Рішення № 95270524, 15.02.2021, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2021 року Справа № 915/1317/20

м.Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складi головуючого суддi Мавродієвої М.В.,

за участю:

секретаря судового засідання Берко О.В.,

представника позивача: Антонова К.О., ордер КС №520202 від 27.11.2020 (в судовому засіданні 12.02.2021),

представників відповідача: Шуфрич І.Ю., ордер МК №138098 від 20.11.2020 (в судовому засіданні 12.02.2021),

Ютовця О.О., ордер ВЕ №1026417 від 30.11.2020 (в судовому засіданні 12.02.2021),

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Залів Шіп Дизайн»

(54020, м.Миколаїв, вул.Мала Морська, буд.108/5, офіс 402, ідент.код 32507336;

адреса представника - адвоката Антонова К.О.:

АДРЕСА_1 , e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ),

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Амісо-Ойл»

(54030, м.Миколаїв, вул.Спаська, буд.1/3; ідент.код 31554558,

e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

адреса представника - адвоката Шуфрич І.Ю.:

АДРЕСА_2 , e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

адреса представника - адвоката Ютовця О.О.: 54020, м.Миколаїв, пров.Корабелів,

буд.3/1, e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_4 ),

про: визнання додаткової угоди до договору оренди частково недійсною,-

в с т а н о в и в:

28.10.2020 Товариство з обмеженою відповідальністю «Залів Шіп Дизайн» звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Амісо-Ойл», в якій просить суд визнати частково недійсною з моменту укладення Додаткову угоду №2 від 11.05.2017 року до Договору оренди приміщень №17/03 від 29.12.2016 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Залів Шіп Дизайн» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Амісо-Ойл», а саме визнати недійсною умову, яка викладена в останньому реченні пункту 3 Додаткової угоди, наступного змісту: «У такому випадку оплата орендних платежів здійснюється та нараховується Орендарем до кінця поточного року, в якому відбулось припинення договору» (в оригінальному тексті спірної угоди - російською мовою: «В таком случае оплата арендных платежей производится и начисляется Арендатором до конца текущего года, в котором произошло прекращение Договора»).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Додаткова угода №2 від 11.05.2017 року до Договору оренди приміщень №17/03 від 29.12.2016 року, укладеного між ТОВ «Залів Шіп Дизайн» та ТОВ «Амісо-Ойл», частково суперечить вимогам закону, а саме останнє речення пункту 3 Додаткової угоди - «У такому випадку оплата орендних платежів здійснюється та нараховується Орендарем до кінця поточного року, в якому відбулось припинення договору» суперечить вимогам ст.762 ЦК України, оскільки плата за договором оренди (найму) має бути сплачена саме за користування майном. Отже, за період, що триває після розірвання договору оренди, повернення майна орендодавцеві орендна плата нараховуватись та сплачуватись не може.

Ухвалою суду від 02.11.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 30.11.2020.

Відповідач у відзиві, який надійшов до суду 30.11.2020, заперечує проти задоволення позовних вимог та вказує, що сторони можуть встановлювати на свій розсуд вид забезпечення виконання зобов`язання, що може, наприклад, поєднувати в собі певні ознаки неустойки, завдатку, гарантії тощо. В даному випадку сторони дійшли згоди про відшкодування орендодавцю суми в розмірі орендної плати за період до кінця року, в разі дострокового розірвання договору, тобто сторони усвідомлювали, що це є своєрідною гарантією забезпечення майнових інтересів орендодавця, оскільки процес пошуків нового орендаря є довготривалим і ризиковим процесом в умовах ринкової кон`юнктури. На момент продовження дії договору орендар отримував потрібні умови для продовження своєї господарської діяльності.

Відповідач зазначає, що укладений договір та додаткові угоди не містять конкретної назви виду забезпечення виконання зобов`язань за договором оренди, який визначено п.4.10 додаткової угоди №2, а тому в даному випадку має істотне значення правова природа виду забезпечення виконання зобов`язань за договором оренди, що визначений п.4.10 додаткової угоди №2.

