Рішення № 95234110, 24.02.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 лютого 2021 року Справа № 160/12339/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

при секретарі судового засідання Зіненко А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Дніпровського апеляційного суду, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування наказу №39 від 24.04.2020р., визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

28.09.2020р. (згідно відмітки Кур`єрської Служби Доставки) ОСОБА_1 звернулася з адміністративним позовом до Дніпровського апеляційного суду, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області та, з урахуванням уточненої позовної заяви від 30.10.2020р., просить:

- визнати противоправним та скасувати наказ голови Дніпровського апеляційного суду №39 від 24.04.2020р. "Про обмеження, що застосовуються при нарахуванні суддівської винагороди суддям Дніпровського апеляційного суду", в частині обмежень, що застосовується до судді Дніпровського апеляційного суду позивача;

- визнати протиправними дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки) із застосуванням ст.29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік";

- зобов`язати відповідача провести перерахунок суддівської винагороди судді Дніпровського апеляційного суду позивачеві за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України, ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та виплатити недоотриману частину у розмірі 433616,45 грн.;

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині зобов`язання виплатити суддівську винагороду за один місяць у розмірі 138797 грн.;

- зобов`язати відповідача, як суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що постановою Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 22.09.2011р. його було обрано безстроково на посаду судді апеляційного суду Дніпропетровської області, в подальшому позивача було переведено на посаду судді Дніпровського апеляційного суду та з 01.01.2020р. до 18.04.2020р. він отримував суддівську винагороду, виходячи з 50 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2020 року, доплати за вислугу років 40% від посадового окладу судді, а з 10.07.2020р. - 50% від посадового окладу та з 16.06.2020р. доплати за науковий ступень кандидата юридичних наук у розмірі 15% від посадового окладу. Проте, 18.04.2020р. набрав чинності Закон України №553-ІХ, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, якою було визначено, що до завершення карантину, обмежується розмір суддівської винагороди 10-ма розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020 року, внаслідок чого зазначене обмеження призвело до зменшення у вказаний період позивачеві розміру суддівської винагороди, який був встановлений у спеціальному законі - Законі України "Про судоустрій і статус суддів". Відповідно до зазначеного закону наказом голови апеляційного суду від 24.04.2020р. №39 з 18.04.2020р. встановлені обмеження, що застосовуються при нарахуванні суддівської винагороди суддям Дніпровського апеляційного суду, в тому числі і позивачеві, в розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, установленої на 1 січня 2020 року. Позивач вважає такий наказ, в частині, що стосується його прав та інтересів, протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки він суперечить ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", правовим позиціям Конституційного Суду України, які неодноразово та послідовно висловлювалися у його рішеннях з приводу того, що розмір суддівської винагороди не може зменшуватися або визначатися іншими законами, зокрема, і законом про Державний бюджет, так як є гарантіями незалежності суддів, невід`ємним елементом їх статусу. Також позивач вказує і на те, що норми Закону №553-ІХ щодо обмеження суддівської винагороди були визнані неконституційними згідно рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020, що, на його думку, підтверджує порушення його прав на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у період з 18.04.2020р. по 28.08.2020р., а факт обмеження (зменшення) суддівської винагороди у наведений період підтверджується довідкою Дніпровського апеляційного суду від 28.09.2020р. з квітня 2020 року по серпень 2020 року, за якою позивачеві не виплачено 433616,90 грн., виданою самим відповідачем. Додатково, у відповіді на відзив від 18.12.2020р., позивач вказує на безпідставність тверджень відповідача щодо неможливості застосування до спірних правовідносин рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020 (а.с.91-92).

