Ухвала суду № 95260053, 23.02.2021, Новокаховський міський суд Херсонської області

Справа № 661/4660/20

Провадження № 1-м/661/1/21

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(повний текст)

23 лютого 2021 року

Новокаховський міський суд Херсонської області в складі:

головуючої судді: Бойко М.Є.,

за участю секретаря судового засідання – Антоненко І.О.,

прокурора – Каравана В.М.,

захисника засудженого ОСОБА_1 – адвоката Ярової С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в м. Нова Каховка клопотання Міністерства Юстиції України про приведення у відповідність із законодавством України вироку суду Російської Федерації від 02 листопада 2020 року відносно громадянина України

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Нова Каховка Херсонської області, громадянина України, освіта професійна-технічна, не одружений, безробітний, дітей не має, останнє відоме місце реєстрації: АДРЕСА_1 , засудженого вироком Верховного Суду Республіки Татарстан Російської Федерації від 21.12.2018 року до остаточного покарання за сукупністю злочинів у виді 19 років позбавлення волі зі штрафом у розмірі 200 000 рублів,

в с т а н о в и в:

18.11.2020 року до Новокаховського міського суду Херсонської області з Міністерства юстиції України надійшло клопотання про приведення у відповідність із законодавством України вироку Верховного Суду Республіки Татарстан від 21.12.2018 року, залишеним без змін апеляційною ухвалою Верховного Суду Російської Федерації від 21.03.2019 року, відносно громадянина України ОСОБА_1 , з метою забезпечення виконання в Україні призначеного останньому покарання, в якому заступник начальника Управління – начальник відділу передачі засуджених осіб та виконання вироків Управління міжнародної правової допомоги Департаменту міжнародного права просив суд визначити за Кримінальним кодексом України правову кваліфікацію діянь, у вчиненні яких вказаним вироком ОСОБА_1 визнано винуватим, строк позбавлення волі, що підлягає відбуванню ним згідно із Кримінальним кодексом України та вирішити питання щодо виконання призначеного цим вироком ОСОБА_1 додаткового покарання у виді штрафу.

Клопотання мотивовано тим, що 13.10.2020 року наказом Міністерства юстиції України № 3531/15 прийнято рішення про прийняття в Україну засудженого вироком суду Російської Федерації громадянина України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для подальшого відбуття ним покарання на території України, відповідно до ст.606 КПК України.

Представник Міністерства юстиції України в судове засідання не з`явився, письмово просив розглянути справу без його участі.

Засуджений ОСОБА_1 , який відбуває покарання на території Російської Федерації, в судове засідання не доставлявся, із поданої ним письмової заяви вбачається, що останній просить перевести його на територію України для подальшого відбування покарання.

Судом, з урахуванням положень ст. 610 КПК України, визнано можливим розглядати клопотання у відсутність засудженого та представника Міністерства юстиції України.

Прокурор у судовому засіданні не заперечував проти задоволення клопотання Міністерства юстиції України, посилаючись на наявність всіх правових підстав для його задоволення. Просив привести вирок суду іноземної держави відносно громадянина України ОСОБА_1 у відповідність із законодавством України та визначити норми Кримінального кодексу України, якими передбачена відповідальність за кримінальні правопорушення, у вчиненні яких його визнано винуватим вироком Верховного Суду Республіки Татарстан від 21.12.2018 року, а також визначити йому остаточно строк позбавлення волі на підставі законодавства України.

Захисник засудженого ОСОБА_1 – адвокат Ярова С.В. проти задоволення клопотання Міністерства юстиції України в судовому засіданні також не заперечувала.

Передача засуджених для відбування покарання з однієї держави в іншу регулюється Конвенцією про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року (далі - Конвенція), до якої Україна була приєднана на підставі Закону України «Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік».

