Рішення № 95275447, 03.03.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Київ

03 березня 2021 року справа №826/17808/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 )до1. Офісу Генерального прокурора (далі по тексту - відповідач 1) 2. Донецької обласної прокуратури (далі по тексту - відповідач 2)про1) скасування наказу відповідача 1 від 23 жовтня 2014 року №1510к про звільнення ОСОБА_1 з посади Краснолиманського міжрайонного прокурора Донецької області; 2) поновлення ОСОБА_1 на службі в органах прокуратури на посаді, рівнозначній посаді Краснолиманського міжрайонного прокурора Донецької області, з 25 жовтня 2014 року; 3) стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 25 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службіВ С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом, зазначаючи про незаконність свого звільнення із займаної посади, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що оскаржуваний наказ відповідач 1 прийняв всупереч положенням Конституції України, міжнародним договорам, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших норм міжнародного права, практиці Європейського суду з прав людини та чинному законодавству України, з огляду на те, що застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» не відповідає міжнародним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів, обмежує право позивача на працю та доступ до державної служби; наказ про звільнення видано в період тимчасової непрацездатності позивача, чим порушено вимоги Кодексу законів про працю України.

Ухвалою від 19 листопада 2014 року Окружний адміністративний суд міста Києва відкрив провадження у справі №826/17808/14, закінчив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду.

Ухвалою від 26 січня 2015 року Окружний адміністративний суд міста Києва зупинив провадження у справі №826/17808/14 за позовом ОСОБА_1 до ГПУ про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити дії до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України, питання про що порушено в ухвалі Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 січня 2015 року в адміністративній справі №826/17808/14.

Ухвалою від 20 травня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва поновив провадження в адміністративній справі №826/17808/14 та призначив підготовче засідання.

Ухвалою від 31 серпня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва замінив назву відповідача 1 - Генеральна прокуратура України на - Офіс Генерального прокурора.

Ухвалою від 31 серпня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва залучив до участі у справі Прокуратуру Донецької області в якості співвідповідача.

Ухвалою від 31 серпня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва закрив провадження у справі №826/17808/14 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в частині позовних вимог щодо зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Ухвалою від 10 вересня 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва прийняв до розгляду заяву представника ОСОБА_1 про зміну пункту 3 позовних вимог.

Ухвалою від 09 листопада 2020 року Окружний адміністративний суд міста Києва закрив підготовче засідання та призначив справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні 22 лютого 2021 року представник позивача позовні вимоги підтримав, представники відповідачів проти задоволення позовних вимог заперечив; суд протокольною ухвалою замінив назву відповідача 2 - Прокуратура Донецької області на - Донецька обласна прокуратура, та ухвалив перейти до розгляду справи в порядку письмового провадження.

Відповідач 1 у письмових поясненнях зазначив, що оскаржуваний наказ прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законами України «Про прокуратуру» та «Про очищення влади», оскільки звільнення позивача відбулося зважаючи на те, що норми Закону України «Про очищення влади» мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами, їх посадовими особами, у встановлений строк, враховуючи, що ОСОБА_1 сукупно більше одного року обіймав посаду, яку визначено пунктом 7 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади».

Відповідач 2 в письмових поясненнях зазначив, що при визначенні суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, слід враховувати, що посади «прокурор міжрайонної прокуратури» та «керівник місцевої прокуратури» не є тотожними та не прирівнюються; заробітна плата Краснолиманського міжрайонного прокурора Донецької області прямо визначається додатком 5 до постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та оплати праці працівників органів прокуратури» від 31 травня 2012 року №505.

Дослідивши наявні у справі докази, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив такі фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи.

Наказом Генерального прокурора України від 10 грудня 2010 року №1841к, старшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено заступником прокурора Донецької області, звільнивши його з посади прокурора міста Маріуполя Донецької області.

28 березня 2014 року, старшого радника юстиції ОСОБА_1 наказом №433к призначено Краснолиманським міжрайонним прокурором Донецької області

Згідно з наказом Генерального прокурора України від 24 жовтня 2014 року №1510к, керуючись статтею 15 Закону України «Про прокуратуру» та вимогою пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», на підставі довідки про результати вивчення особової справи, старшого радника юстиції ОСОБА_1 звільнено з посади Краснолиманського міжрайонного прокурора Донецької області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 статті 36 Кодексу законів про працю України.

