Рішення № 95375161, 09.03.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/14841/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 березня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С., розглянувши в письмовому провадженні у порядку спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул..Володимирська,9, м.Київ, 01001), за участю третьої особи Головного управління ДМС в Одеській області (вул..Преображенська,44, м.Одеса, 65045) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

З позовом до суду звернувся ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи Головного управління ДМС в Одеській області, в якому просить:

визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.08.2020 року № 431-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Турецької республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що « 18» грудня 2020 року ОСОБА_1 , отримав повідомлення від Головного управління ДМС України в Одеській області № 165 від «17» серпня 2020 року про те, що Державною міграційною службою України було прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07.08.2020 № 341-20. У повідомленні зазначено, що підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є рішення ДМС України № 341-20 від « 07» серпня 2016 року, відповідно до якого позивачу відмовлено, як особі, стосовно якої встановлено, що відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв`язку із наступним: подана ОСОБА_1 історія переслідування не відповідає критеріям міжнародного захисту; отримана від ОСОБА_1 інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою. На думку позивача, відповідач, приймаючи рішення, належним чином не вивчив та не проаналізував інформацію, що може бути доказом наявності умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає оскаржуване рішення ДМС України необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Ухвалою суду від 28.12.2020 року відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

10.02.2020р. від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечує проти задоволення позову, оскільки відмовляючи позивачеві у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначає, що вона не підпадає під ознаки біженця, передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та діючим Законом, однак не позбавляє її права залишатись на території України. Під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Дослідивши заявлені позивачем обставини та інформацію про країну походження, орган міграційної служби підготував висновок, згідно з яким рекомендував Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Беручи до уваги вищенаведене, відповідач вважає, що рішення Державної міграційної служби України від 07.08.2020 № 341-20 про відмову у визнанні, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд зазначає наступне.

29.04.2016 р. ОСОБА_1 вперше звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління ДМС України в Одеській області.

Рішенням ДМС України від 26.09.2016р. № 485-16 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 13.07.2017р. по справі № 815/5648/17 було відмовлено в задоволенні адміністративного позову; ОСОБА_1 до ДМС України про визнання неправомірним та скасування! рішення від 26.09.2016 № 485-16 та зобов`язання вчинити певні дії.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.12.2Q17, по справі № 815/5648/17 апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 13.07.2017 -скасовано.

Постановою Верховного суду від 30.10.2019 касаційну скаргу ДМС України було залишено без задоволення, а постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.12.2017 у справі № 815/5648/17 - без змін.

На виконання постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.12.2017р. по справі № 815/5648/17, ДМС України було прийнято рішення від 14.03.2018р. № 16-18 про повторний розгляд заяви ОСОБА_1 про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами повторного розгляду заяви ДМС України було прийнято рішення від 17.08.2018р. № 267-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19.12.2019 п справі № 420/5194/18 позов було задоволено та зобов`язано повторно розглянуту заяву ОСОБА_1 про визнання особи біженцем або особою, яка потребу додаткового захисту.

Рішенням П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22.05.2019 було відмовлено в задоволенні апеляційної скарги ДМС України, а постанова. Одеського окружного адміністративного суду від 19.12.2019 - залишена без змін.

На виконання постанови Одеського окружного адміністративного суду від 19.12.2019 по справі № 420/5194/18, враховуючи матеріали судового розгляду ДМС України було прийнято рішення від 06.06.2019 № 53-19 про повторний розгляд заяви позивача.

Головним управлінням ДМС України в Одеській області 17 серпня 2020 року направлено позивачу повідомлення № 165 про те, що Державною міграційною службою України було прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07.08.2020 № 341-20.

