Ухвала суду № 95312455, 01.03.2021, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 204/8572/20

Провадження № 1-в/204/4/21

КРАСНОГВАРДІЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

УХВАЛА

01 березня 2021 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого – судді: Юшкова М.М.

за участі: секретаря Бурхайло А.Ю.

прокурора Медведовського О.Ю.

представника установи Лукіна О.Є.

засудженого ОСОБА_1

захисника адвоката Завгороднього О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Дніпрі клопотання засудженого ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про заміну невідбутої частини покарання у виді довічного позбавлення волі на більш м`яке покарання у виді позбавлення волі на певний строк

ВСТАНОВИВ:

До Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська надійшло клопотання засудженого ОСОБА_1 про заміну невідбутої частини покарання у виді довічного позбавлення волі на більш м`яке покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

В обґрунтування заявленого ОСОБА_1 в клопотанні зазначив, що вироком Дніпропетровського обласного суду від 12.02.1997 його було засуджено за ч.3 ст.193, ч.1 ст.222, ч.2 ст.17-140, ч.2 ст.140, ст.ст.17,19,140 ч.2, ч.3 ст.142, п.п. «а», «г», «з» ст.93 КК України (в редакції 1960 року), на підставі ст.42 КК України (в редакції 1960 року) остаточно призначено виключну міру покарання - смертну кару - розстріл з конфіскацією в дохід держави всього майна. Ухвалою Верховного Суду України від 27.05.1997, вирок Дніпропетровського обласного суду від 12.02.1997 змінено та ОСОБА_1 вважати засудженим за ч.1 ст.222, п.п. «а», «г», «з» ст.93 , ч.3 ст.142, ч.3 ст.193 КК України (в редакції 1960 року). Вироком Дніпропетровського обласного суду від 30.12.1998 його було засуджено за п. «з» ст.93, чч.2 ст.17-140, ч.2 ст.140, КК України (в редакції 1960 року), на підставі ч.1 ст.42 КК України (в редакції 1960 року) остаточно призначено покарання у виді 15 років позбавлення волі, на підставі ч.3 ст.42 КК України (в редакції 1960 року) остаточно призначено виключну міру покарання - смертну кару - розстріл з конфіскацією в дохід держави всього майна. Ухвалою Верховного суду України від 09.03.1999 вирок Дніпропетровського обласного суду від 30.12.1998 змінено. Виключено з вироку рішення про призначення за п. «з» ст.93 КК України додаткового покарання у вигляді конфіскації майна і вважати засудженим за цим законом та за сукупністю злочинів, передбачених ст.ст.17, 140 ч.2, 140 ч.2, 142 ч.2, на підставі ст.42 ч.1 КК України до 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, а на підставі ст.42 ч.3 КК України – до виключної міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна. Ухвалами Дніпропетровського обласного суду від 27.07.2000 та 06.11.2000 йому замінено призначене покарання у вигляді смертної кари на довічне позбавлення волі. На підставі ст.28 Конституції України та ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вважає що строк покарання повинен бути переглянутий судом, у зв`язку з чим звертається до суду із клопотанням про заміну невідбутої частини покарання у виді довічного позбавлення волі на більш м`яке покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

У судовому засіданні представник ДУВП №4 зазначив, що клопотання не підлягає розгляду у цьому суді, оскільки засуджений ОСОБА_1 не відбуває покарання у ДУВП №4.

Засуджений в судовому засіданні клопотання підтримав та просив його задовольнити.

Прокурор заперечував проти задоволення клопотання.

Суд, вислухавши думку представника установи, засудженого та прокурора, дослідивши матеріали справи, приходить до наступного.

У зв`язку з тим, що ОСОБА_1 тривалий час знаходиться в ДУВП №4, а також враховуючи практику Дніпровського апеляційного суду, суд вважає, що клопотання засудженого підлягає розгляду Красногвардійському районному суду м.Дніпропетровська.

ОСОБА_1 засуджений вироком Дніпропетровського обласного суду від 12.02.1997 за ч.3 ст.193, ч.1 ст.222, ч.2 ст.17-140, ч.2 ст.140, ст.ст.17,19,140 ч.2, ч.3 ст.142, п.п. «а», «г», «з» ст.93 КК України (в редакції 1960 року), на підставі ст.42 КК України (в редакції 1960 року) остаточно призначено виключну міру покарання - смертну кару - розстріл з конфіскацією в дохід держави всього майна. Ухвалою Верховного Суду України від 27.05.1997, вирок Дніпропетровського обласного суду від 12.02.1997 змінено та ОСОБА_1 вважати засудженим за ч.1 ст.222, п.п. «а», «г», «з» ст.93 , ч.3 ст.142, ч.3 ст.193 КК України (в редакції 1960 року).

