Рішення № 95537300, 09.03.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

09 березня 2021 р. Справа № 120/6263/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Воробйової Інни Анатоліївни,

за участю:

секретаря судового засідання: Лояніча В.

позивача: ОСОБА_1

представника позивача: Павлова С.С.

представника відповідача: Порхун Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу в порядку загального позовного провадження справу

за позовом: ОСОБА_1

до: Управління державної міграційної служби України у Вінницькій області

про: визнання протиправним та скасування рішення

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Управління державної міграційної служби України у Вінницькій області (далі- міграційна служба, відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення № 33 від 30.01.2020 р. «Про скасування дозволу на імміграцію в Україну» № 9390 від 22.12.2015 р.

На обґрунтування позову зазначено, що 22.12.2015 р. ОСОБА_1 та його неповнолітня дитина ОСОБА_3 отримали дозвіл на імміграцію в Україну № 9390.

Проте, 30.01.2020 р. міграційною службою прийнято рішення № 33, яким дозвіл скасовано на підставі пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію». Фактичною підставою для скасування дозволу, як свідчить висновок, стало порушення ОСОБА_1 строку перебування на території України, який склав 179 днів за останні 180 дні. Однак, п. 1 ч.1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», на який посилається в рішенні відповідач, вказує підставу для скасування висновку - надання свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

Отже, на думку позивача, мають місце різні фактичні та нормативні (юридичні) підстави прийняття оскаржуваного рішення.

Як вказано у позові, відповідач, обґрунтовуючи свою позицію у висновку, вказує, що строк перебування позивача на території України, який є порушеним, слід обчислювати з 31.03.2015 р. по 26.09.2015 р. Проте, згідно посвідки на тимчасове проживання в Україні, яку видано у Донецьку з підстав працевлаштування, термін її дії встановлено до 18.04.2015 р., відповідно, порушення строку не могло розпочатись з 31.03.2015 р.

Позивач посилається на військові дії у період з 2014 р. - 2015 р., зокрема, у м. Донецьку; необхідність евакуації підприємства, яке він очолював; напади на підприємство бойовиків; його полон; викрадення майна підприємства та документів, в т.р. паспорту, бойовиками - як на підставу неможливості своєчасного звернення до міграційної служби після перетину кордону з окупованої території України на мирну територію України та, взагалі, будь -яких пересувань у зазначений період.

Про всі ці обставини, як вказує позивач, він повідомляв міграційну службу при подачі документів для отримання дозволу на імміграцію, проте скасовуючи дозвіл, відповідач їх не врахував. Так само як і не взяв до уваги, що дозвіл видано й на неповнолітню дитину, яка оскаржуваним рішенням позбавляється опіки матері.

Наведені вище обставини, на думку позивача, свідчать про незаконність акту індивідуальної дії, а саме, рішення про скасування дозволу та наявність підстав для його скасування.

6 листопада 2020 року за даним позовом відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Одночасно розглянуто клопотання про поновлення строків звернення до суду, яке задоволено і строк поновлено.

23.11.2020 р. надійшов відзив, згідно якого відповідач заперечує проти заявленого позову та просить у його задоволені відмовити. Обґрунтовуючи свою позицію, відповідач вказує, що умовами Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, позивачу дозволяється перебувати в Україні на законних підставах не більше 90 днів протягом 180 днів. Проте, позивачем цей строк станом на день подання заяви про видачу дозволу перевищено. Як вказує відповідач, застосування пунктів 1 та 5 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» в оскаржуваному рішенні є обґрунтованим, адже позивачем при подачі заяви були надані свідомо неправдиві відомості стосовно перевищення ним строку перебування на території України. Відтак, вважає прийняте рішення про скасування дозволу є правомірним.

Ухвалою суду від 25 листопада 2020 р. задоволено заяву відповідача, вирішено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження, замінено засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням, підготовче засідання призначено на 17.12.2020 р.

