Рішення № 95361690, 02.03.2021, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

02 березня 2021 р. Справа №520/510/21

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Котеньова О.Г., розглянувши за правилами спрощеного провадження у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Апарату Верховної Ради України (вул. Грушевського, буд. 5, м. Київ, 01008, код ЄДРПОУ 20064120) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ОСОБА_1 , звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Апарату Верховної Ради України, у якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України (код ЄДРПОУ 20064120, 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5) щодо невиплати при звільненні грошової компенсації ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ) за 97,5 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки;

- зобов`язати Апарат Верховної Ради України (код ЄДРПОУ 20064120, 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5) виплатити на користь ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ) компенсацію за 97,5 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки;

- зобов`язати Апарат Верховної Ради України (код ЄДРПОУ 20064120, 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5) виплатити на користь ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачем незаконно не виплачено позивачеві грошову компенсацію за дні невикористаної щорічної основної відпустки, посилаючись при цьому на приписи ст. 34 Закону України "Про статус народного депутата України", ст.ст. 1.1, 4.1 Положення про помічника- консультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 № 379/95-ВР, ч. 1 ст. 47, ст. 73, ст. 83, ст. 116 Кодексу законів про працю України, ст. 24 Закону України «Про відпустки», п.п.1, 6, 7 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого Розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 р. № 769, п.п. 2, 7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100.

Ухвалою суду від 19.01.2021 відкрито спрощене провадження в адміністративній справі та постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Відповідачем у відзиві на позовну заяву вказано, що по відношенню до працівника - помічника-консультанта народного депутата, роботодавцем є саме народний депутат у якого така особа працювала помічником-консультантом. При цьому відповідач лише здійснює кадрове та фінансове обслуговування таких працівників у межах загального фонду оплати праці.

Також відповідач зазначає, що Апарат ВРУ є постійно діючим органом при парламенті, який створений для інформаційного, матеріально-технічного та організаційного забезпечення роботи Верховної Ради України та окремих народних депутатів. Відтак питання дотримання трудових прав помічників-консультантів покладається на їхніх безпосередніх керівників - народних депутатів, які самостійно визначаються кількість таких помічників, їхні посадові обов`язки, напрямки діяльності та особисто розподіляють виділені їм Верховною Радою України кошти в межах місячного фонду заробітної плати, шляхом встановлення розміру заробітної плати, премій та інших виплат між своїми помічниками-консультантами.

Вказане, на переконання відповідача, свідчить про відсутність трудових відносин між позивачем та Апаратом ВРУ, який у цьому випадку не може відповідати за дотримання народними депутатами вимог трудового та іншого законодавства України по відношенню до своїх помічників-консультантів.

Відповідач наголошує, що здійснення виплат помічникам-консультантам народних депутатів України здійснюється лише в межах загального фонду оплати праці, розмір якого щорічно встановлюється Верховною Радою України. Неврахування зазначеного призведе до порушення відповідачем, який є бюджетною установою вимог Бюджетного кодексу України, оскільки розпорядники бюджетних коштів не можуть брати бюджетні зобов`язання та здійснювати платежі понад кошторисні призначення.

Оскільки розподіл загального фонду оплати праці, затвердження заяв на відпустку, погодження графіку відпусток помічників-консультантів здійснюється відповідними народними депутатами, то відповідачем по цій справі мають бути саме народні депутати, помічником-консультантом у яких була позивач.

Таким чином, Апарат ВРУ є неналежним відповідачем у цій справі.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

Відповідно до ст.258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Суд розглядає справу у порядку письмового провадження без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу на підставі п.10 ч.1 ст.4, ч.4 ст.229 КАС України.

Дослідивши доводи позову та відзиву, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України VШ скликання ОСОБА_2 за строковим трудовим договором на постійній основі з 03.02.2015 по 11.05.2018, зокрема, з 03.02.2015 до 03.05.2016 - з поширенням дії Закону України «Про державну службу», а з 04.05.2016 по 11.05.2018 - без поширення дії Закону України «Про державну службу» (патронатна служба), про що керівником Апарату Верховної Ради України видано відповідні розпорядження..

Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України № 651-к від 14.05.2018 ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 11.05.2018 та доручено провести виплату компенсації за невикористану основну відпустку в межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 згідно додатку за 97,5 днів. Розпорядження прийнято на підставі подання ОСОБА_2 та заяви ОСОБА_1 .

При цьому позивачеві при звільненні Апаратом Верховної Ради України не проведено виплату грошової компенсації за всі дні невикористаної щорічної основної відпустки.

Позивач вказує, що також знайшло підтвердження проведеним судовим розглядом та не заперечується відповідачем, що за весь період роботи на посаді помічника-консультанта народного депутата України VШ скликання ОСОБА_2 в Апараті Верховної Ради України з 03.02.2015 по 11.05.2018 позивач жодного дня не була у відпустці, компенсацій за невикористану відпустку не отримувала. Кількість днів невикористаної щорічної основної відпустки складає 97,5 календарних днів, що підтверджується Довідкою Управління справами Апарату Верховної Ради України від 21.12.2020 № 20 - 26/1673.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується такими приписами норм чинного законодавства.

Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені Законом України від 17.11.1992 №2790-XII «Про статус народного депутата України» (далі - Закон №2790-XII), Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР (далі - Положення №379/95-ВР).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону №504/96-ВР встановлюються такі види відпусток: щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Згідно з частиною першою статті 34 Закону №2790-XII народний депутат України може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим Законом, іншими законами та прийнятим, відповідно до них, Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, яке затверджується Верховною Радою України.

