Рішення № 95342761, 25.02.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

25.02.2021Справа № 910/19744/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Турчина С.О. за участю секретаря судового засідання Шкорупеєва А.Д., розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Фізичної особи-підприємця Болтенко Наталії Володимирівни

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІПІ ЕЙР ГАЗ"

про стягнення 87139,95 грн

за участю представників:

від позивача: Зудінов О.С.

від відповідача: Хижко Г.О.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Фізична особа-підприємець Болтенко Наталія Володимирівна звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІПІ ЕЙР ГАЗ" про стягнення 87139,95 грн заборгованості, з яких: 58156,94 грн - сума основного боргу, 10470,71 грн - пеня, 4768,85 грн - 3 % річних, 7932,45 грн - інфляційні втрати, 5811,00 - штрафу.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором поставки №1836 від 02.01.2018.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 21.12.2020 прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі №910/19744/20, розгляд справи постановив здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін, призначив судове засідання у справі на 28.01.2021.

26.01.2021 на електронну пошту суду від відповідача надійшов відзив на позов (підписаний ЄЦП). У відзиві на позов відповідач вважає позовну заяву необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав:

- протягом січня-липня 2018 року відповідачем здійснено оплату заборгованості за поставлену продукцію відповідно до умов договору поставки № 1836 від 02 січня 2018 року в розмірі 80000,00 грн; залишок заборгованості за договором в розмірі 8340,52 грн сплачений покупцем 21 січня 2021 року. Таким чином відповідач стверджує, що основна заборгованість за договором поставки № 1836 від 02 січня 2018 року повністю погашена;

- позивачем безпідставно здійснено зарахування сплачених відповідачем коштів по договору поставки №1836 від 02.01.2018 за договорами, укладеними у 2015-2017 році;

- належних доказів на підтвердження заборгованості відповідача у сумі 49816,42 грн позивачем не надано;

Також у відзиві на позов відповідач просив відкласти судове засідання, призначене на 28.01.2021, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу та заявлено про застосування строків позовної давності до заявлених позивачем вимог.

28.01.2021 через канцелярію від позивача надійшло клопотання про долучення доказів.

Протокольною ухвалою від 28.01.2021 судове засідання у справі відкладено на 11.02.2021.

29.01.2021 через канцелярію від відповідача надійшов зазначений вище відзив на позов.

04.02.2020 через канцелярію від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій позивач заперечив щодо наданих відповідачем доказів оплати заборгованості по договору поставки №1836 від 02.01.2018. Разом із відповіддю на відзив позивачем подано клопотання про витребування у позивача доказів (дублікатів платіжних доручень) та заяву про зменшення позовних вимог.

08.02.2020 через канцелярію суду від відповідача надійшли письмові пояснення та клопотання про витребування оригіналів письмових доказів.

У судовому засіданні 11.02.2021 суд, керуючись ч.2,3 ст.80, ст.207 ГПК України протокольною ухвалою залишив без розгляду клопотання позивача та відповідача про витребування доказів, оскільки вказані клопотання заявлені з пропуском встановлених ст.80 ГПК України строків та поважності причин неподання учасниками справи таких клопотань не наведено.

Також суд, на підставі ст.118 Господарського процесуального кодексу України, залишив без розгляду заяву позивача зменшення позовних вимог, оскільки вказана заява подана із пропуском встановленого ст.46 ГПК України строку.

У судовому засіданні 11.02.2021 оголошено перерву до 25.02.2021.

У судовому засіданні 25.02.2021 представник позивача надав пояснення по суті позовних вимог, просив суд позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні 25.02.2021 надав суду письмові пояснення щодо призначення платежу у платіжних дорученнях, надав пояснення по суті заперечень на позов.

У судовому засіданні 25.02.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

02.01.2018 між Фізичною особою-підприємцем Болтенко Н.В. (продавець, позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ДІПІ ЕЙР ГАЗ" (покупець, відповідач) укладений договір поставки №1836 (надалі - договір), відповідно до умов якого постачальник зобов`язується протягом 2018 року поставити, а покупець - прийняти та оплатити двоокис вуглецю охолоджений.

Договір укладається з дати підписання і діє до 31 грудня 2018 року (п.8.1. договору).

Сума договору встановлюється в розмірі 600000,00 грн (п.2.2. договору).

