Рішення № 95773916, 24.03.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

24 березня 2021 р. Справа № 120/84/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Жданкіної Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах малолітньої дитини - ОСОБА_2 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу,

в с т а н о в и в :

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_2 з адміністративним позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що звернувшись до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення садівництва орієнтовною площею 0,12 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність, яка розташована на території Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області (за межами населеного пункту), отримав відмову. Вказана відмова мотивована тим, що згідно інформації наданої відділом у Вінницькому районі Головного управління, земельна ділянка відноситься до санітарно-захисної зони.

Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Ухвалою суду від 19.01.2021 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, в порядку ст. 262 КАС України.

02.02.2021 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Зокрема зазначає, що наказом Головного управління №2-16939/15-20-СГ від 11.12.2020 відмовлено у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою відповідно до ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України, оскільки було встановлено, що бажана земельна ділянка відноситься до санітарно-захисної зони. У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об`єктів, об`єктів соціальної інфраструктури та інших об`єктів пов`язаних з постійним перебуванням людей.

Що стосується іншої позовної вимоги в частині зобов`язання надати дозвіл на відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної форми власності, для ведення садівництва, то відповідач звертає увагу суду, що такі вимоги передбачають втручання у дискреційні повноваження останнього, у зв`язку з чим задоволенні бути не можуть. За таких обставин відповідач вважає позов необґрунтованим та вказує на відсутність підстав для його задоволення.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 23.02.2013 року - ОСОБА_1 (батько) та ОСОБА_3 (матір) є батьками неповнолітнього ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ).

04.05.2020 ОСОБА_1 , як законний представник своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , звернувся із письмовим клопотанням до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення ОСОБА_2 земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної форми власності, для ведення садівництва, орієнтованою площею 0,12 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність, яка межує із земельною ділянкою за кадастровим номером: 0520680200:01:007:0516 (для ідентифікації бажаного місця розташування земельної ділянки), що розташована на території села Агрономічне Вінницького району Вінницької області. Повідомлено, що правом на приватизацію земельної ділянки із вказаним цільовим призначенням ОСОБА_2 не скористався. Законним представником позивача вказано про надання згоди на використання і обробку персональних даних ОСОБА_2 виключно для здійснення повноважень необхідних для надання заявнику дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.

До клопотання законним представником ОСОБА_2 додано копію паспорта громадянина України, документ про присвоєння ідентифікаційного номера, графічний матеріал на бажану земельну ділянку із позначенням місця її розташування та копію свідоцтва про народження неповнолітньої дитини.

За результатами розгляду клопотання, Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області прийнято наказ «Про відмову у наданні дозволу на розробку документації» від 09.06.2020 за № 2-11818/15-20-СГ, яким відмовлено у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки, розташованої на території Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області, орієнтовний розмір земельної ділянки 0,12 га, на підставі частини 7 статті 118 ЗК України, оскільки в ході розгляду встановлено, що на даний момент ОСОБА_2 не досяг повноліття.

Вважаючи таку відмову протиправною позивач звернувся з позовом до суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 06.08.2020 у справі №120/2786/20-а адміністративний позов неповнолітнього ОСОБА_2 в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-11818/15-20-СГ від 09.06.2020 про відмову ОСОБА_2 у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зобов`язано Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області повторно розглянути клопотання ОСОБА_2 про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, орієнтовною площею 0,12 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення садівництва, яка розташована на території Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області та прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

На виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 06.08.2020 у справі № 120/2786/20-а відповідачем повторно розглянуто клопотання ОСОБА_2 від 04.05.2020 та за його наслідками прийнято наказ №2-13838/15-20-СГ від 15.09.2020 "Про відмову надання дозволу на розробку документації", яким відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 0,1200 га із земель Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області, із цільовим призначенням - для індивідуального садівництва, на підставі частини 7 статті 118 ЗК України, у зв`язку з невідповідністю місця розташування земельної ділянки вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, оскільки згідно інформації наданої відділом у Вінницькому районі Головного управління, було встановлено, що земельна ділянка відноситься до санітарно-захисної зони.