14.12.2020р. через систему «Електронний суд» та 15.12.2020р. до канцелярії суду відповідач подав письмовий відзив на позов, у якому останній просив, зокрема, у задоволенні позовної заяви позивача відмовити у повному обсязі посилаючись на те, що із набранням з 18.04.2020р. чинності Законом №553-ІХ, який, зокрема, встановив обмеження у виплаті суддівської винагороди у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, позивачеві проводилися нарахування та виплати із законодавчо визначеними обмеженнями, отже, з 18.04.2020 відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" у редакції Закону №553-ІХ; відповідачем видано наказ від 24 квітня 2020 року №39, який прийнятий відповідно до положень Конституції України та Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" та згідно якого здійснювалося нарахування та виплата суддівської винагороди у відповідності до норм діючого Закону, що узгоджується із нормами частини першої статті 19 Конституції України, а тому, позовні вимоги щодо визнання протиправним та скасування цього наказу та вимоги щодо визнання протиправними дій Дніпровського апеляційного суду щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди за період з 18 квітня по 28 серпня 2020 року (за винятком відпустки) із застосуванням ст.29 Закону України "Про державний бюджет України на 2020 рік" мають бути залишені без задоволення; рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020 на спірні правовідносини з 18.04.2020р. по 28.08.2020р. не можуть вплинути, оскільки правовідносини у даній справі виникли до прийняття такого рішення, останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, які виникли до його прийняття, рішення Конституційного Суду України набирає чинності з дня його ухвалення згідно до ст.91 Закону України "Про Конституційний Суд України" про що також зазначено і у аналогічних правових позиціях Верховного Суду у його постановах від 23.01.2019р., 25.07.2019р. та від 23.12.2019р., які є обов`язковими для врахування адміністративними судами за ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України. За викладеного, відповідач вважає, що прийняття Конституційним Судом України рішення від 28.08.2020р. не є підставою для нарахування та виплати позивачеві недонарахованої суддівської винагороди відповідно до ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у період з 18.04.2020р. по 28.08.2020р., так як зазначене рішення не поширюється на відносини, що виникли до дня його ухвалення, а починаючи з 28.08.2020р. (з дня ухвалення рішенням Конституційного Суду №10-р/2020) виплата суддівської винагороди позивачеві здійснюється у повному обсязі відповідно до ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Питання обмеження суддівської винагороди Законом №553-ІХ було предметом розгляду і Ради Суддів України, якою надавалися роз`яснення щодо порядку та правильності її нарахування саме з обмеженнями з 18.04.2020р. Відповідач вказує і на те, що прийняття Закону №553-ІХ зумовлене економічним становищем держави та спрямоване на досягнення фінансової стабільності та узгоджується із висновками Конституційного Суду України у його рішеннях від 25.01.2012р. №3-рп/2012, від 26.12.2011р. №20-рп/2011. Також відповідач посилається і на те, що відповідно ст.148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Державна судова адміністрація України здійснює функції фінансового забезпечення діяльності органів судової влади та є головним розпорядником коштів щодо фінансового забезпечення діяльності апеляційних судів, тобто, Дніпровський апеляційний суд не є головним розпорядником коштів, фінансується Державною судовою адміністрацією, а тому відповідач вважає за необхідне залучити відповідачем у справі Державну судову адміністрацію України. У запереченнях на відповідь на відзив від 21.12.2020р. відповідач посилається на ті ж самі обставини та просить залучити відповідачем у справі Державну судову адміністрацію України (а.с.66-75,77-84,97-101,107-109).

Ухвалою суду від 25.01.2021р. у задоволенні клопотання Дніпровського апеляційного суду про залучення у якості співвідповідача - Державну судову адміністрацію України у цій справі було відмовлено (а.с.117).

Третьою особою (Головним управлінням Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області), незважаючи на отримання повістки та копії позову з додатками ще 10.12.2020р., що підтверджується змістом повідомлення наявного у справі (а.с.64), станом на 24.02.2021р. письмових пояснень по суті позову на вимогу суду у порядку, встановленому ст.ст.165,176 Кодексу адміністративного судочинства України на адресу суду не було направлено.

Ухвалою суду від 01.12.2020р. було поновлено позивачеві строк звернення до суду з даним позовом в частині позовних вимог щодо оскарження наказу №39 від 24.04.2020р. в частині обмежень, що застосовується до позивача, відкрито адміністративне провадження у даній справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначене на 21.12.2020р., що підтверджується змістом наведеної ухвали (а.с.58-59).

Підготовче засідання 21.12.2020р. було відкладено до 25.01.2021р., що підтверджується змістом протоколу підготовчого засідання від 21.12.2020р. (а.с.103).

