Рішення № 95327519, 23.02.2021, Франківський районний суд м. Львова

465/1067/18

2/465/419/21

РІШЕННЯ

Іменем України

23.02.2021 року Франківський районний суд м. Львова у складі:

головуючого судді Кузь В.Я.

за участю секретаря судових засідань Беньо М.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду у м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівського Національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької, за участю третьої особи: Генерального директора театру - художнього керівника Вовкуна Василя Володимировича про визнання незаконним та скасування наказу № 14 –к від 26 січня 2018 року про звільнення з роботи її, позивача ОСОБА_1 , визнання звільнення на підставі п. 2 ст.. 36 КЗпП України незаконним та поновлення її, ОСОБА_1 , на роботі у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької на посаді артистки хору другої категорії, стягнення з Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької на її, позивача, користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 21 535 (двадцять одну тисячу п`ятсот тридцять п`ять) грн.. 12 коп., стягнення з Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької на її, позивача, користь компенсацію за заподіяну їй моральну шкоду у розмірі 100000 ( сто тисяч) грн.. 00 коп. та судового збору з розгляду даної справи, -

В С Т А Н О В И В:

Позивачка звернулася в суд з позовною заявою про поновлення на роботі, оплату за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що вона безперервно працювала артисткою хору Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької, стаж роботи 31 рік, 6 місяців і 1 день. Одночасно, як член профспілки театру, активно займалась з іншими членами профспілки громадською діяльністю, боротьбою з проявами корупції в театрі тощо. А тому, вважає, що була поряд з іншими однодумцями небажаною для адміністрації відповідача особою. Очевидно, керівництво відповідача не мирилося з її активною позицією, а тому всіляко цькувало, використовуючи різні методи. У зв`язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури» від 28.01.2016 №955-VIII із змінами від 06.10.2016 №1657- VIII, її (позивача) проти її волі змусили підписати контракт від 29 грудня 2016 року, хоча вона працювала на підставі безстрокового трудового договору. Протиправність застосування до неї вищевказаного закону полягає в тому, що згідно з статтею 58 Конституції України, Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Дана норма закріплена також в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, який вирішив: «положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи)». Дане рішення є чинним та обов`язковим до виконання на території України. Крім цього, згідно ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких, ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Основний Закон держави у ст. 22 закріпив, що права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

14 грудня 2017 року, вона (позивачка) була з іншими працівниками на прийомі у Генерального директора театру - художнього керівника театру опери та балету імені Соломії Крушельницької ОСОБА_2 , під час якої, він запевнив в усній формі, що звільняти її (позивача) не буде, що «все буде добре», і їй продовжать контракт, що «нема чого хвилюватися», що «ще ніхто з його кабінету не вийшов ображеним». 27 грудня 2017 року п. ОСОБА_2 повідомив її, позивачку, що будь – яке повідомлення він їй, позивачці, не підписував,і що йде на «лікарняний». У зв`язку з цим, відповідно до п.8 розділу VI умов контракту № 31 -х від 29.12.2016 року вона (позивачка) впевнена, що термін дії контракту був продовжений ще на один рік. Ніхто її, позивачку, за 30 календарних днів до дати закінчення строку дії контракту письмово не інформував про бажання припинити дію контракту. 03.02.2018р. їй вручили наказ №14-к від 26 січня 2018 року «Про звільнення ОСОБА_1 », а 05.02.2018р. видали на руки заповнену трудову книжку. Звільнення вважає незаконним , з грубим порушенням трудового законодавства та вчинене з особистих мотивів. Зазначає, що процедура звільнення суперечить Статуту театру та Колективному договору. Вказує на те, що вимушений прогул, на її думку, починається з 04 лютого 2018 року по день звернення з позовом до суду, просить стягнути 21 135 (двадцять одна тисяча сто тридцять п`ять) гривень 12 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Крім того, зазначає, що внаслідок незаконного звільнення їй було завдано моральної шкоди, яка полягає в тому, що вона безпідставно була позбавлена права на отримання заробітку, внаслідок чого змушена була прикладати додаткові зусилля для організації свого життя. Постійні хвилювання про те як матеріально забезпечити себе тримає її в постійній нервовій та психологічній напрузі. Все це свідчить про спричинення моральної шкоди, яку оцінює в 100000 (сто тисяч) гривень, яку просить стягнути з відповідача.

