Ухвала суду № 95490270, 11.03.2021, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

про залишення позовної заяви без розгляду

11 березня 2021 рокум. ПолтаваСправа № 440/3501/20

Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Слободянюк Н.І.,

за участю:

секретаря судового засідання – Дубінчина О.М.,

представника позивача – Шаповалова О.О.,

представника відповідача-1 – Довбні О.С.,

представника відповідача-2 – Муравйова О.В.,

розглянувши у судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження клопотання про поновлення строку звернення до суду та клопотання про залишення позову без розгляду у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку Міністерства оборони України та Полтавського обласного військового комісаріату про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою (з урахуванням уточненої позовної заяви) до Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку Міністерства оборони України про:

- визнання протиправною бездіяльності Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку Міністерства оборони України щодо непроведення повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 ;

- стягнення з Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 47466,37 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період 16 серпня 2019 року по 27 грудня 2019 року.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 31 липня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, а також вирішено проводити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, витребувано докази, витребувано докази.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2020 року залучено до участі у справі в якості другого відповідача - Полтавський обласний військовий комісаріат (наразі перейменований на Полтавський обласний територіальний центр комплектації та соціальної підтримки) та розпочато спочатку розгляд справи №440/3501/20, а ухвалою від 30 вересня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку Міністерства оборони України та Полтавського обласного військового комісаріату про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку залишено без розгляду.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2021 року у справі №440/3501/20 скасовано ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2020 року у справі №440/3501/20 та справу направлено до Полтавського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Вказана постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що суд першої інстанції, виявивши факт пропуску позивачем строку звернення до суду, не вчинив дій щодо з`ясування позиції позивача з даного приводу шляхом проведення судового засідання з викликом сторін.

Справа надійшла до Полтавського окружного адміністративного суду 17 лютого 2021 року, що підтверджується даними на штампі реєстрації вхідної кореспонденції.

На підставі протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 17 лютого 2021 року справу передано для розгляду судді Слободянюк Н.І.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 22 лютого 2021 року адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку Міністерства оборони України та Полтавського обласного територіального центру комплектації та соціальної підтримки про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку прийнято до провадження за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи та призначено судове засідання для розгляду справи по суті.

У позовній заяві позивач просив поновити строк звернення до суду з позовом, посилаючись на ту обставину, що про існування постанови Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 825/598/17 він дізнався від свого знайомого лише в травні 2020 року, після чого намагався вирішити спір з Полтавським зональним відділом з приводу отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16 серпня 2018 року по 27 грудня 2019 року в позасудовому порядку, однак у липні 2020 року отримав від відповідача негативну відповідь.

У письмових поясненнях /а.с. 223-225/ Полтавський зональний відділ військової служби правопорядку Міністерства оборони України заявив клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, зазначаючи, що строк звернення до суду із цим позовом становить один місяць з дня проведення фактичного розрахунку. Компенсація за невидане речове майно виплачена позивачу 27 грудня 2019 року, а тому саме з цієї дати розпочався перебіг місячного строку звернення до суду з позовом. З цим позовом позивач звернувся до суду 03 липня 2020 року, тобто з порушенням вказаного строку звернення до суду.

У судове засідання 11 березня 2021 року позивач не з`явився, направивши до суду свого уповноваженого представника.

Ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання 11 березня 2021 року, у задоволенні клопотання представника позивача про відкладення судового засідання у зв`язку з неявкою позивача відмовлено, оскільки сам позивач про відкладення розгляду справи не заявляв та про причину своєї неявки суд не повідомив, тоді як в судовому засіданні 09 березня 2021 року із позивачем було погоджено дату та час наступного судового засідання та в матеріалах справи міститься розписка про вручення позивачу судової повістки на засідання, призначене на 11 березня 2021 року о 14:00 /а.с. 235/. Також відповідно до частини п`ятої статті 55 та частин першої та другої статті 60 Кодексу адміністративного судочинства України сторона в адміністративній справі може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, який представляє процесуальні права та обов`язки сторони; обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності або ордері. З огляду на положення наведених норм та на відсутність у адвоката обмежень прав згідно з ордером на надання правничої (правової) допомоги серії ВІ №1002576 від 03 липня 2020 року /а.с. 22/, суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкладення розгляду справи та можливість розгляду цієї справи за відсутності позивача.

У судовому засіданні представник позивача підтримав заявлене у позовній заяві клопотання позивача про поновлення строку звернення до суду із цим позовом з огляду на наявність поважних причин такого пропуску, а саме: правову необізнаність позивача щодо наявності у нього права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі положень статей 116-117 Кодексу законів про працю України; наявність різної судової практики щодо застосування у цій категорії справ місячного строку звернення до суду, передбаченого частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, та тримісячного строку звернення до суду, передбаченого частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України; звернення позивача до відповідача-1 із заявою від 02 червня 2020 року про виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у порядку досудового врегулювання спору.

