Рішення № 95206937, 24.02.2021, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 лютого 2021 року справа № 580/5733/20

13 годин 58 хвилин м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі: судді - Трофімової Л.В., за участі секретаря - Безпалого А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу № 580/5733/20

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) [позивач - не прибув]

до військової частини А0959 (вул. Ківерцівська, 85, м. Луцьк, Волинська область, 43023, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 26614739) [представник відповідача Нікітюк Р.В. - за наказом]

про зобов`язання вчинити дії, прийняв рішення.

11.12.2020 ОСОБА_1 , звернувшись до Черкаського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до військової частини А0959, просить: зобов`язати військову частину А0959 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку під час звільнення за період з 27.10.2018 до 23.11.2020.

Ухвалою від 04.01.2021 відкрито спрощене провадження у справі, призначено судове засідання на 21.01.2021 - оголошено перерву до 02.02.2020, 24.02.2021 (а.с.74).

В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 30.09.2020 № 580/2924/20 адміністративний позов задоволено повністю, зокрема: зобов`язано військову частину А0959 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. 23.11.2020 на виконання зазначеного судового рішення військовою частиною А0959 на картковий рахунок позивача перераховано кошти у сумі 43 427,47 грн. Позивач зазначає, що у період з 26.10.2018 до 23.11.2020 мала місце бездіяльність військової частини А0959 щодо не проведення з позивачем остаточного розрахунку під час виключення зі списків особового складу частини, що дає позивачу право звернутись до суду з позовом про зобов`язання військової частини А0959 нарахувати та виплатити середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за період з 27.10.2018 (наступний день після виключення зі списків особового складу частини) до 23.11.2020 (день фактичного розрахунку). У статті 116 Кодексу законів про працю України йдеться про те, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 Кодексу законів про працю України: у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього КЗпП України, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У позові зазначено, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), що нараховується у розмірі середнього заробітку. У обґрунтування своєї позиції позивач зазначає про постанову Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, постанови Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17; від 01.03.2018 у справі № 806/1551/17; від 19.04.2018 у справі № 806/1183/16; від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16; від 16.01.2019 у справі № 802/1052/17-а; від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14; від 14.03.2019 у справі № 820/660/17; від 31.10.2019 у справі № 825/598/17; від 27.04.2020 у справі № 812/639/18. Позивач у судове засідання не прибув, 18.02.2021 подав заяву про розгляд справи за його відсутності.

26.01.2021 відповідачем подано відзив на позовну заяву, де зазначено, що рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 30.09.2020 у справі №580/2924/20 було зобов`язано відповідача вчинити певну дію про нарахування і виплату позивачу сум, належних під час звільнення, був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні, стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Не можливо ототожнювати військову службу та трудові відносини не тільки по суті понять, але й по нормативно-правовій базі. Військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у складі Збройних Сил України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на осіб, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов`язки та відповідальність. Трудові відносини та військова служба мають різну правову природу та врегульовані різним нормами права (законами), а тому норми законодавства про оплату праці і вирішення таких спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, позаяк врегульовані спеціальним законодавством і не підпадають під дію загального трудового права. Стаття 117 КЗпП України, на яку посилається Позивач у своєму позові, застосовується як підстава відповідальності саме власника. Військова частина не є власником, як того вимагає розуміння статті 117 КЗпП України, тому відсутні правові підстави для застосування до Військової частини А0959 відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, щодо виплати позивачу середнього заробітку за період з 27.10. 2018 до 23.11.2021. Аналогічна правова позиція щодо незастосування статті 117 КЗпП України до правовідносин, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, викладена у постанові Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 0940/1532/18 та у постанові Верховного Суду від 28.01.2020 у справі № 822/2663/15.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 12.08.20 по справі №400/3365/19 колегія суддів відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що під час вирішення питання про зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. У відзиві зазначено, що позивача звільнено 26.10.2018 та з 28.10.2018 виключений із списків особового складу військової частини А0959. Позивач звернувся із заявою про виплату йому грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки 01.06.2020 (більше ніж через півтора роки після звільнення). Відповідач зазначає про зловживання процесуальним правом звернення до суду. Норми статті 117 КЗпП України не можуть бути застосовані до затримки здійснення виплат які не входять до складу грошового забезпечення, що свідчить про безпідставність заявленого позову. Представник відповідача у судовому засіданні 24.02.2021 заперечував проти задоволення позову.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши повідомлені позивачем та відповідачем аргументи щодо обставин справи, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів сукупно, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову належить відмовити з огляду на таке.