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 05 березня 2018 року відкрито провадження та призначено справу до підготовчого судового розгляду.

Представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить в задоволенні позову відмовити, вважає вимоги незаконними та необґрунтованими. Вказує на те, що підписання контракту відбулося у зв`язку з введенням згідно закону як обов`язкової такої форми трудового договору. Укладення контракту з позивачкою було здійснено на виконання норм законодавчих актів, позивачка погодилася на такі умови праці, підписала контракт та працювала на умовах такого з 04.02.2017рю по 03.02.2018р. Відповідач листом №433 від 27.12.2017р. поінформував позивачку про те, що 03.02.2018р. закінчується строк дії контракту №31-х та те, що вказаний контракт продовжений не буде і позивачка буде звільнена з 03.02.2018р. за п.2 ст.36 КУпАП. Відповідач ознайомив позивача з даним повідомленням прочитавши таке повідомлення в голос позивачці. Позивачка відмовилась від підпису про ознайомлення з повідомленням про закінчення строку дії контракту та не продовженням такого, що підтверджується актом про відмову від підпису працівника про ознайомлення з повідомленням. 26 січня 2018р. видано наказ №14-к «Про звільнення ОСОБА_1 » згідно якого у зв`язку із закінченням строку дії контракту звільнено позивача з 03.02.2018р. Позивачка від підписання про ознайомлення з наказом відмовилася, про що складено відповідний акт. Трудові обов`язки після 03.02.2018р. позивачка не виконувала, на роботу не виходила, оскільки трудові відносини з такою були припинені.

