Рішення № 95646770, 16.03.2021, Приморський районний суд м. Одеси

16.03.21

Справа №522/22311/18

Провадження №2/522/3520/21

РІШЕННЯ

Іменем України

16 березня 2021 року Приморський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого - судді Чернявської Л.М.

за участю секретаря судових засідань Пейкова О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одеса справу за позовом заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа Приморська районна адміністрація Одеської міської ради як орган опіки та піклування, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_2 про витребування майна з незаконного володіння,

В С Т А Н О В И В:

21 грудня 2018 року заступник керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 звернувся до суду з позовною заявою в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 , в якій просив витребувати квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,8 кв.м., відповідно до технічного паспорту від 02.08.2016 року, з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради.

Позивач мотивує свої вимоги тим, що Одеською місцевою прокуратурою № 3 на підставі заяви ОСОБА_3 про вчинення злочину, внесені відомості до ЄРДР № 12018162500001288 від 23.05.2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України щодо незаконного заволодіння невстановленими особами приміщення квартири за адресою АДРЕСА_1 . В ході перевірки встановлено, що квартира за адресою АДРЕСА_1 вибула з комунальної власності Одеської міської ради не з її волі.

Стороною позивача наголошувалось на тому, що на підставі договору № 297/К купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрованого на Одеській товарній біржі 06.12.1999р. ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_5 купив квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 52,8 кв.м. Відповідно до п. 2 Договору квартира, нібито, належала ОСОБА_4 на підставі Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 14.06.1994, виданого УЖКГ виконкому Одеської міської ради народних депутатів. Після чого, ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу №65 від 03.03.2016 продав, а ОСОБА_6 купила квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,8 кв.м. На підставі договору купівлі-продажу №1-751 від 23.05.2017 р. ОСОБА_6 продала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 . ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 1438 від 27.11.2017 року, продала квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,8 кв.м. ОСОБА_1 . Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на даний час власником квартири є ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу № 1438 від 27.11.2017р.

Так, в ході проведеної перевірки встановлено, що квартира АДРЕСА_1 ніколи не приватизувалась, за погодженням з органами місцевого самоврядування з комунальної власності не вибувала. Свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 24.09.1999 року свідчить про те, що приватиизована інша квартира АДРЕСА_3 . Оскільки право власності зареєстровано на підставі неіснуючого свідоцтва про право власності квартири, то подальший договір купівлі-продажу є нікчемним. Таким чином, на думку позивача, квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 52,8 кв.м., яка вибула з комунальної власності Одеської міської ради не з її волі, має бути витребувана з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради.

Ухвалою суду від 26 грудня 2018 року було відкрито провадження у справі та встановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження. Також задоволено заяву позивача про забезпечення позову та накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,8 кв.м.

06 березня 2019 року представником відповідача ОСОБА_1 подано відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги про витребування майна не визнаються. Зазначили, що відповідач є власником квартири за адресою АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 27.11.2017 р. Штогріною О.І. приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, реєстр. №1438. Право власності відповідача у встановленому законом порядку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Позивачем зазначено, що спірна квартира належала до комунальної власності територіальної громади м. Одеси та нібито була вперше зареєстрована в Державному реєстрі нерухомості на підставі підроблених документів, згодом, протягом короткого періоду часу неодноразово відчужена, останнім покупцем є ОСОБА_1 . Представник відповідача у своєму відзиві, заперечуючи проти задоволення позову, зазначав, що позов заявлено прокурором без належних на те повноважень, оскільки Одеська міська рада наділена самостійною процесуальною правосуб`єктністю. Крім того, на думку відповідача, він правомірно набув право власності на квартиру у встановленому законом порядку, жодних протиправних дій відповідачем не вчинено, неправомірність набуття ним права власності прямо не випливає із закону, незаконність набуття права власності не встановлена судом, відповідно його право власності є непорушним. Прокурором не здійснено жодних передбачених законом дій, які були б направлені на встановлення обставин заволодіння квартирою, розслідування злочину та притягнення винних осіб до відповідальності та, як наслідок, ухвалення обвинувального вироку, яким може бути встановлено факт протиправного заволодіння майном. Представник відповідача у своєму відзиві наголошував на тому, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б підтверджували нікчемність правочину, а відповідно і можливість витребування майна на користь територіальної громади. Також відповідач звертав увагу, що, виходячи з усталеної практики Європейського суду з прав людини, ОСОБА_1 , будучи добросовісним набувачем права власності на квартиру, не може бути відповідальним за безвідповідальність держави, яка виявилась у відсутності контролю за процедурами оформлення права власності, та не має нести відповідальність власним майном, а витребування квартири є надмірним тягарем для нього та непропорційним втручанням у мирне володіння майном, що суперечить Конвенції та практиці Європейського суду з прав людини. Крім цього, відповідач наполягав на застосуванні строків позовної давності.