30.11.2020 р. надійшла відповідь на відзив, в якій, окрім аргументів зазначених у позові, вказано й на те, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не взято до уваги, що громадянин Узбекистану ОСОБА_1 був директором ТОВ «Асканія- Авто», що зареєстроване та здійснювало свою діяльність у місті Донецьк, про що свідчить й посвідка на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 , видана ГУ ДМС у Донецькій області, терміном дії до 18.04.2015 р. Тобто мав законні підстави перебувати на території України.

Ухвалою суду від 17.12.2020 р. підготовче судове засідання відкладено за клопотанням сторони позивача.

21.01.21 р. протокольною ухвалою визнано обов`язковою явку в судове засідання позивача, продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів та відкладено підготовче засідання.

22.02.21 р. протокольними ухвалами суду задоволено клопотання представника позивача про виклик свідка, підготовче засідання закрито і справу призначено до розгляду по суті у цей самий день. Оголошено перерву для надання додаткових доказів.

В судовому засіданні позивач та представник позов підтримали, просили його задовільнити, посилаючись на обставини викладені у позові та додатково надані докази.

Представник відповідача заперечив проти заявленого позову, просив відмовити в його задоволені.

Розглянувши матеріали справи та дослідивши докази, суд встановив наступне.

26.09.2015 р. громадянин Узбекистану ОСОБА_1 звернувся до УДМС України у Вінницькій області з заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, у зв`язку з тим, що є батьком громадянина України.

22.12.2015 р. УДМС України у Вінницькій області ОСОБА_1 надано дозвіл на імміграцію в Україну № 9390. Разом з ним цей же дозвіл на імміграцію отримав неповнолітній син ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

30.01.2020 р. міграційною службою прийнято рішення № 33 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, виданий 22.12.2015 р. на підставі пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію».

Підставою для прийняття цього рішення став висновок відділу у справах іноземців та осіб без громадянства УДСМ України у Вінницькій області, затверджений 30.01.2020 р.

Зокрема, у висновку вказано, що в ході проведених перевірок УДМС України у Вінницькій області було встановлено порушення законності перебування на території України громадянином Республіки Узбекистан ОСОБА_7 на момент подачі документів на оформлення дозволу на імміграцію в України станом на 26.09.2015 р. Перевіркою за даними інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи «Аркан» встановлено, що на день звернення термін перебування ОСОБА_7 склав 179 днів за останні 180 днів, що грубо суперечило Порядку обчислення строку тимчасового перебування в Україні іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядку в`їзду, затвердженого наказом МВС України від 20.07.2015 р. № 884, яким передбачено, що громадяни держав з безвізовим порядком в`їзду можуть тимчасово перебувати на території України не більше 90 днів протягом 180 днів, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Тобто, вказаним іноземним громадянином було порушено норми Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою КМ України від 15.02.2012 р. № 510.

Пунктом першим частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» визначено, що дозвіл на імміграцію в Україну може бути скасовано у разі якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, втратили чинність, пунктом п`ятим цієї ж правової норми визначено, що дозвіл на імміграцію в Україну можу бути скасовано у разі, якщо з`ясується, що іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Вимогами пунктів 21 ,22 Порядку провадження встановлено, що питання щодо скасування дозволу вправі порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Відтак, було постановлено скасувати дозвіл на імміграцію в Україну від 22.12.2015 р. громадянину Узбекистану ОСОБА_1 разом з неповнолітньою дитиною.

Не погоджуючись з таким рішенням суб`єкта владних повноважень, вважаючи його протиправним позивач звернувся з цим позовом до суду.

Оцінюючи правомірність застосування підстав прийняття оскаржуваного рішення, суд керується та виходить з наступного.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закону України «Про імміграцію» (далі - Закон № 2491-III, в редакції чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення).

Підстави для скасування дозволу на імміграцію, перелічені у статті 12 Закону № 2491-III, відповідно до положень пункту 1 частини першої якої, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

Суд акцентує увагу на тому, що саме положення цього пункту покладено в основу оскаржуваного рішення, а тому при вирішені цього спору, суд перевіряє обґрунтованість застосованої санкції.

