Рішення № 95433844, 04.03.2021, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 березня 2021 р. Справа№200/12247/20-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасенка І.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління територіального управління юстиції у Донецькій області про встановлення відсутності компетенції (повноважень), скасування наказів, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі за текстом – позивач) звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління територіального управління юстиції у Донецькій області (надалі – відповідач) про встановлення відсутності компетенції (повноважень), скасування наказів. Просила встановити відсутність компетенції (повноважень) у посадової особи, якою видано наказ Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 20.08.2020 року за № 90/1 «Про поновлення на посаді ОСОБА_1 », у наслідку чого цей наказ скасувати та визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 26.11.2020 року № 116/1 «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Позовні вимоги мотивовані тим, що 20 серпня 2020 року за № 90/1 відповідачем видано наказ «Про поновлення на посаді ОСОБА_1 », який на думку позивача підписаний особою, яка не уповноважена на підписання розпорядчих документів відповідача, не є керівником державної служби в державному органі/суб`єктом призначення/роботодавцем. Оскільки поновлення позивача на посаді публічної служби не відбулось, а спірний наказ створює перешкоди для такого поновлення, ОСОБА_1 намагалась врегулювати з Головним управлінням територіального управління юстиції у Донецькій області питання, пов`язані з виконанням судового рішення в порядку, визначеному законодавством України. На думку позивача, відповідач не забезпечив виконання судового рішення про поновлення ОСОБА_1 у єдино допустимий спосіб, а саме виданням наказу особою, наділеною юрисдикційною компетенцією. В умовах не поновлення на публічній служби позивача, наказом Головного управління територіального управління юстиції у Донецькій області від 26.11.2020 року № 116/1 «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнили згідно п. 1-1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» з посади, яку ОСОБА_1 у період з 27 грудня 2019 року не обіймала. Отже, позивач вважаючи, що її права такими діями відповідача були порушені, змушена звернутися до суду.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 04 січня 2021 року відкрито провадження у справі № 200/12116/20-а за правилами спрощеного позовного провадження, без проведення судового засідання та повідомлення осіб (виклику) учасників справи. В ухвалі було запропоновано відповідачу у п`ятнадцятиденний строк з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у справі надати суду відзив на позовну заяву зі всіма доказами на його підтвердження, які наявні у відповідача.

28 січня 2021 року, від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 11.08.2020 року, в день його надходження до Головного управління – 20.08.2020 року, ліквідаційною комісією виданий наказ № 90/1 «Про поновлення на посаді ОСОБА_1 », який підписаний заступником голови ліквідаційної комісії ОСОБА_2 . Посилання позивача на Положення про Міністерство юстиції України, Положення про територіальні органи юстиції, Положення про управління персоналу Головного управління юстиції у Донецькій області, Інструкцію з діловодства в Головному територіальному управлінні юстиції у Донецькій області в частині порядку призначення та звільнення керівників та заступників керівників, покладення обов`язків керівника на заступника керівника, а також підписання наказів є безпідставним та необґрунтованим через те, що Головне територіальне управління юстиції у Донецькій області з 28 грудня 2019 року припинило здійснювати повноваження та виконання функцій з реалізації державної політики у відповідних сферах. ОСОБА_3 є головою ліквідаційної комісії з ліквідації Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, а повноваження голови ліквідаційної комісії регулюються Постановою 1074. Отже, відповідач вважає, що наказ Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 20.08.2020 року № 90/1, яким було поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління персоналу Головного територіального управління юстиції у Донецькій області з 27.12.2019 року є чинним, виданим відповідно до діючого законодавства та не порушує права ОСОБА_1 . Наказом Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 26.11.2020 року № 116/1 ОСОБА_1 звільнено. Наказ доведений як на поштову адресу проживання ОСОБА_1 , так і на електронну адресу. У супровідному листі зазначено про необхідність надання трудової книжки для здійснення відповідних даних. Проте трудова книжка позивачем так і не була надана. Отже, відповідач вважає, що не порушував прав позивача, спірні накази прийняті у відповідності до чинного законодавства, з огляду на що просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1