Ухвалою суду від 25.01.2021р. було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні на 24.02.2021р. згідно до вимог ст.ст.180-183 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.118).

Позивач в судове засідання 24.02.2021р. не з`явився, про час і місце судового розгляду справи повідомлений належним чином 12.02.2021р., що підтверджується змістом електронного повідомлення та довідкою секретаря судового засідання, складеною у відповідності до вимог ч.3 ст.129 Кодексу адміністративного судочинства України, наявних в матеріалах справи (а.с.122,124).

24.02.2021р. позивач засобами електронного зв`язку надіслав на адресу суду заяву, у якій останній просив дану адміністративну справу розглянути без його участі, позовні вимоги підтримав в повному обсязі (а.с.125-зворот).

Відповідач в судове засідання не з`явився, причини неявки суду не повідомив, про час та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином 12.02.2021р. засобами електронного зв`язку, що підтверджується доказами, наявними у справі (а.с.122,124).

Третя особа в судове засідання свого представника не направила, про причини не повідомила, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлена належним чином 12.02.2021р. засобами електронного зв`язку, що підтверджується доказами, наявними у справі (а.с.122,124).

За приписами ч.3 ст.194 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили усі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

У відповідності до вимог п.1 ч.3 ст.205 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки за умови, якщо такий учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи.

Враховуючи наведене, належне повідомлення позивача, відповідача та третьої особи про дату, час та місце судового розгляду справи, неявку всіх учасників справи у судове засідання 24.02.2021р., подане позивачем клопотання про розгляд справи без його участі, не повідомлення відповідачем та третьою особою суд про причини неявки їхніх представників, строки вирішення спору, встановлені ст.193 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе задовольнити клопотання позивача про розгляд даної справи без його участі та розглянути дану справу за відсутності представників позивача, відповідача та третьої особи за наявними у матеріалах справи доказами.

Згідно до ч.4 ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Із наявних в матеріалах справи копій документів судом були встановлені наступні обставини у даній справі.

ОСОБА_1 був обраний на посаду судді апеляційного суду Дніпропетровської області (постанова Верховної Ради України від 22.09.2011р. «Про обрання суддів»), зараховано до складу такого суду та з 04.10.2011р. він приступив до виконання своїх обов`язків, що підтверджується змістом наявної в матеріалах справи копії наказу відповідного суду №190 від 04.10.2011р. (а.с.47).

Згідно копії наказу Дніпровського апеляційного суду від 21.10.2019р. №227/к, рішення Вищої ради правосуддя «Про переведення судді апеляційного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 до Дніпровського апеляційного суду», ОСОБА_1 зараховано до складу Дніпровського апеляційного суду, з 22 жовтня 2019 року він приступив до виконання своїх обов`язків та з 22.10.2019р. позивачеві встановлено виплачувати щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 40 відсотків посадового окладу (а.с.48).

Так, у період з 01.01.2020р. по 17.04.2020р. включно позивачеві була нарахована та виплачена суддівська винагорода із розрахунку - 50 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2020 року та доплати за вислугу років у розмірі 40% від посадового окладу судді, виходячи із розміру суддівської винагороди, встановленої ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що не оспорюється сторонами.

12.03.2020р. набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. №211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19", якою з 12.03.2020р. на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної постанови змін неодноразово змінювалась, збільшуючи строк дії карантину.

18.04.2020р. набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020р. №553-ІХ (далі - Закон №553-ІХ) за яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, якою було встановлено, що у квітні 2020р. та на період до завершення карантину, заробітна плата державних службовців, у тому числі і суддівська винагорода суддів обмежується 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020р.

Згідно наказу Дніпровського апеляційного суду від 24.04.2020р. №39 «Про обмеження, що застосовуються при нарахуванні суддівської винагороди суддям Дніпровського апеляційного суду» відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону України від 13.04.2020 №553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік») та керуючись ч.1 ст.58 Конституції України було наказано відділу планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності здійснювати з 18 квітня 2020 року та на період до завершення місяця, у якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, нарахування суддівської винагороди суддям Дніпровського апеляційного суду (в тому числі, позивачеві) в розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, установленої на 1 січня 2020 року, при цьому, в зазначеному максимальному розмірі не враховувати суми допомоги з тимчасової непрацездатності, допомоги на оздоровлення та оплату щорічної відпустки (а.с.49).