Рішенням ДМС України від 07.08.2020 року № 431-20 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у зв`язку з наступним:

- подана ОСОБА_1 історія переслідування не відповідає критеріям міжнародного захисту;

- отримана від ОСОБА_1 інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення, у встановленому законом порядку.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 звернувся із даним позовом до суду.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту визначається Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Частиною першою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Приписами статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Приписами статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім`я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз`яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно з частиною четвертою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до частин шостої та сьомої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися. У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

Статтею 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Відповідно до пункту 4.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребую додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649 (далі - Правила № 649) під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону; розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВКБ ООН), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВКБ ООН, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29.04.2004) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Крім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

При розгляді даної справи, суд звертає у вагу, що обставини звернення ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України в Одеській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вже було предметом розгляду в рамках адміністративних справах № 420/5194/18 та №815/5648/16 в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, під час розгляду якої встановлено, що позивач є саме послідовником Ф.Гюлена , а не просто проявляв симпатії до його руху, також є активним учасником релігійного руху "Хізмет", даний факт ніким не оскаржувався та підтверджується наданими документами, що містяться також в його особовій справі. Загальновідомо, що наразі в Туреччині наявний відкритий тиск державної влади на організації та осіб, які підозрюються у причетності до спроби державного перевороту в Туреччині, який стався 15-16.08.2016 року. Президент і прем`єр Туреччини у спробі державного перевороту прямо звинуватили так званих "гюлленістів" - прихильників руху "Хізмет" на чолі з лідером Ф.Гюлен. Матеріали справи містять посилання на джерела, що вказують на крайнє невдоволення офіційної влади Туреччини існуванням руху "Хізмет" на території держави. Діючий президент Туреччини констатує вплив прихильників Ф. Гюлена на державні справи та звинувачує послідовників цього руху, яким серед інших є Позивач, в тероризмі. Крім цього, Президент Туреччини також заявив, що він підтримуватиме рішення парламенту щодо відновлення смертної кари та, що держава буде "очищена від усіх прихильників проповідника Ф. Гюлена". З наведеного чітко вбачається наявність тиску з боку влади країни походження та постійні переслідування і дискримінацію усіх послідовників руху Ф.Гюлена "Хізмет". Позивач здійснює активну діяльність в організації "Хізмет", є прихильником Ф.Гюлена та надав правдиву інформацію щодо свого віросповідання. Також, в матеріалах справи наявні нотаріально посвідчені заяви свідків, що підтверджують обставини змушеного переїзду Позивача із Туреччини до Румунії через побоювання переслідувань за релігійні переконання. Перебуваючи на території Румунії Позивач міг вільно бути активним учасником руху "Хізмет" і був там у повній безпеці. Позивач вільно пересувався по країні і за кордоном, міг відкрито демонструвати свої релігійні погляди та приймати участь у релігійних зборах, обрядах, відкриттях релігійних шкіл, матеріальної допомоги організації Ф. Гюлена тощо. Проте, на території Туреччини така діяльність є вкрай небезпечною. Діяльність в організації "Хізмет" та прихильництво до руху Ф.Гюлена в Туреччині є особливо небезпечними для здоров`я та життя, оскільки такі погляди та релігійні переконання переслідуються державною владою, відбуваються репресії, воєнний стан, видворення з країни, публічні побиття на стадіонах, вбивства. Отже, відкрита діяльність організації "Хізмет", один з учасників якої є Позивач, мала б значну загрозу для життя Позивача, через що він змушений був, як і всі інші учасники "Хізмет" та послідовники Ф.Гюлена переховуватись.

Окремо судами зазначено, що Позивач не намагався приховати інформацію щодо кримінального переслідування у Туреччині, його арешту в Україні та екстрадиційної перевірки. Більш того, він сам добровільно надав документи, що стосуються цієї справи. Крім цього, необхідно зазначити, що Позивач звернувся за захистом в Україні саме 29.04.2016 року, у зв`язку з тим, що весь час до того він був повністю зайнятий процедурою екстрадиційного арешту. Після того як ситуація із екстрадиційним арештом була вирішена та в Туреччині загострювалась ситуація з переслідуваннями прихильників руху "Хізмет", Позивач і звернувся за захистом в Україні, адже мав побоювання щодо своїх релігійних та політичних переконань вже давно. Позивач не звертався за захистом до тих пір поки, на його думку, загроза його особистості не стала реальною. Позивач не намагається отримати статус біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту в Україні через кримінальні провадження в Туреччині. Він звертається за захистом в Україні через реальні та обґрунтовані побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства, які наявні в Туреччині та підтверджуються багатьма джерелами. Сповідання Позивачем релігії руху "Хізмет", належність до прибічників Ф.Гюлена, активна участь в цій організації, є обставинами, що підтверджують неможливість повернення до Туреччини, оскільки наявний великий ризик щодо нелюдського та такого, що принижує гідність поводження та загрози життю. З огляду на викладене, судами враховано існуючу реальну небезпеку для Позивача, як учасника релігійного руху "Хізмет" та прихильника Ф.Гюлена , в разі повернення до Туреччини та зобов`язано прийняти даний висновок до уваги при повторному розгляді заяви позивача.