Відповідач стверджує, що даний пункт (вид забезпечення виконання зобов`язання) покликаний охороняти інтереси менш захищеної сторони за договором - орендодавця, шляхом покладення додаткового зобов`язального обтяження на орендаря. Тобто, у разі невиконання або неналежного виконання умов договору на боржника покладається додаткова відповідальність.

Відповідач зазначає, що з моменту дії договору оренди 01.01.2017 до лютого 2018 року орендар виконував зобов`язання за договором, зокрема, сплачував оренду плату. За цей період дії договору від орендаря не надходило будь-яких претензій або непогодження щодо умов договору оренди, його певного пункту, тощо.

До того ж, відповідач зазначає, що під час розгляду справи №915/1734/18 за позовом ТОВ «Залів Шіп Дизайн» до ТОВ «Амісо-Ойл» про визнання недійсною Додаткової угоду №2 від 11.05.2017 до Договору оренди приміщень №17/03 від 29.12.2016 суди проаналізували спірний правочин та не встановили підстав для визнання його недійсним. При цьому, під час розгляду справи ТОВ «Залів Шіп Дизайн» не заявляло про невідповідність п.3 Додаткової угоди №2 від 11.05.2017 вимога закону.

Також, відповідачем у відзиві заявлено клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності, яке обґрунтоване тим, що для суб`єкта підприємницької діяльності, як сторони правочину (договору), днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору) - в даному випадку 11.05.2017, оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Відповідач стверджує, що таким чином, позивач знав про існування додаткової угоди №2 від 11.05.2017 з першого дня (з моменту підписання - 11.05.2017), про що свідчать платежі ТОВ «Залів Шіп Дизайн», а з позовною заявою про визнання додаткової угоди до договору оренди частково недійсною позивач звернувся лише 28.10.2020, тобто з пропуском загального строку позовної давності.

У судовому засіданні 30.11.2020 судом оголошено перерву до 22.12.2020.

Позивач у відповіді на відзив, яка надійшла до суду 10.12.2020, стверджує про відсутність підстав вважати, що спірна умова додаткової угоди є правочином щодо забезпечення виконання зобов`язання, так як в тексті оспорюваного положення додаткової угоди прямо вказується на необхідність сплати саме орендної плати, а не про вжиття заходів забезпечення виконання зобов`язання чи сплату будь-якого іншого виду платежу, як то наприклад компенсації, штрафу, тощо.

Щодо строків позовної давності позивач вважає, що пред`явлення позову про визнання недійсною додаткової угоди №2 від 11.05.2017 до Договору оренди приміщень №17/03 від 29.12.2016 (17.12.2018 Господарським судом Миколаївської області було відкрито провадження у справі №915/1734/18 за таким позовом) перервало позовну давність щодо вимог про визнання даної додаткової угоди недійсною як в цілому, так і щодо окремих її частин, а отже, з наступного дня після пред`явлення позову, тобто з 11.12.2018 трирічний строк позовної давності щодо вимог про визнання недійсною додаткової угоди №2 від 11.05.2017 до Договору оренди приміщень №17/03 від 29.12.2016 розпочав свій перебіг з початку, а закінчення цього строку припадає на 11.12.2021.

Відповідач у письмових запереченнях, які надійшли до суду 22.12.2020, вказує, що раніше договором оренди не було передбачено право орендаря на одностороннє розірвання договору оренду, а тому з метою збереження балансу інтересів сторін договору, дотримання звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, під час обговорення та укладання додаткової угоди №2, сторони дійшли згоди про відшкодування орендодавцю суми в розмірі орендної плати за період до кінця року, в разі дострокового розірвання договору. На думку відповідача, сторони усвідомлювали, що це є своєрідною гарантією забезпечення майнових інтересів орендодавця, оскільки строк договору було продовжено до 30.11.2019, а процес пошуків нового орендаря у зв`язку із достроковим розірванням є довготривалим і ризиковим процесом в умовах ринкової кон`юнктури.

Також відповідач звертає увагу на те, що раніше договором оренди не було передбачено право орендаря на одностороннє розірвання договору оренду.