Розрахунки за продукцію, яка відвантажується, здійснюється на протязі 3-х днів з моменту відвантаження товару (п.4 договору).

Згідно із п.5.2. договору у випадку затримки оплати товару, замовник сплачує постачальнику пеню у вигляді подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожний прострочений календарний день за увесь період прострочення.

За змістом п.5.3. договору у випадку затримки повної оплати строків зазначених в п.4 більше двох місяців, покупець сплачує продавцю штраф в розмірі 10% від суми заборгованості.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що на виконання умов договору поставки №1836 від 02.01.2018 поставив відповідачу товару на суму 88340,52 грн, на підтвердження чого надав суду видаткові накладні №2 від 05.01.2018 на суму 4586,52 грн, №12 від 18.01.2018 на суму 14652,00 грн, №18 від 26.01.2018 на суму 9240,00 грн, №5 від 03.02.2018 на суму 5940,00 грн, №12 від 19.02.2018 на суму 13596,00 грн, №17 від 23.02.2018 на суму 15048,00 грн, № 5 від 08.03.2018 на суму 9372,00 грн, №9 від 27.03.2018 на суму 2706,00 грн, №2 від 05.04.2018 на суму 2508,00 грн, №9 від 19.04.2018 на суму 8316,00 грн, №15 від 27.04.2018 на суму 2376,00 грн.

Оскільки у відповідача перед позивачем була заборгованість за поставлену продукцію у 2016-2017 рр., позивач сплачені кошти відповідачем у 2018 році направив на погашення заборгованості у сумі 49816,42 грн за 2016-2017 рр. та решту суми заборгованості у розмірі 30183,58 грн було зараховано в рахунок погашення заборгованості за поставлений товар у 2018 році.

Враховуючи зазначене, позивач стверджує, що заборгованість відповідача перед позивачем становить 58156,94 грн.

Посилаючись на порушення відповідачем взятих на себе зобов`язань по договору поставки №1836 від 02.01.2018 в частині з оплати поставленої продукції та наявність у відповідача заборгованості у сумі 58156,94 грн, позивач звернувся до суду із позовом про стягнення з відповідача заборгованості у сумі 58156,94 грн, а також нарахованих у зв`язку із простроченням виконання грошового зобов`язання 10470,71 грн - пені, 5811,00 грн - штрафу, 4768,85 грн - 3% річних та 7932,45 грн - інфляційних втрат.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про наступне.

Відповідно до ч.1,2 ст.509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст.712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (ч.1 ст.662 ЦК України).

На підставі укладеного між сторонами договору поставки №1836 від 02.01.2018 у позивача виник обов`язок здійснити поставку товару, а у відповідача - прийняти товар та оплатити його вартість.

За змістом ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до ч.3 ст.13, ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Як підтверджено наявними у матеріалах справи видатковими накладними №2 від 05.01.2018, №12 від 18.01.2018, №18 від 26.01.2018, №5 від 03.02.2018, №12 від 19.02.2018, №17 від 23.02.2018, № 5 від 08.03.2018, №9 від 27.03.2018, №2 від 05.04.2018, №9 від 19.04.2018, №15 від 27.04.2018 позивач на виконання умов договору поставки №1836 від 02.01.2018 поставив відповідачу товар на суму 88340,52 грн.

Відповідно до ч.1 ст.692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У пункті 4 договору сторони погодили, що розрахунки за продукцію, яка відвантажується, здійснюється на протязі 3-х днів з моменту відвантаження товару (п.4 договору).

Договір, відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України, є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із ст.525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст.526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічна правова норма передбачена частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Порушенням зобов`язання, відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Позивач зазначає, що у 2018 році відповідач сплатив на користь відповідача 80000,00 грн, на підтвердження чого посилається на виписку КБ "Приватбанк" з рахунку позивача за період з 01.01.2018 по 08.12.2020, виписку КБ "Приватбанк" з рахунку позивача за період з 01.01.2018 по 31.12.2018, платіжні доручення сформовані КБ "Приватбанк".

Оскільки у відповідача перед позивачем була заборгованість за поставлену продукцію у 2016-2017 рр., позивач сплачені відповідачем у 2018 році зарахував у погашення заборгованості у сумі 49816,42 грн за 2016-2017 рр. та решту суми заборгованості у розмірі 30183,58 грн зарахував у рахунок погашення заборгованості за поставлений товар у 2018 році.

