Рішення № 95607739, 17.03.2021, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 березня 2021 р. № 400/135/21 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Брагар В. С. за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження розглянув адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1

до відповідача:Військової частини 3039 Національної гвардії України, вул. 1 - ша Госпітальна, 2, м. Миколаїв, 54039

про:стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 08.11.2019 р. по 26.10.2020 р.,

ОСОБА_1 (далі-позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини А 3039 Національної гвардії України (далі-відповідач) про стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, належної до виплати при звільненні, тобто з 08.11.2019 року по день фактичного розрахунку 26.10.2020року.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу, відповідач 08.11.2029 не провів з ним розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Остаточний розрахунок з ним за цим платежем відбувся - 26.10.2020, що є, на його думку, підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Ухвалою суду від 16.01.2021 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.

02.02.2021 року від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що законодавством не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків його порушення. Вказує, що застосування ст.117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у відносинах публічної служби, у тому числі служби в лавах Національної гвардії України. До грошового забезпечення військовослужбовців не входить грошова компенсація за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій. Підкреслює, що при зменшенні розміру відшкодування суд має враховувати певні чинники, а позицію щодо цього викладено у Постановах Верховного Суду.

09.02.2021 представник позивача подав до суду відповідь на відзив, в якій з аргументами, наведеними у відзиві не погодився, наполягав на задоволенні позовних вимог.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні в них фактичні дані, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , яке видане 14.07.2017 року.

Позивач проходив військову службу в Національній гвардії України. Наказом командира Військової частини 3039 від 08.11.2019 року № 260 позивача виключено з списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до Корабельного РВК м. Миколаєва.

За час служби позивача додаткова відпустка в 2017-2019 роках, як учаснику бойових дій не надавалась, грошова компенсація за невикористані дні вказаної відпуски не виплачувалась.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.09.2020 в справі № 400/2582/20, зобов`язано Військову частину А3039 нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

На виконання вказаного рішення суду, 26.10.2020 відповідачем проведено виплату позивачу в сумі грн., що підтверджується випискою Акціонерного товариства Комерційний Банк «ПриватБанк».

Позивач вважає, що за не проведення розрахунку в день звільнення відповідач має нести відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України, тому звернувся до суду за захистом своїх прав.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та спірним правовідносинам сторін, судом встановлено таке.

Відповідно до ст. 17 Конституції України Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Приписами ч. 1 ст. 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Згідно із п.п. 2, 4 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України від 25.03.1992 № 2232-XII "Про військовий обов`язок та військову службу" закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.

За умовами п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

26.02.2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі № 821/1083/17, у якій дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України" надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015 провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15.

Разом з тим, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Отже, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Відтак, Велика Палата підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.

У постанові Великої Палати у справі № 821/1083/17 також зазначено, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.

Таким чином, вказаними нормами визначено обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні, в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, зважаючи на те, що в межах розгляду даної справи з`ясовано, що відповідачем при звільненні позивача з військової служби не проведено з останнім повного розрахунку, позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, остаточний розрахунок з позивачем проведено відповідачем лише 26.10.2020 року, а відтак, суд вказує, що військова частина зобов`язана нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні за період з 08.11.2019 року по 26.10.2020 року.

Визначаючись щодо розміру компенсації за вказаний період, суд зазначає наступне.

Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08.02.1995 №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до п. 5 розділу IV Порядку №100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Згідно довідки №42 від 29.01.2021, виданої Військовою частиною А3039, розмір середньоденного грошового забезпечення позивача становить 325,72 грн (9934,50+9934,50)/61).

Середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні становить: 325,72 грн. (середньоденний заробіток) помножити на 353 днів (час затримки розрахунку з 08.11.2019 до 26.10.2020) дорівнює 114979,16 грн

Водночас, суд звертає увагу, що кількість днів затримки розрахунку з 08.11.2019 до 26.10.2020 становить 353 дні, а не 239 днів, як зазначає позивач.

Суд вказує, що при розрахунку середньоденного грошового забезпечення військовослужбовців, відповідно до норм чинного законодавства, застосовується кількість саме календарних днів, а не робочих, як зазначає позивач.

Отже, позивачу мало б бути виплачено середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 114979,16 грн.

Водночас, суд звертає увагу, що в порівнянні із виплаченою позивачу сумою компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій при звільненні (13646,44грн.), суму середнього заробітку за непроведення вчасного розрахунку при звільненні, не можна вважати співмірною, оскільки вона більш ніж в вісім разів перевищує розмір виплаченої індексації та компенсації за невикористану відпустку.

Так, застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

За висновками Великої Палати Верховного Суду зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Тобто з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Відтак, при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, зокрема, застосовуючи висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 30.10.2019 року у справі №806/2473/18, де сформульована правова позиція щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку, суд зазначає наступне.

Істотність частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 13646,44 грн. (частка компенсації за щорічну додаткову відпустку, як учаснику бойових дій) /114979,16 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку з 08.11.2019 по 26.10.2020 року (353 дні)) х 100 = 11,86 %. Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 11,86 % становить: 325,72 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 11,86% = 38,63 грн., 38,63грн. х353 (днів затримки розрахунку) = 13636,39грн.

Таким чином, виходячи з принципу справедливості та співмірності, суд робить висновок, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 13636,39 грн грн., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком.

Подібна правова позиція висвітлена Верховним Судом у постанові від 04.09.2020 року у справі № 260/348/19.

У свою чергу, за приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Отже, з метою повного захисту прав позивача, суд вважає, що позов підлягає задоволенню саме шляхом стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 13636,39грн.

Питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішується, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», за подання позову судовий збір не сплачував.

Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 242-246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) до Військової частини А3039 Національної гвардії України (вул. 1-ша Госпітальна, 2, м. Миколаїв, 54039, код ЄДРПОУ 23313925) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

2. Стягнути з Військової частини А3039 Національної гвардії України (вул. 1-ша Госпітальна, 2, м. Миколаїв, 54039, код ЄДРПОУ 23313925) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні в розмірі 13636,39 грн. (тринадцять тисяч шістсот тридцять шість гривень тридцять дев`ять копійок).

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В. С. Брагар