Позивачем не надано суду належних і допустимих доказів на спростування презумпції можливості та обов`язку знати про стан своїх майнових прав.

До того ж, відповідач звертає увагу на п.3.7 Договору, за яким орендна плата нараховується з моменту передачі орендованого майна орендарю згідно з актом приймання-передачі. Нарахування припиняється з моменту прийому орендованого майна орендодавцем згідно з актом приймання-передачі, та вказує, що станом на дату подання письмових заперечень відсутній двосторонній акт приймання-передачі щодо повернення майна орендатору від орендаря.

Щодо строку позовної давності, відповідач зазначає, що виходячи із загальних засад цивільного (господарського) законодавства, до поважних причин пропуску позовної давності мають бути віднесені обставини, що виникли незалежно від волі особи, яка мала права відповідної вимоги, й об`єктивно унеможливили звернення цієї особи за судовим захистом упродовж позовної давності.

Відповідач вказує, що позивач не надав будь-яких доказів щодо поважності пропуску строку позовної давності та просить застосувати сплив строку позовної давності у даній справі.

Ухвалою суду від 22.12.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 22.01.2021.

У судовому засіданні 22.01.2021 судом оголошено перерву до 12.02.2021.

В ході розгляду справи представники сторін підтримали висловлені позиції та доводи, викладені на їх обґрунтування.

У судовому засіданні 12.02.2021 суд вийшов до нарадчої для ухвалення рішення, оголосивши орієнтовний час його оголошення 15.02.2021.

У судовому засіданні 15.02.2021 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

29.12.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Амісо-Ойл», як орендодавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Залів Шіп Дизайн», як орендарем, укладено договір №17/03 оренди приміщень (далі - Договір) (а.с.9-12), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуальне майно - нежитлове приміщення, площею 285 кв.м, розташоване за адресою: м. Миколаїв, вул.Спаська, 1/3, на шостому поверсі 6-ти поверхової будівлі, частина якої перебуває у власності орендодавця. Майно передається в оренду для розміщення офісу орендаря (п.1.1 Договору).

Згідно п.3.1 Договору орендна плата складає 27 075,0 грн за кожний місяць оренди, за ціною 95,0 грн за 1 кв.м.

Даний договір діє з 01.01.2017 до 31.12.2017 включно (п.9.1 Договору).

На виконання умов Договору ТОВ «Амісо-Ойл» передало ТОВ «Залів Шіп Дизайн» за актом приймання-передачі №1 від 01.01.2017 (а.с.15) у строкове платне користування окреме індивідуальне майно - нежитлове приміщення, розташоване за адресою: м.Миколаїв, вул.Спаська, 1/3, на шостому поверсі 6-ти поверхової будівлі.

Додатковою угодою №1 від 31.03.2017 до Договору орендовану площу зменшено на 15 кв.м та з 01.04.2017 вона складала 270 кв.м (а.с.13).

11.05.2017 сторони Договору уклали Додаткову угоду №2 до Договору (а.с.14), якою внесено зміни до Договору, а саме:

- пункт 3.1 Договору викладено в такій редакції: «Орендна плата складає 71431,20 грн за кожен місяць оренди, за ціною 264,56 грн за 1 кв.м, що складає еквівалент 10 доларів США за 1 кв.м за курсом НБУ 26,455859 на дату складання даної Додаткової угоди» (п.1 Додаткової угоди);

- пункт 3.3 Договору викладено в такій редакції: «Розмір орендної плати за місяць визначається в гривнях за офіціальним курсом НБУ на перший робочий день поточного місяця, який відображається в акті наданих послуг…» (п.2 Додаткової угоди);

- доповнено Договір пунктом 4.10 такого змісту: «У випадку, якщо Орендар заявляє про намір припинити договір до закінчення його терміну дії, Орендар зобов`язаний письмово попередити Орендодавця про дату припинення Договору не пізніше, ніж за 2 (два) місяці. У такому випадку оплата орендних платежів проводиться і нараховується Орендарем до кінця поточного року, в якому відбулося припинення Договору» (п.3 Додаткової угоди);

- строк дії Договору продовжено до 30.11.2019 (п.4 Додаткової угоди).