Так, обґрунтовуючи таку підставу для скасування дозволу як «надання на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність», відповідач у висновку вказує на порушення позивачем строку перебування на території України.

Проте, з такою позицією суб`єкта владних повноважень суд не погоджується виходячи з наступних міркувань.

Як свідчить подана позивачем заява про надання дозволу на імміграцію в Україну від 26.09.2015 р., в ній відсутні будь - які відомості про час/строк/термін перебування особи на території України. Такі відомості у письмовій формі відсутні й в матеріалах справи № 43 «Про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Узбекистану ОСОБА_7 » (далі - справа № 43).

За таких обставин, на думку суду, не можна ставити позивачу в провину надання «свідомо неправдивих відомостей», адже відомості щодо строку перебування на території України позивачем взагалі не зазначались.

А тому, лише з цих мотивів відсутні були правові підстави для прийняття оскаржуваного рішення.

Окремо суд надає оцінку посиланням відповідача на порушення самих строків перебування позивача на території України, хоча це не покладено в основу оскаржуваного рішення. Принаймні, посилання на це відсутнє в спірному рішенні.

Так, як вже зазначалось вище, у висновку міграційної служби вказано, що перевіркою встановлено, що на день звернення термін перебування ОСОБА_1 склав 179 днів за останні 180 днів, що грубо суперечить Порядку обчислення строку тимчасового перебування в Україні іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядку в`їзду, затвердженого наказом МВС України від 20.07.2015 р. № 884, яким передбачено, що громадяни держав з безвізовим порядком в`їзду можуть тимчасово перебувати на території України не більше 90 днів протягом 180 днів.

При цьому, як у висновку так і в оскаржуваному рішенні відсутня інформація з якого моменту міграційна служба почала обчислювати такий строк (179 днів).

Не надано таких доказів і суду.

Лише у листі Управління ДМС України у Вінницькій області № 0501.9-2959/05.1-20 від 25.02.2020 р. відповідач повідомляє, що порушення ОСОБА_1 строку перебування складає 179 днів за останні 180 днів є період часу з 31.03.2015 р. по 26.09.2015р.

Проте цей лист не покладено ні в основу перевірки (висновок перевірки), ні в основу оскаржуваного рішення, а тому не може бути взятий судом до уваги.

В контексті наведеного, суд коментуючи зміст статті 12 Закону № 2491-III звертає увагу, що її положення, які визначають підстави для скасування дозволу на імміграцію, не є імперативними, адже передбачають, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, за наявності перелічених умов. А отже суб`єкт владних повноважень при прийнятті оскаржуваного рішення мав би врахувати всі обставини, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); розсудливо; з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Так, при отриманні дозволу на імміграцію ОСОБА_1 повідомляв міграційну службу про наступні обставини.

З 2013 року офіційно став працювати та проживати у м. Донецьку. У 2014 році офіційно отримав дозвіл на працевлаштування. З 27.06.2014 р. - керівник ТОВ «Асія-Авто». Весною 2014 року почалась окупація м. Донецька і підприємство, яке він очолював потрібно було евакуювати. У період часу з 2014 р. по липень 2015 р. на товариство було здійснено чимало нападів бойовиків, все майно було розграбовано (автомобілі викрадено), Неодноразово викликався на допити. В травні 2015 р. потрапив у полон та перебував у підвалах СБУ. У цей же час були вилучені документи, в т.р. й паспорт. У липні 2015 р. після звільнення з полону через пункт пропуску Новотроїцький перетнув кордон з окупованою територією та повернувся на мирну територію України. В серпні 2015 р. вдалось викупити паспорт після чого зібравши документи звернувся за отриманням дозволу. При цьому, з 23.06.2014 р. був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданою ГУ ДМС у Донеькій області, терміном дії до 18.04.2015 р. (підстава 0504-працевлаштування).