Крім того, ОСОБА_1 засуджений вироком Дніпропетровського обласного суду від 30.12.1998 за п. «з» ст.93, чч.2 ст.17-140, ч.2 ст.140, КК України (в редакції 1960 року), на підставі ч.1 ст.42 КК України (в редакції 1960 року) остаточно призначено покарання у виді 15 років позбавлення волі, на підставі ч.3 ст.42 КК України (в редакції 1960 року) остаточно призначено виключну міру покарання - смертну кару - розстріл з конфіскацією в дохід держави всього майна. Ухвалою Верховного суду України від 09.03.1999 вирок Дніпропетровського обласного суду від 30.12.1998 змінено. Виключено з вироку рішення про призначення за п. «з» ст.93 КК України додаткового покарання у вигляді конфіскації майна і вважати засудженим за цим законом та за сукупністю злочинів, передбачених ст.ст.17, 140 ч.2, 140 ч.2, 142 ч.2, на підставі ст.42 ч.1 КК України до 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, а на підставі ст.42 ч.3 КК України – до виключної міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна.

Ухвалою Дніпропетровського обласного суду від 27.07.2000 ОСОБА_1 замінено призначене покарання у вигляді смертної кари на довічне позбавлення волі.

Ухвалою Дніпропетровського обласного суду від 06.11.2000 ОСОБА_1 замінено призначене покарання у вигляді смертної кари на довічне позбавлення волі.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.537 КПК України, під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати питання про заміну невідбутої частини покарання більш м`яким.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.539 КПК України, клопотання (подання) про вирішення питання, пов`язаного із виконанням вироку, подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених пунктами 2-4, 6, 7 (крім клопотання про припинення примусового лікування, яке подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться установа або заклад, в якому засуджений перебуває на лікуванні), 13-1, 14 частини першої статті 537 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.82 КК України, особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м`яким покаранням. У цих випадках більш м`яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині КК України для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком.

Відповідно до п.3 ч.4 ст.82 КК України, заміна невідбутої частини покарання більш м`яким можлива після фактичного відбуття засудженим не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

В пунктах 245 та 246 рішення ЄСПЛ у справі HARAKCHIEV І TOLUMOV ПРОТИ БОЛГАРІЇ (Заяви №№ 15018/11 і 61199/12) суд виклав такі висновки:

Питання про сумісність незмінного довічного позбавлення волі зі статтею 3 Конвенції було знову порушене Великою Палатою Суду у новішій справі Vinter і Інші (цитовано вище). Велика Палата детально вивчила міркування, які випливають з юриспруденції Суду і з останніх тенденцій щодо довічного позбавлення волі у порівняльному і міжнародному праві (ibid., §§ 104-18). На підставі цього вона вирішила, що довічне позбавлення волі може залишатись сумісним зі статтею 3 Конвенції, тільки якщо є як перспектива звільнення, так і можливість перегляду (ibid., §§ 109-10), оскільки засуджена особа може залишатись в ув`язненні лише за наявності законних пенітенціарних підстав для позбавлення волі. Цими підставами є покарання, запобігання, захист громадськості і виправлення. Велика Палата, зокрема, зазначила, що рівновага між такими підставами для позбавлення волі не є обов`язково статичною і протягом відбування вироку може змінюватись. Те, що було головною підставою для позбавлення волі на початку відбування покарання, після тривалого строку його відбування може зникнути. Тому ці фактори або зміни можуть бути оцінені виключно шляхом перегляду підстав для продовження позбавлення волі у відповідний момент відбування покарання. Якщо засудженого ув`язнено без жодних перспектив звільнення і без можливості перегляду вироку, існує ризик, що він ніколи не розкається у скоєному злочині: що б він не робив у тюрмі, незважаючи на виняткові успіхи у виправленні, його покарання залишатиметься постійним і незмінним (ibid., §§ 111-12). Тому Велика Палата постановила, що не сумісно з людською гідністю, яка є самою суттю системи Конвенції, силоміць позбавляти особу свободи без мотивування її до виправлення і надання їй шансу одного дня здобути свободу (ibid., § 113). Вона зазначила, що тепер європейське і міжнародне право чітко підтримує принцип, що всі засуджені, в тому числі до довічного позбавлення волі, повинні мати можливість виправлення і перспективу звільнення за умови його успішності (ibid., § 114). Хоча покарання залишається однією з цілей позбавлення волі, європейська кримінально-правова політика, втілена у правилах 6, 102.1 і 103.8 Європейських пенітенціарних правил, резолюції 76(2) і рекомендаціях 2003(23) і 2003(22) Комітету Міністрів, заявах КЗК, практиці низки держав-учасниць і у міжнародному праві, висловленому, inter alia, у статті 10 § 3 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і у Загальних коментарях щодо цієї статті, зараз наголошує на виправній меті позбавлення волі, навіть у випадку довічного позбавлення волі (ibid., §§ 115-18) (245).