Представники відповідачів у судовому засіданні заявили клопотання про залишення позову без розгляду у зв`язку з пропуском позивачем місячного строку звернення до суду із цим позовом.

Заслухавши пояснення представників сторін та дослідивши письмові докази, суд встановив такі обставини та відповідні до них правовідносини.

У листі №423 від 12 липня 2013 року /а.с.80/ Полтавський зональний відділ ВСП Міністерства оборони України просив Полтавський обласний військовий комісаріат закріпити його по речовій службі за підпорядкуванням.

Листом Військової частини А1361 Міністерства оборони України №1357 від 07 серпня 2013 року /а.с.79/ Полтавському обласному військовому комісаріату запропоновано поставити на речове забезпечення військовослужбовців Полтавського зонального відділу ВСП на підставі речових атестатів ф.21, виданих у військовій частині А3990.

Відповідно до витягу з наказу начальника Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку Міністерства оборони України (по стройовій частині) №196 від 28 вересня 2016 року /а.с. 81/ військовослужбовця військової служби за контрактом молодшого сержанта ОСОБА_1 , призначеного наказом першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України (по особовому складу) №280-РС від 22 вересня 2016 року на посаду кухаря господарської групи взводу забезпечення Полтавського ЗВ ВСП МО України, з 28 вересня 2016 року зараховано до списків особового складу відділу, на всі види забезпечення і вважати такими, що з 28 серпня 2016 року справи та посаду прийняв і приступив до виконання службових обов`язків.

ОСОБА_1 звернувся до начальника Полтавського зонального відділу ВСП Міністерства оборони України із рапортом (вх.№3403 від 16 серпня 2019 року) /а.с.78/, в якому зазначив, що справу та посаду кухаря господарської групи взводу забезпечення Полтавського ЗВ ВСП МО України здав, претензій до керівництва Полтавського ЗВ ВСП не має.

Згідно з витягом з наказу начальника Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку Міністерства оборони України (по стройовій частині) №174 від 16 серпня 2019 року /а.с. 82/ військовослужбовця військової служби за контрактом молодшого сержанта ОСОБА_1 , кухаря господарської групи взводу забезпечення Полтавського ЗВ ВСП Центрального управління Військової служби правопорядку (по м. Києву і Київській області) на підставі наказу начальника Полтавського зонального відділу Військової служби правопорядку (по особовому складу) №9-РС від 18 липня 2019 року, звільненого з військової служби у запас відповідно до пункту другого частини п`ятої статті 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” за підпунктом “а” (у зв`язку із закінченням строку контракту), з 16 серпня 2019 року виключено зі складу відділу та знято з всіх видів забезпечення. Грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно не отримував. Розрахунок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно ОСОБА_1 належить здійснити через Полтавський обласний військовий комісаріат відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 року № 178 в сумі 8576,10 грн.

Відповідно до довідки №18 про вартість речового майна, що належить до видачі молодшому сержанту ОСОБА_1 №15/18 від 08 липня 2019 року /а.с.46, 141-142/, ОСОБА_1 підлягало видачі 26 предметів на суму 8576,10 грн.

Згідно з довідкою Акціонерного товариства комерційного банку “ПРИВАТБАНК” №SP1LDD058N732HC7 від 30 червня 2020 року /а.с. 43/ та платіжного доручення від 27 грудня 2019 року /а.с. 146/ компенсацію за неотримане речове майно у сумі 8576,10 грн виплачено ОСОБА_1 - 27 грудня 2019 року .

ОСОБА_1 звернувся до Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку Міністерства оборони України із заявою від 02 червня 2020 року /а.с.47/, в якій просив виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16 серпня 2019 року по 27 грудня 2019 року.

Листом Полтавського обласного військового комісаріату №12/271 від 22 червня 2020 року /а.с. 48/ повідомлено ОСОБА_1 про те, що компенсацію за неотримане речове майно йому виплачено відразу після надходження коштів від Міністерства оборони України. Крім того, згідно приписів частини другої статті 9 Закону України “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” компенсація за неотримане речове майно не входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців, оскільки закупівля речового майна здійснюється незалежно від виплати грошового забезпечення і лише при незабезпеченні військовослужбовця речовим майном відповідно до пункту 7 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №178 від 16 березня 2016 року, здійснюється виплата цієї грошової компенсації. Тобто компенсація за неотримане речове майно не є складовою заробітної плати, а тому на неї не розповсюджуються вимоги статей 116, 117 Кодексу законів про працю України.