06 та 27 березня 2019 року представником відповідача ОСОБА_1 подано до суду клопотання про витребування доказів.

24 травня 2019 року до суду надійшла заява представника відповідача ОСОБА_1 про залишення позовної заяви без розгляду.

29 травня 2019 року заступником керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 Болгар О. подано до суду пояснення щодо клопотання про залишення позову без розгляду, в якому просив відмовити у задоволенні заяви представника відповідача Дикуна І.М. про залишення позову без розгляду по цивільній справі № 522/22311/18.

Ухвалою суду від 03 червня 2019 року відмовлено у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про залишення без розгляду позовної заяви. 10 червня 2019 року ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 03.06.2019 року про відмову в задоволенні клопотання про залишення позову без розгляду. 24 червня 2019 року ухвалою Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Дикун Ігоря Михайловича на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 03 червня 2019 року про відмову у задоволенні заяви про залишення позову без розгляду по цивільній справі за позовом заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна з незаконного володіння - повернуто до Приморського районного суду м. Одеси для виконання вимог, передбачених п. 15.11 частини 1 Розділу 13 (Перехідні положення) ЦПК України. Ухвалою суду від 08.07.2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Дикун Ігоря Михайловича на ухвалу Приморського районного суду міста Одеси від 03 червня 2019 року про відмову у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 про залишення без розгляду позовної заяви заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна з незаконного володіння повернуто апелянту.

26 липня 2019 року відповідачем ОСОБА_1 до канцелярії суду подано додаткові пояснення щодо права прокурора на пред`явлення позову в інтересах Одеської міської ради, в яких просив при розгляді справи та ухваленні судового рішення врахувати обставини щодо права звернення прокурора в інтересах Одеської міської ради та усталену судову практику Верховного суду.

В той же день, тобто, 26 липня 2019 року до суду надійшла заява представника ОСОБА_1 про залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

16 вересня 2019 року від представника відповідача адвоката Дикун І.М. на електронну адресу суду надійшли додаткові пояснення щодо права заявлення вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння.

30 жовтня 2019 року від представника відповідача адвоката Дикун І.М. на електронну адресу суду надійшли додаткові пояснення щодо вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння у добросовісного набувача.

13 листопада 2019 року заступником керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 Болгар О.Б. подано до суду відповідь на додаткові пояснення проти позову представника відповідача, в яких просив задовольнити його позовну заяву.

Ухвалою суду від 13.11.2019 року заяву представника ОСОБА_1 про залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору задоволено частково та залучено Приморську районну адміністрацію Одеської міської ради як органу опіки та піклування (65039, м. Одеса, вул. Канатна, 134) в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору до участі у справі.