Відповідачем у свою чергу на підтвердження сплати на користь позивача заборгованості у сумі 80000,00 грн у 2018 році по договору надано у матеріали справи платіжні доручення АТ "Таскомбанк": №4956 від 15.01.2018 на суму 5000,00 грн, №4991 від 17.01.2018 на суму 5000,00 грн, №5061 від 23.01.2018 на суму 15000,00 грн, №5124 від 01.02.2018 на суму 5000,00 грн, №5485 від 15.03.2018 на суму 5000,00 грн, №5586 від 26.03.2018 на суму 5000,00 грн, №5603 від 27.03.2018 на суму 5000,00 грн, №5761 від 13.04.2018 на суму 5000,00 грн, №5887 від 25.04.2018 на суму 5000,00 грн, №6001 від 11.05.2018 на суму 5000,00 грн, №6255 від 05.06.2018 на суму 5000,00 грн, №6591 від 06.07.2018 на суму 5000,00 грн, №6641 від 10.07.2018 на суму 5000,00 грн, №6699 від 16.07.2018 на суму 5000,00 грн.

Зазначені платіжні доручення містять призначення платежу: оплата за вуглекислоту за договором №1836 від 02.01.2018.

Дослідивши надані сторонами докази оплати заборгованості, оцінюючи наведені позивачем та відповідачем доводи в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд дійшов висновку про наступне.

Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22 (у редакції, чинній на час здійснення відповідачем оплати), установлені загальні правила, види і стандарти розрахунків клієнтів банків та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків.

Відповідно до пункту 3.1 Інструкції платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в додатку 2 до цієї Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 7 до цієї Інструкції, та подається до банку, що обслуговує його, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків.

Згідно з додатками 2, 8 до Інструкції одним із реквізитів платіжного доручення є "призначення платежу", який заповнюється з урахуванням установлених главою 3 Інструкції вимог.

У пункті 3.8 Інструкції зазначено, що реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України.

Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "Призначення платежу". Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.

Відповідно до п.2.9. Інструкції Банк не має права робити виправлення в розрахунковому документі клієнта, за винятком випадків, обумовлених пунктом 2.26 цієї глави та іншими нормативно-правовими актами Національного банку.

Отже, документом, що підтверджує призначення грошових коштів, що перераховуються, є відповідний платіжний документ з даними щодо призначення платежу.

Так, з наданих відповідачем у матеріали справи оригіналів платіжних доручень з відмітками АТ "Таскомбанк" за період з 15.01.2018 по 16.07.2018 вбачається, що призначення платежу: оплата за вуглекислоту за договором №1836 від 02.01.2018.

Разом з тим, позивачем надано у матеріали справи виписку КБ "Приватбанк" з рахунку позивача за період з 01.01.2018 по 08.12.2020 (додано до матеріалів позовної заяви), виписку КБ "Приватбанк" з рахунку позивача за період з 01.01.2018 по 31.12.2018, платіжні доручення сформовані КБ "Приватбанк".

Згідно із виписок по рахунку позивача та платіжних доручень, наданих позивачем частина платежів відповідача була здійснена з призначенням платежу: оплата за вуглекислоту, рахунок б/н від 17.11.2016 та частина оплата за вуглекислоту.

Разом з тим матеріали справи не містять доказів на підтвердження доводів позивача про коригування відповідачем платіжних доручень за період з 15.01.2018 по 16.07.2018.

Надаючи оцінку доказам, поданим сторонами з урахуванням фактичних і правових підстав позовних вимог та заперечень на них, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами 1, 3 статті 74 зазначеного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, зі збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Стандарт доказування "вірогідності доказів" підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Приписами ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У розумінні положень наведеної норми на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17).

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд, оцінюючи фактичні обставини справи, звертаючись до балансу вірогідностей, вирішуючи спір, виходив із того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів, що запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

Принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").

Таким чином, звертаючись з позовом у цій справи Фізична особа-підприємець Болтенко Наталія Володимирівна первісно мала надати відповідні докази на підтвердження доводів про сплату відповідачем заборгованості за договорами укладеними у 2016-2017 рр. та наявності такої заборгованості у вказаний період, зокрема станом на початок 2018 року у сумі 49816,42 грн.