В подальшому позивачкою подано заяву про зміну підстави позову, у якій вказує на те, що рішення, викладене в повідомленні про не продовження контракту з нею, позивачкою, відповідно до контракту, статуту та законодавства, прийняла неналежна особа, якій не було надано таке право ні за законом , ні статутом театру, ні контрактом на прийняття такого рішення. Вказує, що відповідно до п.6.5. Статуту театру, генеральний директор театру – художній керівник відповідно до трудового законодавства України, одноособово приймає, переводить та звільняє працівників театру. Пункт 6.7. встановлює, що у разі тимчасової відсутності генерального директора театру – художнього керівника його функції покладаються на першого заступника. У відповіді на адвокатський запит відповідач надав копії документів, які підтверджують той факт, що в грудні 2017 року генеральний директор театру – художній керівник тимчасово відсутній не був, у відрядженнях, відпустках та на листках непрацездатності не перебував. В подальшому наказом від 10 січня 2018 року №4-к «у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю з 11.01.2018 року покладено виконання обов`язків генерального директора – художнього керівника на ОСОБА_3 директора – розпорядника з 11.01.2018р. до дня фактичного приступлення до роботи». 18 січня 2018 року в.о. генерального директора – художнього керівника А. Митроган наказом 03 відрядив хворого генерального директора – художнього керівника Вовкуна В.В. в м. Рим (Італійська Республіка) та зобов`язав всі витрати, пов`язані з відрядженням здійснити за рахунок надходжень театру від господарської діяльності. Повноваження генерального директора - художнього керівника ОСОБА_2 директору – розпоряднику ОСОБА_3 станом на 27.12.2017р. не передавав, що підтверджується відомостями та документами, наданими відповідачем. Відтак, рішення, викладене в повідомленні про не продовження контракту з нею, позивачкою, відповідно до контракту, статуту та законодавства, прийнято неналежною особою, якій не було надано таке право ні за законом, ні згідно наказу уповноваженої особи, ні за довіреністю. Просить визнати своє звільнення з роботи на підставі п.2 ст.36 КЗпП України незаконним та поновити її на роботі у Львівському Національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької на посаді артиста хору другої категорії; визнати незаконним та скасувати наказ від 26 січня 2018 року №14-к «Про звільнення ОСОБА_1 »; стягнути з Львівського Національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької на її, позивачки, користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 21535 (двадцять одна тисяча п`ятсот тридцять п`ять) грн. 12 коп. та компенсацію за заподіяну їй моральну шкоду в розмірі 100 000 (сто тисяч) гривень 00 коп., а також стягнути судові витрати.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – генеральний директор – художній керівник Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької Вовкун В.В. подав пояснення, згідно яких вважає пред`явлений позов з урахуванням заяви про зміну підстави позову безпідставним та необґрунтованим, таким, що задоволенню не підлягає. Зазначає, що підписання контракту № 31-х від 29 грудня 2016 року з позивачкою відбулося у зв`язку з введенням такого згідно закону як обов`язкової форми трудового контракту. Позивачка погодилась на умови праці, визначені контрактом, підписала його та працювала на умовах такого з 04.02.2017 року по 03.02.2018р. П.3 розділу VI контракту передбачено, що однією з підстав припинення контракту є закінчення строку його дії. 27.12.2017 року ОСОБА_3 доповів йому, що ОСОБА_1 повідомлена про те, що контракт з нею продовжено не буде в наступний спосіб: ОСОБА_3 підписав повідомлення №433 про прийняте ним, ОСОБА_2 , рішення; начальник відділу кадрів зачитав вголос позивачці вищевказане повідомлення. Після ознайомлення ОСОБА_1 отримала примірник вищевказаного повідомлення. Вказує на те, що особисто він повідомлення №433 від 27.12.2017р., адресоване ОСОБА_1 про те, що контракт з нею продовжено не буде, не підписував, а підписання такого директором – розпорядником ОСОБА_3 жодним чином не порушує норм чинного законодавства і тим більше прав позивачки. 26 січня 2018р. в.о. генерального директора – художнього керівника ОСОБА_3 , підписаний наказ №14-к «Про звільнення ОСОБА_1 », згідно якого у зв`язку з закінченням строку дії контракту від 29.12.2016р. №31-х звільнено позивачку з 03.02.2018р., п.2 ст.36 КЗпП України. Цей наказ підписаний директором – розпорядником ОСОБА_3 у зв`язку з тим, що в період з 23 по 29 січня 2018 року він, ОСОБА_2 , перебував у відрядженні в м. Рим, про що був виданий наказ про відрядження №03 від 18.01.2018р. На момент видачі наказу №03 від 18.01.2018р. він перебував на лікарняному, а тому його обов`язки наказом №4-к від 10.01.2018р. покладені на директора – розпорядника ОСОБА_3 . З 01 квітня 2017 року посада першого заступника генерального директора – художнього керівника в театрі була відсутня, що підтверджується витягом зі штатного розпису, наказом №60-к від 23.03.2017р. «Про внесення змін до штатного розпису з 01.04.2017р.» та наказом №250 від 24.03.2017р. «Про затвердження змін до штатного розпису Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької». Відповідно до п.6.7 Статуту Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької у разі тимчасової відсутності генерального директора театру – художнього керівника його функції покладаються на першого заступника, а в разі відсутності першого заступника – на призначену особу, відповідно до наказу генерального директора театру – художнього керівника. Враховуючи наведене, директор – розпорядник ОСОБА_3 мав повноваження на підписання наказу №14-к «Про звільнення ОСОБА_1 », оскільки на той час виконував обов`язки генерального директора театру – художнього керівника. Вважає, що звільнення позивачки відбулося в порядку та у спосіб, передбачений законом, жодних законних прав позивачки порушено не було, тому позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними.

В подальшому стороною позивача подано відповідь на відзив, в якій містяться спростування позивачки обставин, викладених у відзиві на позовну заяву, стороною відповідача подані заперечення на відповідь, в яких відповідач додатково обґрунтовує пояснення, викладені у відзиві на позовну заяву.

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 16 липня 2018 року закрито підготовче провадження та призначено до розгляду по суті цивільну справу.

