Рішення № 95364442, 01.03.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

01 березня 2021 р. Справа № 120/8372/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вільчинського О.В., розглянувши в письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А0549, Військової частини А0201 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) з адміністративним позовом до Військової частини А0549, Військової частини А0201 (далі – ВЧ А0549 та ВЧ А0201, відповідачі). За змістом позовних вимог позивач просить суд визнати протиправною бездіяльність відповідачів щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.10.2018 по 25.11.2020; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.10.2018 по 25.11.2020 включно.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 14.09.2020 йому 25.11.2020 перераховано на картковий рахунок компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій в сумі 16261,54 грн. Оскільки на день виключення позивача із списків особового складу з ВЧ А0201 01.10.2018, останньому не в повному обсязі проведено виплату всіх сум, що належали йому при звільненні, на думку ОСОБА_1 ВЧ А0549 не виконала рішення суду та не здійснила виплату за час затримки розрахунку при звільненні з врахуванням розміру середньоденного грошового забезпечення за період з 01.10.2018 по 25.11.2020 включно у розмірі 453999,07 грн.

ОСОБА_1 вважає бездіяльність ВЧ А0549 щодо невиплати в день звільнення всіх належних йому сум протиправною та такою, що суперечать вимогам законів України.

Відповідно до вимог частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні).

За правилами частини 4 статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Відповідно до частини 5 статті 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Ухвалою від 31.12.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Крім того, встановлені сторонам строки для подання відзиву на позов, відповіді на відзив та заперечення.

22.01.2021 на адресу суду від ВЧ А0549 надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 3543/21), в якому останній заперечує щодо задоволення адміністративного позову. Зазначив, що позивач дійсно проходив військову службу у ВЧ А0201, яка перебуває на всіх видах забезпечення у ВЧ А 0549. Відповідно до наказу командира ВЧ А0201 від 01.10.2018 № 188 позивача було виключено із списків частини та з усіх видів забезпечення з 01.10.2018. На думку відповідача, позов ОСОБА_1 не може бути задоволеним тому що неможливо ототожнювати військову службу та трудові відносини не лише по суті понять, але й по нормативно-правовій базі. Департаментом заробітної плати та умов праці Міністерства соціальної політики України листом від 24.07.2013 № 774/13/84-13 надано роз`яснення щодо поширення Кодексу законів про працю України на військовослужбовців в якому відповідно до Закону України від 25.03.92 № 2232 "Про військовий обов`язок і військову службу" військовослужбовці – це громадяни України, які проходять військову службу у складі Збройних Сил України та інших військових формувань. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, пов`язаній із захистом Вітчизни. Статтею 3 Кодексу законів про працю України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у складі Збройних Сил України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладаються на осіб, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов`язки та відповідальність. Кодекс законів про працю України на військовослужбовців, які проходять службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, не поширюється. Тому, на думку сторони відповідача, у цих правовідносинах відсутні правові підстави для застосування до ВЧ А0549 відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України щодо виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку належних сум у строки, зазначені у статті 116 Кодексу законів про працю України, а тому просив суд відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

27.01.2021 від ВЧ А0201 також надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 4412/21), в якому останній також заперечує щодо задоволення адміністративного позову, з підстав, які відображені у відзиві ВЧ А0549. Звернув увагу суду на те, що відповідно до абз. 3 п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України затверджене Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, визначено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Тому, якщо військовослужбовець при звільненні не забезпечений усіма видами грошового забезпечення, які йому належать, то він має право не давати згоду на його виключення зі списків особового складу військової частини та далі перебувати на усіх видах забезпечення відповідної військової частини до дня, коли з ним здійснять повний розрахунок. Механізм гарантування своєчасного розрахунку при звільненні з військової служби передбачений спеціальним законодавством. Позивач своїм правом, що передбачений абз. 3 п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, не скористався, оскільки його виключили зі списків особового складу військової частини за його згодою. Відтак, з огляду на вищезазначене, також просив відмовити позивачу у повному обсязі.

29.01.2021 на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив (вх. №4833/21), в якій останній, не погоджується з твердженнями ВЧ А0549 та ВЧ А0201, з таких підстав. Вказав, що положення ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України не регулюють питання проходження військової служби, а тому норми трудового законодавства не розповсюджуються на правовідносини, наявні між сторонами. Зазначає, що Закони України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та "Про військовий обов`язок та військову службу" не містять вичерпного переліку прав військовослужбовця, а тому на відповідачів розповсюджуються й положення трудового законодавства, зокрема і в частині стягнення середнього заробітку за час не проведення повного розрахунку при звільненні з військової служби. Позивач звертає увагу, що лист Міністерства соціальної політики від 24.12.2013 щодо непоширення на військовослужбовця положень Кодексу законів про працю України на які посилаються відповідачі, не є нормативно-правовими актами та частиною національного законодавства. Крім того, позивач вважає, що затримка повного розрахунку при звільненні виникла саме з вини відповідачів, посилання останнього на специфіку порядку та процедури фінансування військової частини не є підставою для не проведення з ним (позивачем) повного розрахунку і день звільнення з військової частини.

