Рішення № 95219800, 28.12.2020, Лівобережний районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Маріуполя)

Справа № 265/5850/17

Провадження № 2/265/20/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 грудня 2020 року місто Маріуполь

Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі:

головуючого судді Костромітіної О.О.,

за участю секретаря судового засідання Вакуленко В.Р.,

в ході розгляду у відкритому судовому засіданні цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Міністерства оборони України, Кабінету Міністрів України про відшкодування майнової шкоди, треті особи: Державна казначейська служба України, Міністерство закордонних справ України,

за участю:

представників позивача ОСОБА_2, ОСОБА_4,

представника відповідача Служби безпеки України Зубар М.В.,

представника відповідача Кабінету Міністрів України Вірченко Ю.М.,

представника третьої особи Державної казначейської служби України Носенко С.В.,

В С Т А Н О В И В :

28 серпня 2017 року позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник за довіреністю ОСОБА_2 , звернувся до Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя Донецької області з позовом до Служби безпеки України, Міністерства оборони України, Кабінету Міністрів України про відшкодування майнової шкоди. В обґрунтування позову зазначає, що 24.01.2015 року у мікрорайоні Східний Орджонікідзевського району м.Маріуполя в результаті терористичного акту, зокрема артилерійського обстрілу із військової зброї, на його очах було знищено: транспортний засіб, ринковою вартістю 8500 доларів США; відеореєстратор «CONVOY» DVR-05HD, вартістю 1000 грн.; автомагнітолу «Pioneer» вартістю 1500 грн.; автосигналізацію із системою зворотного зв`язку «CONVOY» МР-100 вартістю 2000 грн. Даним автомобілем протягом останніх років користувався та розпоряджався ОСОБА_2 на підставі довіреності. Того ж дня, комісією з уповноважених представників влади було складено акт, в якому зазначається, що транспортний засіб було знищено від влучення артилерійського снаряду. За фактом знищення транспортного засобу ним було направлено заяву про порушення кримінальної справи до Управління СБУ в Донецькій області, на підставі якої було порушено кримінальну справу та проводиться досудове розслідування у кримінальному провадженню №22015050000000047 від 24.01.2015 року за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст.258 КК України (Терористичний акт), за яким його визнано потерпілим. З 24.01.2015 року органи державної влади на території міста Маріуполя Донецької області свої повноваження здійснюють в повному обсязі, проте йому більш ніж на протязі двох років шкоду не компенсовано. Враховуючи, що спеціальні нормативно-правові акти щодо відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, відсутні, з системного аналізу Кодексу цивільного захисту України та ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» випливає, що вони регулюють подібні за змістом відносини. Відповідно до частини 8 ст. 8 ЦПК України до спірних правовідносин щодо відшкодування позивачу шкоди, заподіяної внаслідок знищення транспортного засобу терористичним актом, а саме, щодо механізму визначення розміру відшкодування, слід застосовувати норму ст.21 Кодексу цивільного захисту України, яка узгоджується із ст.19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом». На підставі вищевикладеного, враховуючи ст..ст. 8,41 Конституції України, ст.ст. 22,319,321 ЦК України, ст.ст. 2,5,7,17,21,86 Кодексом цивільного захисту України, ст.ст. 1-5,11,19,30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 року, ст.. 1 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції від 17.07.1997 року просить суд відшкодувати йому, в особі представника ОСОБА_2 , за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом за знищення майна, зокрема: транспортного засобу марки «Мерседес Віто», модель «108 CDI», кузов № НОМЕР_1 , 1999 року виписку, номерні знаки НОМЕР_2 , в сумі 116 950, 00грн.; відео-регістратору «CONVOY» DVR-05HD в сумі 1000 грн.; автомагнітоли «Pioneer» в сумі 1500 грн.; автосигналізації із системою зворотного зв`язку «CONVOY» МР-100 в сумі 2000 грн., а загалом на суму 121450,00 грн. (т.1, а.с. 1-12).