У подальшому, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020р. № 10-р/2020 у справі №1-14/2020/230/20 положення ряду законів, у тому числі і Закону №553-ІХ були визнані неконституційними та втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення, тобто з 28.08.2020р.

Відповідно, з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно позивачеві була нарахована та виплачена суддівська винагорода (за винятком днів відпустки) у розмірі зі встановленими обмеженнями (10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020р.) згідно до вимог Закону №553-ІХ, що підтверджується змістом доданої до позову довідки відповідача №04.2/151/20-с від 28.09.2020р., де загальна сума невиплаченої суддівської винагороди на вказаний період карантину склала - 433616,90 грн. (а.с.21,52).

Окрім того, ОСОБА_1 з 16.06.2020р. було встановлено доплату за науковий ступінь кандидата юридичних наук у розмірі 15% від посадового окладу судді апеляційного суду, а з 10.07.2020р. встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 50% посадового окладу, що підтверджується копіями наказів Дніпровського апеляційного суду №97/к від 16.06.2020р. та №114/к від 09.07.2020р., наявними у справі (а.с.50,51).

Вказаний спір виник у зв`язку з незгодою позивача з наказом відповідача №39 від 24.04.2020р. "Про обмеження, що застосовуються при нарахуванні суддівської винагороди суддям Дніпровського апеляційного суду", в частині обмежень, що застосовувалися до позивача у період з 18.04.2020р. по 28.08.2020р., та з діями відповідача щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки) із застосуванням ст.29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", у зв`язку з чим позивач просить відновити його права шляхом визнання протиправним та скасування наказу у наведеній частині, визнання протиправними наведених дій відповідача та зобов`язання відповідача провести перерахунок суддівської винагороди позивачеві за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України, ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", виплатити недоотриману частину у розмірі 433616,45 грн., а також допустити до негайного виконання рішення суду в частині зобов`язання виплатити суддівську винагороду за один місяць у розмірі 138797 грн., зобов`язання відповідача, як суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення, посилаючись на те, що норми ст.29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" у редакції Закону №553-ІХ в частині зменшення (обмеження) суддівської винагороди не відповідають Конституції України, нормам міжнародного права, у зв`язку з чим позивач вважає, що, у такому випадку, у спірних правовідносинах підлягають застосуванню саме норми Конституції України як норми прямої дії.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, проаналізувавши норми чинного законодавства України, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору у сукупності з наданими доказами, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення даного адміністративного, виходячи з наступного.

Згідно до вимог ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 126 Конституції України, незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Розмір винагороди судді встановлюється Законом України "Про судоустрій і статус суддів".

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон №1402) визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Відповідно до ч.2 ст.135 Закону №1402 суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Згідно з п.2 ч.3 ст.135 вказаного Закону №1402, базовий розмір посадового окладу судді становить, зокрема, судді апеляційного суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до ч.ч. 5, 7 ст.135 наведеного Закону №1402 встановлено, що суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі, за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Частиною 9 ст.135 Закону передбачено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

При цьому, ч. 1 ст.135 Закону №1402 суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Отже, системний аналіз наведених норм ст.130 Конституції України, ст.135 наведеного Закону, визначено, що суддівська винагорода регулюється тільки законом про судоустрій та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, що дає всі підстави суду дійти висновку, що норми закону про судоустрій є спеціальними у визначенні розміру суддівської винагороди, а відповідно, мають пріоритет у застосуванні над іншими законодавчими актами виходячи із загальних норм права.

Наведений висновок також узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у його постановах від 16.04.2020р. у справі №160/2741/19, від 06.08.2020р. у справі №805/2572/16-а, від 20.08.2020р. у справі №826/10820/20, дана правова позиція є обов`язковою для застосування адміністративними судами у відповідності до приписів ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Окрім того, слід зазначити, що питання невідповідності Законів нормам Конституції України, якими зменшувалась суддівська винагорода, були предметом неодноразового розгляду Конституційним Судом України (далі - КСУ).