Також, 13.11.2019 року ухвалою суду задоволено частково клопотання представника відповідача про витребування доказів та витребувано у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Петровської Н.В. (65023, м. Одеса, вул. Семінарська, 26/28, офіс 21) посвідчену копію документів, на підставі яких зареєстровано право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_5 та посвідчено договір купівлі-продажу від 03.03.2016 р., реєстр.№65; із Приморської державної нотаріальної контори у місті Одеса (державний нотаріус Другої одеської державної нотаріальної контори Маслова М.В.) (65039, м. Одеса, вул. Середньофонтанська, 19-Б) належним чином посвідчені копії документів, на підставі яких 23.05.2017 р. посвідчено договір купівлі-продажу Масловою М.В. , державним нотаріусом Другої одеської державної нотаріальної контори, реєстр.№1-751; із Товариства з обмеженою відповідальністю "НОВЕ БЮРО ТЕХНІЧНОЇ ІНВЕНТАРИЗАЦІЇ" (65012, місто Одеса, вул. Велика Арнаутська, 15, офіс 62) належним чином посвідчені копії документів, на підставі яких виготовлено технічний паспорт на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_5 (технічний паспорт від лютого 2016р., номер бланка 00011749); із КП «Бюро технічної інвентаризації» ОМР (65048, м. Одеса, вул. Троїцька, 25) відомості про майно, яке майно було зареєстрованого в МБТІ м. Одеси за №215 стр.165, кн..26 пр.; відомості про майно, яке було зареєстрованого в МБТІ м. Одеси за номером запису 215, в книзі 345пр., стор.117; із Головного управління ДМС в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) відомості про те, чи видавався паспорт № НОМЕР_2, виданий Приморським РВ УМВС України в Одеській області 22.03.1996р., якщо так, то кому саме та чи не значиться паспорт в базі даних втрачених/вкрадених/анульованих; відомості, чи видавався паспорт № НОМЕР_3, виданий Суворовським РВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області 17.11.1999р., якщо так, то кому саме та чи не значиться паспорт в базі даних втрачених/вкрадених/анульованих. У задоволені решти вимог відмовлено.

10 січня 2020 року представником ОСОБА_2 адвокатом Гула А.С. подано до суду заяву третьої особи про вступ у справу на стороні відповідача. 22 січня 2020 року представником ОСОБА_2 адвокатом Гула А.С. подані пояснення третьої особи щодо позову, в якому просив позов залишити без задоволення.

28 січня 2020 року ухвалою суду заяву представника ОСОБА_2 про залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача задоволено та залучено ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_4 , АДРЕСА_4 ) в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору до участі у справі.

28 січня 2020 року згідно протоколу судового засідання, закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду по суті.

12 серпня 2020 року на електронну адресу суду Одеською міською радою подано заяву про проведення судового засідання за відсутності уповноваженої особи Одеської міської ради.

07 грудня 2020 року та 16 березня 2021 року від представника відділу забезпечення діяльності органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради Давіденко Л.В. до суду надійшли заявии про розгляд без присутності представника органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради.

В судовому засіданні 16 березня 2021 року представник прокуратури підтримала позовні вимоги по викладеним в позові підставам та просила їх задовольнити.

Одеська міська рада заперечень та інших процесуальних документів по суті спору не надала, сповіщалась про дату, час і місце судового засідання належним чином.

Відповідач та його представник адвокат Дикун І.М. позов не визнали та проти задоволення позову заперечували з підстав викладених у відзиві та поясненнях.

Представник третьої особи без самостійних вимог ОСОБА_2 позов не визнав та просив відмовити в його задоволенні.

Суд, заслухавши пояснення присутніх у судовому засіданні осіб, дослідивши матеріали позову, прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову на підставі наступного.

Відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним, примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Відповідно до ч.3 ст.47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтями 15, 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ч.1, ч.2 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ч.ч.1-3 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Згідно ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У відповідності до ч.ч.1,2 ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Судом встановлено, що на підставі договору № 297/К купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрованого на Одеській товарній біржі 06.12.1999 року, ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_5 купив квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,8 кв.м. Відповідно до п. 2 Договору вказана квартира належала ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 14.06.1994 р., виданого УЖКГ виконкому Одеської міської ради народних депутатів (а.с. 20-21, Т. 1).