Проте при повторному розгляді заяви позивача Головним управлінням ДМС в Одеській області, проігноровано встановлені судами обставини та прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Турецької республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Аналізуючи вищевказане, суд вважає, що вищезазначені обставини спростовують твердження ДМС про відсутність у ОСОБА_1 підстав для надання їй захисту в Україні.

Як зазначено в п.22 Постанови Пленуму ВАС України від 16.03.2012р. №3 «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму ВАС України від 25.06.2009р. за №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», зі змінами та доповненнями, внесеними постановою Пленуму ВАС України від 20.06.2011р. №3»», ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

У відповідності до роз`яснень п.10 вищевказаної Постанови Пленуму ВАС України, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах ДМС України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Як вбачається із інформації по країні походження ОСОБА_1 , що існують серйозні та невибіркові обставини, що несуть загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, оскільки загальновідомим є той факт, що у ніч на суботу, 15 липня 2016 року, у Туреччині була здійснена спроба військового перевороту з метою захоплення влади в країні. Проте, військово-морські сили Туреччини, авіація та частина населення Туреччини не підтримали заколот. Після перевороту у м. Стамбулі мали намір вчинити самосуд над повстанцями. Спроба військового перевороту була придушена владою країни, президентом якої є Р.Т. Ердоган. Владою Туреччини у спробі державного перевороту було прямо звинувачено прихильників руху "Хізмет" на чолі з лідером Ф.Гюлен. Президентом Туреччини була зроблена заява щодо відновлення смертної кари по відношенню до учасників державного перевороту. Отже, у країні свого походження позивач став жертвою переслідувань за ознакою віросповідання та не може повернутися до країни через існуючу загрозу життю, безпеці чи свободі, свої особисті погляди та віру, що відрізняється від поглядів та віри керівництва Туреччини.

Таким чином, суд вважає необґрунтованими посилання органу міграційної служби у своєму висновку на те, що у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи населення або політичних переконань.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд вважає, що наявні підстави для надання ОСОБА_1 захисту в Україні відповідно до умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки існує реальна загроза життю позивача, його безпеці та свободі, систематичного порушення прав людини, враховуючи, що позивач не бажає повернутися до Туреччини у внаслідок зазначених обґрунтованих побоювань.

Згідно з п. 25 Постанови Пленуму ВАСУ від 16 березня 2012 року № 3, суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов`язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

За таких обставин, суд вважає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Державної міграційної служби України визнати громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Суд погоджується з висновками відповідача про відсутність підстав для визнання позивача саме біженцем з-за відсутності відповідних конвенційних ознак.

Разом з тим, як зазначено судом вище, держава Україна неодноразово встановлювала безпідставність відмови позивачу у наданні захисту в Україні, вказані висновки судів по іншим справам не були спростовані відповідачем під час розгляду цієї справи, що свідчить про наявність підстав для надання позивачу додаткового захисту в Україні.

Однак, суд не погоджується з тим, що формою захисту прав позивача у цій справі може бути зобов`язання відповідача розглянути повторно його заяву з урахуванням висновків суду, зроблених в рамках цієї справи, оскільки застосування такої форми у наведених вище справах щодо позивача, показала його не ефективність та змусило особу повторно звертатись до суду із захистом своїх прав.

Враховуючи вищевикладене, суд для ефективного захисту прав позивача вважає за необхідне зобов`язати Державну міграційну службу України визнати позивача особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З огляду на те, що відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, не доведено правомірності прийнятого рішення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), за участю 3-ї особи - Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9)від 07.08.2020 року № 431-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Турецької республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зобов`язати Державну міграційну службу України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) прийняти рішення про визнання громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 особою, яка потребує додаткового захисту.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в місячний строк з дня отримання повного тексту судового рішення, в порядку п.15.5 Перехідних положень КАС України.

Суддя К.С. Єфіменко

.