Вважаючи таку відмову протиправною позивач звернувся з позовом до суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 26.11.2020 у справі №120/5124/20-а адміністративний позов неповнолітнього ОСОБА_2 в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-13838/15-20-СГ від 15.09.2020 про відмову ОСОБА_2 у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою. Зобов`язано Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області повторно розглянути клопотання ОСОБА_2 про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, орієнтовною площею 0,12 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення садівництва, яка розташована на території Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області та прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

На виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.11.2020 у справі №120/5124/20-а відповідачем вкотре розглянуто клопотання ОСОБА_2 від 04.05.2020 та за його наслідками прийнято наказ №2-16939/15-20-СГ від 11.12.2020 "Про відмову надання дозволу на розробку документації", яким відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 0,12 га із земель Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області, із цільовим призначенням - для індивідуального садівництва, на підставі частини 7 статті 118 ЗК України, у зв`язку з невідповідністю місця розташування земельної ділянки вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, оскільки згідно інформації наданої відділом у Вінницькому районі Головного управління, було встановлено, що земельна ділянка відноситься до санітарно-захисної зони.

Вважаючи відмову відповідача протиправною, законний представник звернувся за захистом прав свого сина до суду із цим позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

Суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним Кодексом України від 25.10.2001 року № 2768-ІІІ (далі - ЗК України) та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За приписами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Конкретні категорії земель визначені у частині 1 статті 19 ЗК України, відповідно до яких зокрема належать землі сільськогосподарського призначення.

Згідно з частиною 1 статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

В силу положень пункту "а" частини 3 статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються громадянам у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Отже, законом передбачено право громадян України на безоплатне набуття у власність земельних ділянок для ведення садівництва із земель державної та комунальної власності сільськогосподарського призначення.

Порядок набуття права власності визначається главою 19 Розділу ЗК України.

Так, згідно із статтею 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України.

Зокрема, частиною 6 статті 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до частини 7 статті 118 ЗК України орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України, а тому відмова у вирішенні заяви на будь-яких інших підставах, які не передбачені даною нормою, суперечить вимогам закону.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 25.02.2020 року в справі за № 723/1964/14-а, від 15.04.2020 року в справі за № 638/15764/17, від 15.04.2020 року в справі за № 638/15764/17, від 22.04.2020 року в справі за № 818/1707/16 та від 14.05.2020 року в справі за № 360/536/17-а.

Тобто, відповідач, розглядаючи заяву ОСОБА_1 , який звернувся в інтересах своєї неповнолітньої дитини, повинен був прийняти одне з двох рішень: надати дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати мотивовану відмову у його наданні. У випадку надання відмови, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області повинно керуватись лише тими підставами, виключний перелік яких визначено у статті 118 ЗК України.

Так, судом встановлено, що оскаржуваний наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області мотивований тим, що згідно інформації наданої відділом у Вінницькому районі Головного управління, було встановлено, що земельна ділянка відноситься до санітарно-захисної зони.

Відповідно до частини 2 статті 23 ЗК України визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.

Статтею 17 Закону України "Про основи містобудування" визначено, що містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій. Містобудівна документація є основою для: вирішення питань раціонального використання територій, регулювання розселення; підготовки обґрунтованих пропозицій щодо встановлення та зміни меж населених пунктів; підготовки вихідних даних для розробки землевпорядної документації; вирішення питань щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об`єктів містобудування та упорядкування територій; вирішення питань щодо вилучення (викупу), передачі (надання) земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб.

До компетенції сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування на відповідній території належить затвердження відповідно до законодавства місцевих програм, генеральних планів відповідних населених пунктів, планів зонування територій, а за відсутності затверджених в установленому законом порядку планів зонування території - детальних планів територій (частина 1 статті 12 Закону України "Про основи містобудування").

Відповідно до статті 8 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" планування територій здійснюється на державному, регіональному та місцевому рівнях відповідними органами виконавчої влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування. Планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку. Рішення з питань планування та забудови територій приймаються сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами, районними, обласними радами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями в межах визначених законом повноважень з урахуванням вимог містобудівної документації.

Згідно частини 1 статті 16 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Містобудівна документація на місцевому рівні розробляється з урахуванням даних державного земельного кадастру на актуалізованій картографічній основі в цифровій формі як просторово орієнтована інформація в державній системі координат на паперових і електронних носіях.

За визначенням, наведеним у пункті 2 частини 1 статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту.

Відповідно до статті 1 Закону "Про регулювання містобудівної діяльності" генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту, план зонування території (зонінг) - містобудівна документація, що визначає умови та обмеження використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон.