Рішенням КСУ від 11 березня 2020 року №4-р/2020 розглянуто конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень законів України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" від 16 жовтня 2019 року № 193-IX, "Про Вищу раду правосуддя" від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, у п. 4.1 якого зазначено наступне:

"Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).

"Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018)".

Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року № 969/2019).

Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосудця (частина перша статті 124 Основного Закону України).

Наведені положення Конституції України, правові позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

За викладеного, можна дійти висновку, що розмір суддівської винагороди може визначатися та регулюватися лише нормами ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", які є спеціальними, мають пріоритет у застосуванні над іншими законами, а відповідно, розмір суддівської винагороди не може визначатися іншими законами.

Разом з тим, незважаючи на наведені положення, 12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.

Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13 квітня 2020 року № 553-IX внесено зміни до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", зокрема, доповнено статтею 29.

Так, у статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", передбачено установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).

При цьому, зміни щодо розміру винагороди судді до Закону України "Про судоустрій і статус суддів", який є спеціальним законом, що регулює вказане питання у відповідності до норм Конституції України, не вносились.

Разом з тим, Конституційний Суд України неодноразово висловлювався щодо зупинення законами про Державний бюджет України на відповідний рік дії інших чинних законів України.

Так, зупинення дії положень законів, якими визначено права і свободи громадян, їх зміст та обсяг, є обмеженням прав і свобод і може мати місце лише у випадках, передбачених Основним Законом України. У статті 64 Конституції України вичерпно визначено такі випадки, а саме: передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод людини із зазначенням строку дії цих обмежень, та визначено ряд прав і свобод, які не можуть бути обмежені за жодних обставин (абзаци четвертий, сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин (абзац другий пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

У мотивувальній частині рішення КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 також зазначено, що законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об`єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок - скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008).

Таким чином, аналізуючи вказані норми у сукупності із вищенаведеними нормами Конституції України, спеціального Закону №1402, яким визначається розмір суддівської винагороди, а також наведеними правовими позиціями Конституційного Суду України ще у 2007-2008р.р., можна дійти до висновку, що зменшення (обмеження) суддівської винагороди у вищенаведений спосіб шляхом прийняття змін Законом №553-ІХ до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", який не визначає розміру суддівської винагороди, без внесення змін до спеціального Закону №1402, не відповідав та суперечив Конституції України у спірний період (з 18.04.2020р. по 27.08.2020р.), а також і вищенаведеним правовим позиціям Конституційного Суду України, які неодноразово висловлювалася цим судом у його рішеннях ще у період до 18.04.2020р. (дата набрання чинності Закону №553-ІХ щодо обмеження суддівської винагороди).

Разом з тим, встановлені судом у ході судового розгляду даної справи обставини свідчать про те, що за наслідком прийняття Закону №553-ІХ відповідачем було прийнято наказ №39 від 24.04.2020р. "Про обмеження, що застосовуються при нарахуванні суддівської винагороди суддям Дніпровського апеляційного суду", за яким, зокрема, позивачеві зменшено (обмежено) суддівську винагороду у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно на підставі Закону №553-ІХ, яким було обмежено розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", який не регулює розмір суддівської винагороди, що підтверджується наявними в матеріалах справи копією оспорюваного наказу та довідкою Дніпровського апеляційного суду №04.2/151/20-С від 28.09.2020р. про нарахування та виплату позивачеві суддівської винагороди у меншому розмірі, ніж встановлено ст.135 Закону №1402, та не оспорюється відповідачем(а.с.21,49,52).

В той же час, слід зазначити, що у рішенні від 08.04.2016р. № 4-рп/2016 у справі №1-8/2016, Конституційний Суд України вкотре зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.

Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема, надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

У рішенні від 03.06.2013р. №3-рп/2013 у справі №1-2/2013, Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.

У рішенні від 04.12.2018р. №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов`язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність. Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

Відповідно до ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.

