Рішення № 95493910, 11.03.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/6/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді – Завальнюка І.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини 3012 Національної гвардії України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із даним позовом, в якому просить суд стягнути на його користь з відповідача суму середнього заробітку за час затримки виплати всіх сум, що належали йому в день звільнення 07.02.2019 по день фактичного розрахунку 23.12.2020, в сумі 150 000 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом командира військової частини 3012 №5 о/с від 01.02.2019 його звільнено за підпунктом «б» (за станом здоров`я) відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». При цьому під час звільнення відповідач провів не повний розрахунок з позивачем. Рішенням ООАС від 10.02.2020 зобов`язано військову частину 3012 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік включно. Крім того, позивачу не було виплачено компенсацію за неотримане речове майно, додаткову відпустку та не сплачено індексацію. 26.03.2020 відповідачем проведено розрахунок за неотримане речове майно в сумі 29 731,79 грн (частково); 20.03.2020 сплачено компенсацію за неотриману додаткову відпустку в сумі 27990,25 грн; 23.12.2020 сплачено індексацію грошового забезпечення в сумі 3819,54 грн. Таким чином, з часу звільнення до дати остаточного розрахунку спливло 486 днів, що з огляду на середню заробітну плату 499,79 грн, складає розмір середньої заробітної плати за час затримки розрахунку під час звільнення в розмірі 242 897,42 грн, які підлягають виплаті позивачу відповідно до ст. 117 КЗпП України. Спору щодо розміру суми заборгованості між сторонами не було; він виник після часткової сплати заборгованості відповідачем та справи розглядаються до цього часу, що не є перешкодою для подання позову, однак є підставою для зупинення провадження. В схожій справі ВП ВС 18.03.2020 № 711/4010/13-ц було зменшено належну до виплати суму за час затримки розрахунку, в результаті чого сума відшкодування склала майже подвійний розмір заборгованості. Розмір заборгованості відповідача перед позивачем склав 61 451,33 грн, тому позивач вважає за необхідне зменшити суму позовних вимог з 242 897,42 грн до 150000 грн.

Ухвалою судді від 11.01.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; ухвалено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Відзив на адміністративний позов від відповідача до суду не надійшов, у зв`язку із чим справу розглянуто за наявними матеріалами відповідно до ч. 6 ст. 162 КАС України.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що прапорщика ОСОБА_1 , старшого інструктора (заступника командира 3-го взводу командира 1-го відділення) 3-го взводу оперативного призначення роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) батальйону оперативного призначення, наказом командира військової частини 3012 Національної гвардії України по стройовій частині від 07 лютого 2019 року № 29, у зв`язку зі звільненням наказом командира військової частини 3012 №5 о/с від 01.02.2019 року за підпунктом «б» (за станом здоров`я) відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»: виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення; направлено на військовий облік до Подільського РВК Одеської області; наказано виплатити премію за періщ з 01.02 по 07.02.2019 року в розмірі 130 %, та надбавку за особливості проходження служби у розмірі 50 % від посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавку за вислугу років; наказано виплатити одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 11 (одинадцять) років служби у розмірі 66981 гривень 75 копійок; наказано виплатити грошову компенсацію за невикористані 4 (чотири) доби щорічної основної відпустки за 2019 рік. Одноразову допомогу для оздоровлення отримував; зазначено, що матеріальна допомога не виплачувалась; зазначено, що вислуга років на військовій службі складає: у календарному обчисленні: 21 рік 10 місяців 07 днів; у пільговому обчисленні: 26 років 10 місяців 22 дні.

Згідно довідки про безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України №27 від 05.03.2019 та посвідчення серії НОМЕР_1 , ОСОБА_1 під час проходження військової служби в період з 04.01.2015 по 04.03.2015 та з 07.06.2017 по 08.08.2017 брав участь в антитерористичній операції, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та цілісності України, за що отримав статус та посвідчення учасника бойових дій.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2020 року по справі № 420/7028/19, яке набрало законної сили 12 березня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено, а саме: визнано протиправною бездіяльність Військової частини 3012 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік включно; зобов`язано Військову частину 3012 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік включно.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2020 року по справі № 420/3096/20, яке набрало законної сили 07 серпня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково, а саме: визнано протиправною бездіяльність Військової частини 3012 Національної гвардії України щодо ненарахування та несплати ОСОБА_1 всієї суми компенсації вартості за неотримане речове майно; зобов`язано Військову частину 3012 Національної гвардії України нарахувати ОСОБА_1 недораховану суму компенсації вартості неотриманого речового майна в розмірі 11 180, 28 грн. та сплатити вказану компенсацію з урахуванням утримання належних до сплати податків і зборів; встановлено судовий контроль за виконанням рішення суду, зобов`язавши Військову частину 3012 Національної гвардії України подати до суду у місячний строк з дня набрання рішенням законної сили, звіт про виконання судового рішення; в решті позову – відмовлено.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2020 року по справі № 420/3095/20, яка набрала законної сили, скасовано рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 травня 2020 року та ухвалено нове рішення по справі, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, а саме: визнано протиправною бездіяльність Військової частини 3012 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення з 01.06.2015 року по 07.02.2019 року; зобов`язано Військову частину 3012 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.06.2015 року по 07.02.2019 року, з урахуванням вже виплачених сум індексації за період з 01.06.2015 року по 07.02.2019 року у разі їх здійснення; в задоволенні решти позовних вимог – відмовлено.