03.02.2021 за (вх. №5869/21) та 10.02.2021 (вх. №6930/21) на адресу суду від представників військових частин А0549 та А0201 надійшли заперечення на відповідь на відзив. Ознайомившись із відповідями на відзив позивача, що є ідентично схожими за змістом, зазначили, що не слід ототожнювати військову службу та трудові відносини, адже вони різняться як по своїй нормативно-правовій базі так і по суті понять. Кодексом законів про працю України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Що стосується військовослужбовців, то вони не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у складі Збройних Сил України та інших військових формувань урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на осіб, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов`язки та відповідальність. Законодавством України та нормативно-правовими документами, які передбачають порядок фінансування, нарахування та виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, не визначено взагалі такого поняття як середній заробіток, який неможливо вирахувати для кожного окремо військовослужбовця в силу специфічності порядку формування для військовослужбовців посадових грошових окладів, надбавок та інших видів грошового забезпечення. Трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним законодавством, а тому норми законодавства про оплату праці і вирішення таких спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, оскільки вони врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права. В правовідносинах позивача та ВЧ А0549 відсутні правові підстави для застосування відповідальності передбачені ст. 117 Кодексу законів про працю, щодо виплати позивачу середнього заробітку, а посилання позивача на приписи законодавства України про працю стосовно поняття, нарахування та виплати працівникам в тому числі військовослужбовцям середнього заробітку є безпідставними та не можуть бути допустимими доказами по даній справі, а тому ототожнювати дані поняття неможливо.

Також зазначили, що відповідно до абз. 3 п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України затверджене Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 визначено, що особа звільнена з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини, а військовослужбовцям, які виключаються зі списків особового складу військової частини, грошове забезпечення виплачується до дня виключення включно. У військовому законодавстві гарантування своєчасного розрахунку при звільненні забезпечується не за рахунок відповідальності власника (підприємства) у вигляді виплати середнього заробітку, а за рахунок надання військовослужбовцю права продовжувати службу та отримувати грошове забезпечення протягом відповідного часу. Якщо військовослужбовець при звільненні не забезпечений усіма видами грошового забезпечення, які йому належать, то він має право не давати згоду на його виключення зі списків особового складу військової частини та далі перебувати на усіх видах забезпечення відповідної військової частини до дня, коли з ним здійснять повний розрахунок. Відтак, механізм гарантування своєчасного розрахунку при звільненні з військової служби передбачений спеціальним законодавством, проте позивач своїм правом, передбаченим абз. 3 п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, не скористався, оскільки його виключили зі списків особового складу за його згодою (рапорт). З огляду на вищевикладене, представники військових частин А0549 та А0201 просили суд, відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності та оцінивши наведені доводи, суд встановив таке.

ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серія НОМЕР_1 від 12.06.2017, виданим начальником управління персоналу - заступник начальника штабу командування Повітряних Сил Збройних Сил України. Наказом командира ВЧ А0201 від 01.10.2018 № 188 (по стройовій частині) полковника ОСОБА_1 звільненого наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 14.09.2018 та виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 01.10.2018.

29.01.2020 позивач звернувся до Командира ВЧ А0549 із заявою, в якій просив нарахувати та виплатити грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій з 2017 по 2018.

Листом № 350/118/416/пс від 07.02.2020 ВЧ А0549 позивачу відмовлено. Не погоджуючись із такою бездіяльністю, позивач звернувся до суду. За результатами розгляду справи № 120/2164/20-а Вінницьким окружним адміністративним судом постановлено рішення від 14.09.2020, яким адміністративний позов задоволено повністю, та зобов`язано ВЧ А0201 визнати протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2018; зобов`язано ВЧ А0549 нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2018 виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 01.10.2018.

На виконання рішення суду, 25.11.2020 ВЧ А0549 ОСОБА_1 шляхом зарахування на картковий рахунок була виплачена грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку в сумі 16261,54 грн.