Договір, додаткові угоди до нього та акт приймання-передачі підписані сторонами та скріплені їх печатками.

З банківських виписок (а.с.97-113) вбачається, що орендарем за Договором щомісячно сплачувалась орендна плата. Останній платіж було здійснено 16.02.2018 за лютий 2018 року в сумі 75176,10 грн.

24.01.2018 орендар листом №7/S повідомив орендодавця про дострокове розірвання Договору з 24.03.2018.

13.03.2018 орендодавець листом №1801/S (а.с.139) на підставі п.4.10 Договору вимагав від орендаря здійснити оплату орендних платежів до кінця 2018 року згідно рахунку №03-01/18 від 12.03.2018 на загальну суму 651385,80 грн (72376,20 грн х 9 місяців) (а.с.140).

28.03.2018 орендар листом №33/S (а.с.148) повідомив орендодавця, що приміщення по Договору звільнені ним 24.03.2018, в зв`язку з чим останнім направляється акт приймання-передачі майна з оренди від 24.03.2018 (а.с.149).

02.04.2018 орендодавець листом №1802/S (а.с.141) вимагав від орендаря здійснити орендну плату по Договору за березень 2018 року згідно рахунку №3/18 від 02.03.2018 на загальну суму 72376,20 грн (а.с.142) та орендних платежів до кінця 2018 року згідно рахунку №03-01/18 від 12.03.2018 на загальну суму 651385,80 грн (72376,20 грн х 9 місяців) (а.с.143).

У відповідь на лист орендаря №33/S від 28.03.2018 орендодавець листом №1803/S від 04.04.2018 (а.с.150) повідомив орендарю, що підписаний з його сторони 27.03.2018 акт приймання-передачі майна з оренди (а.с.144) відправлений йому 03.04.2018.

Позивач стверджує, що Додаткова угода №2 від 11.05.2017 року до Договору оренди приміщень №17/03 від 29.12.2016, укладеного між ТОВ «Залів Шіп Дизайн» та ТОВ «Амісо-Ойл», суперечить вимогам закону, а саме останнє речення пункту 3 Додаткової угоди - «У такому випадку оплата орендних платежів здійснюється та нараховується Орендарем до кінця поточного року, в якому відбулось припинення договору» суперечить вимогам ст.762 ЦК України, відповідно до якої, плата за договором оренди (найму) справляється за користування майном. Оскільки після розірвання договору оренди та повернення об`єкту оренди припиняється користування орендованим майном, то вказаний пункт додаткової угоди є недійсним.

В спростування вимог позивача відповідач вказує, що в силу принципу свободи договору, сторони можуть встановлювати на свій розсуд вид забезпечення виконання зобов`язання, який може, наприклад, поєднувати в собі певні ознаки неустойки, завдатку, гарантії тощо. В даному випадку сторони дійшли згоди про відшкодування орендодавцю суми в розмірі орендної плати за період до кінця року, в разі дострокового розірвання договору, тобто сторони усвідомлювали, що це є своєрідною гарантією забезпечення майнових інтересів орендодавця, оскільки процес пошуків нового орендаря є довготривалим і ризиковим процесом в умовах ринкової кон`юнктури. На момент продовження дії договору орендар отримував потрібні умови для продовження своєї господарської діяльності.

Відповідач стверджує, що даний пункт (вид забезпечення виконання зобов`язання) покликаний охороняти інтереси менш захищеної сторони за договором - орендодавця, шляхом покладення додаткового зобов`язального обтяження на орендаря. Тобто, у разі невиконання або неналежного виконання умов договору на боржника покладається додаткова відповідальність.

На підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, суд дійшов наступних висновків.

Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

29.12.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Амісо-Ойл», як орендодавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Залів Шіп Дизайн», як орендарем, укладено договір №17/03 оренди приміщень, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуальне майно - нежитлове приміщення, площею 285 кв.м, розташоване за адресою: м.Миколаїв, вул.Спаська, 1/3, на шостому поверсі 6-ти поверхової будівлі, частина якої перебуває у власності орендодавця. Майно передається в оренду для розміщення офісу орендаря.

11.05.2017 сторони Договору уклали Додаткову угоду №2 до Договору, якою внесено зміни до Договору, зокрема, доповнено Договір пунктом 4.10 такого змісту: «У випадку, якщо Орендар заявляє про намір припинити договір до закінчення його терміну дії, Орендар зобов`язаний письмово попередити Орендодавця про дату припинення Договору не пізніше, ніж за 2 (два) місяці. У такому випадку оплата орендних платежів проводиться і нараховується Орендарем до кінця поточного року, в якому відбулося припинення Договору».

Позивав вважає, що останнє речення пункту 3 Додаткової угоди - «У такому випадку оплата орендних платежів здійснюється та нараховується Орендарем до кінця поточного року, в якому відбулось припинення договору» суперечить вимогам ст.762 ЦК України, оскільки плата за договором оренди (найму) має сплачуватись лишу у разі користування майном. Отже, за період, що триває після розірвання договору оренди та фактичного повернення майна орендодавцеві орендна плата нараховуватись та сплачуватись не може. Зазначена оплата також не є компенсацією, забезпеченням виконання зобов`язання тощо, оскільки визначена у додатковій угоді саме як орендна плата за період, в який позивач не користувався майном. Тому в цій частині Додаткова угода №2 є недійсною.

Відповідач заперечуючи позицію позивача зазначає, що п.3 Додаткової угоди №2 не суперечить законодавству, оскільки прямої вказівки на заборону нарахування орендної плати поза межами користування майном чинне законодавство не містить. Додаткової угоди №2 укладена на підставі свободи договору, і в ній мають місце взаємні поступки: орендар здобуває право в односторонньому порядку розірвати договір, а орендодавець отримати орендну плату до кінця року, в якому договір розірвано.

Під час розгляду справи представники відповідача не надали чіткого визначення правовій природі грошових коштів, які нараховувались після припинення договору, зазначивши, що ця умова є гарантією забезпечення інтересів орендодавця у разі дострокового розірвання договору з метою дотримання балансу інтересів обох сторін.

Згідно ч.1 ст.13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

Згідно ч.ч.2, 3 ст.6 ЦК України сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Відповідно до положень статті 2 ЦК України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Відповідно до приписів ст.627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до ст.6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Ідея свободи договору є однією з основних принципів цивільного права. Принцип диспозитивності є одним із виявів свободи, що отримав безпосереднє закріплення у статті 19 Конституції України у відповідності до якої правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Тобто, Конституцією України закріплено "загально дозвільний принцип" ключовою ідеєю якого є можливість вибору варіанту поведінки особою, яка обмежується лише законодавством.

Відповідно до ч.1 ст.762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Тобто, чинне законодавство містить пряму норму, відповідно до якої орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном, що відповідає суті орендних правовідносин, які полягають у строковому користуванні орендарем об`єктом оренди на платній основі.

Враховуючи, що цивільним законодавством чітко визначено обов`язкове до застосування положення, сторони Договору оренди приміщень №17/03 від 29.12.2016 не могли від нього відступити.

Враховуючи викладене, суд погоджується з доводами позивача, що викладена у п.3 Додаткової угоди №2 умова наступного змісту: «У такому випадку оплата орендних платежів проводиться і нараховується Орендарем до кінця поточного року, в якому відбулося припинення Договору» суперечить ч.1 ст.762 ЦК України, тому, в силу приписів ч.1 ст.203 та ч.1 ст.215 ЦК України є недійсною.

Що стосується посилання відповідача на те, що дана умова договору є видом забезпечення, гарантією забезпечення інтересів орендодавця у разі дострокового розірвання договору оренди, слід зазначити наступне.

