Рішення № 95375558, 23.02.2021, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

23 лютого 2021 року м. Рівне №460/7970/20

Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щербакова В.В. за участю секретаря судового засідання Трохимчук А.М. та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:

позивача: ОСОБА_1 , представник Мельник О.В.,

відповідача: представник Паш`ян Д.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 доУправління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання протиправним та скасування наказу, -В С Т А Н О В И В:

До Рівненського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) до Управління ДМС у Волинській області (далі по тексту - відповідач) про визнання протиправним та скасування наказу №70 від 12.10.2020, зобов`язання Управління ДМС у Волинській області визнати ОСОБА_1 , громадянку Респебліки Камерун , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є громадянином Респебліки Камерун та має малолітню дитину, яка є громадянином України. У вересні 2020 позивач звернувся до УДМСУ у Волинській області із заявою про надання йому статусу біженця. Проте, 12.10.2020 суб`єктом владних повноваважень прийняте рішення (наказ) №70, яким фактично відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Прийняте відповідачем рішення №70 від 12.10.2020 позивач вважає протиправним, прийнятим всупереч нормам законодавства України та таким, що порушує його права та інтереси, оскільки відмовляючи в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем не вивчалась особа, стосовно якої складався процесуальний документ, не було досліджено питання актуальності ситуації у країні його походження стосовно небезпеки перебування та побоювання систематичного порушення прав людини, що є порушенням Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, які стосуються статусу біженців) (1992) та постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №3 від 16.03.1012. Крім того, позивач зазначає, що при вирішенні питання про надання йому статусу біженця у повній мірі не мала можливості надати з приводу того, що у випадку прийняття міграційним органом негативного рішення щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виникне обов`язок повернення до країни походження, в якій існують обставини, які унеможливлюють його безпечне проживання. Враховуючи наведене, просить позов задовольнити.

У судовому засіданні позивач та її представник надали додаткові пояснення у яких зазначили, що у позивача вже за час перебування на території України народився син, який має проблеми зі здоров`ям. Вважає, що неприйняття позитивного рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ставить під загрозу не лише її життя, а й здоров`я та соціальні цінності її сина, який є громадянином України.

Відповідач у відзиві на позовну заяву позовні вимоги заперечив та зазначив, що із матеріалів особової справи позивача слідує, що останній за жодною із конвенційних ознак на своїй батьківщині не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами останнього не підтверджуються, а інформаційні матеріали справи носять здебільшого загальний характер і не підтверджують існування умов для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також відповідач звертає увагу на те, що твердження позивача про небезпеку повернення до країни постійного проживання через нестабільну військово-політичну ситуацію є досить сумнівними та не підтверджуються жодними доказами. Вказане вище на думку відповідача дає підстави вважати, що заявник відноситься до категорії економічних мігрантів, тобто осіб, які добровільно залишають свою країну, у пошуках кращого життя маючи на меті оселитись в іншому місці, а їхні дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Відтак, у ОСОБА_1 відсутні підстави для набуття додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

З огляду на встановлені фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, УДМСУ у Волинській області вважає, що рішення, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним.

Ухвалою від 02.11.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження та вирішено розгляд справи провадити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням сторін.

Ухвалою від 04.12.2020 задоволено клопотання позивача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Перейдено до розгляду справи за правилами загального позовного провадження. Замінено засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.

Ухвалою від 26.01.2021 закрито підготовче провадження у справі.

Заслухавши доводи сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд дійшов висновку, що позов підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.

Судом на підставі матеріалів особової справи № 2020 LT 0011 встановлено, що ОСОБА_1 , народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у Камеруні, м. Дуада. За національністю - камерунка, незаміжня, має малолітнього сина. Документ, що посвідчує особу - діючий паспорт для виїзду за кордон № НОМЕР_1 . Відповідно до наявних у матеріалах справи копій протермінованих паспортів, країну походження залишила в жовтні 2009 року та прибула в м. Тернопіль для навчання в ТДМУ. 07 липня 2010 року ОСОБА_1 здійснювала виїзд до Польщі. Відповідно до штампів присутніх в паспорті, ОСОБА_1 повернулася в Україну з порушенням терміну перебування в Польщі. В подальшому - 26.12.2016 року, остання ще раз здійснювала виїзд з території України в Польщу. У протоколі співбесіди пояснює, що метою візитів було відвідування релігійних обрядів. Після семи років проживання в м. Тернопіль, ОСОБА_1 переїхала жити до м. Рівне, та вступила до Національного університету водного господарства та природокористування, але була відрахована з другого курсу навчання через несплату коштів за навчальний процес. 20 листопада 2019 року Управлінням ДМС України в Рівненській області прийнято рішення про скасування посвідки на тимчасове проживання громадянці Камеруну ОСОБА_1 .