Частинами 1,2 ст. 3 вказаної Конвенції встановлено, що засуджену особу може бути передано за цією Конвенцією тільки за таких умов: a) якщо ця особа є громадянином держави виконання вироку; b) якщо рішення є остаточним; c) якщо на час отримання запиту про передачу засуджена особа має відбувати покарання впродовж якнайменш шести місяців або якщо їй винесено вирок до ув`язнення на невизначений строк; d) якщо на передачу згодна засуджена особа або, коли з врахуванням її віку або фізичного чи психічного стану одна із двох держав вважає це за необхідне, - законний представник засудженої особи; e) якщо дія або бездіяльність, на підставі якої було винесено вирок, є кримінальним злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або була б кримінальним злочином у разі вчинення на її території; і f) якщо держава винесення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу засудженої особи. У виняткових випадках Сторони можуть погодитися на передачу засудженої особи, навіть якщо засудженій особі залишилося відбувати покарання протягом меншого часу, ніж визначено у пункті 1c.

Частиною 1 статті 9 Конвенції передбачено, що компетентні власті держави виконання вироку: а) продовжують виконання вироку одразу або на основі судової чи адміністративної постанови згідно із положеннями статті 10; b) визнають вирок з використанням судової або адміністративної процедури своєї держави і таким чином замінюють міру покарання, призначену в державі винесення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством держави виконання вироку за такий самий злочин, згідно з положеннями ст.11 Конвенції.

Крім того,за нормою ст.10 Конвенції,у разі продовження виконання вироку держава виконання вироку дотримується характеру і тривалості покарання,призначеного державою винесення вироку. Однак, якщо це покарання за своєю природою або тривалістю є несумісним із законодавством держави виконання вироку або якщо її законодавство цього вимагає, ця держава може на основі судової або адміністративної постанови співвіднести призначену міру покарання з покаранням чи заходом, передбаченим її власним законодавством за вчинення аналогічного злочину. За своїм характером таке покарання або такий захід повинні у міру можливості відповідати покаранню або заходу, призначеному у вироці для виконання. Покарання чи захід за своїм характером або своєю тривалістю не може бути більш суворим, ніж міра покарання, призначена в державі винесення вироку, і не може перевищувати максимальні строки позбавлення волі, передбачені законодавством держави виконання вироку.

Статтею 11 Конвенції визначено, що у випадку заміни вироку застосовуються процедури, передбачені законодавством держави виконання вироку. Замінюючи вирок, компетентний орган: a) повинен врахувати зроблені щодо фактів висновки, які ясно викладені або припускаються в рішенні, ухваленому державою винесення вироку; b) не може замінювати міру покарання, що передбачає позбавлення волі, грошовим штрафом; c) повинен зарахувати у строк покарання весь період, впродовж якого засуджена особа була позбавлена волі; і d) не повинен посилювати кримінальне покарання засудженої особи і не повинен вважати обов`язковими жодні мінімальні строки позбавлення волі, які законодавство держави виконання вироку може передбачати за вчинення злочину або злочинів.

Згідно зі ст.9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

За ч.1 ст.602 КПК України вирок суду іноземної держави може бути визнаний і виконаний та території України у випадках і в обсязі, передбачених міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно ч. 3 ст. 609 КПК України в разі прийняття рішення щодо прийняття громадянина України, засудженого судом іноземної держави, для подальшого відбування покарання на території України звертається до суду з клопотанням про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України. Якщо запит і додаткові матеріали надійшли іноземною мовою, строк розгляду продовжується до трьох місяців.

Відповідно до ч. 1 ст. 610 КПК України клопотання Міністерства юстиції України про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України відповідно до ч.3 ст. 609 цього Кодексу розглядає суд першої інстанції за останнім відомим місцем проживання засудженої особи в Україні або за місцем знаходження Міністерства юстиції України протягом 1-го місяця з моменту його надходження. Судовий розгляд здійснюється за участю прокурора.