Таким чином, з огляду на те, що законодавцем визначено регулювання суддівської винагороди виключно Законом №1402, слід дійти висновку про те, що ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" у редакції Закону №553-ІХ в частині обмеження суддівської винагороди не відповідала Конституції України, Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та нормам міжнародного права у спірний період - з 18.04.2020р. по 27.08.2020р., а отже, до спірних правовідносин суд застосовує норми Конституції України як норми прямої дії та Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Також суд зазначає, що положення частини 1 та 3 статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", уже визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з рішенням Конституційного Суду № 10-р/2020 від 28.08.2020р.

Зазначені обставини виключають необхідність звернення адміністративного суду до Верховного Суду з клопотанням щодо внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності статті 29 Закону України "Про державний бюджет України на 2020 рік" у порядку, встановленому ст.7 Кодексу адміністративного судочинства України.

В рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 зазначено, що вирішуючи питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону № 294, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Ураховуючи викладене, Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

Отже, проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).

Тобто, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів.

Конституційний Суд України вважає, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв`язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.

При цьому, при прийнятті даного судового рішення адміністративним судом враховується, що Верховний Суд у постанові від 25 червня 2018 року у справі № 208/1131/17 зазначив, що суд повинен досліджувати правомірність рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень на момент прийняття (вчинення) та не може обґрунтовувати юридичну правильність (правомірність) таких актів із урахуванням подій, які сталися, або могли статися у майбутньому.

Отже, за викладених обставин, ухвалене Конституційним Судом України рішення від 28.08.2020р. не може вплинути на результат вирішення даної справи. Разом з цим, суд враховує висновки вищезазначеного рішення та юридичні позиції Конституційного Суду України в контексті обставин справи, а також з урахуванням висновків Конституційного Суду України у його рішеннях, які були прийняті ще у 2007-2008р.р., тобто, до 18.04.2020р. та наведені судом вище, проте, не були враховані законодавцем при прийнятті 13.04.2020р. Закону №553-ІХ.

За викладеного, наведене дає підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір суддівської винагороди, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

За приписами ч.1, ч.2 ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у рішення по справі "Христов проти України" від 19.02.2009р. (заява №4465/04) зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності. Правова визначеність вимагає, щоб норми актів були зрозумілими, точними й гарантували, що ситуація та правовідносини будуть передбачуваними. Адже інакше не можна забезпечити однакового застосування положень законів, що унеможливлює необмежене їх трактування в правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

Також і у справі "Кечко проти України" Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції, про захист прав людини і основоположних свобод, зауваживши, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (п. 23 Рішення).

Таким чином, наведені висновки ЄСПЛ вкотре свідчать про те, що органи державної влади (у даному випадку таким є відповідач) не можуть відмовляти у виплатах суддівської винагороди позивачеві, за умови, якщо до відповідного спеціального Закону №1402 не були внесені зміни (таких доказів суду не надано).

У відповідності до вимог ч.1, ч.4 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання - ст.76 наведеного Кодексу.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем не було надано жодних доказів та не наведено жодних обґрунтованих підстав, які б свідчили про правомірність прийняття відповідачем наказу №39 від 24.04.2020р. "Про обмеження, що застосовуються при нарахуванні суддівської винагороди суддям Дніпровського апеляційного суду", в частині обмежень, що застосовується до позивача, щодо нарахування та виплати позивачці суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно із застосуванням обмежень, встановлених ст.29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" з урахуванням встановлених вище судом обставин у даній справі та аналізу вищенаведених норм чинного законодавства України, норм міжнародного права та судової практики ЄСПЛ.

При цьому, судом не враховуються доводи відповідача, що Дніпровський апеляційний суд не є головним розпорядником коштів та фінансується Державною судовою адміністрацією України, оскільки вони не нівелюють висновки суду про необхідність застосування норм Конституції України та спеціального Закону №1402 при нарахуванні і виплаті суддівської винагороди. Обмежуючи розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", всупереч вимогам статті 130 Конституції України та статті 135 Закону №1402, законодавець зумовив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач у даній справі (як розпорядник бюджетних коштів щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди), виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України, вимушені вчиняти дії, що порушують права та гарантії суддів.

