Рішення № 95506472, 05.03.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 березня 2021 року м. Київ №826/24208/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Шейко Т.І.,

розглянувши у спрощеному письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Козьякова Сергія Юрійовича Вищої кваліфікаційної комісії суддів Українипровизнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробіткувстановив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 з позовом до Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Козьякова Сергія Юрійовича, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, в якому просила:

- визнати протиправним і скасувати наказ від 28.09.2015 №438-к/тр про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату Комісії;

- зобов`язати Вищу кваліфікаційну комісію суддів України поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату Комісії;

- стягнути з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день винесення рішення судом.

Ухвалою від 02.11.2015 суд у складі судді Іщука І.О. відкрив провадження в даній адміністративній справі, призначивши її до розгляду в підготовчому судовому засіданні. Водночас суд залучив до участі у справі третьою особою без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Вищу кваліфікаційну комісію суддів України (далі також - ВККС України).

Ухвалою від 17.11.2015 суд змінив процесуальний статус ВККС України з третьої особи на відповідача, закінчив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду в судовому засіданні.

Постановою суду від 23.05.2016, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 20.07.2016, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою від 02.06.2020 Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасував вищевказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції (Окружного адміністративного суду міста Києва).

Скасовуючи згадані судові рішення Верховний Суд вказав, що суди попередніх інстанцій не встановили, які вакантні посади, окрім двох, запропонованих позивачці, були наявні у ВККС України станом на момент її попередження про наступне вивільнення протягом періоду з дня попередження 10.06.2015 до дня звільнення 28.09.2015, а також існували безпосередньо станом на дату звільнення. Також суди не перевірили виконання роботодавцем у межах спірних правовідносин, покладеного на нього обов`язку щодо пропонування позивачці всіх наявних у нього вакантних посад відповідно до рівня її кваліфікації.

Оцінки відповідним доводам позивачки судами не надано, також не досліджено її доводи щодо відсутності у ВККС України посадових інструкцій для тих двох посад, які їй пропонувалися (спеціаліста 1 категорії відділу підготовки засідань кваліфікаційної палати та організації діловодства та провідного спеціаліста відділу з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян), та положень про відділи, в яких вони створені.

Суди попередніх інстанцій не перевірили дотримання ВККС України процедури звільнення позивачки за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України й в частині щодо здійснення перевірки наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями, а також наявності у позивачки переважного права на залишення на роботі.

З обставин даної справи, які були встановлені судами попередніх інстанцій, не вбачається, внаслідок чого фактично було скорочено посаду позивачки: ліквідації чи реорганізації відділу, в якому вона працювала. Крім того, не встановлено, які структурні підрозділи було створено замість цього відділу та не перевірено доводи позивачки щодо утворення секторів видавничої діяльності та літературного редагування, на які покладено ті ж самі функції і завдання, що виконувалися відділом, в якому вона працювала.

Судам належало перевірити, чи є посада, яку займала позивачка, рівнозначною посадам керівників секторів видавничої діяльності та літературного редагування, що відповідно до законодавства передбачає можливість переведення працівника без конкурсного відбору, а також перевірити дотримання роботодавцем всіх етапів процедури звільнення позивачки та оцінити всі докази, що містяться у справі.

Ухвалою суду від 15.06.2020 суддя Шейко Т.І прийняла до свого провадження дану адміністративну справу, розгляд якої вирішено здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження.

В обґрунтування позову позивачка вказала на те, що її звільнення з роботи відбулося з порушенням статей 19, 43, 55 Конституції України, статті 30 Закону України «Про державну службу» та статей 42, 49-2 Кодексу законів про працю України. Зокрема, у зв`язку зі звільненням їй не запропоновано усі наявні у ВККС України вакантні посади, не враховано її кваліфікацію та можливість переведення без конкурсу на відповідні посади з урахуванням цієї кваліфікації та не враховано її переважне право на залишення на роботі.

