Рішення № 95580989, 18.01.2021, Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 183/6177/19

№ 2/183/414/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 січня 2021 року Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючої судді Сороки О.В.,

секретаря Устименко М.О.,

розглянувши, в порядку загального позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Будинкоуправління № 2 Гвардійської квартирно-експлуатаційної частини, Квартирно-експлуатаційного відділу м.Дніпро, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - орган опіки та піклування Черкаської селищної ради Новомосковського району Дніпропетровської області, про:

-визнання недійсним службового ордеру № 20 від 05.07.2017 року, виданого ОСОБА_2 на заселення квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ,

-усунення перешкод у користування житлом шляхом виселення,

за участю:

представника позивача ОСОБА_6 ,

представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_7 ,

представника третьої особи Єлізарової К.О.,-

в с т а н о в и в:

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Будинкоуправління № 2 Гвардійської квартирно-експлуатаційної частини, Квартирно-експлуатаційного відділу м.Дніпро, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_4 , визначивши третьою особою - службу у справах дітей Новомосковської районної ради, у якому просила :

-визнати недійсним службовий ордер № 20 від 05.07.2017 року, виданий ОСОБА_2 на заселення квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ,

-усунення перешкод у користування житлом шляхом виселення відповідачів з означеної квартири.

В обґрунтування свого позову ОСОБА_1 зазначає, що заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 вересня 2016 року її було виткано такою, що втратила право користування житловим приміщенням в квартирі АДРЕСА_2 . Зазначене рішення за її заявою було скасоване судом першої інстанції, за наслідками перегляду ухвалено нове рішення від 02 квітня 2018 року, яким було відмовлено Будинкоуправлінню № 2 гвардійської КЕЧ району у задоволенні позовних вимог.

Між тим, 11 грудня 2018 року Дніпровський апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвали рішення про задоволення позовних вимог. Верховний суд 11 квітня 2019 року скасував рішення Дніпровського апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції.

Ще після винесення заочного рішення Будинкоуправління № 2 Гвардійської КЕЧ району змінила статус квартири АДРЕСА_2 на вільну, після чого для повторного заселення була передана начальнику Черкаського гарнізону.

На підставі протоколу № 36 від 01.12.2016 року гарнізонної житлової комісії зазначена квартира була розподілена на військову частину А1126, а 29.12.2016 року квартира була розподілена, як службова, військовослужбовці військової частини А1126 ОСОБА_2 . Останній на сім`ю з трьох чоловік отримав службовий ордер № 20 від 05.07.2017 року та заселився в квартиру.

Позивач наполягає на відсутності законних підстав перебування відповідачів у житловому приміщенні, яке раніше було розподілене їй, з огляду на рішення Верховного суду, вона залишається наймачем квартири на законних підставах, а тому, маючи на руках ордер, посилаючись на вимоги ст.ст.58, 59, 61, 65,78 ЖК України, звернулася до суду із зазначеним позовом.

У відзиві на позов Квартирно-експлуатаційний відділ м.Дніпро просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що за результатами засідання Гарнізонної житлової комісії від 01.12.2016 року було прийняте рішення про розподілення квартири АДРЕСА_2 . В свою чергу, за результатами засідання комісії з контролю за розподілом житла в гарнізонах Збройних Сил України від 01.06.2017 року було прийнято рішення № 572, у відповідності до якого зазначене житлове приміщення дійсно розподілене військовослужбовцю ОСОБА_2 , після чого йому на сім`ю, яка складалася з дружини ОСОБА_3 та сина ОСОБА_4 було видано службовий ордер № 20 від 05.07.2017 року. Квартира на момент її розподілу була вільною, ОСОБА_1 не з`являлася в квартирі з 2005 року. Відповідач зазначає, що діяв в даній ситуації у відповідності до норм діючих законних та підзаконних актів, а саме у відповідності до норм наказу Міністерства оборони України № 737 від 30.11.2011 року, наказу міністерства оборони України № 380 від 31.07.2018 року. Вважають, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 правомірно отримали службове житлове приміщення, відповідно до норм діючого законодавства (а.с.113-119).