Не погоджуючись із такою виплатою, позивач звернувся до ВЧ А0549 із заявою про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 01.10.2018 по 25.11.2020. Проте, листом (вих. № 350/118/4029/пс від 14.12.2020 позивачу відмовлено у виплаті коштів, вказана відмова мотивована тим, що норми Кодексу законів про працю України не можуть бути застосовані до даних правовідносин, оскільки дані правовідносини виникли в порядку виконання судового рішення. Вважаючи таку відмову протиправною позивач звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується такими мотивами.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Особливим способом реалізації права на працю є проходження військової служби за контрактом.

Однією з встановлених державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов`язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).

Однак Законом № 2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116-117 Кодексу законів про працю України.

Наведене відповідає правовій позиції щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців з військової служби, наведеній у постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16 та від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19.

Тому доводи відповідача про те, що норми трудового законодавства до спірних правовідносин не застосовуються є безпідставними та судом до уваги не беруться.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.

Метою встановлення передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, немає на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

У вказаному рішенні також зазначено, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

При цьому Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком Верховного Суду України, наведеними у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16, щодо того, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Крім того, у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду також окреслила зазначені вище критерії оцінки спірних сум середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.

Про допустимість зменшення розміру відшкодування середнього заробітку у правовідносинах щодо проходження військової служби вказав і Верховний Суд у постанові від 20.05.2020 (справа № 816/1640/17), зауваживши при цьому на обов`язок суду мотивувати прийняте рішення в частині підстав зменшення відшкодування.

Як вже зазначалося, основною метою покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, є захист майнових прав працівника у зв`язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

В цьому контексті суд враховує, що позивача звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу військової частини з 01.10.2018

Між тим, судом встановлено, що 26.09.2020 на виконання рішення суду відповідач 1 здійснив виплату позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, в сумі 16261,54 грн.

Таким чином, час затримки остаточного розрахунку з позивачем при його звільненні з військової служби включає період з 01.10.2018 по 25.09.2020 (дата виплати), що становить 786 календарних днів.

Згідно з довідкою відповідача 1 про доходи (нараховане грошове забезпечення) позивача від 07.02.2020 № 104 середньомісячний заробіток позивача за два останніх місяці перед звільненням з військової служби (серпень-вересень 2018 року) складає 35376,80 грн (помісячно: 16261,54 грн). Отже, середньоденний заробіток позивача становить 579,95 грн (35376,80 грн (заробіток за два останніх місяці) / 61 календарний день (31 календарних днів у серпня 2018 року + 31 календарний день у вересні 2015 року)). Відповідно, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в цьому разі становить 455840,70 грн (579,95 грн х 786 календарних днів).

Разом з тим суд звертає увагу на те, що при загальному розмірі несвоєчасно виплаченої грошової компенсації за щорічну додаткову відпустку 16261,54 грн позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку в сумі 453999,70 грн, що істотно перевищує розмір несвоєчасно виплачених сум.

У постанові від 18.07.2018 в справі № 825/325/16 Верховний Суд вказав на те, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку при звільненні необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, а також те, що відповідач є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету.

Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності зазначена у постанові Верховного Суду від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, які мають враховуватись до спірних правовідносин на виконання вимог ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ч. 5 ст. 242 КАС України.

Так, в постанові від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18 (адміністративне провадження № К/9901/2118/19) Верховний Суд сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.

Суд враховує зазначені висновки Верховного Суду при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку позивачу у цій справі.

Зокрема, при вирішенні справи суд з`ясував, що істотність частки невиплаченої суми грошової компенсації невикористаної додаткової відпустки (16261,54 грн) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 01.10.2018 по 25.09.2020 становить 3,6 % (16261,54 / 455838,77 х 100%).

Отже, сума, що підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 3,6% розраховується наступним чином: 579,95 грн (середньоденний заробіток позивача) х 3,6 % = 20,88 грн - середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки; 20,88 грн х 786 ( днів затримки розрахунку) = 16411,68 грн.

Таким чином, з урахуванням принципу розумності, справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 16411,68 грн з урахуванням істотності частки несвоєчасно виплачених сум в порівнянні із середнім заробітком позивача.

Окрім того, виходячи із наведених вище принципів та застосовуючи визначені Верховним Судом критерії для зменшення розміру середнього заробітку, суд також враховує і обставини, за яких пов`язана тривалість періоду проведення відповідачем остаточного розрахунку при звільненні та виплату усіх компенсаційних сум, адже саме тривалість періоду затримки виплат зумовила і зростання розміру середньої заробітку.

Так, суд зауважує, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення відповідачем норм щодо компенсації невикористаної додаткової відпустки та проведення індексації грошового забезпечення військовослужбовців. У зв`язку із цим, між позивачем та відповідачем виник спір, який вирішено судом у межах адміністративної справи №120/1968/20-а. Тобто невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов`язана із помилковим застосуванням норм чинного законодавства.

Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, не допускаючи при цьому дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Суд не може не врахувати тієї обставини, що особа, будучи обізнаною з тим, що звернення до суду з вимогами про виплату складових заробітної плати (грошового забезпечення) будь-якими строками не обмежуються, може тривалий час не звертатися до суду з приводу їх невиплати роботодавцем при звільненні і тим самим штучно збільшувати розмір виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

В цьому зв`язку суд звертає увагу на те, що позивача звільнено з військової служби у жовтні 2018 року. Звільнення відбулося на підставі рапорту позивача і позивач був ознайомлений з наказом про його виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів грошового забезпечення. Водночас з позовними вимогами про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, позивач звернувся до суду лише у травні 2020 року, тобто майже через два з половиною роки з дня звільнення, тоді як вже у вересні 2020 року відповідач на виконання рішення суду провів з позивачем повний розрахунок.

Наведене безпосередньо впливає на вирішення питання щодо розміру спірної компенсації за непроведення повного розрахунку при звільненні позивача, адже надмірно непропорційний розмір такої компенсації, заявлений позивачем в сумі 453999,70 грн, насамперед обумовлюється датою звернення позивача до суду за захистом своїх прав, а не умисними діями відповідача.

Окрім того, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У даному ж випадку, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як спеціальний вид відповідальності роботодавця, має на меті відшкодувати працівникові збитки від порушення його майнових прав.

Втім, така компенсація повинна бути адекватною та відповідати принципу співмірності, а не розглядатися як спосіб збагачення за рахунок роботодавця.

Тому, на думку суду, стягнення з відповідача на користь позивача суми середнього заробітку, яка в понад 27 разів перевищує розмір фактично невиплачених позивачеві сум при звільненні, не відповідатиме завданням адміністративного судочинства та є неспівмірним з тією шкодою для законних прав, якої позивач зазнав у зв`язку з протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.

Наведені вище висновки щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця з військової служби підтримуються Сьомим апеляційним адміністративним судом, що підтверджується постановами від 24.12.2020 у справі № 120/4320/20-а та від 12.11.2020 у справі № 120/2006/20-а.

Отже, за результатами дослідження обставин справи та враховуючи критерії, які за висновками Верховного Суду можуть застосовуватись судом для зменшення розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд доходить висновку про відповідність вищезазначеної суми 16411,68 грн принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених законом заходів відповідальності.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ст. 90 КАС України).

Таким чином, перевіривши доводи сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити частково, а саме шляхом визнання протиправною бездіяльність військової частини А0549 щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 01.10.2018 по 25.09.2020 включно та стягнення з військової частини А0549 на користь позивача середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 01.10.2018 по 25.09.2020 включно в сумі 16411,68 грн.

У задоволенні решти позовних вимог належить відмовити. При цьому суд доходить висновку, що позовні вимоги до військової частини А0201 заявлено помилково, оскільки зазначена військова частина, де позивач проходив військову службу, перебуває на всіх видах забезпечення у військовій частині А0549 і саме військова частина А0549 здійснює безпосередній розрахунок та виплату всіх видів грошового забезпечення військовослужбовцям військової частини А0201, що сторонами не заперечується.

Крім того, відсутні підстави для стягнення присудженої суми за КВЕД 2112 "Грошове забезпечення військовослужбовців", про що просить позивач. По-перше, в цій частині позовних вимог позов не містить жодного обґрунтування. По-друге, суд вважає, що питання про те, за рахунок яких саме коштів позивачу має бути виплачена присуджена сума середнього заробітку стосується процесу виконання судового рішення, в разі набрання ним законної сили. Відтак саме відповідач, а не суд, повинен визначити джерела виплати позивачу відповідних коштів з метою виконання судового рішення.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у цій справі, суд враховує, що позивач звільнений від сплати судового збору, тоді як інших витрат, пов`язаних з розглядом справи, не встановлено.

Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини А0549 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні з військової служби за період з 01.10.2018 по 25.11.2020 включно.

Стягнути з військової частини А0549 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні з військової служби за період з 01.10.2018 по 25.11.2020 включно в сумі 16411,68 грн. (шістнадцять тисяч чотириста одинадцять гривень шістдесят вісім копійок).

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 )

Військова частина А0549 (вул. Стрілецька, 105, м. Вінниця, 21007, код ЄДРПОУ 08540799)

Військова частина А0201 (вул. Стрілецька, 105, м. Вінниця, 21007, код ЄДРПОУ 24981497)

Суддя Вільчинський Олександр Ванадійович