Відповідач - ВККС України надав суду заперечення та додаткові заперечення на позовну заяву, в яких просив відмовити у її задоволенні, стверджуючи, що звільнення позивачки відбулося з дотриманням законодавства. Зокрема, займана нею посада була скорочена у зв`язку з реорганізацією Секретаріату ВККС України. При звільненні дотримано визначену законодавством процедуру, зокрема, позивачку за два місяці попереджено про можливе наступне звільнення, запропоновано дві вакантні посади, від яких вона відмовилася. Посади завідувача сектору видавничої діяльності та завідувача літературного редагування, які утворилися після ліквідації відділу літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату ВККС України, позивачці не пропонувалися, оскільки вона не відповідала встановленим для них освітньо-кваліфікаційним вимогам. Заміщення цих вакантних посад здійснювалося в порядку конкурсу, участі в якому позивачка не брала. Відповідач наполягав на відсутності у позивачки переважного права на залишення на роботі порівняно з іншими працівниками.

У відповідь на надані ВККС України заперечення та додаткові заперечення на позовну заяву, позивачка надала суду свої зауваження на ці документи, в яких вказала на відсутність скорочення в секретаріаті ВККС України штатної чисельності, зазначила про штучний розподіл очолюваного нею відділу літературного редагування та видавничої діяльності у кількості 6 штатних одиниць на два сектори: літературного редагування та видавничої діяльності, кількістю по 2 та 4 штатних одиниці відповідно зі збереженням завдань та функцій ліквідованого відділу.

Позивачка з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 02.06.2020 у даній справі, надала суду пояснення, аналогічні за змістом її доводам, викладеним в позовній заяві та в зауваженнях на заперечення та додаткові заперечення ВККС України, просила позов задовольнити.

ВККС України з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 02.06.2020 у даній справі, надала суду письмові пояснення, в яких підтримала раніше викладені доводи про правомірне звільнення позивачки, додатково повідомивши суд про відсутність у неї переважного права на залишенні на роботі. Просила суд прийняти законне та обґрунтоване рішення у справі.

Водночас повідомила суд про те, що згідно з частиною п`ятою статті Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин, працівники секретаріату ВККС України призначалися на посади та звільнялися з посад Головою ВККС України в порядку, встановленому законодавством про державну службу, з урахуванням особливостей, визначених вищевказаним Законом.

Таким чином, Голова ВККС України одночасно був керівником органу та керівником державної служби у ВККС України.

Відповідно до пунктів 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 16.10.2019 №193-ІХ, що набрав чинності 07.11.2019, повноваження членів ВКСС України, зокрема Голови, припинено.

Указаним Законом також внесено зміни до інших статей Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до яких працівники секретаріату ВККС України призначаються на посади та звільняються з посад у порядку, встановленому законодавством про державну службу (частина п`ята статті 102 вищевказаного Закону). Відтак, з 07.11.2019 керівник секретаріату ВККС України є керівником державної служби у ВККС України, до посадових обов`язків якого належить здійснення повноважень з питань державної служби та організації роботи інших працівників у цьому органів.

Беручи до уваги викладені вище обставини щодо припинення в законодавчому порядку повноважень Голови ВККС України Козьякова С.Ю., суд дійшов висновку, що відсутність його письмових пояснень у справі не є перешкодою для такого розгляду.

Ознайомившись із матеріалами справи суд встановив наступне.

Як вбачається з особової картки позивачки, що міститься в матеріалах її особової справи у ВККС України, ОСОБА_1 має вищу освіту за спеціальністю «російська мова і література» з кваліфікацією філолог, викладач російської мови та літератури.

У період з 01.02.2011 по 28.09.2015 ОСОБА_1 перебувала на публічній службі, зокрема, державній службі у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України.

Зокрема, наказом ВККС України від 01.02.2011 №41/к позивачку з 01.02.2011 призначено на посаду робітника з комплексного обслуговування й ремонту будинків у відділ ремонтно-відновлювальних робіт та забезпечення утримання адміністративних будівель управління господарського та матеріально-технічного забезпечення секретаріату ВККС України.

Наказом ВККС України від 23.03.2011 №195/к з 24.03.2011 позивачку призначено на посаду провідного спеціаліста відділу матеріально-технічного та транспортного забезпечення управління господарського та матеріально-технічного забезпечення секретаріату ВККС України, як таку, що пройшла конкурс та перебувала в кадровому резерві на цю посаду.

Наказом ВККС України № 237/к від 14.04.2011 року позивачку з 14.04.2011 призначено на посаду завідувача сектору літературного редагування документів управління документального забезпечення секретаріату ВККС України.