Відповідно до свідоцтво про народження Серія НОМЕР_2 , видане Рівненським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Рівненській області, ОСОБА_1 має малолітнього сина ІНФОРМАЦІЯ_2 .

22.09.2020 позивач звернувся до відповідача із заявою про надання йому статусу біженця.

Щодо причин виїзду з країни постійного проживання ОСОБА_1 зазначила, що її метою було навчання, яке згодом вона не змогла продовжити. У 2016 році в Камеруні почались проблеми між англомовним та французькомовним населенням та йдуть повномасштабні військові дії. У випадку повернення у країну походження вважає, що її можуть заарештувати.

Зважаючи на те, що в Камеруні небезпечно, ОСОБА_1 вказала, що не може туди повернутись.

Окрім того, під час анкетування ОСОБА_1 зазначила, що вона бажає жити в Україні через належну медичну допомогу у цій країні її малолітньому сину, який є громадянином України та має серцеву хворобу.

12.10.2020 суб`єктом владних повноваважень прийняте рішення (наказ) №70, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою для прийняття такого рішення став, зокрема, письмовий висновок про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, як потребує додаткового захисту від 09.10.2020, у якому зазначається про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Не погодившись з таким рішенням, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

В свою чергу п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлює, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Частиною 5 ст. 5 Закону №3671-VI регламентовано, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частинами 1 та 7 ст. 7 цього Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 передбачено, що заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані у 2000 році за допомогою Представництва УВКБ ООН по справам біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, зазначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Аналогічні положення містять і Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), в яких зазначено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень, точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

При розгляді даної справи судом встановлено, що у липні 2018 року в мережі Інтернет з`явилося відео, на якому військові зав`язують очі жінкам і дітям, кидають їх на землю і розстрілюють в упор. Спочатку влада Камеруну заперечували, що на кадрах їх військові, називаючи відео фальшивкою. Справа про розправи піддалася ретельному розслідуванню з боку журналістів Африканської служби Бі-бі-сі, та 24.09.2018 року BBC News Africa опублікувало результати Розслідування трагедії в масштабному треді в Twitter. Виявило - злочин дійсно був скоєній в Камеруні.

Докази, отримані BBC News Africa, свідчать, що на відео дійсно представники армії Камеруну.

Влада Камеруну довгий час заперечувала, що вбивства сталися на території країни, однак в серпні 2018 року раптом змінила свою позицію. Було оголошено, що 7 армійців заарештовані і перебувають під слідством.

https://tsn.ua/ru/svit/bbc-s-pomoschyu-interneta-raskryl-zhestokoe-ubiystvo-zhenschin-i-detey-v-kamerune-istoriya-vskolyhnula-mir-1224363.html

Крім того, 05.11.2018 чиновники повідомили ВВС, що викрадення 78 школярів і ще трьох осіб, в тому числі, директора школи, сталося в понеділок вранці в місті Баменда, столиці Північно-Західної провінції країни.

Захід Камеруну в останні роки став територією поширення сепаратистських рухів.

Повстанці, які вимагають незалежності двох англомовних регіонів від переважно франкомовного Камеруну, закликали раніше бойкотувати шкільну освіту.

Однак жодна група досі не взяла на себе відповідальність за викрадення в пресвітеріанської середній школі в Баменді, де навчаються діти віком від 10 до 14 років.

У лютому 2020 року розповсюджено повідомлення Agency France-Presse з посиланням на представників ООН про те, що озброєні люди вбили 22 жителя села, з них 14 дітей, в південній частині Камеруну. Про це повідомляє Agency France-Presse з посиланням на представників ООН.