16.11.2017 року представником відповідача Міністерства оборони України Московим М.В. було подано до суду заперечення проти позову, згідно яких вважає, що Міноборони не може бути належним відповідачем по справі, вимоги позивача до Міноборони є необґрунтованими, незаконними та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки жодним нормативно-правовим актом не визначена відповідальність суб`єктів боротьби з тероризмом за шкоду, спричинену терористичним актом або проведенням антитерористичної операції, яку просить відшкодувати позивач, а також, законодавством передбачений зовсім інший спосіб та порядок виплати компенсації за пошкоджений об`єкт права власності, зовсім з інших органів державної влади, в зв`язку з чим просить суд у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі (т. 1, а.с. 81-84).

13.12.2017 року представником відповідача Служби безпеки України Зубар М.В. було подано до суду заперечення, згідно яких зазначає, що позивачем не надано документів, які підтверджують його право власності на вказане у позові майно. При цьому, копія свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу є лише документом, який підтверджує його реєстрацію в уповноважених органах МВС, а не право власності. Копії інструкцій з використання та установки відеореєстратора та автосигналізації також не є документами, що підтверджують право власності ОСОБА_1 щодо них. Позивачем не надано доказів перебування відеореєстратора, автомагнітоли та автосигналізації в автомобілі та їх знищення. Звертає увагу, що відповідно до акту представників ГУ ДСНС України у Донецькій області від 28.01.2015 автомобіль був знищений 24.01.2015 року, експертиза була проведена в травні 2016 року. Визначена ринкова вартість автомобіля може не відповідати його ринковій вартості на момент знищення. Позивач не надав доказів вартості іншого зазначеного ним майна. Діючим законодавством не передбачено повноважень відповідачів у справі щодо представництва інтересів держави та відповідних обов`язків цих державних органів у питанні відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, відповідно до ст.19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом». На даний час закону, яким передбачено відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону, не прийнято та відповідно не визначено порядок проведення її відшкодування. Застосування положень КЦЗ України за аналогією не дозволяє здійснити відшкодування громадянину шкоди, заподіяної терористичним актом. Просить суд відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог (т.1, а.с. 97-101).

20.02.2018 року представником відповідача Кабінету Міністрів України Вірченко Ю.М. подано до суду відзив на позов, в якому зазначає, що Кабінет Міністрів України не є розпорядником бюджетних коштів, оскільки саме Секретаріат Кабінету Міністрів України отримує кошти Державного бюджету України за бюджетним призначеннями на забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України. Пред`явивши позов до суду позивачем не надано: докази права власності на автомобіль; витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань; висновок експертизи про розмір спричиненої шкоди; висновок експертизи про причини знищення автомобіля; доказів щодо того, що автомобіль позивача постраждав внаслідок саме терористичного акту; протокол огляду місця події, довідка Державної автомобільної інспекції про пошкодження автомобіля, інших доказів. Акт обстеження автомобіля ОСОБА_2 від 18.02.2015 року не відображує характер пошкодження автомобіля і не може бути доказом по справі У матеріалах справи відсутні дані про місцезнаходження пошкодженого автомобіля. Є підстави вважати, що експертиза проведена поверхово, експерт не вникав в суть досліджуваного об`єкта з наступних причин: у висновку зазначено, що на експертизу надана постанова про призначення експертизи та на вирішення судової експертизи поставлені питання: яка середня ринкова вартість на момент дослідження автомобіля марки Mercedes-Benz, модель 108CDi, кузов НОМЕР_1 , 1999 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , якісь інші матеріали до постанови не додані, чи достатньо було марки автомобіля, моделі, номера кузова, та року випуску; у таблиці даних досліджуваного колісного засобу висновку зазначено двигун об`ємом 2148 см3, в той же час в довіреностях від 17.02.2014, 09.03.2016, технічному паспорті зазначено об`єм двигуна 2151 см3. Жодних належних доказів, які б підтверджували факт завдання шкоди взагалі Державою та безпосередньо Кабінетом Міністрів України, розмір завданої позивачу шкоди, а також доказів того, що Кабінет Міністрів України є особою, яка завдала шкоду або особою, яка відповідно до закону зобов`язана відшкодувати цю шкоду, позивачем до суду не надано. Положення Кодексу цивільного захисту України не підлягають застосуванню до правових відносин, які виникли за обставин даної справи. Повноваження здійснення безпосередньої боротьби з тероризмом у центральному органі виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізують державну політику у сфері цивільного захисту немає. На підставі вищевикладеного просить суд у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити у повному обсязі (т.1, а.с. 113-118).