З 22.11.2011 наказом ВККС України № 523/к від 22.11.2011 позивачку призначено на посаду завідувача сектору літературного редагування документів секретаріату Вищої кваліфікаційній комісії суддів України, як таку, що успішно пройшла стажування на цій посаді.

З 16.04.2013 наказом ВККС України від 15.04.2013 року № 164-к/тр позивачку призначено на посаду начальника відділу літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату ВККС України.

10.06.2015 ВККС України письмово попередила позивачку про наступне вивільнення через два місяці у зв`язку з указаними змінами та запропоновано їй для працевлаштування дві посади:

- спеціаліста І категорії відділу підготовки засідань кваліфікаційної палати та організації діловодства;

- провідного спеціаліста відділу з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян.

Водночас повідомлено, що в разі відмови від переведення на запропоновані посади вона повинна виконувати свої службові обов`язки протягом двох місяців з дня попередження та дотримуватися правил внутрішнього трудового розпорядку. Роз`яснено право на звільнення в порядку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, з наданням гарантій відповідно до підпункту 3 пункту 1 статті 9 Закону України «Про зайнятість населення».

Від переведення на вказані посади позивачка відмовилася, уважаючи, що їй не запропоновано усі наявні вакантні посади, які відповідають її освіті та досвіду роботи. Крім того, вказала на відсутність посадових інструкцій станом на час надання пропозиції шодо працевлаштування на ці посади, що згідно з її доводами перешкоджало їй у вирішенні питання відповідності кваліфікаційним вимогам для зайняття цих посад.

Наказом ВККС України від 28.09.2015 № 438-к/ТР ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату ВККС України у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці секретаріату Комісії та відмовою від переведення на інші посади, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.

Оцінюючи правомірність указаного наказу про звільнення позивачки, суд виходить із такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Суспільні відносини, пов`язані зі створенням правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу регулює Закон України «Про державну службу».

Указаний Закон як і інші закони, що застосовуються судом при вирішенні даного спору, застосовуються в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до статті 4 названого Закону правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань державної служби, інших центральних органів виконавчої влади, виданими в межах їх повноважень у випадках, визначених законом.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби в державних органах, органах влади Автономної Республіки Крим, організація і діяльність яких визначається спеціальними законами, а також їх апараті, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено спеціальним законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Частиною першою статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що організаційне забезпечення діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України здійснює секретаріат, працівники якого є державними службовцями.

Згідно з частиною другою статті 105 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України організовує роботу Комісії, визначає обов`язки заступника Голови, веде засідання Комісії, здійснює підготовку засідань Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та організовує діловодство. Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України видає накази та доручення, які є обов`язковими до виконання.

Таким чином, станом на час виникнення спірних правовідносин, повноваження щодо прийняття на посаду чи звільнення з посади державних службовців секретаріату ВККС України шляхом видання відповідного наказу належали Голові ВККС України, що позивачкою не заперечується.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату, реорганізація (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або ліквідація державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або їх апарату.

При цьому згідно з частиною першою статті 43 вказаного Закону звільнення з посади державної служби на підставі пункту 1 частини першої статті 41, пункту 1 частини першої статті 42 цього Закону допускається лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду державної служби за умови відповідності його рівня професійної компетентності профілю компетентності цієї посади.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу у своїх рішеннях на те, що до відносин державної служби підлягає субсидіарному застосуванню трудове законодавство, зокрема норми Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України).

Оскільки Законом України «Про державну службу» не визначався порядок та процедура звільнення державного службовця у разі звільнення за ініціативою суб`єкта призначення у разі скорочення чисельності або штату, реорганізація (злиття, приєднання, поділ, перетворення) органу, де державний службовець проходив державну службу, до в такому випадку підлягає застосування такий порядок та процедура, визначені нормами КЗпП України.

Згідно з частиною першою статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

У пункті 1 частини першої, частині другій статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, - банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пункті 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Згідно зі статтею 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців;

2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;

5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;

7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;

8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;

9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Як вказав Верховний Суд в постанові від 02.06.2020 у даній справі, аналіз викладених вище правових норм надає підстави стверджувати, що законодавством регламентовано чітку та послідовну процедуру вивільнення працівників у разі скорочення штату, яка передбачає:

1) повідомлення працівників не пізніше, ніж за два місяці;

2) пропонування працівнику всіх наявних вакантних посад, які були наявними на момент попередження працівника про звільнення та з`явилися протягом періоду з дня попередження до дня звільнення, а також існували безпосередньо станом на день звільнення, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації;

3) перевірку наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями.