Втім, надані позивачем накладні та товарно-транспортні накладні за 2017-2018 рр.,банківські виписки по рахунку за 2016-2018 рр. не підтверджують факту наявності у відповідача заборгованості у сумі 49816,42 грн за договорами укладеними у 2016-2017 рр.

Акти звірки розрахунків підписані позивачем в односторонньому порядку, а акт звірки за 2016 рік містить відомості щодо заборгованості станом на 31.12.2016.

Позивач не надав у матеріали справи доказів на підтвердження того, за якими саме накладними було проведено зарахування здійснених у 2018 році оплат.

Дослідивши надані позивачем у матеріали справи виписки по рахунку судом встановлено, що протягом 2016 - 2018 рр., відповідачем здійснювалися оплати за рахунком б/н від 17.11.2016.

Згідно із наданої позивачем у матеріали справи копії рахунку-фактури від 17.11.2016 сума до сплати становить 61980,00 грн, рахунок дійсний протягом 10 банківських днів.

Разом з тим, згідно із наданих позивачем виписок з рахунку у 2016-2017 рр. по рахунку б/н від 17.11.2016 здійснено оплат на суму 110252,00 грн, тобто фактично вказаний рахунок був оплачений станом на початок 2018 року.

Жодна з наданих позивачем виписок не містить призначення платежу за укладеними між сторонами договорами поставки №1536 від 30.06.2015, №1636 від 03.01.2016, №1736 від 07.01.2017, №1836 від 02.01.2018, натомість в призначенні платежу зазначено: оплата за вуглекислоту; оплата за вуглекислоту рідку; оплата за вуглекислоту, рахунок б/н від 17.11.2016; оплата за вуглекислоту, рахунок №2 від 01.09.2016; оплата за вуглекислоту рідку, рахунок №12 від 28.10.2015.

Також дослідивши зміст договорів поставки №1536 від 30.06.2015, №1636 від 03.01.2016, №1736 від 07.01.2017, №1836 від 02.01.2018 судом встановлено, що жоден із договорів не містить умов про можливість зарахування оплат за поставлений товар за одним договором в рахунок погашення заборгованості за іншим (попереднім) договором.

З огляду на встановлені судом обставини, надані сторонами докази у матеріали справи, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено стверджувальної ним обставини - наявності у відповідача заборгованості у сумі у сумі 49816,42 грн за договорами 2016-2017 рр.

Оцінивши надані сторонами докази, враховуючи характер правовідносин між сторонами, враховуючи, що відносини щодо постачання продукції (вуглекислоти) мають триваючий характер та сторони щороку укладали новий договір, з огляду на те, що позивачем не надано у матеріали справи вагомих доказів на підтвердження факту наявності у відповідача станом на початок 2018 року заборгованості у сумі 49816,42 грн за договорами укладеними у 2016-2017 рр., суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати доведеною зазначену обставину та правомірності зарахування позивачем здійснених відповідачем оплат у 2018 році у рахунок погашення заборгованості у сумі 49816,42 грн за договорами 2016-2017 рр.

З урахуванням наведеного, враховуючи надані відповідачем у матеріали справи платіжні доручення, суд дійшов висновку про прийняття доводів відповідача, що оплати на суму 80000,00 грн у період з 15.01.2018 по 16.07.2018 здійснені відповідачем за договором №1836 від 02.01.2018.

Як встановлено судом, 21.01.2021 позивачем згідно із платіжним дорученням №17187 від 21.01.2021 здійснено оплату заборгованості у сумі 8340,52 грн.

У відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Господарський суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

Закриття провадження у справі на підставі зазначеної норми ГПК можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи.

Відсутність предмета спору означає відсутність спірного матеріального правовідношення між сторонами.

Ураховуючи, що предмет спору в частині позовних вимог про стягнення суми заборгованості у сумі 8340,52 грн припинив своє існування після звернення позивача з цим позовом та відкриття провадження у справі, то суд дійшов висновку про закриття провадження у справі у частині позовних вимог про стягнення заборгованості у сумі 8340,52 грн, згідно із п.2 ч.1 ст.231 Господарського процесуального кодексу України.

Оскільки, заборгованість у розмірі 49816,42 грн (58156,94 - 8340,52) сплачена відповідачем до звернення позивача з позовом та відкриття провадження у справі, то позовні вимоги позивача у цій частині задоволенню не підлягають.