Згідно з ч. 3 ст. 610 КПК України під час розгляду клопотання Міністерства юстиції України суд визначає статті (частини статей) закону України про кримінальну відповідальність, яким передбачена відповідальність за кримінальне правопорушення, вчинене засудженим громадянином України, і строк позбавлення волі, визначений на підставі вироку іноземної держави.

Відповідно до частини 1 ст. 7 Кримінального Кодексу України, громадяни України, які вчинили злочини за межами своєї держави, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, при цьому суд, як це зазначено у ч.3 ст.603 КПК України, не перевіряє фактичні обставини, встановлені вироком суду іноземної держави, та не вирішує питання щодо винуватості особи.

Заслухавши думку прокурора та адвоката, дослідивши матеріали клопотання, не перевіряючи фактичні обставини, встановлені вироком суду іноземної держави і не вирішуючи питання щодо винуватості особи, суд вважає необхідним привести вирок Російської Федерації відносно ОСОБА_1 від 21.12.2018 року у відповідність із законодавством України, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 21.12.2018 року громадянин України ОСОБА_1 засуджений вироком Верховного Суду Республіки Татарстан у справі № 2-26/2018, залишеним без змін апеляційною ухвалою Верховного Суду Російської Федерації від 21.03.2019 року, за вчинення злочинів, передбачених п. «б» ч.2 ст. 158, ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, п. «в» ч. 4 ст. 162, ч. 5ст. 33 п. «з» ч. 2 ст. 105 Кримінального кодексу Російської Федерації, із призначенням такого покарання:

- за п. «б» ч.2 ст. 158 КК РФ - у виді позбавлення волі на три роки;

- за ч. 2 ст.222 КК РФ – у виді позбавлення волі на три роки;

- за ч. 2 ст. 223 КК РФ – у виді позбавлення волі на чотири роки зі штрафом у розмірі 200 000 рублів;

- за п. «в» ч. 4 ст. 162 КК РФ – у виді позбавлення волі на десять років;

- за ч. 5 ст. 33 п. «з» ч. 2 ст. 105 КК РФ – у виді позбавлення волі на п`ятнадцять років;

Відповідно до ст. 69 ч.3 КК РФ за сукупністю злочинів шляхом часткового складання покарань ОСОБА_1 вищезазначеним вироком остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 19 роки зі штрафом у розмірі 200 000 рублів, з відбуттям основного покарання у виправній колонії суворого режиму.

Запобіжний захід відповідно до цього вироку суду залишено відносно ОСОБА_2 у вигляді тримання під вартою, строк відбуття покарання рахується з 21 січня 2018 року.

У справі також міститься відповідне розпорядження Верховного Суду Республіки Татарстан від 07.05.2019 про набрання вироком суду відносно ОСОБА_1 21.03.2019 року законної сили, відповідно до якого вирок підлягає негайному виконанню.

Засуджений ОСОБА_1 відбуває покарання у виді позбавлення волі у ФКУ ВК-5 УФСВП Росії по республіці Татарстан.

Під час відбування покарання на території Російської Федерації засуджений ОСОБА_2 написав заяву, копія якої додається до клопотання, в якій просить перевести його для подальшого відбування покарання до установи виконання покарання в Україні, громадянином якої він є.

Відповідно до довідки про відбуття строку покарання ОСОБА_2 початком строку покарання визначено 21.12.2018 року із зарахуванням у строк відбуття строку затримання з 21.01.2018 року по 20 грудня 2018 року; кінцем строку - 20.01.2037 року, відбутий строк покарання станом на 16 травня 2019 року становить 1 рік 3 місяці 26 днів, невідбутий строк покарання становить17 роки 08 місяців 04 дня.

Згідно з довідкою ФКЗ ВК-5 УФСВП Росії по республіці Татарстан від 16.05.2019 року, відповідно до вироку Верховного Суду Республіки Татарстан 31.07.2019 року до бухгалтерії колонії надійшов виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 суми штрафу в розмірі 200 000,00 рублів. За вказаним виконавчим документом вже стягнуто 19,42 руб.