Аналогічний правовий підхід застосований в постановах Верховного Суду від 21.02.2020 у справі № 809/1353/16 та від 13.03.2020 у справі № 813/2688/16.

При цьому, визначальним критерієм для встановлення наявності переважного права на залишення на роботі працівника при скороченні чисельності штату у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці є саме рівень його кваліфікації та продуктивність праці, а сімейний стан, стаж роботи та інші обставини, що надають право для залишення на роботі, враховуються лише у тому разі, коли працівники мають однакову кваліфікацію і продуктивність праці.

Разом з тим, під кваліфікацією розуміється здатність працівника виконувати завдання та обов`язки відповідної роботи.

Доказами більш високої кваліфікації можуть бути відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), підвищення кваліфікації, навчання без відриву від виробництва, винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, тимчасове виконання обов`язків більш кваліфікованих працівників, досвід трудової діяльності.

Про продуктивність праці, як узагальнюючий показник її результативності, може свідчити збільшення обсягу виконуваної роботи, її якості, суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника.

Таким чином, для порівняння кваліфікації та продуктивності праці працівників повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів, про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов`язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника підлягають оцінюванню окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП.

Водночас, для виявлення працівників, які підлягають у першу чергу залишенню на роботі при скороченні штатів, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом складання відповідної довідки у довільній формі з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі №824/3229/14-а, від 11.07.2018 у справі №816/1232/17, від 17.03.2020 у справі №826/510/16.

Отже, лише виконання роботодавцем у сукупності усіх вищезазначених гарантій реалізації працівником права на працю при скороченні штатів є підставою для правомірного звільнення.

При цьому суд звертає увагу, що частиною першою статті 15 Закону України «Про державну службу» передбачено, що прийняття на державну службу на посади третьої - сьомої категорій, передбачених статтею 25 цього Закону, здійснюється на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законами України.

Порядок проведення конкурсу для вступу на державну службу регулюється Положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України (частина друга статті 15 Закону №3723-XII).

Пунктами 1, 2, 5 Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2002 року №169 (далі - Порядок № 169) передбачено, що відповідно до цього Порядку проводиться конкурсний відбір на заміщення вакантних посад державних службовців третьої - сьомої категорій (далі - конкурс), крім випадків, коли законами України встановлено інший порядок заміщення таких посад.

Конкурс на заміщення вакантної посади державного службовця повинен забезпечувати конституційне право рівного доступу до державної служби громадян України.

Переведення на рівнозначну або нижчу посаду в одному державному органі, а також просування по службі державних службовців, які зараховані до кадрового резерву чи успішно пройшли стажування у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, може здійснюватися без конкурсного відбору.

Як встановлено судом вище, звільнення позивачки відбулося у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці секретаріату ВККС України на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

Пленум Верховного Суду України в пункті 19 постанови від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснив, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, поміж іншого, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідації, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці.

Верховний Суд в постанові від 24.07.2020 у справі №816/654/17 вказав, що сама лише трансформація одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший без скорочення штату не є підставою для звільнення з публічної служби чи зміни істотних умов її проходження. Вирішуючи спори про припинення державної служби з підстав скорочення чисельності або штату, реорганізації (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або ліквідація державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або їх апарату, суди повинні з`ясувати: чи мала місце ліквідація державного органу або його реорганізація, якщо так, то чи мало це наслідком скорочення чисельності та/або штату державних службовців. Скорочення штату може бути встановлене шляхом порівняння штатних розписів цієї юридичної особи до і після її реорганізації.

З наданих ВККС України доказів вбачається, що наказом Комісії від 30.03.2015 №12 «Про затвердження структури та штатного розпису Вищої кваліфікаційної комісії суддів України» затверджено та введено в дію з 30.03.2015 нові структуру та штат ВККС України. До цього у ВККС України діяли структура та штатний розпис, затверджені затвердженим наказом Комісії від 23.12.2014 №68.