Напад на село відбувся в п`ятницю, 14 лютого. Відзначається, що даний район переважно англомовний, хоча інша частина Камеруну говорить французькою мовою. Опозиція країни вже звинуватила в події армію, пише «РИА Новости».

Представник управління ООН з координації гуманітарних питань (УКГП) в Північно-Західному і Південно-Західному регіонах Камеруну Джеймс Нунан заявив, що серед убитих 11 дівчаток. Дев`яти убитим було менше п`яти років. Крім того, серед жертв вагітна жінка.

24.10.2020 року агентство Reuters повідомило, що у Камеруні озброєні люди відкрили вогонь в одній зі шкіл міста Кумба. Внаслідок обстрілів загинули щонайменше п`ять дітей, та ще дев`ять отримали поранення.

З цього приводу в мережі Інтернет з`явилося повідомлення, що місцева влада звинуватила у нападі сепаратистських повстанців, які прагнуть сформувати відокремлену державу на англомовному заході Камеруну. Проте виданню не вдалося підтвердити причетність повстанців. Англомовні сепаратисти ввели комендантську годину і закрили школи в рамках свого протесту проти франкомовного уряду президента Поля Бійї та ймовірної маргіналізації ним англомовної меншини. Торік офіційні особи звинуватили сепаратистів у викраденні десятків школярів, проте сепаратисти відкинули звинувачення https://hromadske.ua/posts/u-kameruni-ozbroyeni-lyudi-napali-na-miscevu-shkolu-zaginuli-shonajmenshe-pyat-ditej

Також, у мережі Інтернет наявна стаття від 28 січня 2021 року наступного змісту (мовою оригіналу): «Разгневанные жители города Баменда, столицы северо-западного региона Камеруна, провели акцию протеста после того, как в воскресенье, 24 января, во время армейской спецоперации были убиты четверо подростков. Об этом сообщает BBC Africa.

Некоторые жители несли гроб с телом одной из жертв во время акции протеста во вторник, 26 января.

«Эти убийства - чистый террор», - сказал дядя одной из жертв на условиях анонимности из соображений безопасности.

Правозащитница Фру Авах назвала эти убийства «бессовестными». Хуже всего то, что это не дети, попавшие под перекрестный огонь между сепаратистами и военными… что-то происходит, а затем армия врывается и расстреливает население», - сказала Фру.

Власти никак не отреагировали на последние убийства, которые произошли примерно через две недели после очередного армейского рейда, унесшего жизни 10 человек, в основном молодых мужчин, детей и женщин.

Правительство борется с сепаратистскими боевиками с 2016 года в англоязычных северо-западных и юго-западных регионах Камеруна.

Подробности: https://regnum.ru/news/accidents/3175576.html

Любое использование материалов допускается только при наличии гиперссылки на ИА REGNUM. https://regnum.ru/news/accidents/3175576.html

Також, згідно із повідомленням https://www.ukrinform.ua/rubric-world/3139673-u-kameruni-likviduvali-troh-bojovikiv-boko-haram.html камерунські військові ліквідували на півночі країни трьох бойовиків Боко Харам. Як повідомляє Укрінформ, про це пише Сіньхуа. Зазначається, що військову операцію було проведено у північному регіоні країни поблизу району Маліка."Після бою військові виявили зброю й боєприпаси. Поки невідомо, чи зазнали втрат силовики під час наступу", - йдеться у матеріалі. Сутичка відбулася наступного дня після того, як бойовики напали на селище Сатомі, вбивши його старійшину та поранивши його дітей. "В середу міністр оборони Камеруна Джозеф Беті Асомо заявив, що угруповання Боко Харам значно ослабло в регіоні, однак ще не склало зброю", - стверджується Сіньхуа .

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Частиною 3 ст. 78 КАС України встановлено, що обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43), побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов`язково ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

За змістом частини 1, 6 та 7 статті 8 Закону України №3671-VI протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

Частинами 1 та 2 статті 9 цього ж Закону передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

За змістом частин 11 та 12 статті 9 Закону №3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Згідно ч. 5 статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як передбачено ч. 2 статті 12 Закону №3671-VI рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.

