Ухвала суду № 95696419, 22.03.2021, Інгульський районний суд міста Миколаєва (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Миколаєва)

справа № 489/7304/18 провадження №4-с/489/22/21

УХВАЛА

про відмову у відкритті провадження у справі

22 березня 2021 року м. Миколаїв

Суддя Ленінського районного суду міста Миколаєва Коваленко І.В., який є головуючим у справі, ознайомившись із матеріалами скарги ОСОБА_1 , заінтересована особа – Інгульський відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління юстиції міністерства юстиції (м.Одеса) (далі – Інгульський ВДВС), про визнання неправомірною та скасування постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору

встановив:

У березні 2021 ОСОБА_1 звернулася до Ленінського районного суду міста Миколаєва із скаргою про визнання неправомірною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору від 07.12.2020, винесеної державним виконавцем Інгульського ВДВС Маніло Н.В. у виконавчому провадженні № 63831712.

В обґрунтування скарги вказує, що рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 01.09.2020 її зобов`язано знести металевий паркан, який примикає до стіни житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який належить на праві власності ОСОБА_2 , для забезпечення позивачу вільного доступу до горища та обслуговування будівлі.

На підставі виданого відповідно до вказаного рішення виконавчого листа Інгульським ВДВС постановою від 07.12.2020 відкрито виконавче провадження № 63831712, в ході якого державним виконавцем 07.12.2020 винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі 1000,00 грн. При тому, що в постанові про відкриття виконавчого провадження вказано про стягнення судового збору в розмірі 10000,00 грн.

Відповідно до постанови про відкриття виконавчого провадження від 07.12.2020 строк виконання рішення суду боржником має бути здійснено потягом 10 робочих днів.

Вказану постанову вона отримала 18.12.2020 та добровільно рішення суду виконала 22.12.2020, що підтверджується актом державного виконавця.

Посилаючись на наведені обставини, а саме виконання рішення в добровільному порядку в десятиденний строк з дня отримання постанови про відкриття виконавчого провадження, скаржник вважає постанову про стягнення виконавчого збору неправомірною та такою, що піддягає скасуванню.

Ознайомившись із матеріалами скарги, суд не вбачає підстав для відкриття провадження, виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.

Так, розділом VІІ ЦПК України врегульовано питання щодо судового контролю за виконанням судових рішень.

У відповідності до статті 447 та частини першої статті 448 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина перша статті 451 ЦПК України).

В той же час, визначення юрисдикційності скарги залежить від установлення судами таких обставин: чи є вказана скарга реалізацією учасником справи права на судовий контроль за виконанням судового рішення в конкретній справі, чи це є самостійним правом на оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів, їх посадових осіб, виконавця чи приватного виконавця як суб`єктів, наділених владними повноваженнями при вчиненні виконавчих дій.

Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, установлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 3Закону України «Про виконавче провадження» постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами.

Тобто, примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.

Частиною першою статті 287 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.

Тобто, якщо законом установлено порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до суду, який ухвалив відповідне рішення, як це передбачено для виконання судових рішень, у такому випадку виключається юрисдикція адміністративних судів у такій категорії справ.

Якщо ж виконанню підлягає рішення іншого органу (не суду) і відсутній спеціальний закон, що передбачає порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби, у такому випадку вони підлягають оскарженню в порядку адміністративного судочинства.

З урахуванням вищенаведеного можна зробити висновок, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 06.06.2018 у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 20.09.2018 у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17.10. 2018 у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16.01.2019 у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 09.10.2019 у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19), від 18.12.2019 у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579 цс19.

Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), тобто не за рішенням, ухваленим судом, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом, що передбачено як і частиною другою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження», так і частиною першою статті 287 КАС України.

Відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

В даній справі ОСОБА_1 не оскаржує дії, бездіяльність, рішення державного виконавця щодо виконання судового рішення, а оскаржує рішення державного виконавця про стягнення виконавчого збору, внаслідок чого відповідно до частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» дана справа віднесена до юрисдикції адміністративного суду.

Тому відсутні підстави для відкриття провадження у справі, так як скарга не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України, статтею 353 ЦПК України,

ухвалив:

У відкритті провадження за скаргою ОСОБА_1 про визнання неправомірною та скасування постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору відмовити.

Роз`яснити, що скаржник вправі звернутися з відповідною позовною заявою до окружного адміністративного суду в порядку статті 287 КАС України.

Ухвала може бути оскаржена до Миколаївського апеляційного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Повний текст ухвали складено 22.03.2021.

Суддя І.В.Коваленко