Отже, вчинення відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, відповідних дій на виконання вимог чинного законодавства (саме відповідач здійснює нарахування та виплату суддівської винагороди, а відповідно є розпорядником бюджетних коштів), які розглядаються як дії держави в цілому, за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії суддів.

Щодо посилання на рішення Конституційного Суду України щодо збалансованості бюджету України та те, що соціально-економічні права громадян не є абсолютними, суд зазначає, що зазначене рішення не стосуються гарантій суддівської незалежності, однією з яких є суддівська винагорода, а обставини та питання які ними розглядались є відмінними від зазначеної справи.

Також і судом відхиляються і посилання відповідача на рішення Ради Суддів України щодо порядку обчислення суддівської винагороди після 18.04.2020р. згідно до Закону №553-ІХ, оскільки такі рішення не є нормативно-правовими актами і, відповідно, не носять обов`язкового характеру.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіривши правомірність прийняття відповідачем наказу №39 від 24.04.2020р. "Про обмеження, що застосовуються при нарахуванні суддівської винагороди суддям Дніпровського апеляційного суду", в частині обмежень, що застосовувалися до позивача, щодо нарахування та виплати позивачці суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно із застосуванням обмежень, встановлених ст.29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" згідно до вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, суд приходить до висновку, що при прийнятті наведеного наказу в оспорюваній частині відповідач, як суб`єкт владних повноважень, діяв з порушенням вимог ст.ст.19,130 Конституції України та ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Таким чином, суд приходить до висновку, що приймаючи наказ №39 від 24.04.2020р. "Про обмеження, що застосовуються при нарахуванні суддівської винагороди суддям Дніпровського апеляційного суду", в частині обмежень, що застосовувалися до позивача для нарахування та виплати суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно, відповідач порушив права позивача на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому законом про судоустрій у наведений період та зазначене порушене право підлягає судового захисту у відповідності до вимог ст.55 Конституції України шляхом визнання такого наказу відповідача в оспорюваній частині протиправним та його скасування.

Також, підлягають задоволенню частково і позовні вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача провести перерахунок суддівської винагороди позивачеві за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України, ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та виплатити недоотриману частину у розмірі 433616,45 грн., виходячи з того, що зазначені позовні вимоги є похідними від основної позовної вимоги (визнання протиправним та скасування наказу в оспорюваній частині), яка підлягає задоволенню з урахуванням вищенаведених обставин, а тому ефективним способом захисту порушеного права, у даному випадку, є саме зобов`язання відповідача - суб`єкта владних повноважень - вчинити певні дії, що відповідає нормам ст.13 Конвенції та повноважень суду, встановлених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.244 Кодексу адміністративного судочинства України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі чи є підстави допустити негайне виконання рішення.

За приписами п.2 ч.1 ст.371 вказаного Кодексу, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Виходячи з наведеного, слід допустити негайне виконання цього рішення в частині виплати позивачеві перерахованої суддівської винагороди у межах суми стягнення за один місяць у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.371 Кодексу адміністративного судочинства України.

У зв`язку з чим позовні вимоги позивача у наведеній частині підлягають задоволенню.

В той же час, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача провести перерахунок суддівської винагороди позивачеві за 28 серпня 2020 року, обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України, ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", з огляду на те, що 28.08.2020р. рішенням Конституційного Суду України №10-р/2020 положення Закону №553-ІХ щодо обмеження суддівської винагороди визнані неконституційними з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення відповідно до ст.91 Закону України "Про Конституційний Суд України, тобто, з 28.08.2020р., відновлено право позивача на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому ст.135 Закону №1402 та саме з цієї дати позивачеві нараховується і виплачується суддівська винагорода у розмірі, встановленому ст.135 Закону №1402 про що зазначено і у відзиві відповідача (а.с.66-75,77-84) та позивачем зазначене жодними іншими доказами не спростовано, а тому у наведеній частині позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Також, не підлягають задоволенню і позовні вимоги позивача в частині визнання протиправними дій відповідача щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки) із застосуванням ст.29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", виходячи з того, що, у даному випадку, судом надається оцінка діям суб`єкта владних повноважень чи його посадових осіб при оскарженні позивачем акта індивідуальної дії, яким у цьому випадку є оспорюваний наказ в частині, що застосовується до позивача, а тому належним і достатнім способом захисту порушеного права є саме визнання протиправним та скасування наказу відповідача в оспорюваній частині з урахуванням вимог ч.2 ст.2, ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