У матеріалах клопотання також наявна медична довідка, згідно з якою ОСОБА_2 має задовільний стан здоров`я, на диспансерному обліку не перебуває, та характеристика, затверджена начальником виправної колонії, у якій він утримується, від 16.05.2019 року. За змістом цієї характеристики засуджений характеризується негативно, на шлях виправлення не став.

Згідно з довідкою Департаменту з питань громадянства, паспортизації та реєстрації Державної міграційної служби ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до ст. 3 Закону України «Про громадянство України» є громадянином України. У додатках до клопотання міститься також копія його паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 , виданого Новокаховським МВ УМВС України в Херсонській області 27.11.2014 року, у відповідності із яким останнім місцем реєстрації/місцем проживання ОСОБА_1 в Україні є адреса: АДРЕСА_1 .

09.10.2019 року наказом Міністерства юстиції України №2924/4 було прийнято рішення про прийняття в Україну засудженого ОСОБА_1 відповідно до ст. 606 КПК України, ст.3 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року.

Таким чином, на розгляд суду надані всі необхідні документи згідно зі ст.6 Конвенції про передачу засуджених від 21.03.1983 та ч.2 ст. 610 КПК України.

На підставі викладеного та, враховуючи, що дотримані умови, визначені ст. 3 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року, ОСОБА_1 є громадянином України, вирок суду Російської Федерації, яким останній засуджений, набрав законної сили, тобто, є остаточним судовим рішенням, строк покарання, який має відбувати засуджений, становить більше шести місяців, крім того, останній погоджується на передачу в Україну для подальшого відбування покарання, дії, на підставі яких було винесено вирок, є кримінальними злочинами згідно із законодавством України та були б кримінальними злочинами у разі вчинення на її території; а також, беручи до уваги, що й держава винесення вироку – республіка Татарстан Російської Федерації, й держава виконання вироку - Україна, згодні на передачу засудженої особи, суд дійшов до висновку про необхідність приведення вироку у відповідність із законодавством України.

Дії ОСОБА_1 за вироком Верховного Суду Республіки Татарстан від 21.12.2018 року кваліфіковані:

- за п «б» ч.2 ст.158 КК Російської Федерації як крадіжка, вчинена із незаконним проникненням у приміщення. За вчинення цього злочину ОСОБА_1 визначено міру покарання у виді трьох років позбавлення волі.

- за ч. 2 статті 222 КК Російської Федерації як незаконне зберігання вогнепальної зброї та боєприпасів, вчинене групою осіб за попередньою змовою. За вчинення цього злочину ОСОБА_1 визначено міру покарання у виді трьох років позбавлення волі;

- за ч.2 статті 223 КК Російської Федерації як незаконне виготовлення боєприпасів, вчинене групою осіб за попередньою змовою. За вчинення цього злочину ОСОБА_1 визначено міру покарання у виді чотирьох років позбавлення волі та штраф у розмірі 200 000 рублів;

- за п. «в» ч.4 статті 162 КК Російської Федерації як розбій, тобто, напад з метою заволодіння чужим майном, із застосуванням насильства, небезпечного для життя, групою осіб за попередньою змовою, із застосуванням зброї, із незаконним проникненням у житло, у великому розмірі, із заподіянням тяжкої шкоди здоров`ю потерпілого. За вчинення цього злочину ОСОБА_1 визначено міру покарання у виді десяти років позбавлення волі;

- за ч. 5 ст. 33 п.з ч.2 статті 105 КК Російської Федерації як пособництво у вбивстві з корисливих мотивів, поєднане з розбоєм. За вчинення цього злочину ОСОБА_1 визначено міру покарання із застосуванням ст.65 КК Російської Федерації у виді п`ятнадцяти років позбавлення волі.