Вирішуючи клопотання про поновлення строку звернення до суду та клопотання про залишення позову без розгляду у справі, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" № 2011-XII від 20 грудня 1991 року до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Механізм виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв`язку і Управління державної охорони (далі - військовослужбовці) грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі - грошова компенсація) визначає постанова Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 року № 178, якою затверджений Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно /далі – Порядок № 178/.

Згідно з пунктом 3 Порядку № 178 грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.

Отже, грошова компенсація за неотримане речове майно не входить до структури грошового забезпечення військовослужбовця та виплачується військовослужбовцю у разі його звільнення.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України / далі- КЗпП України/ при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Положеннями статті 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Згідно з частинами першою та другою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, сформульованої в постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), та не входить до структури заробітної плати.

Оскільки предметом цього спору є стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, який за своєю правовою природою не входить до структури заробітної плати та є лише видом відповідальності роботодавця, підстави для застосування частини другої статті 233 КЗпП України відсутні.

Також відсутні підстави для застосування частини першої статті 233 КЗпП України з огляду на те, що при наявності спеціального процесуального законодавства інші норми права, якими врегульовано строк звернення до суду, не застосовуються.

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 620/1982/19 про визнання протиправною бездіяльності щодо непроведення своєчасного повного розрахунку при звільненні та зобов`язання сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12 січня 2017 року по 30 серпня 2018 року зазначено, що "спірні відносини пов`язані зі звільненням з публічної служби, тому під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України, як норм спеціального процесуального закону. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 815/2681/17. У даній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом. Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Зважаючи на обставини цієї справи у співвідношенні з правовим регулюванням спірних відносин, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про необхідність залишення позову без розгляду, а також зауважує на ненаведенні позивачем обставин, які б давали підстави для висновку про наявність об`єктивних, тобто таких, що не залежали від волі позивача, обставин, які б зумовили поважність пропуску встановленого процесуальним законом строку звернення до суду у цій категорії спорів".

Також у подібних правовідносинах про стягнення середнього заробітку за затримку виплати грошової компенсації за неотримане речове майно у справі №1.380.2019.003695 Верховний Суд, скасовуючи судове рішення про задоволення позову, в постанові від 23 вересня 2020 року (реєстраційний номер в ЄДРСР 91722463), посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, зазначив, що "невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням та для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України як норми спеціального процесуального закону. Такого висновку Верховний Суд дійшов, із-поміж інших, у постанові від 04 грудня 2019 року в адміністративній справі №815/2681/17. Остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено 17 травня 2019 року, а з цим позовом особа звернулася до суду 19 липня 2019 року, тобто з пропуском установленого КАС України місячного строку звернення до адміністративного суду".

А у постанові від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20 Верховним Судом вказано, що "усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, щодо яких виник спір. З огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини п`ятої статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 КЗпП України. Ураховуючи викладене, висновок суду апеляційної інстанції щодо обмеження права позивача на звернення до суду з цим адміністративним позовом місячним строком з дня проведення з ним остаточного розрахунку ґрунтується на правильному застосуванні судом статті 122 КАС України та не суперечить Рішенню Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012, яким розтлумачено статтю 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу".

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Враховуючи викладене, у справі, що розглядається, застосуванню підлягають норми Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, згідно з частиною першою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною п`ятою цієї статті встановлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Судовим розглядом встановлено та учасниками справи визнано, що грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно у сумі 8576,10 грн виплачено позивачу – 27 грудня 2019 року, що підтверджується копіями довідки Акціонерного товариства комерційного банку “ПРИВАТБАНК” №SP1LDD058N732HC7 від 30 червня 2020 року та платіжного доручення від 27 грудня 2019 року.

При цьому позов подано до Полтавського окружного адміністративного суду - 03 липня 2020 рок, тобто із пропущенням місячного строку звернення до суду, встановленого частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Надаючи оцінку заявленим причинам пропуску строку звернення до суду з позовом, суд виходить з наступного.

У численній практиці Верховного Суду, в тому числі у постанові від 13 лютого 2018 року у справі №308/12874/16-а, Верховним Судом викладені висновки про те, що "поважними причинами пропуску строку звернення до суду визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звертається до суду та пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.

Колегія суддів зазначає, що встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Практика Європейського суду з прав людини, яка відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права, також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду за захистом порушених прав (справа Стаббігс та інші проти Великобританії, рішення від 22 жовтня 1996 року, справа Девеер проти Бельгії, рішення від 27 лютого 1980 року)."

До твердження представника позивача про те, що позивач пропустив строк звернення до суду у зв`язку із його правовою необізнаністю щодо передбаченого законодавством права на отримання ним середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі положень статей 116-117 Кодексу законів про працю України, суд ставиться критично та не вважає вказану причину поважною, оскільки особа зобов`язана не тільки виконувати правові приписи, передбачені відповідними актами законодавства, а й добросовісно (своєчасно) користуватися наданими йому такими актами правами, адже інше свідчитиме про нехтування закону та правової культури.