Відповідно до частини третьої статті 34 Закону №2790-XII визначено, що помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Суд звертає увагу на те, що помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.

Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.

Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.

Частиною третьою статті 1.1 Положення №379/95 про помічника-консультанта народного депутата України, передбачено, що помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Згідно з положеннями статей 21-24 КЗпП України, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий договір може бути укладеним, на невизначений строк; на визначений строк, який встановлюється за погодженням сторін; на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір може укладатися на будь-який строк, визначений за погодженням сторін.

При цьому договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.

Отже, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов`язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.

Згідно зі статтею 3.1 Положення №379/95 персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.

При цьому відповідно до частин 1, 2 статті 4.1 Положення №379/95 розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.

Частиною п`ятою статті 4.4 Положення №379/95 встановлено, що помічник-консультант народного депутата України на початку кожного календарного року попередньо погоджує з народним депутатом України дату своєї основної та додаткової відпусток, про що повідомляє Керівника Апарату Верховної Ради України або керівника виконавчого комітету відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - секретаріату міської ради, до яких він прикріплений за заявою народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування.

Таким чином, усі виплати які виникають з трудових правовідносин, в тому числі й матеріальна допомога на оздоровлення та грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної та додаткової відпустки, здійснюються Апаратом Верховної Ради України з загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, розмір якого щорічно встановлюється Верховною Радою України.

Водночас як установлено під час розгляду цієї справи позивачу не виплачено компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки у зв`язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України.

Щодо тверджень відповідача про відсутність у нього обов`язку з виплати позивачу компенсації у зв`язку з тим, що всі виплати повинні здійснюватися особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників-консультантів, суд вважає їх необґрунтованими, оскільки частина шоста статті 34 Закону №2790-XII не покладає на народного депутата України такого обов`язку.

Відповідно до абзаців першого, другого та четвертого частини третьої статті 34 Закону №2790-XII помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.

Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року №769, Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.

Відтак, наявні підстави вважати, що видатки з виплати компенсації за невикористану основну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.

Аналіз положень Закону №2790-XII дає підстави вважати, що позивач перебувала у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а не з народним депутатом України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року в справі №757/57336/16-ц.

Суд звертає увагу й на те, що при цьому відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути правою підставою для невиконання вимог закону.

Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Також, Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення № 5-рп/2002 від 20.03.2002, № 7-рп/2004 від 17.03.2004, № 20-рп/2004 від 01.12.2004, № 6-рп/2007 від 09.07.2007).

Зокрема у Рішенні № 6-рп/2007 від 09.07.2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.

Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.

ЄСПЛ у рішенні в справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету. Однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23).

У пункті 26 рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Таким чином, наявність бюджетних асигнувань не впливає на обов`язок прийняти рішення щодо вказаних питань, тому посилання відповідача на відсутність бюджетних асигнувань, як на підставу неприйняття рішення про виплату позивачу компенсації за 84 невикористаних днів основної щорічної відпустки є необґрунтованими та суперечать нормам чинного законодавства.

Враховуючи зазначене, суд приходить до висновку про безпідставність невиплати позивачу компенсації за невикористані дні основної щорічної відпустки, та як наслідок наявності підстав для задоволення позовних вимог у частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати такої компенсації.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

З урахуванням вищевикладеного суд приходить до висновку про те, що належним способом відновлення порушеного права позивача, а також із метою усунення порушень, допущених відповідачем у спірних правовідносинах, є зобов`язання відповідача виплатити на користь ОСОБА_1 компенсацію за 97,5 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки.

Щодо вимог адміністративного позову про зобов`язання відповідача виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, суд зазначає, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.

Під час розгляду цієї справи судом вирішено на користь позивача спір про виплату невиплаченої їй суми компенсації за 97,5 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки. Тобто, таку компенсацію на час розгляду цієї справи по суті відповідачем виплачено не було.

Суд зауважує, що наразі відсутні підстави вважати, що після виплати відповідачем компенсації за 97,5 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки позивачу не буде виплачено середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 11.05.2018.

Приписами ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зі змісту наведеної правової норми вбачається, що судовому захисту підлягають лише порушені права, свободи і інтереси фізичних або права і інтереси юридичних осіб, а не можливість їх порушення в майбутньому.

З урахуванням вищевикладеного суд приходить до висновку, що позовні вимоги у вказаній частині звернені на майбутнє, в даній частині позовних вимог права позивача не є порушеними, а тому ця позовна вимога задоволенню не підлягає.

Суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

За приписами ч.1 та ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 КАС України. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зважаючи на встановлені у справі обставини, з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про задоволення адміністративного позову.

Судові витрати підлягають розподілу відповідно до приписів ст.139 КАС України.

Керуючись ст.ст. 19, 139, 205, 229, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Апарату Верховної Ради України (вул. Грушевського, буд. 5, м. Київ, 01008, код ЄДРПОУ 20064120) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України (код ЄДРПОУ 20064120, 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5) щодо невиплати при звільненні грошової компенсації ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ) за 97,5 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки.

Зобов`язати Апарат Верховної Ради України (код ЄДРПОУ 20064120, 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5) виплатити на користь ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ) компенсацію за 97,5 календарних днів невикористаної щорічної основної відпустки.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності редакцією Кодексу адміністративного судочинства України від 15.12.2017.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення у повному обсязі виготовлено 02 березня 2021 року.

Суддя О.Г. Котеньов