Відповідно до ст. 69 ч.3 КК РФ, за сукупністю злочинів, шляхом часткового складання покарань, остаточно ОСОБА_1 призначено покарання у виді 19 років позбавлення волі у виправній колонії суворого режиму та штраф у загальному розмірі 200 000 рублів.

Згідно із законодавством України відповідальність за вищевказані кримінальні правопорушення, за які засуджений ОСОБА_1 , передбачена: ч. 3 ст. 185 КК України - крадіжка, поєднана з проникненням у приміщення, санкція якої передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до шести років; частиною 1 ст. 263 КК України - зберігання вогнепальної зброї та боєприпасів без передбаченого законом дозволу, яка передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до семи років; частиною 2 ст. 263 -1 КК України – незаконне виготовлення бойових припасів, вчинене за попередньою змовою групою осіб, яка передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п`яти до десяти років; частиною 4 ст.187 КК України – розбій, тобто напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя особи, яка зазнала нападу та із заподіянням їй тяжких тілесних ушкоджень, вчинений за попередньою змовою групою осіб, поєднаний з проникненням у житло, спрямований на заволодіння майном у великих розмірах, санкція якої передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від восьми до п`ятнадцяти років із конфіскацією майна.

При цьому, серед кваліфікуючих ознак умисного вбивства, перелік яких міститься у ч.2 ст.115 КК України, такої ознаки вбивства, як «поєднане з розбоєм» не міститься. Проте, враховуючи ту обставину, що розбій належить до корисливо-насильницьких злочинів, п. 6 ч.2 ст. 115 КК України охоплює дії ОСОБА_1 , а, враховуючи, що його дії вироком суду визначено як пособництво, їх також слід кваліфікувати за ч.5 ст.27 КК України.

Такої кваліфікуючої розбій ознаки як «застосування зброї» (ч.4 ст. 187 КК України), вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (ч.1 ст.263 КК України) чинним законодавством України також не передбачено.

Як передбачено ч.1,2 ст.50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 52 КК України позбавлення волі на певний строк віднесено до основних покарань, а конфіскація майна до додаткових. Згідно з ч.2 ст. 63 КК України, позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п`ятнадцяти років, за винятком випадків, передбачених Загальною частиною цього Кодексу.

Також, ч.4 ст.65 КК України передбачено, що більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене, зокрема, за сукупністю злочинів згідно зі ст.70 цього Кодексу.

За нормою ч.4 ст.610 КПК України при визначенні строку покарання у виді позбавлення волі,що підлягає відбуванню на підставі вироку суду іноземної держави,суд дотримується тривалості призначеного таким вироком покарання, крім таких випадків: 1)якщо законом України про кримінальну відповідальність за кримінальне правопорушення максимальний строк позбавлення волі є меншим, ніж призначений вироком суду іноземної держави,суд визначає максимальний строк позбавлення волі, передбачений кримінальним законом України; 2) якщо строк покарання, призначений вироком суду іноземної держави, є меншим, ніж мінімальний строк, передбачений санкцією статті Кримінального кодексу України за відповідне кримінальне правопорушення, суд дотримується строку, визначеного вироком суду іноземної держави.

Враховуючи зміст ст. 11 Конвенції, оскільки за своїм характером покарання не повинне посилювати кримінальне покарання засудженої особи і не повинні вважатися обов`язковими жодні мінімальні строки позбавлення волі, які законодавство держави виконання вироку може передбачати за вчинення злочину, суд дійшов таких висновків щодо визначення покарання засудженому ОСОБА_1 за вчинені злочини при приведенні вироку Російської Федерації у відповідність до законодавства України.

Основне покарання, визначене ОСОБА_1 за ст. п. «б» ч. 2 ст. 158 КК РФ, відповідає санкціям аналогічних норм - ч. 3 ст. 185 КК України (карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років), а тому, відповідно до вимог ч.4 ст.610 КПК України, враховуючи, що вироком Верховного Суду Республіки Татарстан від 21.12.2018 року ОСОБА_2 за цей злочин засуджено до 3 років позбавлення волі, останнього слід вважати засудженим за ч. 3 ст. 185 КК України також до 3 років позбавлення волі.