Вважаючи наказ про звільнення протиправним, позивач звернувся до суду.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (частина друга статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

У відповідності до пункту 72 статті 36 Кодексу законів про працю України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені Закон України «Про очищення влади», який визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Частинами першою-третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» передбачено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб, зокрема, органів прокуратури України (пункт 7 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади»).

Заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України (пункт 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади»).

З аналізу наведених правових норм вбачається, що обов`язковою умовою застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади», є факт перебування працівника сукупно не менше одного року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року на посаді керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що ОСОБА_1 у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року обіймав посаду заступника прокурора Донецької області.

Згідно довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади» від 20 жовтня 2014 року, ОСОБА_1 обіймав сукупно, не менше одного року (3 роки 2 місяці) посаду, віднесену до категорії «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України».

Суд звертає увагу, що відповідач у довідці про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади» від 20 жовтня 2014 року не надано оцінку відповідності посади позивача посаді, на яку розповсюджується заборона, передбачена Законом України «Про очищення влади».

Звільнення на підставі положень Закону України «Про очищення влади» передбачає, зокрема, процедуру, яка полягає у проведенні перевірки особи та можливість її звільнення за результатами такої перевірки.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про очищення влади" органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України. Міністерство юстиції України в місячний строк з дня набрання чинності цим Законом розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України: 1) перелік органів, що здійснюють перевірку достовірності відповідних відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону, згідно з їх компетенцією; 2) порядок проведення перевірки, передбаченої цим Законом; 3) план проведення перевірок по кожному органу державної влади та органу місцевого самоврядування, підприємству, в якому працюють особи, зазначені у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, відповідно до черговості, визначеної частиною шостою цієї статті.

Частиною четвертою цієї статті визначено, що організація проведення перевірки осіб (крім суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка.

Перевірка по кожному органу, в якому працюють особи, зазначені у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону, має здійснюватись відповідно до встановленого цим Законом порядку.

Проведення перевірки насамперед має за мету, визначену у статті 1 Закону України «Про очищення влади», а саме: виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який є обов`язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду відповідно до статті 5 Закону України «Про очищення влади».

Планом проведення перевірок відповідно до Закону України «Про очищення влади», затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року №1025-р, передбачено у період з грудня 2014 року по грудень 2015 року провести відповідно до Закону України «Про очищення влади» перевірку, зокрема, щодо заступників прокурорів областей.

Як встановлено судом вище, оскаржуваний наказ прийнято 24 жовтня 2014 року, тобто до початку проведення перевірки, що свідчить про те, що перевірка відповідно до Закону України «Про очищення влади» стосовно ОСОБА_1 не проводилась, висновок про результати такої перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених частиною п`ятою статті 5 Закону України «Про очищення влади» та який може бути підставою для звільнення, не складався.

У взаємозв`язку з наведеним вище Окружний адміністративний суд міста Києва також зазначає про таке.

Згідно з положеннями статті 1, статті 3, частини другої статті 6, частин першої та другої статті 8 Конституції України Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основ Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України; відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Як зазначив Конституційний Суд України у абзаці третьому підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини рішення від 29 січня 2008 року №2-рп/2008 у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності» та конституційним поданням 89 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень пункту 2 частини другої статті 90 Конституції України, статті 5 Закону України «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності» (справа про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення), право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.

Як зазначено вище, відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.

Виходячи з наведеного, вбачається, що частиною першою та другою статті першої Закону України «Про очищення влади» визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв`язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.

При цьому, відповідно до частини другої статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Згідно із Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу №1 та Протоколів №№2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до пункту 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи №1096 (1996) люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку.

У пунктах 62, 63 Проміжного висновку щодо Закону України «Про очищення влади» (Закон «Про люстрацію») від 16 грудня 2014 року №788/2014 (СDL-АD (2014)044) Венеціанська комісія зазначила, що відповідно до Керівних принципів, люстрація має бути спрямована тільки проти осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді нанесли шкоду іншим, і вони знали або повинні були знати про це. Крім того, особи, які були молодшими за 18 років під час відповідних дій, добровільно відмовилися від членства, зайнятості або представництва у відповідній організації до переходу до демократичного режиму, або які діяли з примусу, повинні бути звільнені від люстрації.