Порівняльний аналіз штатних розписів, затверджених вищевказаними наказами ВККС України, свідчить, що у зв`язку із затвердженням нової структури та штатного розпису відбулося скорочення чисельності працівників секретаріату ВККС України зі 241 до 196 відповідно до штатного розпису, затвердженого наказом Комісії від 30.03.2015 №12.

Також судом встановлено, що відповідно до нової структури ВККС України в секретаріаті Комісії замість відділу літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату передбачено сектор літературного редагування та сектор видавничої діяльності. Отже, посаду начальника вказаного відділу, яку займала позивачка, скорочено. При цьому чисельність відділу літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату складала 6 посад, а чисельність новоутворених сектора літературного редагування та сектора видавничої діяльності склала - відповідно 4 та 2 посад, тобто разом 6 посад.

Разом з тим шляхом порівняння положень про відділ літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату, затвердженого наказом Голови ВККС України від 26.06.2013 №53 із положеннями про сектор літературного редагування та сектор видавничої діяльності, затвердженими наказом Голови ВККС України від 08.09.2015 №53, суд встановив, що фактично основні завдання та функції вищевказаного відділу були передані новоутвореним секторам з урахуванням відповідних напрямків діяльності у сфері відповідно літературного редагування та видавничої діяльності. Наведене свідчить про реорганізацію відділу літературного редагування та видавничої діяльності як структурного підрозділу секретаріату ВККС України в сектор літературного редагування та сектор видавничої діяльності із збереженням загальної чисельності цього відділу та його завдань і функцій.

Однак, ураховуючи, що в цілому в секретаріаті ВККС України відбулися реорганізація і скорочення чисельності працівників, що свідчить про наявність змін в організації праці, у Комісії виникли підстави для можливого наступного звільнення позивачки на підставі пункту 1 частини першої статті 41 Закону «Про державну службу (пункту 1статті 40 КЗпП України).

З огляду на викладене ВККС України відповідно до приписів статті 49-2 КЗпП України належним чином повідомила позивачку за 2 місця про можливе наступне звільнення.

Разом з тим суд вважає, що ВККС України повною мірою не дотримано процедуру звільнення позивачки в частині, що стосується забезпечення її працевлаштування.

Матеріалами справи підтверджується і це не заперечувалося позивачкою, що з метою працевлаштування ВККС України одночасно з попередженням про можливе наступне звільнення їй було запропоновано дві посади, а саме:

- спеціаліста 1 категорії відділу підготовки засідань кваліфікаційної палати та організації діловодства;

- провідного спеціаліста відділу з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян секретаріату Комісії.

Згідно з доводами ВККС України указані посади відповідають професії та спеціалізації позивачки, на підтвердження чого суду надано посадову інструкцію спеціаліста 1 категорії відділу підготовки засідань кваліфікаційної палати та організації діловодства, затверджену Головою ВККС України 09.06.2015, та посадову інструкцію провідного спеціаліста відділу з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян секретаріату Комісії, затверджену Головою ВККС України від 08.09.2015.

При цьому суд звертає увагу, що станом на час надання позивачці пропозиції щодо працевлаштування на вищевказаних посадах, а саме 10.06.2015, посадова інструкція провідного спеціаліста відділу з питань доступу до публічної інформації, прийому та звернень громадян секретаріату Комісії фактично не могла існувати, оскільки була затверджена Головою ВККС України лише 08.09.2015.

Однак, вказана обставина, на переконання суду, не має значення для вирішення даного спору, оскільки судом встановлено, що станом на 10.06.2015 в секретаріаті ВККС України були наявними й інші посади, що підтверджується оголошенням про проведення ВККС України конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, опублікованим Комісією 12.05.2015, а саме:

- завідувача сектору видавничої діяльності (одна вакансія);

- провідного спеціаліста сектору видавничої діяльності (одна вакансія);

- завідувача сектору літературного редагування (одна вакансія);

- головного спеціаліста сектору літературного редагування (одна вакансія);

- головного спеціаліста відділу статистично-аналітичної роботи (одна вакансія);

- провідного спеціаліста відділу міжнародного співробітництва (одна вакансія);

- спеціаліста І категорії відділу забезпечення проведення іспиту департаменту з питань професійної кваліфікації суддів та кандидатів на посаду судді (одна вакансія);

- спеціаліста І категорії відділу ведення суддівського досьє департаменту з питань професійної кваліфікації суддів та кандидатів на посаду судді (одна вакансія);

- спеціаліста І категорії відділу з питань підготовки суддів та кандидатів на посаду судді департаменту з питань професійної кваліфікації суддів та кандидатів на посаду судді (одна вакансія);

- головного спеціаліста відділу супроводу програмного забезпечення управління інформаційних технологій (одна вакансія);

- провідного спеціаліста відділу супроводу програмного забезпечення управління інформаційних технологій (одна вакансія);

- спеціаліста І категорії відділу супроводу програмного забезпечення управління інформаційних технологій (одна вакансія).