Рішенням ООАС від 24.09.2020 № 420/5282/20 з Військової частини 3012 стягнуто за весь час затримки виплати всіх сум, що належали ОСОБА_1 в день його звільнення 07.02.2019 року по день фактичного розрахунку 26.03.2020 року середній заробіток в сумі 39 172,52 грн. з вирахуванням із вказаної суми належних до сплати податків і зборів.

Однак, постановою 5ААС від 03.12.2020 № 420/5282/20 рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини 3012 Національної гвардії України про стягнення середнього заробітку – скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, оскільки судом не встановлено виконання відповідачем судового рішення від 10.06.2020 року по справі № 420/3096/20 щодо виплати позивачу компенсації вартості неотриманого речового майна в розмірі 11 180, 28 грн., а також не справа містить доказів виконання відповідачем постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30.07.2020 року по справі № 420/3095/20 щодо виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.06.2015 року по 07.02.2019 року, з урахуванням вже виплачених сум індексації за період з 01.06.2015 року по 07.02.2019 року у разі їх здійснення. В свою чергу, відсутність в матеріалах справи доказів на підтвердження факту остаточного розрахунку відповідачем з позивачем по виплаті компенсації вартості неотриманого речового майна у належному розмірі та індексації грошового забезпечення, унеможливлює вирішення питання щодо виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, оскільки відсутній факт остаточного розрахунку з позивачем.

Звертаючись до суду із даним позовом, ОСОБА_1 вказав, що 23.12.2020 відповідачем проведено з ним остаточний розрахунок, зокрема: за неотримане речове майно в сумі 29 731,79 грн (частково); 20.03.2020 сплачено компенсацію за неотриману додаткову відпустку в сумі 27990,25 грн; 23.12.2020 сплачено індексацію грошового забезпечення в сумі 3819,54 грн, на підтвердження чого надав виписку по надходженням на картку (а.с. 9-13). При цьому останнє зарахування в розмірі 3819,54 грн (індексація грошового забезпечення) відбулося 23.12.2020.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв`язок у їх сукупності, суд вважає позовні вимоги підлягаючими частковому задоволенню у зв`язку з наступним.

Статтею 1 Закону України «Про Національну гвардію України» встановлено, що Національна гвардія України є військовим формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи Міністерства внутрішніх справ України і призначено для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від кримінальних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами - із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій.

Спеціальним законодавством врегульовано правове становище осіб, які проходять службу в органах внутрішніх справ та поліції, у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема: Законом України «Про міліцію», Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17 липня 1992 року № 393, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року № 114, Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499.

Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку, а отже застосуванню підлягають загальні норми трудового законодавства.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Певні намагання віднайти такий баланс простежуються у судових рішеннях Верховного Суду України (зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16), окремі з яких згадані Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина 1 статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 № 761/9584/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц).

Повертаючись до обставин розглядуваного спору, суд враховує, що 23.12.2020 відбувся остаточний розрахунок з позивачем, так як на його поточний рахунок відповідачем було сплачено 3819,54 грн, тоді як основні суми заборгованості були сплачено 20.03.2020 (27990,25 грн), 26.03.2020 (29731,79 грн).

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку (150000 грн) зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, а також поступовим її погашенням відповідачем, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 7000 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов`язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Суд зазначає, що доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

Проаналізувавши обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Судові витрати розподілити відповідно до ст. 139 КАС України.

Керуючись ст.ст. 139, 242-246, 262 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до військової частини 3012 Національної гвардії України (65098, Одеська область, м. Подільськ, вул. Миколи Боровського, 22; ЄДРПОУ 23314215) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку задовольнити частково.

Стягнути з військової частини 3012 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки виплати всіх сум, що належали йому в день звільнення в розмірі 7000 грн (сім тисяч гривень).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя І.В. Завальнюк