Оскільки злочин, передбачений ч.2 ст.222 КК РФ, кваліфікуються чинним законодавством України за частиною 1 ст.263 КК України, покарання за його вчинення ОСОБА_1 повинно бути призначене в її межах (від 3 до 7 років позбавлення волі), а тому, відповідно до вимог ч.4 ст.610 КПК України, враховуючи, що вироком Верховного Суду Республіки Татарстан від 21.12.2018 року ОСОБА_1 за цей злочин засуджено до 3 років позбавлення волі, останнього слід вважати засудженим за ч. 1 ст. 263 КК України також до 3 років позбавлення волі.

Санкція ч.2 ст.263-1 КК України, що відповідає положенням ч.2 ст.223 КК РФ, за якою засуджено ОСОБА_1 , передбачає мінімальне покарання у вигляді позбавлення волі на строк п`ять років, а тому, відповідно до вимог ч.4 ст.610 КПК України, враховуючи, що вироком Верховного Суду Республіки Татарстан від 21.12.2018 року ОСОБА_2 за цей злочин засуджено до 4 років позбавлення волі, останнього слід вважати засудженим за ч.2 ст.263-1 КК України також до 4 років позбавлення волі.

Оскільки злочин, передбачений п. «в» ч.4 статті 162 КК Російської Федерації, кваліфікується чинним законодавством України за ч.4 ст. 187 КК України ( від 8 до 15 років позбавлення волі), суд дотримується покарання, призначеного вироком суду іноземної держави за цей злочин, у виді позбавлення волі строком на 10 років.

Основне покарання, визначене ОСОБА_1 за вчинення злочину, передбаченого п. «з» ч.2 ст. 105 КК РФ, є більшим за максимальний строк покарання відповідно до санкції ч.2 ст. 115 КК України (від 10 до 15 років позбавлення волі), а тому за ч.5 ст.27, п.6 ч.2 ст. 115 КК України, суд вважає за доцільне визначити засудженому покарання у виді позбавлення волі строком на 15 років. Довічне позбавлення волі при цьому суд не застосовує із врахуванням ст. 11 Конвенції.

Крім того, у відповідності до положень ч.1 ст.70 КК України, суд вважає за необхідне при визначенні остаточного покарання, яке слід відбувати засудженому ОСОБА_1 , застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, а не принцип часткового складання призначених покарань, який був застосований до нього за вироком іноземної держави, що приводиться у відповідність до законодавства України.

До цього висновку суд приходить з урахуванням ч.2 ст.70 КК України, якою передбачено, що при складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.

Отже, остаточно суд визначає ОСОБА_1 покарання, із застосуванням ч.1 ст.70 КК України, шляхом поглинення менш суворого покарання (за ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 263 , ч. 2 ст. 263-1, ч.4 ст. 187 КК України) більш суворим (за ч.5 ст.27, п. п.6 ч.2 ст. 115 КК України), у виді позбавлення волі на строк 15 років.

Також, слід зауважити, що законодавство України за вчинення злочинів, передбачених ч.4 ст. 187 КК України та п.6 ч.2 ст. 115 КК України передбачає таке додаткове покарання, як конфіскація майна засудженого.

Проте, статтею 11 Конвенції заборонено посилювати кримінальне покарання засудженій особі державою виконання вироку.

За таких обставин, при приведенні вироку від 21.12.2018 року у відповідність до законодавства України до ОСОБА_1 не може бути застосований такий вид додаткового покарання як конфіскація майна засудженого, оскільки вироком Верховного Суду Республіки Татарстан від 21.12.2018 року таке додаткове покарання не застосовувалось. Таким чином, остаточно слід визначити покарання ОСОБА_1 у виді позбавлення волі на строк 15 років, без конфіскації майна.