Оскільки згідно з указаним вище оголошенням документи для участі в конкурсі приймалися протягом 30 календарних днів, то вказані посади були вакантні також станом на 12.06.2015.

Однак, жодна з посад з указаного переліку не була запропонована позивачці станом на 10.06.2015 і в подальшому, що свідчить про недотримання ВККС України обов`язку надати їй у зв`язку зі звільненням усі наявні вакантні посади для працевлаштування.

Матеріалами справи підтверджується, що позивачка неодноразово зверталася до ВКСС України щодо переведення її на посаду завідувача сектору видавничої діяльності, а саме:

- із заявою від 21.04.2015, у відповідь на яку ВККС України листом від 27.05.2015 №22-5958/15 відмовила їй, роз`яснивши про можливість взяти участь у конкурсі щодо зайняття цієї посади;

- із заявою від 18.09.2015 та від 28.09.2015, у відповідь на які ВККС України листом від 06.10.2015 №19-14276/16, тобто уже після звільнення, зазначила, що при звільненні їй належним чином пропонувалися відповідні посади для працевлаштування, у зв`язку з відмовою від яких вона звільнена в установленому порядку.

Як вбачається з матеріалів справи, не переведення позивачки на посади як завідувача сектора видавничої діяльності, так і завідувача сектору літературного редагування обґрунтовується її невідповідністю освітньо-кваліфікаційним вимогам для зайняття цих посад, що унеможливлювало її переведення на ці посади без проходження конкурсу. Так, позивачка має вищу освіту за спеціальністю «російська мова і література» з кваліфікацією філолог, викладач російської мови та літератури, тоді як:

- згідно положенням про сектор видавничої діяльності, затвердженим наказом Голови ВККС України від 08.09.2015 №53, на посаду завідувача сектору призначається особа з вищою юридичною освітою спеціаліста або магістра за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра, стаже/досвідом роботи не менше трьох років у журналістиці або з вищою освітою за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра у галузі журналістики та інформації та стажем/досвідом роботи не менше трьох років в юридичній друкованій періодиці; стажем роботи за фахом в державній службі на посаді головного спеціаліста чи в інших сферах управління не менше трьох років;

- згідно з положенням про сектор літературного редагування, затвердженим наказом Голови ВККС України від 08.09.2015 №53, на посаду завідувача цього сектору призначається особа з вищою освітою за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра у галузі гуманітарних наук (спеціальність «Українська мова і література», «філологія»); стажем роботи за фахом в державній службі на посаді головного спеціаліста чи в інших сферах управління не менше трьох років.

Однак, суд не погоджується з такими доводами ВККС України щодо неможливості переведення позивачки на вищевказані посади без конкурсу, що пояснюється наступним.

Як визнала ВККС України, відповідно до розпорядженням Кабінету Міністрів України від 03.11.2010 №20-65-р «Про віднесення посад керівних працівників, спеціалістів секретаріату та інспекторів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України до відповідних категорій посад державних службовців» посада начальника відділу літературного редагування та видавничої діяльності (самостійного відділу), секретаріату ВККС України, яку обіймала позивачка і яка належить до третьої категорії посад державної служби, є вищою від посади завідувача сектора літературного редагування та завідувача сектора видавничої діяльності (самостійних секторів) секретаріату ВККС України, які належать до третьої категорії посад державної служби.

Ураховуючи викладене, позивачка відповідно до вимог пункту 5 Порядку №169 без конкурсного відбору мала право на переведення з посади начальника вищевказаного відділу на посаду завідувача сектора літературного редагування та завідувача сектора видавничої діяльності секретаріату ВККС України, а також і на інші нижчі посади головного спеціаліста, провідного спеціаліста та спеціаліста І категорії, на які ВККС України 12.05.2015 було оголошено конкурс.