26.04.2018 року представником третьої особи Державної казначейської служби України Носенко С.В. подано до суду пояснення, згідно яких зазначає, що Державна казначейська служба України по даній справі є третьою особою і згідно із своїми функціональними обов`язками не є учасником спірних відносин і не володіє будь-якими фактичними даними, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи (т.1, а.с. 148-149).

20.05.2020 року представниками позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було подано до суду письмові пояснення, в яких посилаються на постанову ВП ВС від 04.09.2019р. по цивільній справі №265/6582/16-ц, провадження №14-17цс19 за позовом фізичної особи до Держави України про відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальної шкоди, завданої терористичним актом, і хоча предметом позову у вказаній справі було відшкодування матеріальної шкоди за пошкоджене торгівельне приміщення, завданої терористичним актом, окремі висновки Суду у цій справі релевантні предмету позову ОСОБА_1 осудове слідство по кримінальному провадженню №22015050000000047 від 24.01.2015р. триває,оцінка вчиненого діяння як терористичного зроблена не позивачем, це оцінка самого відповідача - держави України в особі органів державної влади. З огляду на це, до спірних правовідносин підлягає застосуванню ст. 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом», якою встановлено, що відшкодування шкоди,заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Посилання в згаданій статті на те, що шкода має відшкодовуватися "відповідно до закону", зовсім не означає, що на додаток до вже існуючого спеціального закону «Про боротьбу з тероризмом» має бути прийнятий ще один окремий спеціальний закон саме про відшкодування такої шкоди. В ході досудового розслідування по кримінальному провадженню проведено судову авто товарознавчу експертизу та встановлено, що середня ринкова вартість на момент дослідження транспортного засобу складає 116950,00 грн., що відображено у висновку експерта №1020 від 13.05.2016 року. Вартість відео-регістратора «CONVOY» DVR-05HD, автомагнітоли «Ріоneer», автосигналізації із системою зворотного зв`язку «CONVOY» МР-100 встановлені виходячи із вартості цього майна на момент подання позовної заяви. Зазначили, що участь держави Російська Федерації у якості третьої особи не є обов`язковою, з урахуванням судової практики Верховного суду (т.2, а.с. 87-90).

02.09.2020 року представником Кабінету Міністрів України Вірченко Ю.М. було подано до суду письмові пояснення, згідно яких вважає, що позивач вказуючи, що саме держава в особі Кабінету Міністрів України порушила його права, визначені статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинен зазначити прийняття (або неприйняття) яких підзаконних нормативних актів Кабінетом Міністрів України привело к порушенню прав позивача. Лише після встановлення слідчим суддею місцевого суду або прокурором вищого рівня фактів протиправної дії, бездіяльності чи рішення слідчого (органу досудового розслідування), у потерпілого може виникати право на відшкодування шкоди, завданої такою бездіяльністю, відповідно до положень ст. 1176 ЦК України. А враховуючи правові позиції Верховного Суду у подібних правовідносинах, позовні вимоги до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України не підлягають задоволенню, на підставі викладеного просить суд у задоволенні позовних вимог відмовити (т.2, а.с. 161 -167).