Ухвалою суду від 02 жовтня 2019 року відкрите загальне позовне провадження по справі (а.с. 31-32).

Ухвалою суду від 03 серпня 2020 року в якості належної третьої особи до участі у розгляді справи залучено орган опіки та піклування Черкаської селищної ради Новомосковського району Дніпропетровської області (а.с. 80-81).

Ухвалою суду від 09 вересня 2020 року закінчене підготовче судове засідання, призначено розгляд справи по суті (а.с. 94-95).

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_6 позов підтримала, з підстав, визначених у ньому.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_7 позов не визнав, посилаючись на те, що на момент заселення сім`ї ОСОБА_8 в квартиру АДРЕСА_2 , вона була вільна, ОСОБА_2 , як військовослужбовець ВЧ А1126 перебував у черзі на отримання службового житла, отримавши ордер він разом з сім`єю вселилися у вільну квартиру, у якій з 2005 року ніхто не проживав. Наразі, після скасуванні рішення, вони не поновлені у черзі, їм не надано іншого житла, як і не має можливості заселитися у раніше займане житлове приміщення.

Представник відповідача - КЕЧ м.Дніпро в судове засідання не з`явився, повідомлений належним чином, причина неявки суду не відома

Представник Будинкоуправління № 2 Гвардійської КЕЧ району в судове засідання не з`явилася, надала суду заяву про розгляд справи у її відсутність, позов не визнала (а.с. 103, 127).

В судовому засіданні представник третьої особи - органу опіки та піклування Черкаської селищної ради Єлізарова К.О. повідомила суд про те, що за наслідками обстеження житлового приміщення повноважним органом опіки та піклування було встановлено, що в квартирі АДРЕСА_2 , разом з батьками фактично проживають двоє малолітніх дітей: ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Виселення їх із займаного житлового приміщення призведе до порушення прав малолітніх на забезпечення житлом, іншого житлового приміщення вони не мають.

Суд, дослідивши докази з точки зору належності та допустимості, а у своїй сукупності з точки зору достатності, дійшов до наступного висновку.

Верховний суд 10 квітня 2019 року, постановляючи рішення у цивільній справі № 183/4568/16, задовольнив касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасував постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 грудня 2018 року, якою ОСОБА_1 визнано такою, що втратила право користування жилим приміщеннм, розташованим по АДРЕСА_1 , та залишено в силі рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 грудня 2018 року, яким відмовлено Будинкоуправлінню № 2 гвардійської КЕЧ району у задоволенні позову про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням (а.с. 9-16).

При цьому Верховний суд висловив свою позицію та зазначив наступне.

На підставі ордеру № 186 від 01 вересня 1998 року ОСОБА_11 , на склад сім`ї з чотирьох осіб, в тому числі ОСОБА_1 , надано право на вселення в жиле приміщення, розташоване по АДРЕСА_3 , квартира АДРЕСА_4 . 29 серпня 2003 року начальником гарнізону КЕЧ району дозволено переоформлення особового рахунку з головного квартиронаймача ОСОБА_11 на ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову правомірно зробив висновок про відсутність доказів на підтвердження поважності причин не проживання відповідача в наданому на підставі ордеру житловому приміщенні понад 6 місяців, які пов`язані з умовами роботи в місті, яке знаходиться на значній відстані від спірної житлової нерухомості.

У відповідності до ч.4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

При цьому, сторонами визнано, що у цивільній справі № 183/4568/16 Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області 28 вересня 2016 року було винесено заочне рішення, яким ОСОБА_1 було визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням в означеній квартирі.

За результатами засідання Гарнізонної житлової комісії від 01.12.2016 року було прийняте рішення про розподілення квартири АДРЕСА_2 (а.с. 125).

В свою чергу, за результатами засідання комісії з контролю за розподілом житла в гарнізонах Збройних Сил України від 01.06.2017 року було прийнято рішення № 572, у відповідності до якого зазначене житлове приміщення розподілене військовослужбовцю ОСОБА_2 (а.с. 120-123).

На підставі службового ордеру № 20 від 05.07.2017 року, виданого ОСОБА_2 на сім`ю, яка складалася з дружини ОСОБА_3 та сина ОСОБА_4 останні набули право на зайняття службового жилого приміщення, розташованого розташоване по АДРЕСА_1 (а.с. 23).