Проте, як встановлено судом, вказані вище посади ОСОБА_1 для працевлаштування не пропонувалися.

Суд не бере до уваги доводи ВККС України, вмотивовані тим, що системний аналіз положень статті 4 Закону України «Про державну службу», пункту 5 Порядку №169 та останнього абзацу пункту 2.4 розділу «Загальні положення» Довідника типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, затвердженого наказом Нацдержслужби України від 13.09.2011 №11, дозволяють дійти обґрунтованого висновку, що переведення державного службовця на нижчу посаду без конкурсу можливе лише у разі, якщо такий службовець відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим до посади, та якщо така посада не є керівною.

Такий висновок ВККС України не грунтується на приписах статті 4 Закону України «Про державну службу», пункту 5 Порядку №169 і свідчить про їх довільне тлумачення Комісією, оскільки:

- статтею 4 Закону України «Про державну службу» в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань державної служби, інших центральних органів виконавчої влади, виданими в межах їх повноважень у випадках, визначених законом.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби в державних органах, органах влади Автономної Республіки Крим, організація і діяльність яких визначається спеціальними законами, а також їх апараті, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено спеціальним законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом;

- пунктом 5 Порядку №169 встановлено, що переведення на рівнозначну або нижчу посаду в одному державному органі, а також просування по службі державних службовців, які зараховані до кадрового резерву чи успішно пройшли стажування у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, може здійснюватися без конкурсного відбору.

Отже, жодна з указаних законодавчих норм не обмежує переведення державного службовця на нижчу посаду без конкурсу вимогами щодо його відповідності кваліфікаційним вимогам до такої посади, а також не визначає можливості такого переведення лише в межах некерівних посад.

Що стосується посилання позивача в обґрунтування згаданого висновку на останній абзац пункту 2.4 розділу «Загальні положення» Довідника типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, затвердженого наказом Нацдержслужби України від 13.09.2011 №11, яким передбачено, що особи, що не мають відповідної освіти або стажу, встановлених кваліфікаційними вимогами, але мають достатній практичний досвід та успішно виконують у повному обсязі покладені на них завдання та обов`язки, можуть бути, як виняток, залишені на займаній посаді або допущені до її зайняття, крім керівних посад, за умови, якщо за результатами оголошеного на заміщення цих посад конкурсу неможливо підібрати кандидатуру, яка відповідає встановленим вимогам до освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівня державного службовця, то суд звертає увагу про рекомендаційний характер цього Довідника. Так, зокрема, пунктом 2 наказу України від 13.09.2011 №11 Нацдержслужба рекомендує центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям, іншим державним органам, керівні працівники та спеціалісти яких на підставі нормативно-правових актів віднесені до відповідних категорій посад державних службовців, використовувати Довідник при розробці конкретних професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців. Згідно з абзацом першим розділу І «Предмова» цього Довідника Довідник типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців (далі - Довідник) містить рекомендовані матеріали щодо типових професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців, які мають бути використані при розробці конкретних професійно-кваліфікаційних характеристик посад державних службовців.

Крім того, заслуговує на увагу, що Верховний Суд в постанові від 02.06.2020 в даній адміністративній справі вказав, що важливим для вирішення питання про залишення працівника на роботі є питання його кваліфікації, під якою розуміється здатність працівника виконувати завдання та обов`язки відповідної роботи.

У зв`язку з цим суд уважає за доцільне зазначити про достатній рівень кваліфікації позивачки, тобто здатність виконувати роботу на будь-якій з посад завідувача вищевказаних секторів з огляду на те, що з 14.04.2011 вона обіймала посаду завідувача сектору літературного редагування документів управління документального забезпечення секретаріату ВККС України, з 22.11.2011 - посаду завідувача сектору літературного редагування документів секретаріату Вищої кваліфікаційній комісії суддів України, з 16.04.2013 - посаду начальника відділу літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату ВККС України.

При цьому суд критично сприймає доводи ВККС України про розширення функцій новоутворених сектору літературного редагування та сектору видавничої діяльності порівняно із функціями з відповідних напрямків ліквідованого відділу літературного редагування та видавничої діяльності.