Згідно положень статті 17 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

Генеральний план населеного пункту розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Частиною 1 статті 18 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" визначено, що план зонування території розробляється на основі генерального плану населеного пункту (у його складі або як окремий документ) з метою визначення умов та обмежень використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон. План зонування території розробляється з метою створення сприятливих умов для життєдіяльності людини, забезпечення захисту територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, запобігання надмірній концентрації населення і об`єктів виробництва, зниження рівня забруднення навколишнього природного середовища, охорони та використання територій з особливим статусом, у тому числі ландшафтів, об`єктів історико-культурної спадщини, а також земель сільськогосподарського призначення і лісів та підлягає стратегічній екологічній оцінці.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" план зонування території встановлює функціональне призначення, вимоги до забудови окремих територій (функціональних зон) населеного пункту, їх ландшафтної організації.

Положеннями статті 114 ЗК України визначено, що санітарно-захисні зони створюються навколо об`єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об`єктів від територій житлової забудови.

У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об`єктів, об`єктів соціальної інфраструктури та інших об`єктів, пов`язаних з постійним перебуванням людей.

Правовий режим земель санітарно-захисних зон визначається законодавством України.

Отже, санітарно-захисна зона - це земельна ділянка, яка оточує об`єкти, що є джерелами виділення шкідливих речовин та щодо якої існують законодавчо встановлені обмеження на розташування на ній інших об`єктів та провадження в ній певної діяльності.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19.06.1996 за № 173, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 24.07.1996 за № 379/1404 затверджено Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів (надалі - Правила).

Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів (включають основні гігієнічні вимоги до планування і забудови як нових, так і існуючих міських та сільських поселень України, їх санітарного упорядкування та оздоровлення.

Відповідно до пункту 1.2. цих Правил вони є обов`язковими для дотримання всіма державними, кооперативними, колективними та приватними підприємствами, організаціями та установами незалежно від відомчого підпорядкування та форм власності, а також посадовими особами та громадянами України, інвесторами-громадянами інших держав.

Абзацом 8 пункту 5.4. Правил визначено, що територія санітарно-захисної зони не повинна розглядатись як резерв нового будівництва, реконструкції, капітального ремонту об`єктів підприємства та розширення сельбищної території.

У санітарно-захисних зонах не можна допускати розміщення: житлових будинків з придомовими територіями, гуртожитків, готелів, будинків для приїжджих, аварійних селищ; дитячих дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, лікувально-профілактичних та оздоровчих установ загального та спеціального призначення зі стаціонарами, наркологічних диспансерів; спортивних споруд, садів, парків, садівницьких товариств; охоронних зон джерел водопостачання, водозабірних споруд та споруд водопровідної розподільної мережі. Не допускається використання для вирощування сільськогосподарських культур, пасовищ для худоби земель санітарно-захисної зони підприємств, що забруднюють навколишнє середовище високотоксичними речовинами та речовинами, що мають віддалену дію (солі важких металів, канцерогенні речовини, діоксини, радіоактивні речовини та ін.). Можливість сільськогосподарського використання земель санітарно-захисних зон, що не забруднюються вищепереліченими речовинами, необхідно визначати відповідно до законодавства (пункт 5.10. Правил).

Пунктом 5.14 Правил передбачено, що проект організації санітарно-захисної зони слід розробляти в комплексі з проектом будівництва (реконструкції) підприємства з першочерговою реалізацією заходів, передбачених у зоні.

Додатком № 4 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів встановлено, що для санітарно-технічних споруд та установок комунального призначення санітарно-захисні зони слід встановлювати в залежності від їх санітарної класифікації та потужності. Так, для об`єктів 1 класу ширина санітарно-захисної зони повинна бути не менше 1000 м, II - 500 м, III - 300 м, IV - 100 м, V - 50 м.

При цьому, в оскаржуваному наказі відповідач лише посилається на вказаний додаток №4 та зазначає, що підприємства за шкідливістю поділяються на 5 класів, однак не вказує до якої саме санітарно-захисної зони відноситься бажана земельна ділянка.

На виконання вимог ухвали від 19.01.2021 щодо надання доказів, які стосуються розгляду клопотання позивача, на підставі яких прийнято оскаржуваний наказ, відповідачем надано лише лист від 28.05.2020 №Б-11685/0-0.20-533/135-20 відділу у Вінницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, в якому зокрема вказано, що земельна ділянка на копії публічної кадастрової карти розташована в санітарно-захисній зоні, безпосередньо біля сільськогосподарських будівель, які рахуються в складі цілісного майнового комплексу Національного аграрного університету.