Про ці обставини було відомо відповідачу й під час прийняття оскаржуваного рішення, проте їм не надано оцінку та вони не враховані, як і не враховані положення частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», відповідно до яких відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Судом було викликано в судове засідання в якості свідка ОСОБА_4 , який повідомив, що в липні 2015 р. як волонтер надавав допомогу особам, що перетинали кордон з окупованої України. Підтвердив, що ОСОБА_1 був у групі осіб, яких забирав з кордону окупованої територій та перевозив, зокрема, у м. Київ.

Також при прийнятті оскаржуваного рішення, відповідачу було достеменно відомо, що наданий позивачу дозвіл на імміграцію в України стосується також неповнолітньої дитини ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), адже про це зазначено у поданій позивачем заяві від 26.09.2015 р. та у самому дозволі.

Скасування дозволу, в силу положень статті 13 Закону № 2491-III, має наслідком виїзд особи, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, протягом місяця з дня отримання копії цього рішення. Тобто позивач та його неповнолітня дитина мають покинути територію України та, відповідно, родину (матір, братів).

В цьому випадку, матиме місце порушення Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою ВР № 789-XII від 27.02.91 р.

Зокрема, за змістом статей 3, 7, 9, 23 Конвенції, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім`я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Держави-учасниці визнають право неповноцінної дитини на особливе піклування, заохочують і забезпечують надання, за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право, та відповідальним за турботу про неї допомогу, щодо якої подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину.

Держави-учасниці визнають, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства.

При цьому, як з`ясовано в ході розгляду справи, неповнолітня дитина ОСОБА_3 потребує спеціального догляду та навчання у спеціальних закладах загальної середньої освіти для дітей з тяжким порушенням мовлення, що підтверджується випискою з історії хвороби № 103085, характеристикою з дитячого садка № 235 від 03.07.2019 р. за № 58 та висновком інклюзивно-ресурсного центру №3 від 9.09.2019 р. № 159.

Суд наголошує на тому, що підставою для надання дозволу на імміграцію стали положення пункту 1 частини 3 статті 4 Закону № 2491-III, за змістом якого, дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.

Так, згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого 7.05.2014 р. , батьком ОСОБА_5 є ОСОБА_7 . В свою чергу, згідно довідки № 78/2015 р. ОСОБА_5 набув громадянство України на підставі статті 8 Закону України «Про громадянство України» та є громадянином України з 10.03.2015 р.

Отже, при прийнятті оскаржуваного рішення, суб`єктом владних повноважень не враховано наявність беззаперечного права позивача на постійне проживання в Україні, визначене у статті 4 Закону № 2491-III, а також на об`єктивні обставини неможливості перетину кордону України після спливу часу, визначеного дозвільними документами.

При вирішені цього спору, суд враховує положення частини другої статті 2 КАС України, відповідно до якої у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

При цьому, критерій «прийняття рішення, вчинення (невчинення) дії обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення або вчинення дії» відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Прийняття рішень, вчинення дій пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване ці рішення (дії), - цей критерій відображає принцип пропорційності (адекватності). Дотримання принципу пропорційності особливо важливе при прийняті рішень або вжитті заходів, які матимуть вплив на права, свободи та інтереси особи. Метою дотримання цього принципу є досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямовані рішення або дії суб`єкта владних повноважень, та інтересами конкретної особи. Принцип пропорційності, зокрема, передбачає, що:

1) здійснення повноважень, як правило, не має спричиняти будь-яких негативних наслідків, що не відповідали б цілям, яких заплановано досягти;

2) якщо рішення або дія можуть обмежити права, свободи чи інтереси осіб, то такі обмеження мають бути виправдані необхідністю досягнення важливіших цілей;

3) несприятливі наслідки для прав, свобод та інтересів особи внаслідок рішення чи дії суб`єкта владних повноважень мають бути значно меншими від тієї шкоди, яка могла б настати за відсутності такого рішення чи дії;

4) для досягнення суспільно-корисних цілей необхідно обирати найменш "шкідливі" засоби.

Таким чином, принцип пропорційності має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення.