Відповідачем у відзиві на позов заявлено про застосування позовної давності до позовних вимог позивача про стягнення заборгованості, що виникла до 19 грудня 2020 року.

Згідно зі ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові 14.08.2018 Верховного Суду у справі № 922/1425/17.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із ч.5 ст.261 статті 261 Цивільного кодексу України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Спірним періодом у справі є період січня 2018 року, з урахуванням погоджених сторонами у договорі строків оплати, позивач звернувся до суду із вимогами про стягнення заборгованості за договором №1836 від 02.01.2018 у межах строків позовної давності. За таких обставин та враховуючи, що суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог у частині стягнення 49816,42 грн основного боргу, заява відповідача про застосування строків позовної даності не підлягає задоволенню.

Позивачем заявлені до стягнення 10470,71 грн - пені (нарахована за загальний період з 13.12.2019 по 06.12.2020 на заборгованість за видатковими накладними №5 від 03.02.2018, №12 від 19.02.2018, №17 від 23.02.2018, № 5 від 08.03.2018, №9 від 27.03.2018, №2 від 05.04.2018, №9 від 19.04.2018, №15 від 27.04.2018); 5811,00 грн - штрафу; 4768,85 грн - 3% річних (нараховані з 08.02.2018 по 06.12.2019, з 24.02.2018 по 06.12.2020, з 27.02.2018 по 06.12.2020, з 13.03.2018 по 06.12.2020, з 31.03.2018 по 06.12.2020, з 09.04.2018 по 06.12.2020, з 24.04.2018 по 06.12.2020, з 01.05.2018 по 06.12.2020) та 7932,45 грн - інфляційних втрат ( нараховані з лютого 2018 року по жовтень 2020 року, з березня 2018 року по жовтень 2020 року, з квітня 2018 року по жовтень 2020 року, з травня 2018 року по жовтень 2020 року).

За змістом з ч. 2 ст. 217 ГК України одним з видів господарських санкцій є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (ч. 1 ст. 230 ГК України).

За приписами ч. 1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

Згідно із ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Згідно із п.5.2. договору у випадку затримки оплати товару, замовник сплачує постачальнику пеню у вигляді подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожний прострочений календарний день за увесь період прострочення.

Частиною 6 статті 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до п.2.5. постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань", щодо пені за порушення грошових зобов`язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов`язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Отже, початком для нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання буде день, наступний за днем, коли воно мало бути виконано. Нарахування санкцій триває протягом шести місяців.

Позивач вважає, що за змістом п.5.2. договору нарахування пені не обмежується будь-якими граничними строками з дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Згідно зі статтею 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

За приписами статті 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Проаналізувавши умови договору, враховуючи наведені норми законодавства, суд зазначає, що пункт 5.2. договору поставки не містить ні іншого строку, відмінного від встановленого частиною 6 статті 232 ГК України, наприклад, який є меншим або більшим шести місяців, ні вказівки на подію, що має неминуче настати.

Умову, передбачену у пункті 5.2. договору поставки "за кожний прострочений календарний день за увесь період прострочення" неможливо визнати такою, що встановлює інший строк нарахування штрафних санкцій, ніж передбачений частиною 6 статті 232 ГК України.

Аналогічна позиція викладена у поставі Верхового Суду від 15.11.2019 у справі №904/1148/19.

За таких обставин правильними періодами нарахування пені є наступні періоди: з 07.02.2018 по 06.08.2018, з 23.02.2018 по 23.08.2018, з 27.02.2018 по 27.08.2018, з 13.03.2018 по 13.09.2018, з 31.03.2018 по 30.09.2018, з 11.04.2018 по 11.10.2018, з 24.04.2018 по 24.10.2018, з 03.05.2018 по 03.11.2018.

Однак, позивач здійснив нарахування пені за прострочення оплати за поставлену продукцію не з наступного дня коли мала бути здійснена оплата, а за шість місяців до подання позову, що суперечить приписам ч. 6 ст. 232 ГПК України.

За таких обставин, оскільки позивачем неправильно визначено період нарахування пені, а суд позбавлений можливості виходити за межі позовних вимог, позовні вимоги про стягнення пені за прострочення заборгованості у сумі 10470,71 грн є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно з ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У той же час, за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Враховуючи, що судом встановлено, що позовні вимоги в частині стягнення пені є необґрунтованими, суд не задовольняє заяву відповідача про застосування позовної давності та наслідків її спливу, оскільки позовна давність застосовується лише за наявності порушення прав особи.