08.09.2020 року представником Служби безпеки України Зубар М. подано до суду пояснення, згідно яких зазначає, що існують факти, які свідчать про те, що станом на 24.01.2015 року ОСОБА_2 не лише користувався та розпоряджався автомобілем позивача, а був його власником, і що шкода була завдана саме йому, а не ОСОБА_1 . Стосовно права власності ОСОБА_1 або будь-яких інших осіб на відео-регістратор, автомагнітолу та автосигналізацію жодні докази не надані. Так, як слідує з наданої до суду представником позивача відповіді Головного слідчого управління СБ України від 17.07.2020 № 6/04-1207/2, в ході кримінального провадження № 22015050000000047 від 24.01.2015 повідомлено про підозру вісьмом громадянам Російської Федерації та чотирьом громадянам України. На даний час підозрюваних оголошено у розшук, а досудове розслідування зупинено, що спростовує твердження представників позивача про не встановлення осіб, які вчинили злочин. Зупинення досудового розслідування передбачено Главою 23 КПК України, що не може бути свідченням неефективного розслідування. Відшкодування шкоди на підставі ст.19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» не може розглядатись як міра відповідальності Держави, а тому стаття 19 не є спеціальною правовою підставою цивільної відповідальності. Оскільки на даний час відсутні умови та відповідний компенсаційний механізм відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, то наявні підстави для висновку про те, що стаття 19 вказаного Закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України відшкодування за завдану майнову шкоду, пов`язану зі знищенням рухомого майна. Позивач не надав рішення суду адміністративної юрисдикції або будь-якого іншого уповноваженого органу, яким би була встановлена протиправність зазначеної бездіяльності держави. В свою чергу, оскільки на даний час чинним законодавством України не визначені умови та порядок виплати компенсації за дану шкоду, то здійснення Державою відповідних виплат може мати місце лише у випадку невиконання або неналежне виконання позитивних зобов`язань (т.2, а.с. 174-190).

28 серпня 2017 року ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області відкрито провадження у справі та призначено відкрите судове засідання (т.1, а.с. 51).

15 лютого 2018 року ухвалою суду залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Державну казначейську службу України та Міністерство закордонних справ України (т.1, а.с. 126-127).

21 березня 2018 року ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області було постановлено направити судове доручення до Міністерства юстиції України, яке згідно чинного законодавства надсилає це доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами компетентним органам Російської Федерації - щодо вручення Уряду Російської Федерації копій позовної заяви та доданих до неї матеріалів, а також з`ясування наявності згоди до участі у справі як третьої особи компетентних органів держави Російської Федерації. Провадження в цивільній справі зупинено до отримання відповіді на судове доручення від компетентного органу іноземної держави (т.1, а.с.157-158).

Ухвалою суду від 12 липня 2018 року поновлено провадження у справі та призначено відкрите судове засідання (т.1, а.с. 169-170).

Ухвалою суду від 21 грудня 2018 року призначено у справі судову автотоварознавчу експертизу та провадження у справі зупинено на час проведення експертизи (т.2, а.с. 13-14).

Ухвалою суду від 12 лютого 2019 року поновлено провадження у справі для розгляду клопотання експерта про надання додаткових матеріалів для проведення дослідження, призначено судове засідання (т.2, а.с. 19).

Ухвалою суду від 18 березня 2019 року у задоволенні клопотання експерта Донецького науково-дослідного інституту Бєлова І.Д. від 22.01.2019 року, яке надійшло до суду 6 лютого 2019 року, про надання додаткових матеріалів, необхідних для проведення дослідження № 107-108, а саме надання для огляду автомобіль марки «Мерседес Віто», д/н НОМЕР_2 , в межах проведення судової автотоварознавчої експертизи, призначеної ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 21 грудня 2018 року по справі № 265/5850/17, відмовлено, направлено ухвалу суду експерту, продовжено проведення раніше призначеної судової автотоварознавчої експертизи, на час проведення експертизи провадження по справі зупинено (т.2, а.с. 40-а).

Ухвалою суду від 24 грудня 2019 року поновлено провадження у справі, призначено судове засідання по справі (т.2, а.с. 52).

Ухвалами суду від 13.12.2017 року, 15.02.2018 року, 12.07.2018 року, 22.08.2018 року, 26.09.2018 року, 22.10.2018 року, 22.11.2018 року, 20.05.2020 року, 02.06.2020 року, 24.07.2020 року, 08.09.2020 року, 22.09.2020 року, 02.11.2020 року, 09.12.2020 року, 14.12.2020 року судові засідання по справі постановлено проводити в режимі відеоконференції.