Прийняття рішення з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення - цей критерій випливає з принципу гласності прийняття рішень. Суб`єкт владних повноважень повинен застосовувати його, приймаючи рішення, що матиме вплив на права, свободи чи інтереси особи, особливо, якщо це рішення може мати несприятливі наслідки для особи. Особа, щодо якої приймають рішення, має право бути вислуханою суб`єктом владних повноважень: вона може наводити обставини та докази на їх підтвердження, правові аргументи тощо. Ця вимога не є обов`язковою, якщо спілкування із суб`єктом владних повноважень відбувається письмово і повноваження суб`єкта владних повноважень не є дискреційним. Наприклад, якщо для надання адміністративної послуги необхідно надати певні документи і за їх наявності суб`єкт владних повноважень зобов`язаний надати цю послугу, то немає сенсу у наданні особі можливості бути вислуханою.

Принцип гласності також вимагає від суб`єкта владних повноважень забезпечити особі доступ до інформації про обставини, які можуть бути покладені в основу рішення. Вибір способу надання інформації особі є прерогативою суб`єкта владних повноважень.

Принцип гласності включає право особи на допомогу з боку суб`єкта владних повноважень у вигляді роз`яснення її прав, процедур тощо, а також право на захист, право мати представника, право знати про рішення, прийняте суб`єктом владних повноважень.

Під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім зазначеним вимогам (пункт 1 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 6 березня 2008 року N 2).

Встановлення невідповідності діяльності суб`єкта владних повноважень хоча б одному із зазначених критеріїв для оцінювання його рішень, дій та бездіяльності може бути підставою для задоволення адміністративного позову, однак лише за умови, що встановлено порушення прав, свобод та інтересів позивача.

На думку суду, при прийнятті оскаржуваного рішення, суб`єктом владних повноважень не дотримано розтлумачених вище критерії, а тому наявні правові підстави для скасування спірного рішення як протиправного..

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши надані докази, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовній вимоги підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи наведену норму, витрати понесені позивачем у даній справі в сумі 840,80 грн. судового збору підлягають відшкодуванню повністю.

Що стосується процесуального питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, то суд при його вирішенні враховує наступне.

Згідно частин третьої, четвертої статі 143 КАС України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.

Так, керуючись положеннями процитованої норми, 27.11.2020 р. представником позивача подано заяву про вирішення питання про судові витрати на професійну допомогу після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Заява мотивована тим, що Вінницький окружний адміністративний суд в своїй ухвалі від 6.11.2020 р. вирішив розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику (повідомлення) сторін. Проте, відповідач у своїй заяві від 20.11.2020 р. наполягавна розгляді справи за правилами загального позовного провадження, що впливає на характер надання правової допомоги, так як воно продовжується і потребує більшого обсягу часу на опрацювання процесуальних дій та підготовку процесуальних документів.

З огляду а викладене, позивач не може до закінчення судових дебатів подати докази, що підтверджують розмір понесених судових витрат.

Враховуючи наведене, є необхідним призначити судове засідання для вирішення питання про судові витрати, пов`язані з наданням правової допомоги.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Управління державної міграційної служби України у Вінницькій області № 55 від 30.01.2020 р.

Зобов"язати Управління державної міграційної служби України у Вінницькій області розглянути заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на імміграцію в Україну від 26.09.2015 р. з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Стягнути на користь ОСОБА_1 840,80 (вісімсот сорок грн. 80 коп.) судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Управління державної міграційної служби України у Вінницькій області.

Призначити судове засідання для вирішення питання про судові витрати на 29.03.2021 р. на 12:00 год. в приміщенні Вінницького окружного адміністративного суду, зал. № 4

Позивачу надати докази щодо розміру понесених судових витрат до 15.03.2021 р.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), код НОМЕР_3 ; АДРЕСА_1 .

Відповідач: Управління державної міграційної служби України у Вінницькій області ( 21000, м. Вінниця, вул. Театральна, 10, код ЄДРПОУ 37836770).

Копію рішення у повному обсязі сторони можуть одержати 15.03.21

Суддя Воробйова Інна Анатоліївна