Рішення № 95677936, 22.03.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/7749/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2021 року м. Одеса

Зала судових засідань №21

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Аракелян М.М.

За участю секретаря Макаренко А.І.

За участю сторін:

Від позивача: ОСОБА_1 ,

Від відповідача: Федорченко Д.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративною позовною заявою ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Державного бюро розслідувань (код ЄДРПОУ 41760289, адреса: вул. Михайла Грушевського, 12/2, м. Київ, 01008) про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати,-

ВСТАНОВИВ:

14 серпня 2020 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань, у якому позивач просить суд:

стягнути з Державного бюро розслідувань (код ЄДРПОУ 41760289, адреса: вул. Михайла Грушевського, 12/2, м. Київ, 01008) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) середній заробіток з 01 червня 2020 року по 16 липня 2020 року включно у розмірі 98 040 гривень.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями 14.08.2020 року о 14:38:26 справа №420/7749/20 розподілена на суддю Аракелян М.М.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 18.08.2020 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі у порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 09.09.2020 року.

Підготовче засідання, призначене на 09.09.2020 року, відкладено за клопотанням позивача на 29.09.2020 року.

14.09.2020 року за вх.№36602/20 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

24.09.2020 року за вх.№38752/20 від позивача надійшла відповідь на відзив, а 28.09.2020 року за вх.№39399/20 - доповнення до відповіді на відзив.

29.09.2020 року від представника відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи для надання можливості представнику ознайомитись з відповіддю на відзив та доповненням на відповідь на відзив.

29.09.2020 року від позивача надійшла заява, в якій позивач не заперечує проти відкладення підготовчого засідання.

З урахуванням викладеного судом було відкладено підготовче засідання на 15.10.2020 року.

06.10.2020 року за вх.№41244/20 від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.

08.10.2020 року за вх.№ЕП/16610/20 від представника відповідача надійшли додаткові пояснення.

У зв`язку із перебуванням головуючого судді на лікарняному підготовче засідання перенесено на 02.11.2020 року.

Ухвалою суду від 02.11.2020 року за клопотанням представника відповідача зупинено провадження по справі № 420/7749/20 до 02 грудня 2020 року, призначено підготовче засідання на 02.12.2020 року, яке було перенесено у зв`язку із перебуванням головуючого судді на лікарняному на 21 грудня 2020 р. 10:30 год.

Ухвалою суду від 21.12.2020 року за клопотанням представника відповідача продовжено строк зупинення провадження по справі 420/7749/20 до 20.01.2021 року, призначено підготовче засідання на 20.01.2021 року об 12 годині 30 хвилин.

Підготовче засідання за клопотанням представника відповідача було відкладено на 11.02.2021 року.

Ухвалою суду від 11.02.2021 року провадження у справі поновлено.

Ухвалою суду від 11.02.2021 року зарито підготовче провадження у справі, призначено справу до судового розгляду на 03.03.2021 року.

У судовому засіданні 03.03.2021 року оголошено перерву для підготовки до судових дебатів до 11.03.2021 року.

В обґрунтування позовних вимог, у відповіді на відзив та у доповненнях на відповідь на відзив позивач вказує, що у зв`язку із скороченням посади його було звільнено з Державного бюро розслідувань. Днем звільнення позивача є 01.06.2020 року. При цьому у період з 01.04.2020 року по 29.05.2020 року позивач перебував у стані тимчасової непрацездатності, у зв`язку із чим за вказаний період йому мала нараховуватись допомога по тимчасовій непрацездатності. Перші 5 днів тимчасової непрацездатності виплачуються роботодавцем, втім виплата у сумі 8913,77 грн. була здійснена Державним бюро розслідувань не у день звільнення позивача (01.06.2020 року), а із затримкою - 17.07.2020 року. На переконання позивача, виплата допомоги у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю є складовою заробітної плати. Керуючись вимогами ст.117 КЗпП України вимагає виплати йому середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у сумі 98040 грн. за період з 01.06.2020р. по 17.07.2020р.

14.09.2020 року за вх.№36602/20 від представника Державного бюро розслідувань надійшов відзив на позовну заяву та в подальшому - заперечення на відповідь. У відзиві викладені заперечення проти задоволення заявлених позовних вимог та вказано, що підстави для застосування ст.117 КЗпП України до спірних правовідносин відсутні, оскільки допомога по тимчасовій непрацездатності не входить до складу заробітної плати позивача. Також наголошено на особливостях перевірки обґрунтованості перебування працівника у тимчасовій непрацездатності, а саме перевірки підстав видачі листків непрацездатності, а тому нарахування сум допомоги здійснено лише після отримання відповіді від Фонду соціального страхування України 14.07.2020 року.

При цьому відповідач зазначає, що отримав листки непрацездатності 01.06.2020р.

У судовому засіданні сторони підтримали позиції, викладені у письмових заявах по суті.

Дослідивши наявні матеріали справи, письмові докази, які мають значення для вирішення спору, заслухавши пояснення позивача та представника відповідача у судовому засіданні, суд дійшов наступного.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 21.11.2018 року призначений на посаду слідчого другого слідчого відділу Першого управління організації досудових розслідувань згідно Наказу №184-ос від 19.11.2018 року (Т.1 а.с.14) ДБР.

31.03.2020 року згідно Наказу Державного бюро розслідувань №223-ос позивача звільнено із займаної посади з 02.04.2020 року (Т.1 а.с.27).

06.04.2020 року позивач на картковий рахунок отримав 169578,04 грн. виплат при звільненні (Т.1 а.с.20).

У період з 01.04.2020 року по 29.05.2020 року позивач через хворобу був тимчасово непрацездатний (Т.1 а.с.35-37).