Разом з тим, оцінюючи відмову відповідача, суд зазначає, що із оскаржуваного наказу не можливо встановити яким саме вимогам не відповідало місце розташування спірної земельної ділянки. Саме по собі посилання відповідача на статтю 118 Земельного кодексу України та лист відділу у Вінницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області не спростовує факту того, що рішення є невмотивованим належним чином, оскільки невідповідність місця розташування земельної ділянки має бути пояснена вказівкою на конкретні невідповідності законам або прийнятим відповідно до них нормативно-правовим актам, генеральним планам населених пунктів та іншої містобудівної документації, схемам землеустрою і техніко-економічним обґрунтуванням використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, тощо.

Водночас, суд звертає увагу, що інших належних доказів на підтвердження відповідачем своїх доводів, що вказана земельна ділянка, яку бажає отримати позивач, відноситься до санітарно-захисної зони, не надано.

У свою чергу, частиною 4 статті 83 ЗК України передбачено, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об`єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;

ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування;

е) земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об`єктів, або на земельних ділянках дна водних об`єктів;

є) землі під об`єктами інженерної інфраструктури міжгосподарських меліоративних систем, які перебувають у комунальній власності.

Крім того, частиною 4 статті 84 ЗК України також встановлено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об`єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;

г) землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

ґ) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов`язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ж) земельні ділянки, закріплені за державними закладами професійної (професійно-технічної) освіти;

ж-1) земельні ділянки, закріплені за державними закладами фахової передвищої освіти;

з) земельні ділянки, закріплені за державними закладами вищої освіти;

і) земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України;

ї) землі під об`єктами інженерної інфраструктури загальнодержавних та міжгосподарських меліоративних систем, які перебувають у державній власності.

Отже, ЗК України установлений вичерпний перелік випадків, коли забороняється передача земельних ділянок у приватну власність.

Земельна ділянка стосовно якої позивач просив надати дозвіл на розробку проекту землеустрою, не відноситься до жодної з категорії земель, які визначені вищевказаними нормами.

Таким чином, судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що доводи, викладені в оскаржуваному наказі від 15.09.2020 №2-13838/15-20-СГ не відповідають обставинам, які мали бути взяті до уваги при прийнятті рішення, відповідачем не доведено правомірність його прийняття, а відтак такий наказ є протиправним та підлягає скасуванню, з урахування чого позов у цій частині вимог належить задовольнити.

Щодо вимоги про зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку документації із землеустрою, суд виходить з такого.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Повноваження щодо надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано статтею 118 Земельного кодексу України.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Також, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 та Верховним Судом у постанові від 22 грудня 2018 року у справі № 804/1469/17.

В даному ж випадку, враховуючи обставини справи, на думку суду, доцільним та ефективним способом захисту прав, інтересів позивача є зобов`язання Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати дозвіл ОСОБА_2 згідно клопотання ОСОБА_1 від 04.05.2020 в інтересах ОСОБА_2 на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, орієнтовною площею 0,12 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення садівництва, яка розташована на території Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області.

Пунктом 3 частини 2 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дій).

Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (стаття 90 КАС України).

Враховуючи вищевикладене, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачами, суд дійшов висновку, що з наведених у позовних заявах мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Що ж до встановлення судового контролю за виконанням судового рішення шляхом подання звіту, то суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Отже, встановити судовий контроль за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд першої чи апеляційної інстанції може під час прийняття постанови у справі. Тобто, питання щодо зобов`язання відповідача подати такий звіт вирішується судом під час постановлення судового рішення.

Таким чином, встановлення строку на подачу звіту про виконання судового рішення є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не його обов`язком.

В даному ж випадку, суд не вбачає підстав для встановлення судового контролю за виконанням зазначеного рішення.

Визначаючись щодо розподілу судових витрат суд виходив з того, що згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відтак, на користь позивача підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області понесені ним судові витрати зі сплати судового збору.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

в и р і ш и в :

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-16939/15-20-СГ від 11.12.2020 про відмову ОСОБА_2 у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати дозвіл ОСОБА_2 згідно клопотання ОСОБА_1 від 04.05.2020 в інтересах ОСОБА_2 на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, орієнтовною площею 0,12 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення садівництва, яка розташована на території Агрономічної сільської ради Вінницького району Вінницької області.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 908,00 грн. (дев`тсот вісім гривень 00 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) в інтересах неповнолітнього сина - ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 )

Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (вул. Келецька, 63, м. Вінниця, 21027, код ЄДРПОУ 39767547)

Повний текст рішення складено 24.03.2021

Суддя Жданкіна Наталія Володимирівна