09 лютого 2021 року на адресу суду надійшла відповідь на відзив Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, у якій позивач зазначила, що у відзиві не спростовані її доводи, які з посиланням на правову позицію Верховного суду України та конкретні законодавства про державну службу представлені у позові, зокрема щодо порядку поновлення на посаді державної служби, яке за своєї правовою процедурою аналогічного призначенню на посаду. Позивачем наголошено на тому, що у стані припинення керівником відповідача є голова ліквідаційної комісії. У період відсутності голови ліквідаційної комісії керівником відповідача є особа, на яку покладено виконання обов`язків голови ліквідаційної комісії. До комісії з припинення територіального органу з моменту затвердження її персонального складу переходять повноваження щодо управління справами у частині забезпечення здійснення заходів, пов`язаних з реорганізацією або ліквідацією відповідно територіального органу. На думку позивача, заступник голови ліквідаційної комісії, навіть і визначений у законний спосіб, не є керівником державного органу, що припиняється, а отже наказ про поновлення ОСОБА_1 на посаді відповідачем видано без дотримання вимог законодавства про працю, наказ підписано особою, яка не уповноважена на підписання розпорядчих документів відповідача, не являлась керівником державної служби в державному органі (суб`єктом призначення) роботодавцем. Отже, позивач вважає, що рішення Донецького окружного адміністративного суду по справі № 200/2483/20-а у частині її поновлення на посаді начальника управління персоналу відповідачем не виконане. Позивач вважає, що тільки скасування спірного наказу у судовому порядку обумовить прийняття всіх визначених законодавством про примусове виконання рішень заходів щодо задоволення законних інтересів ОСОБА_1 на поновлення на посаді публічної служби. Крім того, позивачем зазначено, що твердження представника Головного управління територіального управління юстиції у Донецькій області щодо наявності у заступника голови ліквідаційної комісії повноважень поновляти на посаді публічної служби ґрунтуються виключно на положеннях абзацу 2 пункту 16 Порядку № 1074. Така позиція відповідача, на думку позивача, являється хибною, оскільки пункт 16 Порядку № 1074 не регламентує питання утворення ліквідаційної комісії територіального органу. Позивач наголошує на тому, що її звільнення з посади публічної служби у 2020 році не могло відбутися, оскільки з такої посади її було звільнено у 2019 році, і на цю посаду не поновлено.

24 лютого 2021 року, на адресу суду від представник відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив. Відповідач наголосив на тому, що наказ про поновлення ОСОБА_1 на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 11.08.2020 року підписаний особою, яка мала повноваження на його підписання. Зазначене рішення суду виконане в частині негайного виконання в повному обсязі. Отже, відповідач вважає, що наказ про поновлення ОСОБА_1 не підлягає скасуванню, а права позивача під час поновлення її на посаді не порушені. Також, відповідач, звернув увагу суду на тому що на момент видання наказу Головного управління від 26.11.2020 року № 116/1 «Про звільнення ОСОБА_1 » позивачем не вживалися заходи щодо оскарження в судовому порядку наказу Головного управління від 20.08.2020 року № 90/1 «Про поновлення на посаді ОСОБА_1 ».

За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Враховуючи відсутність клопотань сторін щодо розгляду справи у судовому засіданні, справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення сторін.

Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.

Позивач – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , працювала в органах юстиції Донецької області з липня 1984 року по грудень 2019 року.

Наказом Головного управління територіального управління юстиції у Донецькій області від 24.12.2019 року № 3880/1 «Про звільнення ОСОБА_1 », позивача звільнено з посади начальника управління персоналу 26.12.2019 року згідно п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України та відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 11 серпня 2020 року по справі № 200/2483/20-а, яке набрало законної сили 23.11.2020 року відповідно до постанови Першого апеляційного адміністративного суду від 23 листопада 2020 року, визнано протиправним та скасовано наказ Головного територіального управління юстиції в Донецькій області № 3880/1 від 24.12.2019 року «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління персоналу Головного територіального управління юстиції у Донецькій області.

20 серпня 2020 року Головним управлінням територіального управління юстиції у Донецькій області на виконання рішення суду видано наказ № 90/1 «Про поновлення на посаді ОСОБА_1 », який був підписаний заступником голови ліквідаційної комісії Лядновим А.В.

Наказом № 116/1 від 26.11.2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 », начальника управління персоналу Головного територіального управління юстиції у Донецькій області ОСОБА_1 звільнено з займаної посади 27 листопада 2020 року, у зв`язку із ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, згідно п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», з припиненням державної служби, який був підписаний головою ліквідаційної комісії ОСОБА_4 .

Отже, спірними питаннями даної справи є повноваження ОСОБА_2 при підписанні наказу № 90/1 від 20.08.2020 року «Про поновлення на посаді ОСОБА_1 », та правомірність прийняття відповідачем наказу № 116/1 від 26.11.2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» прийнято рішення щодо ліквідації як юридичних осіб публічного права територіальних органів Міністерства юстиції України, зокрема, Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (далі - Головне управління) та утворення міжрегіональних управлінь.

Наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2019 року № 3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» затверджено голову ліквідаційної комісії Головного управління ОСОБА_3 та розпочато процес з ліквідації державного органу.

Наказом голови ліквідаційної комісії Головного управління від 21.10.2019 року № 776/4 «Про затвердження персонального складу ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Донецькій області» затверджений персональний склад ліквідаційної комісії Головного управління та 21.10.2019 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений відповідний запис про перебування Головного управління в стані припинення.

Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 28.12.2019 року № 4363/5 «Про можливість забезпечення здійснення повноважень та виконання функцій», Головне територіальне управління юстиції у Донецькій області припинило з 28 грудня 2019 року здійснювати повноваження та виконання функцій з реалізації державної політики у відповідних сферах.

Станом на лютий 2020 року всі працівники Головного територіального управління юстиції у Донецькій області звільнені, члени ліквідаційної комісії є працівниками Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків).

Механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів визначається Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1074 «Про затвердження Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади» (далі – Постанова №1074). Тобто, діяльність ліквідаційної комісії регулюється, зокрема, Постановою №1074.

Відповідно до абзацу 2 пункту 16 Постанови №1074, в редакції Постанови від 06.11.2019 року № 916 (редакція, що діяла на момент видання спірного наказу), у складі комісії з припинення органу виконавчої влади за рішенням голови комісії визначається заступник голови комісії – представник органу виконавчої влади, що припиняється, або утвореного органу виконавчої влади, або органу виконавчої влади, до якого переходять права та обов`язки органу виконавчої влади, що припиняється, який у разі відсутності голови комісії з припинення органу виконавчої влади чи неможливості здійснювати ним свої повноваження з інших причин виконує його обов`язки.

У зв`язку з відпусткою голови ліквідаційної комісії ОСОБА_3 з 03.08.2020 року, відпусткою заступника голови ліквідаційної комісії ОСОБА_5 з 10.08.2020 року, та з метою забезпечення функціонування ліквідаційної комісії, головою ліквідаційної комісії, в межах повноважень, наказом від 31.07.2020 року № 9/4, визначений заступником голови ліквідаційної комісії – член ліквідаційної комісії ОСОБА_2 . Виконання обов`язків голови ліквідаційної комісії (у разі його відсутності) заступником голови ліквідаційної комісії, регламентовано Постановою №1074 та є нормою прямої дії.

На виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 11.08.2020 року, ліквідаційною комісією виданий наказ № 90/1 «Про поновлення на посаді ОСОБА_1 », який підписаний заступником голови ліквідаційної комісії ОСОБА_2 .

Отже, суд приходить до висновків, що наказ Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 20.08.2020 року № 90/1, яким було поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління персоналу Головного територіального управління юстиції у Донецькій області з 27.12.2019 року є чинним, виданим відповідно до діючого законодавства та не порушує у даному випадку права позивача.

В той же час, суд, зазначає, що посилання позивача на Положення про Міністерство юстиції України, Положення про територіальні органи юстиції, Положення про управління персоналу Головного управління юстиції у Донецькій області, Інструкцію з діловодства в Головному територіальному управлінні юстиції у Донецькій області в частині порядку призначення та звільнення керівників та заступників керівників, покладання обов`язків керівника на заступника керівника, а також підписання наказів є безпідставним та необґрунтованими через те, що Головне територіальне управління юстиції у Донецькій області з 28 грудня 2019 року припинило здійснювати повноваження та виконання функцій з реалізації державної політики у відповідних сферах. ОСОБА_3 є головою ліквідаційної комісії з ліквідації Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, а повноваження голови ліквідаційної комісії, як вище зазначалося, регулюються Постановою №1074.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 26.11.2020 року № 116/1 «Про звільнення ОСОБА_1 », суд зазначає наступне.

ОСОБА_1 працюючи начальником управління персоналу Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, займала посаду державної служби категорії «Б» та мала 3 ранг державного службовця.

Отже, на позивача поширюється Закон України «Про державну службу».

Наказом Міністерства юстиції України від 28 грудня 2019 року № 4363/5 «Про можливість забезпечення здійснення повноважень та виконання функцій», визначено припинення з 28 грудня 2019 року повноважень та виконання функцій з реалізації державної політики у відповідних сферах, зокрема, Головним територіальним управлінням юстиції у Донецькій області.

Тобто, з 28 грудня 2019 року Головне управління припинило здійснення повноважень та виконання функцій.

До штатного розпису Головного управління на 2020 рік включені тільки посади членів ліквідаційної комісії, які станом на 14 лютого 2020 року всі звільнені з Головного управління та є працівниками Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків).

Стаття 87 Закону України «Про державну службу» (в редакції від 14.01.2020 року) регулює порядок припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення. Так, відповідно до пункту 1 частини 1 зазначеної статті, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; а відповідно до п. 1-1 - ліквідація державного органу.

Частиною 3 зазначеної статті передбачено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини 1 цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Відповідно до частин 4, 5 статті 87, у разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат. Наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки. У такому випадку оформлення і видача трудової книжки, а також розрахунок при звільненні проводяться протягом семи днів з дня звільнення.