З огляду на зазначене Наказом №366-ос від 01.06.2020 року було внесено зміни до Наказу Державного бюро розслідувань №223-ос від 31.03.2020 року в частині дати звільнення позивача - з 01.06.2020 року (Т.1 а.с.28).

15.06.2020 року позивач звернувся до ДБР із заявою про нарахування йому середнього заробітку за час затримки виплати належних сум при звільненні (Т.1 а.с.31-34).

Листом від 18.06.2020 року №16030-20/10-15-03-8163/20 Державне бюро розслідувань повідомило позивача, що розрахунки по тимчасовій непрацездатності позивача будуть здійснені після проведення перевірки листків непрацездатності та отримання відповіді Фонду соціального страхування України (Т.1 а.с.24).

Фактична виплата сум допомоги роботодавцем здійснена 17.07.2020 року у сумі 8913,77 грн. (Т.1 а.с.21) за перші 5 днів тимчасової непрацездатності.

Вважаючи порушеним свої право на отримання середнього заробітку за час затримки остаточної виплати при звільненні, позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із даним позовом, навівши розрахунок суми середнього заробітку за час затримки виплати 8913,77грн. при звільненні з 01.06.2020р..

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Станом на дату звільнення 01.06.2020р. позивач ще не набув право на виплату роботодавцем допомоги по тимчасовій непрацездатності, позаяк тільки 01.06.2020р. надав листки непрацездатності до ДБР, що ним не оспорюється, та саме 01.06.2020р. звернувся із заявою про проведення розрахунку всіх належних сум у зв`язку із звільненням (а.с.29, т.1).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року по справі № 821/1083/17 сформулювала такі висновки:

- умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;

- під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);

- аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;

- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Відповідно до статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать станом на день звільнення.

Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Із системного тлумачення положень частин першої та другої статті 117 КЗпП України можна дійти висновку, що частина перша цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з недбалості не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Як вбачається із фактичних обставин справи, спір щодо наявності спірних сум між сторонами відсутній, позивач лише вказує, що виплата допомоги у зв`язку із тимчасовою непрацездатністю здійснена з затримкою (стосовно суми, що мала бути виплачена роботодавцем).

Згідно приписів статті 7 Закону України «Про оплату праці» форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами. Оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Наведені положення кореспондуються з приписами статті 97 КЗпП України.

Згідно пунктів 1, 2 частини 2 статті 16 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», застраховані особи зобов`язані: надавати страхувальнику, страховику достовірні документи, на підставі яких призначається матеріальне забезпечення та надаються соціальні послуги відповідно до цього Закону та своєчасно повідомляти страхувальника та страховика про обставини, що впливають на умови або зміни розміру матеріального забезпечення та соціальних послуг.

Відповідно до частини 2 статті 22 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов`язаної з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, виплачується Фондом застрахованим особам починаючи з шостого дня непрацездатності за весь період до відновлення працездатності або до встановлення медико-соціальною експертною комісією інвалідності (встановлення іншої групи, підтвердження раніше встановленої групи інвалідності) незалежно від звільнення застрахованої особи в період втрати працездатності, у порядку та розмірах, встановлених законодавством.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у Постанові від 25.07.2018 року у справі №809/575/16 зазначив, що «виходячи з аналізу наведених правових норм, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що віднесення допомоги по тимчасовій непрацездатності до виплат при звільненні, передбачених статтею 116 Кодексу законів про працю України, відповідачем здійснено протиправно, оскільки дані виплати врегульовані спеціальним Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», яким чітко регламентована «незалежність» останніх від дати звільнення».

Згідно ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи висновок Верховного Суду у аналогічних правовідносинах, суд зазначає, що допомога по тимчасовій непрацездатності як самостійна виплата за своєю суттю є компенсацією застрахованої особи (спосіб отримання коштів) на період хвороби, коли така особа не може працювати та не отримує за здійснену працю заробітну плату. Тобто, допомога виступає як замінник заробітної плати у разі настання страхового випадку, а не складова заробітної плати.

Суд при цьому звертає увагу, що виплата сум допомоги по тимчасовій непрацездатності позивача здійснена Державним бюро розслідувань 17.07.2020 року, тобто три дні після отримання офіційної відповіді Фонду соціального страхування (14.07.2020 року).

Поряд із цим, всі належні виплати при звільненні станом на дату звільнення роботодавцем - Державним бюро розслідувань - здійснені вчасно (06.04.2020 року), затримки виплат, передбачених ст.116 КЗпП України, не допущено.

09.06.2020р. прийняте рішення, оформлене протоколом №20, щодо призупинення виплат допомоги, про що повідомлено позивача 12.06.2021р. (т.1, а.с.217-218,220).

Позивач стверджує про помилковість застосування правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у справі №809/575/16, проте його позиція судом до уваги не приймається, оскільки в згаданій постанові досліджувалося питання включення допомоги по тимчасовій непрацездатності до складу належних виплат у день звільнення, а не тільки премії.

Суд констатує, що відповідач вжив всіх належних заходів для з`ясування обґрунтованості виплати допомоги по тимчасовій непрацездатності, а його позицію стосовно правомірності перевірки підстав для її виплати суд вважає такою, що ґрунтується на законодавстві та має бути врахована судом при вирішенні справи.

З огляду на зазначене суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи висновок суду про відмову у задоволенні позовних вимог, судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, не стягується.

Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Державного бюро розслідувань (код ЄДРПОУ 41760289, адреса: вул. Михайла Грушевського, 12/2, м. Київ, 01008) про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати - відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. 293,295 КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Повне рішення складено та підписано суддею 22.03.2021 року.

Суддя М.М. Аракелян