Нарешті, як зазначено в статті 1.2 Закону «Про люстрацію», «люстрація має бути заснована на принципі індивідуальної (не колективної) відповідальності».

З наведеного вбачається, що люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній посаді в органах державної влади, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.

Отже, люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.

Разом з тим, під час розгляду справи, відповідач не надав доказів того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, тобто у даному випадку, відповідачем не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом України «Про очищення влади».

Таким чином, з огляду на недоведеність того, що позивач здійснював заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведено правомірності застосування до позивача заборон, передбачених цим законом та звільнення позивача, у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 статті 36 Кодексу законів про працю України.

Крім того, відповідно до частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України визначено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Пунктом 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановлено, що «правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, (частина третя статті 40 Кодексу законів про працю України) стосуються як передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обґрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок (довідку в установлених законом випадках) про його тимчасову непрацездатність».

Суд також звертає увагу, що згідно з рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України від 04 вересня 2019 року №6-р(II)/2019 визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України.

У цьому рішенні Конституційний Суд України зазначив таке: «Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці.

Законодавством України визначено, що тимчасова непрацездатність - це непрацездатність особи внаслідок захворювання, травми або з інших причин, що не залежать від факту втрати працездатності (пологи, карантин, догляд за хворим тощо), яка має тимчасовий зворотний характер під впливом лікування та реабілітаційних заходів, триває до відновлення працездатності або встановлення групи інвалідності, а в разі інших причин - до закінчення причин відсторонення від роботи; тимчасова непрацездатність застрахованих осіб засвідчується листком непрацездатності (Положення про експертизу тимчасової непрацездатності, затверджене наказом Міністерства охорони здоров`я України від 09 квітня 2008 року №189).

У статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, зокрема у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, тому для забезпечення конституційного права кожного на працю, встановленого статтею 43 Основного Закону України, повинні бути закріплені певні гарантії, а саме заборона на звільнення працівника з ініціативи власника в період тимчасової непрацездатності такого працівника.

З приписів Конституції України випливає, що незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника».

У пункті 3 рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) від 12 квітня 2012 року №9-рп/2012 зазначено, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі №12 до цієї Конвенції (статті 1), ратифікованих Україною, та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7); гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод (абзаци четвертий, п`ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Положеннями частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема, сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним або перебуває у відпустці.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини та не суперечать Конституції України.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звільнено оскаржуваним наказом від 24 жовтня 2019 року №1510к у період тимчасової непрацездатності (з 24 жовтня 2019 року по 03 листопада 2019 року), що підтверджується копією листка непрацездатності.

Таким чином, враховуючи, що ОСОБА_1 звільнено із займаної посади у період перебування на лікарняному, з огляду на недоведеність застосування до позивача заборон, передбачених цим законом та звільнення позивача, у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 статті 36 Кодексу законів про працю України, суд приходить до висновку про протиправність прийняття оскаржуваного наказу та про задоволення позовних вимог у цій частині.

Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Враховуючи незаконність звільнення позивача, з метою відновлення порушеного права позивача на працю, суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_1 належить поновити на посаді рівнозначній тій, яку обіймав позивач на момент звільнення, а саме посаді Краснолиманського міжрайонного прокурора Донецької області, з 27 жовтня 2014 року, оскільки 25 та 26 жовтня 2014 року вихідні дні.

В частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд звертає увагу на таке.

Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок).

Із пункту 5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 Порядку).

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року №21-395а13.

Суд встановив, що позивача звільнено 24 жовтня 2014 року (останній робочий день), відповідно, сума виплат за два календарні місяці роботи, для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинна обчислюватись виходячи з виплат за серпень та вересень 2014 року.

Так, відповідно до довідки від 10 вересня 2020 року №18-85-1011, виданої Прокуратурою Донецької області, заробітна плата позивача за серпень 2014 року складає 9 263,48 грн., за вересень 2014 року - 14 448,33 грн.; середньоденна заробітна плата складає 564,57 грн.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в цьому випадку з 27 жовтня 2014 року (оскільки 25 та 26 жовтня 2014 року вихідні дні) по 03 березня 2021 року.