В зазначеній квартирі фактично проживають та значаться зареєстрованими ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , малолітні ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 134-136).

У відповідності з положеннями 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором

Основним законодавчим актом у сфері регулювання житлових відносин є Конституція України та Житловий кодекс України, прийнятий у 1983 році (далі - ЖК України).

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Отже, застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

У всіх випадках визнання тієї чи іншої дії як способу захисту пов`язується із зазначенням в нормативних актах. Спосіб захисту також визначають як конкретні закріплені чи санкціоновані законом правоохоронні заходи (засоби), за допомогою яких усуваються порушення прав і вплив на правопорушника.

До правовідносин, що виникли між сторонами, суд вважає за необхідне застосувати наступні норми права, а саме.

Згідно із частиною 1 статті 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Згідно із статтею 121 ЖК України порядок надання службових жилих приміщень установлюється законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР.

Службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншої громадської організації.

Статтею 122 ЖК України установлено, що на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.

За змістом статті 59 ЖК України ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жили х при мішень.

Вимогу про визнання ордера недійсним може бути заявлено протягом трьох років з дня його видачі.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права.

Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Перелічені вище докази свідчать про те, що ОСОБА_2 разом з сім`єю набув право на зайняття службового жилого приміщення після того, як ОСОБА_1 , в судовому порядку, на підставі заочного рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області, була визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Між тим, Верховний Суд, постановляючи остаточне рішення у цивільній справі визначив ОСОБА_1 , як основного квартиронаймача спірного жилого приміщення, отриманого на підставі відповідного ордеру.

Аналізуючи викладене, суд приходить до висновку про задоволення вимог позивача в частині визнання недійсним службового ордеру № 20 від 05.07.2017 року, виданого ОСОБА_2 на заселення квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки на момент його видачі були порушені права ОСОБА_1 , яка фактично не втратила право користування жилим приміщенням у встановленому законом порядку.

Вирішуючи питання в частині виселення відповідачів з квартири, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 58 ЖК УРСР, на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.

Згідно зі ст. 61 ЖК УРСР, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Службові жилі приміщення за приписами ст. 118 ЖК УРСР, - призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

За змістом ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлюється законодавством Союзу РСР, цим Кодексом та іншими актами законодавства Української РСР (ст.. 123 ЖК УРСР).

До користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення, крім правил, передбачених статтями 73 - 76, 79 - 83, 85, 90, частиною шостою статті 101, статтями 103 - 106 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 124 ЖК УРСР, робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Згідно зі ст. 125 ЖК УРСР, без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення; осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України.

Судом достовірно встановлено та не заперечувалось, що відповідач ОСОБА_2 проходить військову службу і по теперішній час.

Отримуючи у липні 2017 року ордер на зайняття жилого приміщення сім`я ОСОБА_8 складалася з чотирьох осіб, про що свідчать свідоцтва про народження дітей, однак ордер виданий на трьох осіб, в квартирі зареєстрованими значать відповідачі по справі та їх двоє малолітніх дітей.

Суд бере до уваги доводи представника відповідача про те, що в даному випадку на його довірителя розповсюджуються положення ст. 125 ЖК України, оскільки відповідач ОСОБА_2 і на даний час проходить службу, а тому на останнього поширюються гарантії, передбачені ст.125 ЖК України, п.5.18 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, і він не може бути виселений із службового житла без надання іншого жилого приміщення.

Між тим, суд вважає за необхідне звернути увагу відповідачів на те, що згідно ст. 31 ЦК України, фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно із ч. 1 ст. 109 ЖК України, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно з абзацом 3,4 п. 3 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 року № 1081, забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла.

Житлові приміщення надаються військовослужбовцям у межах норм, встановлених законодавством.

У відповідності до вимог ст. 117 ЖК України, у разі визнання ордера на жиле приміщення недійсним внаслідок неправомірних дій осіб, які одержали ордер, вони підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення. Якщо громадяни, зазначені в ордері, раніше користувалися жилим приміщенням у будинку державного або громадського житлового фонду, їм повинно бути надано жиле приміщення, яке вони раніше займали, або інше жиле приміщення.