Здійснений судом порівняльний аналіз основних завдань та функції згаданих секторів та відділу дає підстави стверджувати, що завдання та функції сектору літературного редагування є тотожними з цього напрямку із завданнями та функціями відділу літературного редагування та видавничої діяльності, а завдання та функції сектору видавничої діяльності є тотожними з цього напрямку із завданнями та функціями згаданого відділу.

Підсумовуючи вищевикладене, суд зазначає, що при звільненні позивачки ВККС України не було дотримано вимог статті 49-2 КЗпП України в частині надання пропозиції усіх вакантних посад, які існувала як на час її попередження про можливе наступне звільнення, так і станом на час звільнення, які вона могла обіймати відповідно до своєї кваліфікації, що свідчить про порушення її права на працю, гарантованого цим Кодексом.

Зазначених обставин, встановлених судом, достатньо для задоволення вимоги позивачки про визнання протиправним і скасування наказу про її звільнення з посади начальника відділу літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату ВККС України.

Наведене узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10.02.2010).

Згідно з частиною другою статті 21 та частиною першою статті 23 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Нормами частини другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Верховний Суд України в рішенні від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, з покладанням на відповідача непередбачених законодавством обов`язків, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Зважаючи на викладене, належним та ефективним способом захисту порушеного права позивачки буде її поновлення 29.09.2015 на посаді, яку вона обіймала до звільнення, а саме на, посаді начальника відділу літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату ВККС України.

Частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Суд звертає увагу, що судовий розгляд даної справи здійснював понад 1 рік з причин, що не залежали від позивачки.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Відповідно до пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 5 Порядку №100, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З довідки ВККС України від 30.12.2015 №294 вбачається, що середньоденний заробіток позивачки, обрахований відповідно до приписів Порядку №100, станом на час звільнення становив 293,80 грн., середньомісячний - 6 316,70 грн., щодо чого позивачка своїх заперечень у ході судового розгляду справи не висловила.

Час вимушеного прогулу позивачки з дня, наступного за днем звільнення, 29.09.2015 по день ухвалення судового рішення 05.03.2021 про її поновлення на роботі становить 1 455 робочих днів, зокрема:

у 2015 році - 162 робочих дні (січень -20 р.д., лютий - 20 р.д., березень -21 р.д., квітень - 21 р.д., травень - 18 р.д., червень - 20 р.д., липень - 20 р.д., серпень - 20 р.д., вересень - 2 р.д.);

у 2016 році - 251 робочий день;

у 2017 році - 248 робочих днів;

у 2018 році - 249 робочих днів;

у 2019 році - 250 робочих днів;

у 2020 році - 251 робочий день;

у 2021 році - 44 робочих днів (січень - 19 р.д., лютий - 20 р.д., березень - 5 р.д.).

Відтак, середній заробіток, що належить стягнути з відповідача на користь позивачки за 1455 робочих днів вимушеного прогулу становить 427 479,00 грн (1455 робочих днів х 293,80 грн.= 427 479,00 грн).

Суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку зменшується на суму податків і зборів (правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 15.02.2019 у справі №826/6583/14, від 18.04.2019 у справі №812/2/16 та від 08.07.2019 у справі №809/4462/15).

Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 , спрямовані до ВККС України, є обґрунтованими, тому підлягають задоволенню судом.

В той же час, з урахуванням викладеного не підлягають задоволенню її вимоги, спрямовані до Голови ВККС України Козьякова С.Ю.

Таким чином позовні вимоги підлягають частковому задоволенню судом.

Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Наразі підстави для вирішення судом питання про відшкодування позивачці судових витрат, пов`язаних зі зверненням до суду з адміністративним позовом, відсутні.

Керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та до Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Козьякова Сергія Юрійовича задовольнити частково.

Визнати протиправним і скасувати наказ Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 28.09.2015 №438-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з 29.09.2015.

Стягнути з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 427 479,00 грн. (чотириста двадцять сім тисяч чотириста сімдесят дев`ять гривень 00 коп.).

У задоволенні позовних вимог до Голови Вищої кваліфікаційної комісії судді України Козьякова Сергія Юрійовича відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу літературного редагування та видавничої діяльності секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з 29.09.2015.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за один місяць у розмірі 6 316,70 грн. (шість тисяч триста шістнадцять гривень 70 коп.).

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.І. Шейко