Рішення № 95273687, 02.03.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/13918/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Танцюри К.О., розглянувши у письмовому провадженні справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 232 від 03.12.2020р., про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закон України « Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення відносно до ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 14.12.2019р. відкрито провадження у справі та ухвалено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

Сторони повідомлялись про день та час розгляду справи, у судове засідання не з`явились. 26.01.2021р. до суду від представника відповідача надійшла заява про розгляд справи у письмовому провадженні.

Ухвалою суду від 29.01.2021р. закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

В обґрунтування позовних вимог позивач у позовній заяві зазначив, що у листопаді 2020 року позивач звернувся до управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні та 04.12.2020р. позивач отримав повідомлення №5/1-256 від 03.12.2020р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №232 від 03.12.2020р. Позивач, посилаючись на те, що внаслідок своїх політичних поглядів зазнав переслідування, внаслідок участі в мітингах був заарештований, що не враховано відповідачем, просить суд, із врахуванням загальновідомої інформації по країні походження, задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

04.01.2021р. до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач, зокрема, зазначив, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 05.11.2020, тобто через майже 2 місяця після відрахування з університету та перебування на території України у якості нелегального мігранта. Виїзд шукача захисту з Тунісу до України та звернення до ГУ ДМС України в Одеській області за міжнародним захистом обумовлені перш за все суто особистими мотивами, бажанням отримати вищу освіту, ускладненням економічної ситуації. Відсутні чіткі обставини, які заважали та заважають позивачу повернутися до країни громадянської належності. Таким чином, як зазначив відповідач, аналізом матеріалів особової справи неможливо обгрунтувати причину виїзду особи з Тунісу , небажання її повернення до країни громадянської належності з позиції визнання біженцем в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, а саме у нього відсутні обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Безпідставним, на думку відповідача, є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Тунісу , з огляду на те, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , країна постійного проживання - м.Туніс, Республіки Туніс, за віросповіданням - іслам, сімейний стан-неодружений, дітей не має.

30.11.2018р. виїхав з Республік Туніс авіарейсом Туніс (Туніс)- Харків (Україна) та за період проживання на території України здійснював виїзд на Батьківщину 06.2019р. та перебував там 2 місяці до 20.08.2019р.

У період 2018-10.2019 навчався на підготовчому факультеті у Харківському національному університеті радіоелектроніки;- у період 10.2019-09.2020р. навчався в Харківському національному університеті радіоелектроніки, з якого останнього відраховано за несплату контракту.

05.11.2020р. ОСОБА_1 звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної міграції ГУДМС в Одеській області із заявою про про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.33-35).

Наказом Головного управління ДМС в Одеській області №232 від 03.12.2020р., приймаючи до уваги письмовий висновок головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції Тетяни Димитрієвої стосовно матеріалів особової справи №2020 ОD0137, відмовлено громадянину Тунісу ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.161).

Відповідно до зазначеного висновку від 03.12.2020р. міграційною службою було встановлено, що заявником не було надано аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання переслідувань і наявності загрози його життю, здоров`ю чи можливість застосування по відношенню до нього жодного фізичного насилля. Крім того, за матеріалами особової справи шукача захисту спостерігається розбіжності у твердженнях, які заявник використовував для посилення власної історії для набуття міжнародного захисту, проте в свою чергу, це посилення спотворює його історію та вказує на зловживання процедурою набуття міжнародного захисту. Аналізом матеріалів особової справи неможливо обгрунтувати причину виїзду особи з Тунісу , небажання її повернення до країни громадянської належності з позиції визнання біженцем в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань(а.с.145-157).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011р. №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Як встановлено у ході розгляду справи, причиною виїзду з країни громадянської належності заявником у своїй заяві про надання статусу біженця від 05.11.2020р., зазначав те, що він прибув до Україні з метою навчання, однак через несплату за контракт його було відраховано. Поряд з цим, заявник повідомив, що не може повернутись до країни громадського походження, оскільки він активно приймав участь в демонстраціях та в політичній борьбі проти диктаторського політичного режиму. Також, заявник вказав, що він був декілька разів заарештований через те, що останній брав участь у вказаних демонстраціях. Також, як вказав заявник, після того, як він виїхав з Тунісу, заявник активно брав участь в боротьбі проти корупції через загальні сайти та після повернення до країни його буде притягнуто до кримінальної відповідальності(а.с.33-35).

В свою чергу згідно протоколу співбесіди, проведеної з заявником 03.12.2020р., ОСОБА_1 , останній повідомив, що на підтвердження публікувань статтей у період з 2016 до 05.2019р. він не може надати жодних доказів, бо видалив їх. Поряд з цим, він не може точно знати, що з ним трапиться у випадку повернення на Батьківщину, можливо арештують.

В той же час, згідно протоколу співбесіди, проведеної з заявником 03.12.2020р., на повторне питання з якого року заявник публікує статті в ЗМІ проти влади Тунісу заявник вказав вже замість «з 2016 року», «з 2014 року».

Поряд з цим, згідно протоколу співбесіди, проведеної з заявником 03.12.2020р., на території Тунісу проживають родичі позивача, які, як вказав заявник, не зазначють погроз та переслідувань.

Під час прийняття рішення у справі, суд враховує, що ОСОБА_1 у червні 2019 року повертався на 2 місяці на Батьківщину та, як вказав заявник у анкеті від 06.11.2020р., під час свого повернення у період 06.2019-08.2019 він нічим не займався, відпочивав вдома з родиною, мав змогу безперешкодно пересуватись містом та країною, жодних погроз не зазнавав.

При цьому, судом встановлено, що зазначені ОСОБА_1 причини неможливості повернення на Батьківщину, а саме побоювання бути заарештованим, складаються лише з припущень позивача та мають загальний характер. Крім того, у позивача є можливість поїхати до іншого міста своєї Батьківщини.

За таких обставин суд вважає, що позивач не надав жодних переконливих пояснень або підтверджень щодо побоювань повертатись в країну громадянського походження.

Зазначені в своїй сукупності обставини дають суду обґрунтовані підстави вважати історію позивача щодо причин неможливості повернення до країни постійного проживання неправдивою та надуманною з метою легалізації перебування на території Україні у пошуках кращих умов життя.

Перевірка по країні походження вказує на відсутність загрози життю позивача, або інших критеріїв, які відповідають критеріям п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

При цьому, відповідно до п.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За таких обставин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

Відповідно до ч. ч.1,2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене, суд вважає, що адміністративний позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя К.О. Танцюра

.