Крім того, до ОСОБА_2 не може бути застосовано додаткове покарання у виді штрафу, призначене йому вироком суду від 21.12.2018 року за ч.2 ст. 223 КК РФ у розмірі 200 000 рублів, оскільки санкціями ч.2 ст. 263-1 КК України такий вид додаткового покарання не передбачений.

Визначення виду кримінально-виконавчої установи, в якій засудженому слід відбувати покарання, відповідно до чинного законодавства України не входить до повноважень суду.

Строк відбування покарання ОСОБА_1 слід відраховувати з 21 грудня 2018 року, зарахувавши в цей строк період його утримання під вартою до ухвалення вироку - з 21 січня 2018 року.

На підставі вищевикладеного, дотримуючись визначених ст.3 Конвенції про передачу засуджених осіб умов передачі ОСОБА_1 для відбування покарання до України, судом встановлено, що відбування ним покарання у країні його громадянства відповідає вимогам ст.10 Конвенції, оскільки за своїм характером та тривалістю покарання не буде більш суворим, ніж міра покарання, призначена в державі винесення вироку, і не перевищуватиме максимальних строків позбавлення волі, передбачених законодавством України.

Таким чином, судом співвіднесено призначену міру покарання з покаранням, передбаченим законодавством України за вчинення аналогічних злочинів, що прямо відповідає Конвенції.

Виходячи з зазначеного та, керуючись ст. 3, 9, 10, 11 Конвенції про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року, ст.ст. 369-372, 602, 606-610 КПК України, суд,

постановив:

Клопотання Міністерства Юстиції України про приведення у відповідність із законодавством України вироку Верховного Суду Республіки Татарстан Російської Федерації від 21.12.2018 року відносно громадянина України ОСОБА_1 задовольнити.

Вирок Верховного Суду Російської Федерації від 21.12.2018 року у справі №2-26/2018, яким громадянина України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , визнано винуватим у скоєнні злочинів, передбачених: п «б» ч.2 ст.158, ч. 2 статті 222, ч.2 ст.223, п.»в» ч.4 ст.162, ч.5 ст.33,п.»з» ч.2 ст.105 КК Російської Федерації привести у відповідність із законодавством України.

Визначити, що за вчинення громадянином України ОСОБА_1 вищевказаних злочинів передбачена відповідальність за ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 163, ч. 2 ст. 163-2, ч. 4 ст. 187, ч.5 ст.27, п.6 ч. ст. 115 КК України.

Вважати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , засудженим:

за ч.5 ст.27, п.6 ч.2 ст. 115 КК України - до п`ятнадцяти років позбавлення волі, без конфіскації майна; за ч. 4 ст. 187 КК України – до десяти років позбавлення волі, без конфіскації майна; за ч. 1 ст. 263 КК України - до трьох років позбавлення волі, за ч.2 ст. 263-1 КК України – до чотирьох років позбавлення волі; за ч. 3 ст. 185 КК України – до трьох років позбавлення волі.

На підставі ч.1 ст. 70 КК України, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, вважати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , остаточно засудженим до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років, без конфіскації майна.

Строк відбуття покарання ОСОБА_1 обчислювати з 21.12.2018 року.

Зарахувати ОСОБА_1 у строк відбуття покарання строк його перебування під вартою з 21.01.2018 року.

Запобіжний захід ОСОБА_1 у вигляді тримання під вартою залишити без змін.

Копію ухвали суду надіслати до Міністерства юстиції України для подальшого інформування держави винесення вироку та Державній пенітенціарній службі України для організації прийняття засудженого ОСОБА_1 в Україну.

Ухвала може бути оскаржена до Херсонського апеляційного суду протягом семи днів з дня її оголошення , а засудженим - у той же строк з моменту вручення йому копії ухвали.

Суддя М. Є. Бойко