В судовому засідання позивачка та її представник підтримали уточнену позовну заяву, надали аналогічні пояснення, викладені в позовній заяві, просять позов задоволити.

Представниця відповідача у судовому засіданні проти позову заперечила. Мотивує тим, що підписання контракту з позивачкою відбулось у зв`язку із введенням згідно закону як обов`язкової форми трудового договору. Позивачка погодилась на такі умови праці, підписала контракт та працювала на умовах такого з 04.02.2017р. по 03.02.2018р. Пунктом 1 розділу VІІ Контракту, укладеного між позивачкою та відповідачем, строк дії такого встановлено терміном 1 рік з 04.02.2017р. по 03.02.2018р. Пунктом 3 розділу VІ Контракту передбачено, що однією із підстав припинення контракту є закінчення строку його дії. Оскільки, відповідач листом від 27.12.2017р. проінформував позивачку про закінчення строку дії контракту і що такий продовжено не буде, тому вважає звільнення законним. Оскільки ніяких неправомірних дій або бездіяльності не було допущено при звільненні, ніяких порушень законних прав працівника не відбулось, тому підстав для стягнення моральної шкоди не має. Таким чином просить у задоволенні позову відмовити.

Третя особа в судовому засіданні, який був допитаний в якості свідка, підтримав подані письмові пояснення, пояснив, що позивачку було повідомлено за один місяць до закінчення контракту про те, що такий з нею на наступний строк укладено не буде, та що позивачка буде звільнена з роботи. Вказує на те, що до штатного розпису Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької були внесені зміни. В театрі створена Художня рада, яка є дорадчим органом при генеральному директорові театру – художньому керівнику. На засіданні Художньої ради керівником хору була висловлена пропозиція не продовжувати з ОСОБА_1 контракт. Повідомив, що в нього особисто ніколи не було претензій до позивачки, позивачка проявила себе дисциплінованою та культурною людиною. Повідомлення про не продовження контракту з позивачкою підписував директор – розпорядник Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької Митроган А.М. Зазначив, що при звільненні позивачки у зв`язку із закінченням строку дії контракту, згода профкому не потрібна.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 надали пояснення про те, що керівником установи була дотримана процедура припинення трудових відносин з позивачкою. Пояснили, що у зв`язку із закінченням терміну строкового контракту, на засіданні художньої ради було прийнято рішення про непродовження контракту з позивачкою, оскільки вона не відповідає вимогам займаної посади.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 пояснили, що були незаконно переведені на роботу на умовах контракту, оскільки боялись втратити роботу. Також звертались до директора театру, який запевняв, що все буде добре і контракти будуть продовжені. Вказали на те, що звільнення позивачки відбулось без погодження з профкомом та комісією з вирішення трудових спорів. Зазначили, що позивачка проявила себе відповідальним та старанним працівником, справлялась з репертуаром, а колективу театру не було відомо, що позивачку будуть звільняти. Вважають, що позивачку звільнено не законно.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_9 повідомила, що була викладачем позивачки, після навчання в музичному училищі пішла працювати в театр, час від часу позивачка приходила до неї розспівуватись. Зазначає, що для неї було дивним рішення про те, що позивачка не відповідає всім вимогам як артистка хору.

Заслухавши пояснення сторін, свідків, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Основні засади судочинства, встановлені ч. 2 ст. 129 Конституції України, доповнюють основоположний принцип верховенства права, який визнається і діє в Україні відповідно до ст. 8 Основного Закону. Ця норма є визначальною у системі державної політики щодо захисту прав та свобод людини і громадянина.

Зазначені конституційні положення кореспондуються з положеннями ст. ст. 2 та 4 ЦПК України, ст. 5-1 КЗпП України та ст. 15 ЦК України.

За правилами частин першої та другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Статтею першою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" передбачено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції закріплено такі елементи права на судовий захист, як право на розгляд справи; справедливість судового розгляду; публічність розгляду справи та проголошення рішення; розумний строк розгляду справи; розгляд справи судом, встановленим законом; незалежність і безсторонність суду.