03.03.2016 р. ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу продав, а ОСОБА_6 купила квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,8 кв.м. (а.с. 15, Т. 1).

23.05.2017 року на підставі договору купівлі-продажу №1-751 ОСОБА_6 продала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 (а.с. 31-33, Т. 1).

27.11.2017 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу №1438 продала квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,8 кв.м. ОСОБА_1 (а.с. 34, Т. 1).

Частина 2 статті 215 ЦК України вказує, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.

Відповідно до ст. 228 ЦК України, угода, яка порушує публічний порядок, є нікчемною, також, згідно цієї статті, угода є такою, що порушує публічний порядок, якщо вона скерована на порушення конституційних прав та свобод людини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Відповідно до п.18 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України (254к/96-ВР)); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження обставин протиправного вибуття квартири АДРЕСА_1 із власності територіальної громади, притягнення винних осіб до відповідальності та, як наслідок, ухвалення обвинувального вироку, яким може бути встановлено факт протиправного заволодіння майном.

З цього приводу суд зазначає, що до ухвалення та набрання чинності обвинувальним вироком, яким встановлено факт протиправного заволодіння майном, квартирою за адресою АДРЕСА_1 , доводи про вибуття спірної квартири із власності територіальної громади є припущенням.

Суд погоджується із поясненнями третьої особи без самостійних вимог, ОСОБА_2 , стосовно того, що приписи частини першої статті 216 ЦК України не застосовуються як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не можуть задовольнятися позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Права особи, яка вважає себе власником майна, не захищаються шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням статей 215 і 216 ЦК України. Такий захист можливий шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Разом з тим, наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Так, у справі, що розглядається, суттєве значення має зміст саме першого випадку вибуття майна. Позивач має довести належність спірного майна до його власності, обставину його вибуття поза своєї волі, відплатність або безвідплатність договору, за яким воно вибуло з огляду на добросовісність кінцевого у ланцюгу відчужень набувача.

В ході судового розгляду судом встановлено, що першим правовстановлюючим документом, який підтверджує вибуття квартири за адресою АДРЕСА_1 із власності територіальної громади, є саме Свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 від 14.06.1994, видане УЖКГ виконкому Одеської міської ради народних депутатів.

Суд звертає увагу, що позивач на підтвердження своїх доводів щодо відсутності Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 14.06.1994 р. посилається на відповідь Комунального підприємства "Міське агентство з приватизації житла" від 02.08.2018 року № 382/01.09 з якого вбачається, що свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 від 14.06.1994 року не видавалось, а за аналогічним номером видано інше свідоцтво, датоване іншою датою - 24.09.1994 року щодо іншого житла. В той же час до листа додано копію свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 24.08.1994 р. (а.с. 39-40, Т.1).

Відтак, суд приходить до висновку, що матеріали справи не містять беззаперечних доказів того, що Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 14.06.1994 р. не існує.

Крім того, суд бере до уваги, що станом на день видачі свідоцтва про право власності на житло, від 14.06.1994 року порядок приватизації державного житлового фонду визначався нормами Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 року № 2482-ХІІ. Згідно статті 8 вказаного закону, приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), житлове приміщення у гуртожитку, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Отже, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство передбачало прийняття розпорядження органом приватизації, виготовлення ним свідоцтва про право власності на житло та його реєстрацію цим же органом приватизації у спеціальній реєстраційній книзі.

Відомості про таку реєстрацію щоквартально передавалися до БТІ органом приватизації. Обов`язкова подальша реєстрація виданого органом приватизації свідоцтва про право власності на житло органом технічної інвентаризації була запроваджена лише 23.08.1994 року, до цього моменту свідоцтва, що видавалися органом приватизації не підлягали обов`язковій подальшій реєстрації бюро технічної інвентаризації, і вважалися належними документами, що підтверджують виникнення права власності громадян на приватизоване ними житло.