Представник позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 в судовому засіданні підтримав позовні вимоги в повному обсязі, надав пояснення аналогічні поясненням, які викладені у позові, просив суд задовольнити позовні вимоги. Пояснив суду, що фактичним володільцем автомобіля був він. Він керував даним автомобілем. ОСОБА_1 був повідомлений через два місяці про пошкодження автомобіля, раніше повідомити його не міг через поганий стан почуття. Новину про пошкодження автомобіля ОСОБА_1 сприйняв негативно. Відомостей щодо душевних страждань та розлад здоров`я ОСОБА_1 у нього не має.

Представник позивача ОСОБА_4 в судовому засіданні підтримав зміст позовних вимог, надав пояснення, аналогічні поясненням, які викладені у позові та письмових поясненнях, просив суд задовольнити позовні вимоги. Зазначав, що державою не виконується належним чином позитивний обов`язок, кримінальне провадження затягується. Посилаючись на Розпорядження КМУ від 16.10.2014 року №1002 зазначив, що було затверджено план заходів з організації відновлення пошкоджень та на теперішній час спеціальних НПА щодо відшкодування шкоди не прийнято. Транспортний засіб був знищений в результаті терористичного акту, та тільки деякі частини, які залишились від ТЗ були здані на металолом. ОСОБА_1 залучено як потерпілого по кримінальному провадженню, про що надано відповідні докази. Відповідачем по справі є саме держава України, виконання цього рішення має виконуватись через Державну казначейську службу.

Представник відповідача СБУ в судовому засідання не підтримав позовні вимоги, надав пояснення аналогічні відзиву та письмовим поясненням, які були надані суду, зміст яких викладений вище. Пояснив, що є факти, що станом на 24.01.2015 представник позивача ОСОБА_2 не лише користувався та розпоряджався ТЗ, а й був власником. 15.09.2015 року ОСОБА_2 подав до Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області позов про стягнення матеріальної шкоди в розмірі 8500 доларів США за пошкодження автомобіля через теракт. Там вказувалось на належність автомобіля саме ОСОБА_2 , в задоволенні позовних вимог відмовлено. Саме ОСОБА_2 визнано потерпілим по кримінальному провадженню внаслідок обстрілу 24.01.2015 року м-ну Східний м.Маріуполя. В Акті огляду ДСНС підпис ставив саме ОСОБА_2 , листи до ММР, голови Державної обласної адміністрації підписував також він. Щодо довіреності, виданої ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 від 17.02.2014 року на право користуватись на розпоряджатись ТЗ зазначив, що існує практика продажу авто за генеральною довіреністю, факт переходу права власності мав місце.

Представник відповідача КМУ Вірченко Ю.М. в судовому засіданні заперечував відносно позову позивача, надав пояснення аналогічні відзиву та письмовим поясненням, які були надані суду, зміст яких викладений вище.

Представник відповідача Міністерства оборони України в судове засідання не з`явився, надав до суду клопотання про проведення судового засідання без його участі.

Представник третьої особи Державної казначейської служби в судовому засідання надав пояснення аналогічні письмовим поясненням, які були надані суду, зміст яких викладений вище, просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Представник третьої особи Міністерства закордонних справ України в судове засідання не з`явився, надав до суду клопотання про проведення розгляду цивільної справи за його відсутності.

Експерт Кисіль В.М. в судовому засіданні пояснив, що він є експертом в галузі оцінки автомобілів. Отримав замовлення на проведення експертизи по ТЗ, виїхав на місце події 13.05. та в цей же день зробив висновок експерта згідно формули та методики. Автомобіль було пошкоджено, зазначив середню вартість автомобіля 116 950 грн. Потім зазначив, що він не виїжджав на місце події, що допускається якщо визначається середня вартість ТЗ на підставі методики, тому було визначена середня вартість ТЗ. Для встановлення ринкової вартості ТЗ його необхідно оглядати, проте встановити ринкову вартість після пошкодження неможливо. Експертиза не охоплює предмети, що знаходяться в ТЗ.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з положеннями ст. ст. 12, 13 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, за загальним правилом, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених ЦПК.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін, вирішивши питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, відзиви на позовну заяву, якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд приходить висновку про те, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належав транспортний засіб марки «Mercedes-Benz», модель «108CDI», номер шасі: НОМЕР_1 , 1999 року виписку, реєстраційний номер НОМЕР_2 , що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 (т.1, а.с. 22).