За змістом п.5.3. договору у випадку затримки повної оплати строків зазначених в п.4 більше двох місяців, покупець сплачує продавцю штраф в розмірі 10% від суми заборгованості.

Позивачем здійснено нарахування штрафу у сумі 5811,00 грн за видатковими накладними №5 від 03.02.2018, №12 від 19.02.2018, №17 від 23.02.2018, № 5 від 08.03.2018, №9 від 27.03.2018, №2 від 05.04.2018, №9 від 19.04.2018, №15 від 27.04.2018.

Однак згідно із наявними у матеріалах справи доказами оплат, прострочення відповідачем оплати більше двох місяців було за накладними №17 від 23.02.2018 (на суму 8062,52 грн), № 5 від 08.03.2018, №9 від 27.03.2018, №2 від 05.04.2018, №9 від 19.04.2018, №15 від 27.04.2018, у зв`язку із чим обґрунтованою до стягнення є сума штрафу у розмірі 3331,25 грн.

З огляду на наведене вимоги, в іншій частині сума штрафу у розмірі 2479,75 грн (5811,00 - 3331,25) є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.

Відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності до вимог позивача про стягнення штрафу.

Оскільки початок нарахування штрафу за накладною №17 від 23.02.2018 розпочалося з 28.04.2018, за накладною № 5 від 08.03.2018 - з 14.05.2018, за накладною №9 від 27.03.2018 - 01.06.2018, за накладною №2 від 05.04.2018 - 12.06.2018, за накладною №9 від 19.04.2018 - з 25.06.2018, за накладною №15 від 27.04.2018 - 28.06.2018, то з відповідними позовними вимогами позивач мав звернутись до суду у строк до 28.04.2019, до 14.05.2019, до 01.06.2019, до 12.06.2019, до 25.06.2019, до 28.06.2019 відповідно.

З урахуванням наведеного, позовні вимоги позивача про стягнення штрафу у сумі 3331,25 грн заявлені із пропуском позовної давності, у зв`язку із чим суд відмовляє у задоволенні позовних вимог в цій частині.

Частиною 1 статті 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Згідно зі частиною 2 статті 625 Цивільного Кодексу України, за прострочення виконання грошового зобов`язання настає відповідальність у вигляді сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З огляду на наявні у матеріалах справи докази оплати заборгованості за договором №1836 від 02.01.2018, періодами прострочення та нарахування 3% річних та інфляційних втрат (у межах визначених позивачем періодів) є:

за видатковою накладною №5 від 03.02.2018: на суму 4418,52 грн - з 08.02.2018 по 14.03.2018;

за видатковою накладною №12 від 19.02.2018: на суму 13596,00 грн - з 23.02.2018 по 14.03.2018, на суму 13014,52 грн - з 15.03.018 по 25.03.2018, на суму 8014,52 грн - 26.03.2018, на суму 3014,52 грн - з 27.03.2018 по 12.04.2018;

за видатковою накладною №17 від 23.02.2018: на суму 15048,00 грн - з 27.02.2018 по 12.04.2018, на суму 13062,52 грн - з 13.04.2018 по 24.04.2018, на суму 8062,52 грн - з 25.04.2018 по 10.05.2018, на суму 3062,52 грн - з 11.05.2018 по 04.06.2018;

за видатковою накладною № 5 від 08.03.2018: на суму 9372,00 грн - з 13.03.2018 по 04.06.2018, на суму 7434,52 грн - з 05.06.2018 по 05.07.2018, на суму 2434,52 - з 0.07.2018 по 09.07.2018;

за видатковою накладною №9 від 27.03.2018: на суму 2706,00 грн - з 31.03.2018 по 09.07.2018; на суму 140,52 грн - з 10.07.2018 по 15.07.2018;

за видатковою накладною №2 від 05.04.2018 на суму 2508,00 грн - з 11.04.2018 по 15.07.2018;

за видатковою накладною №9 від 19.04.2018: на суму 8316,00 грн - з 24.04.2018 по 15.07.2018, на суму 5964,52 грн - з 16.07.2018 по 06.12.2020;

за видатковою накладною №15 від 27.04.2018 на суму 2376,00 грн - з 03.05.2018 по 06.12.2020.