На підставі листів Міністерства праці та соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу» суд встановив, що кількість робочих днів за період з 27 жовтня 2014 року по 03 березня 2021 року становить 1591 днів, а саме: з 27 жовтня 2014 року по 31 грудня 2014 року - 48 робочих днів; у 2015 році - 251 робочий день; у 2016 році - 251 робочий день; у 2017 році - 248 робочих днів; у 2018 році - 250 робочих днів; у 2019 році - 250 робочих днів; у 2020 році - 251 робочий день; січень 2021 року - 19 днів; лютий 2021 року - 20 днів; березень 2021 року - 3 дні.

Пунктом 10 Порядку (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.

Оплата праці працівників органів прокуратури здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» (далі по тексту - Постанова №505).

Згідно з додатком 5 «Схема посадових окладів працівників районних, міжрайонних, районних у містах із районним поділом та інших прирівняних до них прокуратур» до Постанови №505, посадовий оклад прокурора міжрайонної прокуратури становить 2 215,00 грн.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2015 року №1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» у межах видатків на оплату праці, затверджених у кошторисах прокуратури та інших органів, за рахунок виплат, пов`язаних з індексацією, надбавок, доплат, премій підвищуються на 25 відсотків посадові оклади керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505.

Таким чином, з 01 грудня 2015 року розмір посадового окладу по посаді позивача підвищився на 25 відсотків, що становить 2 768,75 грн. (2 215,00 грн. (посадовий оклад за посадою позивача, згідно Постанови №505) + 25%); коефіцієнт підвищення посадового окладу посади, яку позивач обіймав до звільнення складає 1,25 (2 768,75 грн. / 2 215,00 грн.).

Відповідно середньоденна заробітна плата позивача з урахуванням коефіцієнту підвищення становить 705,71 грн. (564,57 грн. х 1,25).

06 вересня 2017 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури» (далі по тексту - Постанова №657), якою абзац дванадцятий підпункту 3 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2015 року №1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» виключено.

Таким чином, сума середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу розраховується: за період з 27 жовтня 2014 року по 30 листопада 2015 року, з урахуванням Постанови №505 (564,57 грн. х 275 днів); за період з 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року з урахуванням Постанови №1013 (705,71 грн. х 441 днів); за період з 06 вересня 2017 року по 03 березня 2021 року з урахуванням Постанови №657 (564,57 грн. х 875 днів).

За таких підстав на користь ОСОБА_1 належить стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 960 473,61 грн.

Застосування коефіцієнту підвищення при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, підтверджується також висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 15 жовтня 2020 року у справі №826/17601/14 та від 15 квітня 2020 року у справі №826/15725/17.

Суд не приймає до уваги посилання позивача на наявність підстав для коригування на коефіцієнт підвищення посадового окладу, у зв`язку з прийняттям Постанови №657, якою Постанову №505 доповнено Додатком №7, оскільки посадовий оклад по посаді позивача вказаною постановою не підвищувався.

Заробітна плата по посаді прокурора міжрайонної прокуратури визначається Додатком 5 до Постанови №505, який був чинним на момент звільнення позивача та є чинним на момент прийняття рішення у цій справі, а отже підлягає застосуванню. Підстави для прирівняння посади Краснолиманського міжрайонного прокурора Донецької області до посад, визначених Додатком 7 до Постанови №505 за аналогією, відсутні.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідач не довів правомірність звільнення позивача та прийняття оскаржуваного наказу з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати відшкодуванню не підлягають.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Тому рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, слід звернути до негайного виконання.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 24 жовтня 2014 року №1510к.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав на момент звільнення, а саме посаді Краснолиманського міжрайонного прокурора Донецької області з 27 жовтня 2014 року.

4. Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 960 473,61 грн. (дев`ятсот шістдесят тисяч чотириста сімдесят три гривні шістдесят одна копійка).

5. Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

6. В іншій частині адміністративного позову відмовити.

Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 );

Офіс Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15; ідентифікаційний код 00034051);

Донецька обласна прокуратура (87500, Донецька обл., м. Маріуполь, вул. Університетська, 6; ідентифікаційний код 25707002).

Суддя В.А. Кузьменко