Згідно ст.546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Відповідно до положень ст.199 ГК України виконання господарських зобов`язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов`язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

У даному випадку, спірна умова договору за своєю формою та змістом до видів забезпечення виконання зобов`язань не може бути віднесена, оскільки незрозуміло, яким чином вона спонукатиме боржника до належного виконання своїх зобов`язань за договором оренди.

Щодо заявленого відповідачем клопотання про застосування до вимог позивача строку позовної давності, суд зазначає наступне.

Відповідно до п.2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" №10 від 29.05.2013 (із змінами та доповненнями), за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

За наслідками розгляду справи суд дійшов висновку про наявність порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

За частиною 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Відповідачем у відзиві заявлено клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що сталися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" за заявами №22083/93, 22095/93; пункт 570 рішення від 20.09.2011 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" за заявою №14902/04).

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з`ясувати усі обставини, пов`язані з фактом обізнаності та об`єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права, тобто після виникнення права на захист.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.

Судом встановлено, що позивач був обізнаний про умови Додаткової угоди №2, в тому числі про зміст пункту 3 Додаткової угоди №2, з моменту її укладення - 11.05.2017, а з позовом до суду звернувся лише 28.10.2020.

Позивач зазначає, що до моменту виставлення йому відповідачем рахунку на сплату орендної плати (а.с.140) він розцінював п.3 Додаткової угоди №2 таким чином, що нарахування орендної плати здійснюється до моменту розірвання договору з ініціативи орендаря, а остаточна сплата цих орендних платежів має бути здійснена орендарем до кінця поточного року. Оскільки з листа відповідача №1801/S від 13.08.2018 (а.с.139) він довідався про різне тлумачення сторонами умов п.3 Додаткової угоди №2, то саме з цього моменту позивач вважає, що його право є порушеним.

Судом посилання позивача на те, що при укладанні Додаткової угоди №2 його представники по різному тлумачили умови п.3 Додаткової угоди №2, відхиляються як надумані, оскільки п.3.6 розділу 3 «Орендна плата» Договору №17/03 від 29.12.2016 передбачає, що орендна плата сплачується орендарем не пізніше 30 числа поточного місяця на підставі рахунку орендодавця. У вказаний розділ договору сторонами не були внесені зміни щодо порядку сплати орендної плати, зокрема, щодо відстрочення її сплати до кінця року. Крім того, зміст оспорюваного позивачем речення не викликає труднощів щодо його тлумачення.

З підстав наведеного суд дійшов висновку про те, що перебіг строку позовної давності за вимогами позивача про визнання частково недійсним п.3 Додаткової угоди №2 розпочався наступного дня від дня, коли позивач дізнався про укладення додаткової угоди - 11.05.2017.

Що стосується твердження позивача про переривання строку позовної давності поданням ним 07.12.2018 позову про визнання недійсною Додаткової угоди №2 від 11.05.2017 в цілому, з підстав відсутності волевиявлення позивача на її укладання (справа №915/1734/18), слід зазначити наступне.

Відповідно до ч.ч.2,3 ст.264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Суд не вважає, що подання 07.12.2018 позову про визнання Додаткової угоди №2 від 11.05.2017 перериває перебіг строку позовної давності, оскільки не перериває перебігу такого строку подання позову з іншими матеріально-правовими підставами (аналогічний висновок викладено у постанові КГС ВС від 22.01.2020 у справі №916/521/18).

Відповідно до ч.5 ст.267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Однак, позивачем не наведено ні доказів щодо поважності пропуску строків позовної давності, ні надано клопотання про їх поновлення.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позивачем пропущений строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

У відповідності до ст.129 ГПК України, судові витрати у разі відмови в позові підлягають покладенню на позивача.

Керуючись ст.ст.73, 74, 76-79, 91, 129, 210, 220, 232, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. В задоволені позову відмовити.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення суду, у відповідності до ст.241 ГПК України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно ч.1 ст.254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Згідно ч.ч.1, 2 ст.256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Згідно ст.257 ГПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Відповідно до пп.17.5) п.17) ч.1 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне судове рішення складено 25.02.2021 року.

Суддя М.В.Мавродієва