За розрахунком суду за вище зазначені періоди сума 3% річних становить 1102,91 грн.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п. п. 3.2 п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань").

Тобто, базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення - лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж. Періодом, на який розраховуються інфляційні втрати, є період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).

При цьому, індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.

Невиконання грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається за прострочення, що триває повний місяць, поки існує борг, та може бути визначено з урахуванням положень Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" у наступному місяці.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 20 листопада 2020 року по справі № 910/13071/19 роз`яснив, що сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

З урахуванням наведеного, за розрахунком суду інфляційні втрати за лютий 2018 року, березень 2018 року, квітень 2018 року, березень - травень 2018 року, червень 2018 року, березень - червень 2018 року, квітень - червень 2018 року, травень - червень 2018 року, травень - жовтень 2018 року, становлять 1658,81 грн.

Враховуючи наведене, позовні вимоги у частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат суд задовольняє частково.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності до вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, то суд зазначає, що вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат заявлені позивачем в межах строку позовної давності, передбаченої ст. 257 ЦК України, а тому підстави для застосування позовної давності щодо вказаних вимоги відсутні.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Господарський суд, при вирішення даного спору враховує висновки, наведені Європейським судом з прав людини у справі "Проніна проти України", яким було вказано, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

З огляду на вище наведене, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог Фізичної особи-підприємця Болтенко Наталії Володимирівни та закриття провадження у справі №910/19744/20 в частині позовних вимог про стягнення заборгованості у сумі 8340,52 грн.

Щодо розподілу судових витрат суд виходить з наступного.

Згідно з ч.ч.1, 3 ст.123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до ч.1 ст.901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно з ч.1 ст.903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до п.9 ч. 1ст.1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Згідно із п.6 ч.1 ст.1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Частиною 1 статті 126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

У відповідності до ч.2 ст.126 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

За змістом частини 4 статті 126 Господарського процесуального кодексу України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На підтвердження понесення витрат на правову допомогу позивачем надано у матеріали справи: копію договору про надання правничої допомоги №0412-1/20 від 04.12.2020, укладеного між позивачем та адвокатом об`єднанням "Майстер права"; копію додатку №1 від 04.12.2020 до договору №0412-1/20 про надання правничої допомоги №0412-1/20 від 04.12.2020, копію акту прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 12.12.2020 на суму 8000,00 грн, копію акту прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 12.12.2020 на суму 2000,00 грн, платіжне доручення №1180 від 07.12.2020 на суму 2000,00 грн, платіжне доручення №1181 від 07.12.2020 на суму 8000,00 грн.

Наявною у матеріалах справи копією свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ЗР №21/1348 від 15.02.2018 підтверджується, що Зудінов О.С. є адвокатом.

Суд зазначає, що у розумінні положень частини 5 статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт

У відповідності до наведеної норми Господарського процесуального кодексу України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Однак, відповідачем не надано суду доказів з метою доведення надмірності понесених позивачем витрат на правову допомогу та не надано доказів на їх спростування.

Ураховуючи надані адвокатом послуги, ціну позову, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, суд приходить до висновку про обґрунтованість понесених позивачем витрат на правничу допомогу адвоката у сумі 10000,00 грн.

За приписами ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи (у даному випадку - витрати на правничу допомогу), у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням наведеного, оскільки у позовні вимоги у даній справі задоволені частково, то суд дійшов висновку про те, що з відповідача підлягають стягненню витрати позивача на оплату правничої допомоги пропорційно розміру задоволених вимог, а саме у сумі 316,93 грн.

Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладається на сторін пропорційно розміру задоволених вимог.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 231, 233, 240, 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

Закрити провадження у справі №910/19744/20 в частині позовних вимог про стягнення заборгованості у сумі 8340,52 грн.

В іншій частині позовних вимог позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ДІПІ ЕЙР ГАЗ" (01021, місто Київ, Кловський узвіз, будинок 7-А, офіс 8-10, ідентифікаційний код 36858311) на користь Фізичної особи-підприємця Болтенко Наталії Володимирівни ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) 3% річних у сумі 1102,91 грн, інфляційні втрати сумі 1658,81 грн. витрати на правову допомогу у сумі 316,93 грн та витрати зі сплати судового збору у сумі 66,62 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

В іншій частині позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано: 05.03.2021.

Суддя С. О. Турчин