Справедливий розгляд справи включає в себе такі аспекти належного відправлення правосуддя, як право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права.

Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до вимог статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю, є передбачений ст.5-1 КЗпП України, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також у збереженні роботи.

Відповідно до ч.ч.1, 3 статті 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Положеннями ст.21 КЗпП України, передбачено можливість укладання з працівником контракту, як особливої форми трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України, контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть установлюватися угодою сторін.

Судом встановлено, що 01.08.1986р. після закінчення Львівського музичного училища ОСОБА_1 зарахована артисткою хору до Львівського театру опери та балету ім. І. Франка, який в подальшому переіменований у Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької.

29 грудня 2016р. між Львівським національним академічним театром опери та балету імені Соломії Крушельницької в особі генерального директора ОСОБА_10 та ОСОБА_1 укладено контракт №31-х, за умовами якого остання призначена на посаду артиста хору другої категорії Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької як така, що призначена на посаду без проведення конкурсу.

Пунктом 3 розділу VІ контракту передбачено, що однією з підстав припинення контракту є закінчення строку його дії.

Згідно п. 8 розділу VІ контракту після настання дати закінчення строку дії цього контракту цей контракт вважається продовженим на строк, на який він був укладений, якщо жодна із сторін за 30 календарних днів до цієї дати письмово не проінформувала іншу сторону про своє бажання припинити дію цього контракту.

09 лютого 2017 року затверджено статут Львівського національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької.

Згідно п.6.2. статуту, керівництво діяльністю театру здійснює генеральний директор театру – художній керівник.

Відповідно до п.6.5. Статуту театру генеральний директор театру - художній керівник відповідно до трудового законодавства України приймає, переводить та звільняє працівників театру, затверджує посадові інструкції, положення про функції, права та обов`язки структурних підрозділів театру.

Пунктом 6.7. статуту визначено, що у разі тимчасової відсутності генерального директора театру – художнього керівника його функції покладаються на першого заступника, а в разі відсутності першого заступника – на призначену особу відповідно до наказу генерального директора театру – художнього керівника.

Згідно п.1 розділу VII контракту, строк дії такого становить 1 (один) рік з 04 лютого 2017 року по 03 лютого 2018 року.

Відповідно до п. 8 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені контрактом.

27 грудня 2017 року позивачку повідомлено про те, що укладений з нею контракт продовжений не буде, її буде звільнено з 03.02.2018р. за п.2 ст.36 КЗпПУ.

Згідно акту від 27 грудня 2017 року позивачка відмовилась від підпису про ознайомлення з повідомленням.

Згідно наказу в.о. генерального директора – художнього керівника А. Митрогана від 26 січня 2018 року №14-к ОСОБА_1 , артиста хору другої категорії звільнено з 03.02.2018р. за п.2 ст.36 КЗпПУ та проведено повний розрахунок по заробітній платі.

Згідно акту від 26 січня 2018 року позивачка відмовилась від підпису про ознайомлення з наказом.

03.02.2018р. позивачка звільнена з роботи з підстави, передбаченої іншими законами, за п.9 ст.36 КЗпП України.

Згідно акту від 03.02.2018р. позивачка відмовилася від отримання трудової книжки.

Як вбачається з копії наказу від 26 січня 2018 року №14-к «Про звільнення ОСОБА_1 » такий підписано в.о. генерального директора – художнього керівника А. Митроганом.

Згідно наказу від 09.01.2018р. №01, генеральний директор – художній керівник театру ОСОБА_2 вибуває в м. Київ строком на 6 днів, з 10 січня 2018 року по 15 січня 2018 року, а на час його відрядження обов`язки генерального директора – художнього керівника театру покладено на директора - розпорядника Митрогана А.М.

Наказом від 10.01.2018р. №01/1 наказ про відрядження від 09.01.2018р. №01 відмінено.

Згідно наказу від 10 січня 2018 року №4-к у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю з 11.01.2018р. виконання обов`язків генерального директора – художнього керівника театру покладено на директора - розпорядника Митрогана А.М. з 11.01.2018р. до дня фактичного приступлення до роботи ОСОБА_2 .