24 січня 2015 року у мікрорайоні Східний Орджонікідзевського району м.Маріуполя зазначений транспортний засіб було знищено, що підтверджується Актом від 28 січня 2015 року (т.1, а.с. 25).

Згідно Акту обстеження автомобіля робітника цеху (відділу) водопостачання ОСОБА_2 від 12.02.2015р., складеного комісією управління автомобільного транспорту ПАТ «ММК ім. Ілліча» під час обстеження виявлено пошкодження, руйнування автомобіля «Mercedes Vito», реєстраційний номер НОМЕР_2 , ремонт даного автомобіля є недоцільним (т.1 а.с. 26).

Згідно висновку експерта № 1020 від 13.05.2016 року середня ринкова вартість автомобіля марки «Mercedes-Benz», модель «108CDI», кузов НОМЕР_1 , 1999 року виписку, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , на момент дослідження може складати 116950,00 грн. (а.с. 29-34).

24 січня 2015 року Управління Служби безпеки України в Донецькій області за фактом обстрілу 24 січня 2015 року мікрорайону Східний м Маріуполя Донецької області внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України, кримінальне провадження № 22015050000000047 від 24.01.2015. Досудове розслідування зупинено у зв`язку з розшуком осіб, яки вчинили дане кримінальне правопорушення.

14 липня 2015 року на підставі заяви ОСОБА_2 , в якій він вказував, що йому належить вищевказаний автомобіль, який було пошкоджено 24.01.2014 року внаслідок терористичного акту в м. Маріуполі, відповідно до ст. 55 КПК України, останнього залучено в якості потерпілого у даному кримінальному провадженні(т.1 а.с. а.с. 46,47).

В повідомленні №6/с-1883/2 від 23.10.2020 року, наданого Головним слідчим управлінням Служби безпеки України, зазначено, що ОСОБА_1 визнано потерпілим по вищевказаному кримінальному провадженню.

Позивач неодноразово звертався до органів державної влади та місцевого самоврядування з питанням про відшкодування завданої шкоди. Однак йому було відмовлено.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації.

У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70).

Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 ч. 3 ст.175ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

З аналізу наведених норм процесуального права суд зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Аналогічна правова позиція також висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

Позивач звернувся до суду, мотивувавши позов, зокрема тим, що не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) його майна, на яке він, на його думку, має право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивач зазначав, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (пункт 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовські проти Польщі», заява № 31443/96).

Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов`язком держави.

Суд виходить із того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Зобов`язання держави щодо поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини», заява № 44912/98, пункти 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивач обґрунтував розмір завданої йому шкоди опосередкованою вартістю знищеного автомобіля, керуючись при цьому статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Зазначав, що шкода завдана внаслідок терористичного акту має бути відшкодована державою.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

В даному випадку слід також зауважити, що у справі «Bellet v. France» ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

Як свідчить позиція ЄСПЛ у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права

При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України», заява № 38677/06, пункт 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений.

На підставі викладеного суд дійшов висновку, що передбачене у статті 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції автомобіля.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції, внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу майна, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Отже, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 ЗУ «Про боротьбу з тероризмом» є безпідставними.

Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивач, зокрема, зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважав, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту автомобіля у розмірі реальної його вартості.

Також позивач посилався на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акту транспортний засіб; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ, відсутність належного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту автомобіля.

Зазначені доводи ОСОБА_1 суд вважає такими, що доведені й є обґрунтованими.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії», заява № 54522/00, пункт 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutanшення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», пункт 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням автомобіля внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини», заява № 8803-8811/02; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Чірагов та інші проти Вірменії», заява № 13216/05, пункти 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Саргсян проти Азербайджану», заява № 40167/06, пункти 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.