Стосовно подібної причини пропуску строку звернення до суду з адміністративним позовом Верховним Судом неодноразово ( у постановах від 11 липня 2019 року у справі №0940/1181/18, від 31 жовтня 2019 року у справі № 823/1915/18, від 22 січня 2020 року у справі №826/4464/17, від 16 липня 2020 року у справі № 487/3042/16-а тощо ) була висловлена позиція, згідно з якою пропуск відповідного строку на звернення до суду через необізнаність щодо прийнятих актів законодавства або байдужість до своїх прав чи небажання скористатися цим правом не є поважними причинами пропуску строку та, відповідно, підставою для поновлення строку звернення до суду з адміністративним позовом.

Також в постанові від 27 листопада 2018 року у справі №473/2236/17 Верховний Суд вказав, що нерозуміння або незнання законодавства не свідчить про наявність поважної причини для поновлення процесуального строку.

Довід представника позивача щодо наявності різної судової практики з приводу застосування у цій категорії справ місячного строку звернення до суду, передбаченого частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, та тримісячного строку звернення до суду, передбаченого частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України, суд відхиляє як безпідставний, оскільки безпосередньому застосуванню підлягають норми права, а не правові висновки судів та певні судові рішення. До того ж, будучи обізнаним про застосування судами України як тримісячного строку звернення до суду, так і місячного строку, позивач, з метою уникнення несприятливих для себе правових наслідків пропущення строку, все ж таки міг вчинити всі залежні від нього дії щодо оскарження бездіяльності відповідача та відновлення свого порушеного права саме у місячний строк.

Таким чином, наявність різної судової практики не може бути визнана судом як поважна причина пропуску позивачем строку звернення до суду з цим позовом, оскільки така обставина не була об`єктивно непереборною перешкодою для своєчасного звернення до суду.

Аргумент позивача стосовно того, що про порушення свого права він дізнався після отримання 01 липня 2020 року листа Полтавського ОВК №15/271 від 22 червня 2020 року, не спростовує вищевикладені висновки суду, в тому числі правові висновки Верховного Суду, зокрема Великої Палати.

Дії позивача щодо вирішення спору у досудовому порядку шляхом звернення позивача до відповідача-1 із заявою від 02 червня 2020 року про виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд також не може визнати поважною причиною пропуску строку звернення до суду з позовом, оскільки місячний строк звернення до суду розпочався з 28 грудня 2019 року (з наступного дня, що настав за днем виплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно) та закінчився 28 січня 2020 року, тоді як із заявою про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач звернувся до відповідача-1 лише у червні 2020 року, а доказів звернення до відповідачів до цієї дати, зокрема і у період перебігу місячного строку звернення до суду до 28 січня 2020 року, матеріали справи не містять.

Враховуючи вищевикладене, суд не знаходить підстав для визнання вказаних причин пропуску строку звернення до суду поважними, а тому у задоволенні клопотання про поновлення строку звернення до суду слід відмовити.

Таким чином, беручи до уваги встановлені обставини та правові висновки Верховного Суду, що викладені у вищенаведених постановах, є підстави стверджувати, що відкриваючи адміністративне провадження у цій справі, суд, в ухвалі від 31 липня 2020 року, дійшов передчасного висновку про дотримання позивачем строку звернення до суду з цим позовом.

Наслідки пропущення строку звернення до адміністративного суду встановлені частинами третьою та четвертою статті 123 та пунктом 8 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, пунктом 8 частини першої статті 240 КАС України встановлено, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Враховуючи викладене, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення клопотань Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку Міністерства оборони України та Полтавського обласного військового комісаріату про залишення позову без розгляду.

Відповідно до частини четвертої статті 240 КАС України особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення підстав, з яких позов було залишено без розгляду, має право звернутися до адміністративного суду в загальному порядку.

Керуючись статями 123, 243, 256, 294, пунктом 8 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України, -

У Х В А Л И В:

Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду з цим позовом.

Задовольнити клопотання Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку Міністерства оборони України та Полтавського обласного військового комісаріату про залишення позову без розгляду.

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Полтавського зонального відділу військової служби правопорядку Міністерства оборони України (вул. Петра Юрченка, буд. 2, м. Полтава, Полтавська область, 36001, ідентифікаційний код 24289873) та Полтавського обласного військового комісаріату (вул. Шевченка, буд. 78А, м. Полтава, Полтавська область, 36000, ідентифікаційний код 07851296) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення середнього заробітку залишити без розгляду.

Копію ухвали направити учасникам справи.

Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення.

Ухвала може бути оскаржена до Другого апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання апеляційної скарги у порядку, встановленому статтею 297 з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст ухвали складено 12 березня 2021 року.

Суддя Н.І. Слободянюк