Як вбачається з копії листка непрацездатності, виданого ОСОБА_2 22 січня 2018 року клінічною лікарнею «Феофанія» Державного управління справами, ОСОБА_2 перебував у стаціонарі з 11.01.2018р. по 22.01.2018р., стати до роботи з 23.01.2018р.

Наказом від 18 січня 2018 року ОСОБА_2 відряджено в м. Рим (Італійська Республіка) на період з 23.01.2018р. по 29.01.2018р.

Відтак, суд приходить до висновку, що генеральний директор – художній керівник театру ОСОБА_2 23.01.2018 року фактично приступив до роботи, а тому повноваження виконання обов`язків генерального директора директором – розпорядником ОСОБА_3 припинились саме з 23.01.2018р.

Однак, в порушення вимог статуту театру, не уповноваженою на це особою, а саме директором – розпорядником ОСОБА_3 підписано наказ від 26 січня 2018 року №14-к «Про звільнення ОСОБА_1 ».

За таких обставин суд приходить до висновку, що в директора – розпорядника станом на 26 січня 2018 року були відсутні повноваження на підписання наказу про звільнення позивачки.

Щодо твердження представника відповідача про те, що в період з 23 по 29 січня 2018 року генеральний директор – художній керівник театру ОСОБА_2 перебував в м. Римі, а тому наказ про звільнення позивачки підписано директором – розпорядником ОСОБА_3 суд оцінює критично, зважаючи на те, що стороною відповідача та третьою особою не долучено будь – яких доказів фактичного перебування у відрядженні ОСОБА_2 в місті Римі (Італійська Республіка), а сам наказ про відрядження ОСОБА_2 не містить достеменних даних про те, що останній дійсно не перебував на своєму робочому місці станом на день підписання наказу про звільнення.

Відповідно до вимог а) п.2 ст. 9 Конвенції МОП № 158 «про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року» - тягар доведення наявності законності підстави для звільнення як це визначено в статті 4 цієї конвенції лежить на роботодавцю.

П.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" № 9 від 06.11.1992 при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Відповідно до ст. 1 Європейської соціальної хартії від 3 травня 1996 року, яка ратифікована Верховною Радою України Законом України від 14.09.2006 року № 137-V (далі - Хартія) з метою забезпечення ефективного здійснення права на працю сторони зобов`язуються зокрема, визнати однією зі своїх найголовніших цілей і одним зі своїх найголовніших обов`язків досягнення та підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості та ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає.

Стаття 24 Хартії зазначає, що з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках: звільнення сторони зобов`язуються визнати:

а) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби;

б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу.

З цією метою сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю ст. 51 КЗпП України визначено, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення.

Матеріалами справи встановлено, а представником відповідача не спростовано, що у директора – розпорядника станом на 26 січня 2018 року були достатні і законні повноваження на підписання наказу про звільнення позивачки.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку на час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» № 100 від 08 лютого 1995 року (далі - Порядок) передбачено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата (абз. 3 п. 2). Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Представником позивача в первинній та уточненій позовній заяві подано розрахунок суми грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, який складає 21535 (двадцять одну тисячу п`ятсот тридцять п`ять) грн. 12 коп.

Даний розрахунок стороною відповідача не спростований.

Відповідно до ст.237-1 КЗпП України, в ідшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Згідно з ч.1 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. П.2 ч.1 ст.23 ЦК України, моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Установлене Конституцією України та законами України право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, а також одним із засобів захисту порушених цивільних прав та інтересів, які передбачені ст. 16 Цивільного Кодексу України.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (справа «Станков проти Болгарії», № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, від 12 липня 2007 року).

Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Пунктом 13 Постанови встановлено, що відповідно до ст.237-1 Кодексу законів про працю України, за наявності порушення права працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність

причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Згідно з роз`ясненнями Постанови пленуму Верховного суду, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних, тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Факт заподіяння моральної шкоди пов`язують не лише зі станом напруженості під впливом сильнодіючого впливу, яким є стрес, а із наявністю втрат фізичного і психічного характеру, які тягнуть за собою порушення нормальних життєвих зв`язків потерпілого, зменшення його суспільної активності, потребують від нього додаткових зусиль для організації життя.