01 вересня 2020 року, ОСОБА_1 направлено попередження про наступне звільнення через ліквідацію органу. Інформація доведена на поштову адресу місця проживання ОСОБА_1 та на електронну пошту.

15 вересня 2020 року ліквідаційною комісією направлені пропозиції ОСОБА_1 щодо наступного працевлаштування.

Від позивача не надходило на адресу відповідача жодних повідомлень про наступне працевлаштування на інших посадах.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 26.11.2020 року № 116/1, ОСОБА_1 звільнено.

Згідно частини першої-третьої статті 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Державний службовець – це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (стаття 1 Закону).

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83 Закону України «Про державну службу» державна служба може бути припинена за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 Закону).

Приписами пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, ліквідація державного органу.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» Головне територіальне управління юстиції у Донецькій області ліквідовано.

Також, згідно з частинами 2 та 3 статті 5 Закону відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Отже, Закон України «Про державну службу» (далі – Закон) є спеціальним законом з питань вступу, проходження та припинення державної служби.

Частиною першою статті 49-2 Кодексу законів про працю України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Відповідно до частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Частинами 2 та 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України передбачено, що при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Разом з тим, згідно з приписами частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України (у редакції із змінами, внесеними згідно із Законом № 113-IX від 19.09.2019 року) особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Таким чином, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників), а також особливості застосування до них положень частини 2 статті 40 КЗпП України частин 2 і 3 статті 49-2 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус. Станом на час прийняття оскаржуваного наказу Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-IX абзац другий частини третьої статті 87 виключено, зокрема, виключено норму про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Натомість, внесені відповідні зміни, зокрема, до статті 22 та 87 Закону України «Про державну службу», якими врегульовано питання звільнення державних службовців на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Так, частиною третьою статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу) встановлено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Частиною п`ятою статті 22 цього Закону (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019 року) передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Отже, Законом України «Про державну службу», який є спеціальним законом, що регулює статус державного службовця, встановлено право за рішенням суб`єкта призначення, а не його обов`язок щодо переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, без обов`язкового проведення конкурсу.

Стосовно застосування колізійних норм слід зазначити, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. Крім того, як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997 року № 18/183-97 конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Отже, у спірному випадку слід застосовувати виключно спеціальний нормативно-правовий акт – Закон України «Про державну службу». До того ж, конкретні приписи зазначеного закону прийняті у часі пізніше, ніж приписи КЗпП України.

Законом України «Про державну службу» (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу), який є спеціальним законом, що регулює статус державного службовця, встановлено право за рішенням суб`єкта призначення, а не його обов`язок щодо переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, без обов`язкового проведення конкурсу.

Станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме, частини другою статті 40, частин другої та третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України не поширюється на державних службовців в силу приписів частини п`ятої статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України «Про державну службу», оскільки станом на час звільнення позивача такі правовідносини були врегульовані статтею 22 Закону України «Про державну службу», що передбачає не обов`язок, а право суб`єкта призначення за рішенням суб`єкта призначення у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу чи пропонувати іншу рівноцінну посаду державного службовця.

Стосовно посилання позивача на застосування до спірних відносин приписів Кодексу законів про працю України слід зазначити, що спір, який розглядається, стосується припинення державної служби (стаття 87 Закону). Оскільки в Законі відсутнє посилання, що ці відносини мають бути врегульовані також і законодавством про працю, у даному випадку мають бути застосовані виключно приписи Закону України «Про державну службу».

Суд критично ставиться до посилань позивача щодо протиправності наказу відповідача від 26.11.2020 року № 116/1 про звільнення ОСОБА_1 , оскільки неможливо звільнити особу з роботи, на якій вона не працює, бо під час розгляду даної справи суд прийшов до висновку, що наказ про «Поновлення на посаді ОСОБА_1 » № 90/1 від 20.08.2020 року є правомірним та підписаний особою, яка мала на це повноваження.

Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частинами першою та другою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У відповідності до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 року (справа № 417/3668/17).

Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що спірний наказ про припинення державної служби позивача відповідає вимогам статті 22 Закону України «Про державну службу», не порушує вимог частини другої статті 40, частин другої, третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин в силу приписів частини п`ятої статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України «Про державну службу», при цьому відповідачем дотримано вимоги щодо належного персонального попередження позивача про наступне вивільнення, а тому відсутні підстави для його скасування.

З огляду на викладене, суд вважає, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, а тому позов не підлягає задоволенню.

На підстав наведеного, керуючись ст. ст. 32, 139, 243 – 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління територіального управління юстиції у Донецькій області про встановлення відсутності компетенції (повноважень), скасування наказів – відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або справа розглянута в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя І.М. Тарасенко