При цьому, слід зазначити, що належним способом захисту порушеного права може бути обрано позивачем такий спосіб захисту права як визнання протиправними дій відповідача щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки) із застосуванням ст.29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" лише за умови відсутності прийнятого суб`єктом владних повноважень акту індивідуальної дії, а виходячи з того, що відповідачем був прийнятий оспорюваний наказ «Про обмеження, що застосовуються при нарахуванні суддівської винагороди суддям Дніпровського апеляційного суду» №39 від 24.04.2020р. (акт індивідуальної дії), в частині, що стосується позивача, яке є рішенням суб`єкта владних повноважень, що породжує правові наслідки у позивача, такий спосіб захисту порушеного права як визнання протиправними дій щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки) із застосуванням ст.29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" є зайвим та неефективним, не може призвести до захисту порушеного права позивача без визнання протиправним та скасування акту індивідуальної дії (оспорюваного наказу), а тому у цій частині позову позивачеві слід відмовити.

Не підлягають і задоволенню позовні вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача як суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у десятиденний строк звіт про виконання судового рішення, оскільки суд вважає, що відсутня загроза щодо невиконання відповідачем рішення у даній справі, таких доказів суду позивачем не надано.

До того ж, слід зазначити і те, що встановлення судового контролю є правом суду та не може бути обрано позивачем в якості одного із способів захисту порушеного права, виходячи з вимог ст.382 Кодексу адміністративного судочинства України.

Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню частково.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що згідно до ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин підлягають стягненню з бюджетних асигнувань відповідача - Дніпровського апеляційного суду на користь позивача судові витрати позивача, понесені ним по сплаті судового збору згідно дубліката квитанції №0.0.1888984900.1 від 30.10.2020р. у розмірі 1681,60 грн. (а.с.42,57а) пропорційно до задоволених позовних вимог, виходячи з розрахунку 1681,60 (розмір судового збору, який підлягав сплаті)/2, тобто, у розмірі 840,80 грн. з урахуванням вимог ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 229, 241-246, 250, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Дніпровського апеляційного суду, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування наказу №39 від 24.04.2020р., визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними та скасувати наказ голови Дніпровського апеляційного суду №39 від 24.04.2020р. "Про обмеження, що застосовуються при нарахуванні суддівської винагороди суддям Дніпровського апеляційного суду", в частині обмежень, що застосовувались у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. до нарахування суддівської винагороди судді Дніпровського апеляційного суду Мудрецького Романа Володимировича.

Зобов`язати Дніпровський апеляційний суд (49000, м. Дніпро, вул. Харківська, 13, код ЄДРПОУ 42270629) провести перерахунок суддівської винагороди судді Дніпровського апеляційного суду ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; АДРЕСА_2 ; РНОКПП - НОМЕР_1 ) за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України, ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", та виплатити недоотриману частину у розмірі 433616,45 грн. (чотириста тридцять три тисячі шістсот шістнадцять гривень 45 коп.) з відрахуванням податків та обов`язкових платежів.

Допустити негайне виконання зазначеного рішення суду в частині виплати ОСОБА_1 перерахованої суддівської винагороди у межах суми стягнення за один місяць згідно до вимог ст. 371 Кодексу адміністративного судочинства України.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Дніпровського апеляційного суду (49000, м. Дніпро, вул. Харківська, 13, код ЄДРПОУ 42270629) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; АДРЕСА_2 ; РНОКПП - НОМЕР_1 ) - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 840 грн. 80 коп. (вісімсот сорок грн. 80 коп.).

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, або протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення (у разі оголошення в судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини рішення) відповідно до вимог ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п.15.1 п.15 Розділу УІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва