Рішення № 95474630, 03.03.2021, Голосіївський районний суд міста Києва

cправа № 752/15309/19

провадження №: 2/752/1163/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.03.2021 року суддя Голосіївського районного суду міста Києва Мазур Ю.Ю., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «ОТП Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про визнання в частині договору факторингу недійсними, -

В С Т А Н О В И В :

У липні 2019 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просить визнати недійсним договір факторингу - «Договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 24.12.2010», укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», в частині відступлення (факторингу) прав вимог до позивача за кредитним договором № СМ-SME 001/222/2007 від 08.08.2007, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ «ОТП Банк».

В обґрунтування позову позивач вказував, що уклав з ПАТ «ОТП Банк» договір споживчого кредиту № СМ-SME 001/222/2007 від 08.08.2007 на споживчі цілі до 12.08.2014. В 2009 році внаслідок значного зростання курсу долара США до гривні, позивач не зміг платити по вказаному кредиту. Банк подав на позивача позов в суд про стягнення заборгованості за вказаним кредитним договором і є чинне рішення суду про стягнення з позивача заборгованості на користь банка № НОМЕР_1 . Правонаступником ПАТ «ОТП Банк» є акціонерне товариство «ОТП Банк». ПАТ «ОТП Банк» уклав оскаржуваний по даній справі договір факторингу - Договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 24.12.2010 з ТОВ «ОТП Факторинг Україна». За цим договором, нібито ТОВ «ОТП Факторинг Україна» придбало право вимоги до позивача по договору споживчого кредиту № СМ-SME 001/222/2007 від 08.08.2007. Позивач зауважує, що оскаржуваний «Договір купівлі-продажу кредитного портфелю від 24.12.2010» є договором факторингу позивача повідомив ПАТ «ОТП Банк» своїм лисом вих. № 42-2-1/189503 від 11.01.2011. Проте, позивач вказує, що не бачив та не ознайомлювався з «Додатком 1 до Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 24.12.2010». Відповідно до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», в редакції, яка була чинна на час укладення зазначеного договору, - договір факторингу є фінансовою послугою, за якою набувається відступлене право грошової вимоги до боржників - суб`єктів господарювання за договором, на базується таке відступлення. Всупереч наведеному, за спірним договором від 12.11.2010 року було відступлено право грошової вимоги до боржника ОСОБА_1 , які не є суб`єктами господарювання, що не відповідає вимогам зазначеного розпорядження.

За наведених обставин, зазначений договір в окремій його частині є недійсним, в зв`язку з чим позивач вимушений звернутись до суду із даним позовом.

Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва Шкірая М.І. від 29.07.2019 року, у справі було відкрито провадження та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

28.10.2019 року до суду від представника відповідача ТОВ «ОТП Факторинг Україна» надійшов відзив на позов, відповідно до якого відповідач просить застосувати до позовних вимог строки позовної давності та відмовити в їх задоволенні. Крім того, стороною відповідача було зазначено про те, що доводи позивача є безпідставними, оскільки, відповідно до п. 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», було віднесено до фінансової послуги факторингу сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів) набуття відступного права грошової вимоги, в тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому до боржників - суб`єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення. Тобто, зазначеним вище розпорядженням, яким було додатково віднесено, а не обмежено, як помилково вважає позивач, до операцій факторингу і набуття відступленого права грошової вимоги, в тому числі і до суб`єктів господарювання. Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не встановлено будь-яких обмежень щодо складу боржників, право вимоги за яким може бути відступленим, а відтак доводи сторони позивача є безпідставними. Крім того, відповідач вказує, що про своє порушене право позивач ОСОБА_1 дізнався 11.01.2011 після направлення повідомлення про зміну кредитора, що підтверджується позивачем, а відтак стороною позивача було пропущено встановлені законом строки позовної давності, що також є підставою для відмови в задоволенні позову.

Згідно Розпорядження керівника апарату № 436 від 01.07.2020 призначено повторний автоматизований розподіл судових справ у зв`язку зі звільненням судді Голосіївського районного суду м. Києва Шкірая М.І.

В липні 2020 року дана цивільна справа надійшла в провадження судді Голосіївського районного суду м. Києва Мазура Ю.Ю.

Згідно з ч.13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

У відповідності до ч.8 ст. 279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.

Положеннями ст. 174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.

У відповідності до ст.ст. 174, 178 ЦПК України відповідач скористався своїм правом та не направив суду відзив на позовну заяву.

Позивач, зокрема, після отримання ухвали про відкриття провадження у справі, з будь-якими клопотаннями до суду не звертався.

За даних обставин, суд вирішує справу за наявними матеріалами, що передбачено ч.8 ст. 178, ст. 181 ЦПК України.

Суд, дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи і перевіривши їх наявними у справі письмовими доказами, вважає, що в задоволенні позову слід відмовити за наступних підстав.

Судом встановлено, що 08.08.2007 між ОСОБА_1 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є АТ «ОТП Банк» був укладений кредитний договір № СМ-SME 001/222/2007.

Відповідно до п.1 вказаного договору кредитний договір складається із двох частин, які нероздільно пов`язані між собою.

За умовами кредитного договору Банк надав позичальнику кредит в розмірі 193000,00 доларів США зі сплатою плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого відсотка у розмірі 5,00% річних та FIDR (процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в Банку) на строк 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору).

24.12.2010 між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк» був укладений договір купівлі-продажу кредитного портфелю до складу якого входив і кредитний договір № СМ-SME 001/222/2007 від 08.08.2007 року.

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 10.11.2009 вирішено стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ «ОТП Банк» заборгованість за кредитним договором в сумі 160833,32 доларів США та 13670982,63 грн, суми несплачених відсотків за користування кредитом - 13627,33 доларів США, пені за прострочення виконаних зобов`язань в розмірі 136665,51 грн.

В обґрунтування позову позивачем, зокрема, зазначено про те, що оспорюваний договір було укладено із порушенням вимог актів цивільного законодавства, а саме: розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», в редакції, яка була чинна на час укладення зазначеного договору, а тому наявні підстави для визнання вказаного правочину недійсним в частині відступлення права вимоги до ОСОБА_1 .

Перевіряючи обґрунтованість та доведеність позовних вимог, а також заперечень на позов суд приймає до уваги те, що частина 3 статті 6 ЦК України визначає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, проте не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно зі статтею 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Зазначені положення узгоджуються з нормами частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно частини першої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України, сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема, договору відступлення права вимоги (цесії), визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, у тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Разом з тим розділ І книги п`ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов`язання, зокрема, положення щодо сторін у зобов`язанні.

Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов`язанні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

У частині першій статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору.

Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 ЦК України зумовлює його недійсність.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у Цивільному кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518Цивільного кодексу України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, із частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій. Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону, фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України). (пункти 50-62 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 909/968/16).

Таким чином, право вимоги за кредитними договорами, укладеними із позивачем, перейшло до ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» на підставі договору факторингу, зі змісту якого вбачається, що у ньому встановлено всі істотні умови для таких видів договорів, відповідно до вимог чинного на той час законодавства та інших нормативно-правових актів.

Підписуючи оспорюваний договір, сторони дійшли згоди щодо укладання договору на зазначених у ньому умовах, а відтак, з власної ініціативи визначили для себе правила подальшої поведінки.

Належних та допустимих доказів того, що ПАТ «ОТП Банк» та/або ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в момент підписання договору факторингу не було додержано вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, матеріали справи не містять, та стороною позивача не наведено.

Враховуючи те, що відповідачами під час укладання договору факторингу були дотримані вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчиненого правочину, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договорами, суд вважає, що правових підстав для визнання в судовому порядку недійсними даного договору немає.

Крім того, доводи позовної заяви, що оспорюваний правочин був укладений ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в порушення вимог розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03.04.2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», в редакції, яка була чинна на час укладення зазначеного договору, а відтак наявні підстави для визнання його недійсним, судом до уваги не приймаються з огляду на наступне.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг», редакція якого діяла на момент укладення спірного договору факторингу, фінансові установи мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог Цивільного кодексу України та цього Закону.

Пунктом 7 статті 28 вказаного закону встановлено, що Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах своєї компетенції встановлює обмеження на суміщення надання певних видів фінансових послуг і не має права забороняти чи обмежувати надання передбачених законами фінансових послуг.

Оскільки нормами ЦК України та зазначеного закону не обмежено можливості укладення договорів факторингу по відношенню до боржників - фізичних осіб, та з урахуванням пріоритетності норм закону над підзаконним актом, суд вважає, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» мало право на укладання договору факторингу по відношенню до боржників-фізичних осіб.

З наведеного слід дійти висновку про те, що чинний Цивільний кодекс України не містить обмежень щодо правового статусу боржника, право грошової вимоги до якого передається за договором факторингу, а розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.2009 року № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» є підзаконним нормативно-правовим актом, який має нижчу юридичну силу.

Окремо варто відзначити про те, що за змістом статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи скористатися заходами правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає та обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

Відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. Тобто сторонами в судовому процесі є суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення.

Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Відповідно до положень частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Отже, суб`єкт, право якого порушено, може захистити його у конкретний спосіб, що передбачений законом або договором. Способи захисту порушеного права або охоронюваного законом інтересу, які передбачені законом (договором), спрямовані на відновлення прав та інтересів позивачів.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені у правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ наголосив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, що його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

Отже, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права.

З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що позивач взяті на себе зобов`язання за кредитними договорами належним чином не виконав, сума заборгованості за судовим рішенням в повному обсязі сплачена не була.

За загальним правилом до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Належних та допустимих доказів того, що під час переходу від ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прав кредитора у зобов`язанні, будь-яким чином збільшився та/або змінився обсяг зобов`язань за кредитним договором, матеріали справи не містять.

Позивачем не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження тієї обставини, що від визнання у судовому порядку недійсними договору факторингу залежить подальша можливість законної реалізації позивачем обов`язку щодо погашення заборгованості за кредитними договорами.

При відступленні прав вимоги зобов`язання не припиняється, не змінюється - залишається одним і тим самим; відбувається тільки заміна особи на стороні кредитодавця. Відповідна заміна відбувається і в іпотечному договорі - новий кредитодавець стає іпотекодержателем.

За наведених обставин, суд вважає, що під час укладення договору факторингу відповідачами не було порушено прав та обов`язків позивача у даній справі.

Інші доводи та обґрунтування позову не дають підстав для висновку про те, що оскаржуваний договір укладений без додержання норм матеріального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що стороною позивача не надано суду доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, та доказів, які б свідчили про недійсність оспорюваного правочину, а також, які б підтверджували наявність порушеного права позивача укладенням зазначеного договору, суд вважає позовні вимоги безпідставними та недоведеними, в зв`язку з чим в їх задоволенні слід відмовити.

З огляду на те, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову по суті, пред`явлених вимог, а тому клопотання сторони відповідача про застосування до позовних вимог строків позовної давності судом не вирішувалось.

В порядку ст. 141 ЦПК України, судовий збір слід залишити за позивачем по фактично понесеному.

Керуючись ст.ст. 263-265 ЦПК України, -

У Х В А Л И В :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «ОТП Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про визнання в частині договору факторингу недійсними - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до або через Голосіївський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: Ю.Ю. Мазур