З досліджених матеріалів справи вбачається, що в ході судового розгляду знайшли підтвердження обставини заподіяння позивачці моральної шкоди. Вона обумовлена тим, що у зв`язку із діями відповідача щодо звільнення та не поновлення тривалий час на посаді, а також доведення порушення законних прав позивачки в судовому порядку, вона перебувала у пригніченому стані, втратила спокій, що призвело до її роздратованості, замикання в собі та своїх проблемах. Також вона була вимушена витрачати свій час на те, щоб поновити порушені права та затрачати додаткові зусилля. У зв`язку із відмовою відповідача добровільно поновити її законні права, вона змушена тривалий час захищати свої законні права в суді.

Згідно із п. 6.4. Методичних рекомендацій «Відшкодування моральної шкоди», викладених в листі Міністерства юстиції України від 13.05.2004 р. N 35-13/797) - немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.

Визначаючи розмір суми, що підлягає стягненню на відшкодування моральної шкоди, суд виходить з конкретних обставин справи, характеру та ступеню моральних страждань, істотність вимушених змін у життєвих стосунках, наслідків, що наступили, враховуючи принципи розумності і справедливості. Беручи до уваги наведене, з врахуванням глибини моральних страждань, ступеня вини, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, суд приходить до переконання, що розмір достатньої компенсації відшкодування моральної шкоди повинен скласти 25000 (двадцять п`ять тисяч) грн. 00 коп., які слід стягнути з відповідача.

Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Пунктом 2 Постанови пленуму Верховного суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» встановлено, що обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 «Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)», § 23).

На підставі викладеного, керуючись статями 3,8,19,21,43,55 Конституції України, статтями 1 та 6 Конвенції «Про захист прав людини і основополдожних свобод» статтями 2-5, 10,12, 43 – 44, 49, 81, 89, 141, 259, 263 - 265, 352, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Визнати незаконним та скасувати наказ Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької , що виданий в.о. генерального директора – художнього керівника А. Митроганом № 14 –к від 26 січня 2018 року про звільнення з роботи ОСОБА_1 – артиста другої категорії з 03.02.2018 року, п.2 ст. 36 КЗпП України.

Визнати незаконним звільнення з роботи ОСОБА_1 відповідно до наказу в.о. генерального директора – художнього керівника А. Митроганом № 14 –к від 26 січня 2018 року та на підставі п. 2 ст.. 36 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_1 на роботі у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької на посаду артиста хору другої категорії.

Стягнути з Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької (код ЄДРПОУ 02224620, м. Львів, 79007, пр.. Свободи, 28) на

користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 21535 (двадцять одну тисячу п`ятсот тридцять п`ять) грн.. 12 коп.

Позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди задоволити частково.

Стягнути з Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької (код ЄДРПОУ 02224620, м. Львів, 79007, пр.. Свободи, 28) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) моральну шкоду в розмірі 25000 (двадцять п`ять тисяч) грн.. 00 коп.

Стягнути з Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької (код ЄДРПОУ 02224620, м. Львів, 79007, пр.. Свободи, 28) в дохід держави судовий збір з розгляду справи в сумі 1762 (одну тисячу сімсот шістдесят дві) грн.. 00 коп.

В решті позовних вимог відмовити.

Повний текст рішення буде виготовлено та проголошено 04 березня 2021 року об 09 год. 20 хв..

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного його тексту до Львівського апеляційного суду через суд, що ухвалив рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Сторони:

Позивач – ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 );

Відповідач - Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької (код ЄДРПОУ 02224620, м. Львів, 79007, пр.. Свободи, 28);

Третя особа – Генеральний директор - художній керівник Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Вовкун Василь Володимирович ( пр.. Свободи, 28, м. Львів, 79007).

Суддя В. Кузь