Відповідно до п. 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України №649 від 07.09.2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або її законний представник, у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

З матеріалів справи вбачається, що позивач є громадянином Камеруну, який вказує на те, що не може повернутись до країни походження у зв`язку з тим, що може стати жертвою невибіркового насильства у ситуації внутрішнього збройного конфлікту.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі ч. 6 ст. 8 Закону №3671-VI, відповідно до якої рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими.

Водночас, суд зауважує, що встановлення обґрунтованості конкретних обставин та виявлення додаткової інформації, необхідної для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником, відповідно до ст. 9 Закону №3671-VI має здійснюватися на стадії розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не під час вирішення питання щодо оформлення документів в порядку ст. 8 вказаного закону.

Отже, встановлені судом обставини свідчать, що відповідачем не було досліджено та проаналізовано в повному обсязі обставини, які зумовили ОСОБА_1 звернутися до Управління ДМС у Волинській області. В даному випадку, відповідач під час розгляду заяви позивача від 22.09.2020 належним чином не дослідив в повній мірі рівень небезпеки в країні походження заявника, а лише обмежився загальною інформацією про особу ОСОБА_1 , що свідчить по невідповідність критеріям правомірності, встановлених ч. 2 ст. 2 КАС України, притятого за результатом її розгляду рішення (наказу) №70 від 12.10.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оскільки відповідач, який є суб`єктом владних повноважень, свою позицію не довів та не обґрунтував, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування наказу Управління Державної міграційної служби України у Волинській області від 12 жовтня 2020 року №70 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Камеруну ОСОБА_1 ».

З приводу заявлених позовних вимог про зобов`язання Управління ДМС у Волинській області визнати ОСОБА_1 , громадянку Респебліки Камерун , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.

Як випливає зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої 11.03.1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, під дискреційним повноваженням колегія розуміє таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Колегія суддів зауважує, що суд є правозастосовуючим органом, тобто, не створюючи нових правових норм, не підміняючи собою органи виконавчої та законодавчої влади, на підставі закону у встановленому процесуальним законом порядку вирішує справи.

В постанові Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 року за №13 викладено позицію щодо неможливості суду підміняти собою органи владних повноважень, згідно якої суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

Згідно ч.2 ст. 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначається, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Статтею 19 Конвенції передбачено, що для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами, однією з яких є Україна, їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї, створюється Європейський суд з прав людини. Він функціонує на постійній основі. Статтею 46 Конвенції передбачено, що Високі Договірні Сторони зобов`язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

Згідно із рішеннями Європейського суду з прав людини по справах: "Класс та інші проти Німеччини" від 6 вересня 1978 року, "Фадєєва проти Росії" (Заява № 55723/00), Страсбург, від 9 червня 2005 року, "Кумпене і Мазере проти Румунії" (Заява N 33348/96), Страсбург, від 17 грудня 2004 року - завдання суду при здійсненні його контрольної функції полягає не в тому, щоб підміняти органи влади держави, тобто суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.

Також, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі Рисовський проти України (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, серед іншого, розкрито елементи змісту принципу доброго врядування.

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (див. рішення у справах Beyeler v. Italy № 33202/96, Oneryildiz v. Turkey №48939/99, Moskal v. Poland № 10373/05).

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що питання з приводу прийняття рішення про надання дозволу про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або відмову у його наданні є саме дискреційними повноваженнями відповідача.

На підставі вищевикладеного, з метою захисту та відновлення порушених прав та інтересів позивача, суд дійшов висновку про необхідність зобов`язати Управління Державної міграційної служби України у Волинській області повторно розглянути заяву громадянина Камеруну ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 22 вересня 2020 року та додані до неї документи.

Враховуючи викладене, позов належить до часткового задоволення.

Підстави для розподілу судових витрат - відсутні.

Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код не відомий) до Управління ДМС у Волинській області (вул. Градний узвіз, 4, м. Луцьк, Волинська область, 43000, код ЄДРПОУ 37821586) про визнання протиправним та скасування наказу задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України у Волинській області від 12 жовтня 2020 року №70 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Камеруну ОСОБА_1 ".

Зобов`язати Управління Державної міграційної служби України у Волинській області повторно розглянути заяву громадянина Камеруну ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 22 вересня 2020 року та додані до неї документи.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений 09 березня 2021 року

Суддя В.В. Щербаков