На підставі цього аналізу Велика Палата вирішила скасувати попереднє рішення Палати і встановити наступне стосовно довічного позбавлення волі:

(a) Стосовно довічного позбавлення волі стаття 3 Конвенції має тлумачитись як така, що вимагає можливості пом`якшення цього вироку у розумінні перегляду, який дозволяє державним органам вирішити, чи зміни в особі, засудженій до довічного позбавлення волі, є значними настільки, і успіх у виправленні був досягнений протягом відбуття вироку, щоб означати, що продовження позбавлення волі більше не може бути виправданим на законних пенітенціарних підставах (ibid., § 119);

(b) З огляду на можливість розсуду, яка має бути надана державам-учасницям у питаннях кримінального правосуддя і постановлення вироків, завдання Суду полягає не в тому, щоб встановлювати форму (виконавчу або судову), у якій має відбуватись такий перегляд, або визначати, коли він має відбуватись. Проте матеріали з порівняльного і міжнародного права чітко підтримують запровадження спеціального механізму, який гарантуватиме перегляд не пізніше, ніж через двадцять п`ять років після постановлення вироку про довічне позбавлення волі, з наступним періодичним переглядом (ibid., § 120);

(c) Якщо національне право не передбачає можливості такого перегляду, довічне позбавлення волі не відповідатиме стандартам статті 3 Конвенції (ibid., § 121);

(d) Хоча неодмінний перегляд є потенційною подією, яка слідує неодмінно за відбуванням покарання, особа, засуджена до довічного позбавлення волі, не має бути змушена чекати і відбувати невстановлену кількість років свого покарання перед тим, як мати можливість подати скаргу про те, що правові обставини її вироку не відповідають у цьому розумінні вимогам статті 3 Конвенції. Це суперечитиме як правовій визначеності, так і загальним принципам щодо статусу потерпілого в розумінні цього визначення за статтею 34 Конвенції. Окрім того, у випадках, коли вирок на момент постановлення відповідно до національного права є незмінним, було б дивним очікувати, що засуджений працюватиме над своїм виправленням не знаючи, чи колись у майбутньому може бути запроваджено механізм, який дозволить йому на підставі такого виправлення отримати можливість звільнення. Особа, засуджена до довічного позбавлення волі, має знати з моменту постановлення вироку, що вона має зробити, аби отримати можливість звільнення і за яких умов, включно з тим, коли може відбутись перегляд вироку або коли можна буде просити про це. Тому якщо національне право зовсім не передбачає механізму або можливості для перегляду довічного позбавлення волі, несумісність зі статтею 3 Конвенції на цій підставі постає вже у сам момент постановлення вироку про довічне позбавлення волі, а не на наступних стадіях відбуття покарання (ibid., § 122).

Виходячи з вищевикладеного, суд керуючись принципом верховенства права визнає, що у ОСОБА_1 , як засудженого до покарання у виді довічного позбавлення волі, є формальне право на відповідне звернення до суду. Одночасно суд вказує на те, що вищенаведеними висновками ЄСПЛ констатовано, що Європейський суд з прав людини не має компетенції на встановлення форми, в якій відбуватиметься такий перегляд, вказуючи на право держави-учасниці (в цьому випадку – Україні) встановлювати форму перегляду вироку, яким особа засуджена до довічного позбавлення волі.

Чинний Кримінальний кодекс України визначаючи поняття законодавства про кримінальну відповідальність у ст. 3 закріплює - законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.

З матеріалів клопотання вбачається, що ОСОБА_1 призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Це покарання не має граничної межі, а Кримінальний кодекс України не передбачає підстав та умов заміни невідбутої частини покарання більш м`яким для покарання у виді довічного позбавлення волі, крім того не передбачена форма розгляду судом такого питання, тому клопотання щодо зміни покарання засудженому ОСОБА_1 , призначеного Дніпропетровського обласного суду від 27.07.2000, задоволенню не підлягає.

Одночасно суд звертає увагу на наступне.

Дана категорія справ не передбачає процедуру касаційного оскарження, тому рішення суду апеляційної інстанції має статус остаточного. В своїй судовій практиці Дніпровський апеляційний суд неодноразово вказував на правильність аналогічних висновків суду першої інстанції викладеним у цій ухвалі. Крім того, судом апеляційної інстанції зазначалось, що розгляд питання по суті (тобто, вирішення питання щодо існування підстав для застосування ст.82 КК України чи їх відсутність, замість посилання на відсутність в національному законодавстві України механізму перегляду довічних вироків як підстав для відмови у задоволенні таких заяв), є істотним порушенням вимог процесуального закону. Така позиція зокрема викладена в ухвалі суду апеляційної інстанції в провадженні №11-кп/803/696/21 справа №204/3359/20 від 18.02.2021, що додатково свідчить про правильність висновків суду першої інстанції.

На підставі викладеного, керуючись ст.82 КК України, ст.ст.371, 372, 376, 392, 537, 539 КПК України

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про заміну невідбутої частини покарання у виді довічного позбавлення волі на більш м`яке покарання у виді позбавлення волі на певний строк - відмовити.

На ухвалу може бути подана апеляція протягом семи діб з дня її оголошення до Дніпровського апеляційного суду через Красногвардійський районний суд м.Дніпропетровська.

Суддя: М.М.Юшков