У випадках визнання ордера на жиле приміщення недійсним з інших підстав, крім випадку, передбаченого частиною першою цієї статті, громадяни, зазначені в ордері, підлягають виселенню з наданням іншого жилого приміщення або приміщення, яке вони раніше займали.

В даному випадку, ордер № 20 від 20 від 05.07.2017 року визнаний судом недійсним з інших підстав, визначених у ч.2 ст. 117 ЖК України, відповідачі до отримання ордеру займали жиле приміщення у військовій частині А1126, а тому виселення відповідачів та їх малолітніх дітей повинно відбуватися з наданням приміщення, яке вони раніше займали.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Вирішуючи даний спір суд приймає до уваги зміст статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення.

Так, у рішенні від 02.12.2010 у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява N 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Виселення особи із житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах "Дакус проти України" ("Dakus v. Ukraine") від 14 грудня 2017 року, заява N 19957/07; "Кривіцька та Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine") від 2 березня 2011 року, заява N 30856/03; "Садов`як проти України" ("Sadovyak v. Ukraine") від 17 травня 2018 року, заява N 17365/14).

Суд, даючи оцінку пропорційності виселення відповідачів із службового житла, враховує, що законне право на зайняття службового житла позивачем не припинене, доводи сторони відповідача щодо неможливості зайняти раніше займане жиле приміщення у військовій частині А1126, об`єктивно не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, є недоведеними.

Поряд з викладеним, суд зазначає також і про те, що відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Суд при вирішення даного спору враховує норми Конвенції про захист прав дитини, оскільки, відповідачі ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є дітьми, і останні, не можуть бути позбавлені житла без доведених та законних на те підстав.

Право дітей, як членів сім`ї ОСОБА_2 на користування спірним житлом є похідним від права особи, якій видано ордер на службове житло, а оскільки, ордер визнано недійсним, у суду є достатні дані для виселення дітей разом з батьками у раніше займане жиле приміщення.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що виселення відповідачів разом з дітьми із службового житла, в раніше займане жиле приміщення буде відповідати критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.

Відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд зазначає про те, що матеріали справи містять достатньо доказів, що підтверджують викладені в позові факти, оскільки само по собі не проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі не могло бути безумовною підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, право останньої на зайняття спірного жилого приміщення поновлене Верховним Судом, а тому ОСОБА_1 ніколи не втрачала інтересу до квартири, виданий ордер ОСОБА_2 слід визнати недійсним, а з метою недопущення порушення прав відповідачів на зайняття раніше займаного жилого приміщення у військовій частині А1126, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог.

Така форма втручання у право на повагу до житла, на думку суду, відповідатиме співмірності такого заходу із переслідуваною законною метою.

Питання щодо судових витрат належить вирішити у відповідності до вимог ст.. 141 ЦПК України.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 4, 12,76,81,89, 141, 223, 263, 265 ЦПК України, -

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до Будинкоуправління № 2 Гвардійської квартирно-експлуатаційної частини, Квартирно-експлуатаційного відділу м.Дніпро, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - орган опіки та піклування Черкаської селищної ради Новомосковського району Дніпропетровської області, про визнання недійсним службового ордеру, усунення перешкод у користування житлом шляхом виселення, - задовольнити.

Визнати недійсним службовий ордер № 20 від 05.07.2017 року, виданий Квартирно-експлуатаційним відділом м.Дніпро, на ім`я ОСОБА_2 на заселення квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Виселити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з жилого приміщення квартири АДРЕСА_2 , в раніше займане жиле приміщення у військовій частині А1126.

Стягнути з Квартирно-експлуатаційного відділу м.Дніпро (ЄДРПОУ 08004581) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати по сплаті судового збору в розмірі 768 гривень 40 копійок (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок).

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати по сплаті судового збору в розмірі 384 гривень 20 копійок (триста вісімдесят чотири гривні 20 копійок).

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати по сплаті судового збору в розмірі 384 гривень 20 копійок (триста вісімдесят чотири гривні 20 копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду через Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.В. Сорока.