Оскільки свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 датоване 14.06.1994 року, тобто до моменту запровадження норми про подальшу обов`язкову реєстрацію в органах технічної інвентаризації, останнє, в розумінні його документальної достатності, повноти та чинності не потребувало такої дії.

Отже, саме факт прийняття розпорядження органу приватизації про передачу квартири в приватну власність, в момент прийняття якого відбулася зміна власника і відповідно вибуття з комунальної власності. При цьому, прийняття такого розпорядження є актом органу місцевого самоврядування, який прямо пов`язаний із реалізацією його волі, що виключає юридичні підстави для застосування інституту віндикації згідно положень статті 388 ЦК України.

Виходячи з цього, суд не вбачає підстав вважати, що квартира за адресою АДРЕСА_1 вибула з власності територіальної громади м. Одеси не з її волі іншим шляхом, відповідно відсутні підстави витребування майна, передбачені ст. 388 ЦК України.

За змістом частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності або законного права користування особою відповідним майном.

Зокрема, відповідно до закріпленого у статті 387 ЦК України правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Такі ж саме права має законний володілець майна.

Цивільним кодексом України передбачено як одні зі способів захисту порушених прав віндікація або реституція.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.

Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).

Отже, особа яка вважає, що договором купівлі продажу нерухомого майна порушуються його права як власника або законного користувача цього майна має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Попри це, позов заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 не може бути задоволений, оскільки ОСОБА_1 , який придбав спірну квартиру у ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, а отже, витребування у нього квартири, якою він володіє з 2017 року, становитиме втручання у мирне володіння цим майном.

Оцінюючи у цій справі наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, суд також виходить з наступного.

Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Зазначене узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у Постанові від 16 жовтня 2019 року за результатами розгляду цивільної справи № 522/23155/16-ц, відповідно до якого, Верховний Суд дійшов висновку, що витребування на користь держави із володіння особи квартири буде непропорційним втручанням у право на мирне володіння майном, що становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки прокурором не доведено, що таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення квартири для захисту інтересів територіальної громади є більш важливими, ніж дотримання права особи, який законним шляхом добросовісно набув своє майно, покладаючись на добросовісність дій поперднього власника.

При розгляді цієї справи слід врахувати також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

Разом із тим у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.

Тому задоволення віндикаційного позову і витребування спірної квартири у ОСОБА_1 , як добросовісного набувача, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Така позиція суду викладена у постанові Одеського апеляційного суду від 21.05.2020 року по справі № 522/23576/16-ц, провадження № 22-ц/813/2312/20.

На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що доводи заступника керівника Одеської місцевої прокуратури №3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради не знайшли свого підтвердження в процесі розгляду справи та не підтверджені належними та допустимими доказами в сенсі ст. ст. 77, 78 ЦПК України.

Відповідно до статті 41 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Так, Прокуратурою не спростовано правомірності набуття відповідачами права власності на спірне майно на підставі договору купівлі-продажу № 297/К нерухомого майна спірного приміщення від 06.12.1999 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , та договір від 03.03.2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Аналогічно, не скасовані та не визнані недійсними договори купівлі-продажу від 23.05.2017 року спірного приміщення, укладені між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 та від 27.11.2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Також не доведено, що ОСОБА_1 набув право власності на спірну квартиру незаконним шляхом.

З огляду на це, підлягають застосуванню норми законодавства України щодо непорушності права власності за відсутності підстав для його витребування.

Згідно статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до частини 1 статті 386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

За таких обставин, з урахуванням вищевикладеного, проаналізувавши та оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача не підлягають задоволенню, так як необґрунтовані та недоведені.

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 2, 89, 259, 265, 268, 273, 354-355 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Відмовити у задоволені позову заступника керівника Одеської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа Приморська районна адміністрація Одеської міської ради як органу опіки та піклування, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_2 про витребування майна з незаконного володіння.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Одеського апеляційного суду через Приморський районний суд м. Одеси протягом тридцяти днів з дня з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складений 19 березня 2021 року.

Суддя Л. М. Чернявська