У будь-якому випадку суд вважає, що коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

У справі Mikail Tuzun проти Туреччини (рішення ЄСПЛ від 27 листопада 2018 року) справжній обсяг матеріальної шкоди заявника виявився лише після складання звіту експерта на прохання суду. Незважаючи на цей звіт, суд присудив суму, яку позивач вимагав спочатку. ЄСПЛ дійшов висновку, що було б необґрунтованим очікувати, що заявник знає точний розмір своєї матеріальної шкоди у момент звернення до національного суду. У цій справі було констатоване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Розглядаючи питання відновлення справедливості для такої великої кількості постраждалих людей, права власності яких було порушено, ЄСПЛ у справі Ксенідес-Артис проти Туреччини (2005) визнав, що: «Суд постановив, що порушення прав заявника [...] походить із розповсюдженої проблеми, що зачіпає велику кількість людей, а саме необґрунтоване перешкоджання «мирному користуванню майном заявника». Крім того, Суд не може ігнорувати той факт, що приблизно 1400 майнових справ, що розглядаються в Суді, були подані переважно греками-кіпріотами проти Туреччини»23.

З цієї причини Суд постановив, що Туреччина має запровадити ефективний засіб правового захисту протягом трьох місяців для забезпечення оперативного відшкодування збитків за порушення майнових та інших прав, передбачених Конвенцією, не тільки заявнику в зазначеній справі, а й усім заявникам, чиї подібні справи було розглянуто в Суді 24. Це змусило Уряд Туреччини створити «Комісію з нерухомого майна» (КНМ), до складу якої входили колишній Генеральний секретар та заступник Генерального секретаря Ради Європи. Згодом, у своєму рішенні у справі Демопоулос та інші проти Туреччини (2010), Велика палата Суду виявила, що КНМ надала доступну та ефективну систему відшкодування.

Обов`язком Верховного Суду є формування практики, заповнення прогалин у законодавстві, дотримуючись принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини.

Тому суд бере до уваги висновки щодо застосування відповідних норм права, зроблені Верховним Судом у своїй постанові від 19 лютого 2020 року під час розгляду справи № 423/2245/16-ц.

Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж більше ніж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.

Враховуючи відсутність в Україні, саме на час пошкодження майна та на час звернення позивача до суду із позовом, спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, суд, вважає, що позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно їх права власності на таке майно, а тому порушення їх права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.

Визначаючи розмір такої компенсації, суд, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов висновку, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 10000 грн. 00 коп.

При цьому суд відмовляє у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині відшкодування йому шкоди в особі ОСОБА_2 , оскільки ці вимоги не мають правового обґрунтування та є юридично неспроможними, оскільки відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України саме особа, цивільні права якої порушенні, невизнанні або оспорюються, має право звернутися за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, в змісті яких не закладено отримання іншою особою шкоди або компенсації за порушення майнового права особи, яка звернулася до суду з позовом.

Керуючись ст.ст. 265, 268 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 до Служби безпеки України, Міністерства оборони України, Кабінету Міністрів України про відшкодування шкоди за знищення майна, заподіяної терористичним актом, у розмірі 121450 гривень, треті особи: Державна казначейська служба України, Міністерство закордонних справ України, задовольнити частково.

Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 , грошову компенсацію у розмірі 10 000 гривень.

В решті позовних вимог відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Донецького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Орджонікідзевський районний суд м.Маріуполя протягом тридцяти днів з дня складення рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Із повним текстом рішення суду можна ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень за адресою: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Відомості про учасників справи:

позивач ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_1 ;

представник позивача за довіреністю ОСОБА_2 , адреса: АДРЕСА_2 ;

представник позивача за довіреністю ОСОБА_4 , адреса: АДРЕСА_3 ;

відповідачі:

Служба безпеки України, код ЄДРПОУ: 00034074, місцезнаходження: м.Київ, вул. Володимирська, 33;

Кабінет Міністрів України, код ЄДРПОУ: 00031101, місцезнаходження: м.Київ, вул.Грушевського, 12/2;

Міністерства оборони України, код ЄДРПОУ: 00034022, місцезнаходження:: м.Київ, Повітрофлотський проспект, 6;

треті особи:

Державна казначейська служба України, код ЄДРПОУ: 37567646, місцезнаходження: м.Київ, вул.Бастіонна, 6;

Міністерство закордонних справ України, код ЄДРПОУ: 00026620, місцезнаходження: м.Київ, Михайлівська площа, 1.

Повне рішення виготовлено 01.03. 2021 року.

Суддя О.О.Костромітіна