03.2021, Хмельницький окружний адміністративний суд

Справа № 560/7606/20

РІШЕННЯ

іменем України

26 березня 2021 рокум. Хмельницький

Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Козачок І.С. розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Шепетівська виправна колонія (№98)" про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної установи "Шепетівська виправна колонія (№98)" про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток (грошове забезпечення) з дати увільнення від роботи відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України.

В обґрунтування позову покликається на те, що з 19.03.2015 року він проходив службу в Державній установі «Шепетівська виправна колонія (№ 98)». В подальшому був призваний на строкову військову службу до Збройних Сил України та станом на час звернення до суду проходить строкову військову службу у військовій частині А2176. На думку позивача, до спірних правовідносин слід застосувати вимоги ст.119 КЗпП України, відповідно до якої за ним повинне зберігатись місце роботи, посада і середній заробіток, як за військовослужбовцем, призваним на строкову військову службу на особливий період, який продовжує діяти в Україні. Натомість, відповідач повідомив, що середня заробітна плата позивачу не виплачується, оскільки він призваний на строкову військову службу, відтак виплати йому як працівнику Державної установи "Шепетівська виправна колонія (№98)" на даний час не передбачені.

Провадження у справі відкрите за правилами спрощеного позовного провадження.

Державною установою "Шепетівська виправна колонія (№98)" поданий відзив, у якому у задоволенні позову просить відмовити. Покликається на те, що підстави для нарахування та виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) з дати звільнення відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України відсутні, оскільки на позивача як особу рядового і начальницького складу кримінально - виконавчої служби не поширюються норми трудового законодавства, натомість діє спеціальне законодавство. Вважає, що оскільки на даний час позивач проходить службу у ЗСУ, обов`язок нарахування і виплати йому середнього заробітку (грошового забезпечення) у відповідача відсутній.

Дослідивши обставини у справі та перевіривши їх доказами, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 наказом №18/ос від 20 березня 2015 року був прийнятий на посаду молодшого інспектора відділу нагляду і безпеки Державної установи "Шепетівська виправна колонія (№98)". У подальшому позивачу присвоєне спеціальне звання - рядовий внутрішньої служби.

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 відповідно до Закону України "Про державну кримінально-виконавчу службу України" та ч.2 ст.21 Закону України "Про військовий обов`язок та військову службу" був увільнений від виконання обов`язків у зв`язку з призовом на строкову військову службу із збереженням місця служби (посади)

Факт призову позивача на строкову військову службу та проходження військової служби підтверджується копією військового квитка серії НОМЕР_1 та відповідачем не заперечується.

Державна установа "Шепетівська виправна колонія (№98)" 10.02.2020 за №7/7-20-3-5 повідомила позивача про те, що середня заробітна плата зберігається лише за працівниками установи, тоді як для осіб рядового і начальницького складу, які проходять службу зі спеціальним званням у Державній виконавчій службі, і які призвані на строкову військову службу, такі виплати не передбачені, оскільки вони не є працівниками.

Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.

Відповідно до частин 1-3 статті 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Глава VII Закону № 2232-XII врегульовує особливості призову під час мобілізації.

Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України "Про освіту".

Відповідно до частини 3 ст.119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Отже, за громадянами, призваними на строкову військову службу, зберігаються їх місце роботи, посада і середній заробіток.

Відповідач вважає, що позивач не може користуватись гарантіями, передбаченими ч. 3 та 4 ст. 119 КЗпП України, оскільки в даному випадку діють норми спеціального нормативно-правового акту - Закону України "Про кримінально-виконавчу службу України".

Суд звертає увагу на те, що рішенням Ради національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України" від 01.03.2014, яке введене в дію Указом Президента України №189/2014 від 02.03.2014, констатовано виникнення ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи. З моменту прийняття Президентом України Указу від 17.03.2014 №303/2014 "Про часткову мобілізацію" в Україні діє особливий період, Збройні Сили України переведені на функціонування в умовах особливого періоду.

Велика палата Верховного Суду у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17 зазначила, що "відповідно до статті 1 Закону України від 6 грудня 1991 року №1932-XII "Про оборону України" особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій. Вирішуючи питання щодо часових меж дії особливого періоду в розумінні Закону №3543-XII, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом наведених визначень, навіть за не введення у країні воєнного стану, особливий період, початок якого пов`язаний з моментом оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової чи прихованої), хоч і охоплює час мобілізації, однак не може вважатися закінченим лише зі спливом строку, протягом якого підлягали виконанню визначені у відповідному рішенні про мобілізацію заходи. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу. Такої ж позиції дотримувалось й Міністерство оборони України у листі від 01 жовтня 2015 року №322/2/8417, у якому зазначено, що особливий період в Україні настав з 17 березня 2014 року на підставі Указу Президента України від 17 березня 2014 року №303/2014 "Про часткову мобілізацію" та триває дотепер, а його скасування буде здійснено окремим Указом Президента України "Про демобілізацію" після стабілізації обстановки на Сході України."

Рішення про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президентом України не приймались.

Таким чином, за всіма працівниками, призваними на строкову військову службу, на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада, і компенсується з бюджету середній заробіток на підприємстві ( в установі/організації), де вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Одночасно зі змісту ч. 3 ст. 119 КЗпП України вбачається, що поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду роботи (служби, контракту), позаяк визначальною є умова, що такі гарантії надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

До того ж, Закон України "Про військовий обов`язок і військову службу" є спеціальним в частині регулювання гарантій та пільг для громадян України, які призвані на строкову військову службу. І саме цей Закон визначав гарантії щодо збереження за призовником його робочого місця та середньомісячного заробітку (грошового забезпечення) на час перебування його на строковій військовій службі. Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року по справі №816/1155/16, від 13.06.2018 по справі №813/782/17, від 19 листопада 2019 року по справі №812/452/17.

Суд відхиляє посилання відповідача на лист Міністерства соціальної політики України №16056/45001-61-19 від 25.04.2019 року, оскільки він є службовою кореспонденцією, яка носить інформаційний або рекомендаційний характер. Верховний Суд у постанові від 02.04.2019 року по справі № 822/1878/18 зазначив, що листи міністерств, інших органів виконавчої влади не є нормативно-правовими актами у розумінні статті 117 Конституції України, відтак не є джерелом права відповідно до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі "Тимошенко проти України" (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту "законності", передбаченому Конвенцією.

Враховуючи те, що позивача призвано на строкову військову службу у Збройні Сили України під час кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, і він, як військовослужбовець, несе службу під час дії в державі особливого періоду, на нього поширюються гарантії, встановлені статтею 119 КЗпП України щодо збереження місця роботи, посади та середнього заробітку. Зазначена правова позиція щодо аналогічного спору викладена в постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року в справі №120/1630/19-а (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/92252845).

Відповідно до статті 77 КАС у адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи те, що відповідачем не доведено правомірності відмови, позов підлягає задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Згідно з ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. ч. 5-7 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Судом встановлено, що з метою надання позивачу професійної правничої допомоги між ОСОБА_1 та адвокатом Стариченко Миколою Петровичем був укладений договір про надання юридичних послуг від 17 листопада 2020 року та додаткову угоду №1 до договору. Також до позовної заяви додана копія ордеру адвоката серія АР № 1024394 від 16.11.2020 року та копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Суд вважає, що розмір витрат в сумі 2400 грн., понесених позивачем на професійну правничу допомогу, належним чином підтверджується актом виконаних робіт від 17 листопада 2020 року, квитанцією Запорізької обласної колегії адвокатів б/н від 17 листопада 2020 року. На думку суду, розмір витрат є обґрунтованим та співмірним категорії та складності справи, відтак підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

адміністративний позов - задоволити.

Визнати протиправною відмову Державної установи "Шепетівська виправна колонія (№98)" у виплаті ОСОБА_1 середнього заробітку (грошового забезпечення) з дати увільнення від роботи на період військової служби, та невиплату середнього заробітку (грошового забезпечення) за цей період.

Зобов`язати Державну установу "Шепетівська виправна колонія (№98)" нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) з дати увільнення від роботи на період військової служби ( відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України)

Стягнути на користь ОСОБА_1 2400 (дві тисячі чотириста) гривень витрат на професійну правову допомогу за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи "Шепетівська виправна колонія (№98)".

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене 26 березня 2021 року

Позивач:ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_2 ) Відповідач:Державна установа "Шепетівська виправна колонія (№98)" (вул. Тараса Шевченка, 60,Кліментовичі,Шепетівський район, Хмельницька область,30433 , код ЄДРПОУ - 08564788)

Головуючий суддя І.С. Козачок