Конституцією України передбачено (частина 2 статті 19), що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Згідно частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 звільнений 26.10.2018 наказом командувача Повітряних Сил Збройних Сил України від 23.10.2018 №615 (а.с.10).

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 30.09.2020 № 580/2924/20 (а.с.11-13) адміністративний позов задоволено повністю: визнано протиправною бездіяльність військової частини А0959 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2018 роки; зобов`язано військову частину А0959 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015-2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Рішення набрало законної сили 31.10.2020 (ЄДРСР 91913788).

Згідно з довідкою від 25.11.2020 АТ КБ «ПриватБанк» (а.с.14) на картковий рахунок ОСОБА_1 зараховано 43427,47 грн - зарплата, ВЧ А 0959.

Вважаючи, що відповідач повинен був під час виплати коштів за рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 30.09.2020 № 580/2924/20 виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку звернувся до суду з даним позовом.

Під змістом позовних вимог розуміється визначення способу захисту свого права, свободи чи інтересу, що має сформулюватися максимально чітко і зрозуміло, а тому, особа, звертаючись до суду із позовною заявою, повинна чітко зазначити дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень (його рішення), що порушили її право, та повинна вказати спосіб захисту свого порушеного права.

Відповідно до статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України під час вирішення справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема про: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на звернення до суду передбачає можливість отримати захист порушеного права, обумовлене тим, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. «Порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду, за змістом рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес»: - правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».

Відповідно до офіційного тлумачення частини 1 статті 55 Конституції України, наданого у рішенні Конституційного Суду України від 25.12.1997 № 9-зп: частину 1 статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб не є абсолютним. Людина має таке право за умови, якщо вважає, що рішення, дія чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб порушують або ущемляють її права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.

Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може належати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності. Такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтовано пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення у справі Peretyaka and Sheremetyev проти України, 21.12.2010, №45783/05).

Суд зазначає, що відповідно до частини 5 статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Судом встановлено, що позивач не просить вирішити публічно-правовий спір та не обґрунтовує протиправність дій/бездіяльності відповідача, а стверджує про власне право на отримання середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює Закон України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу», відповідно до частини першої статті 2 якого Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Частинами першою, другою статті 9 Закону України 25.03.1992 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011) обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011 надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011І передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

У випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, про що зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 21.08.2019 за результатами перегляду рішення Верховного Суду від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться у день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до статтею 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» № 1214-ІХ встановлює вичерпний перелік видів грошових доходів, за порушення строків виплати яких громадянам має нараховуватися компенсація. Зокрема, до пенсій, соціальних виплат, стипендій та зарплат додано такі види доходів, як сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; кошти, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.

Законом уточнено положення Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» стосовно джерел виплати компенсації у зв`язку зі створенням Фонду соціального страхування України.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу, нарахований та стягнутий за рішенням суду, не є заробітною платою у розумінні як Закону України «Про оплату праці», так і Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», а тому не належить компенсації. Верховний Суд у справі №1540/3742/18 зазначив, що компенсація за порушення строків виплати виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата) особи (працівника) з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат. Кошти, що належать нарахуванню у порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи та пов`язані з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Середній заробіток за час вимушеного прогулу, нарахований та стягнутий за рішенням суду, не є заробітною платою у розумінні як Закону України «Про оплату праці», так і Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», а тому не належить компенсації.

Соціальні виплати - компенсації та соціальні пільги, що надають працівникам виплати на лікування, відпочинок, проїзд, працевлаштування (без соціальної допомоги у разі безробіття), страхові внески на добровільне медичне страхування, а також за договорами особистого, майнового та іншого страхування на користь працівника, компенсація плати за утримання дітей в дошкільних установах, вихідна допомога та сума на працевлаштування у разі ліквідації підприємства, скорочення працівників та ін. https://prozoriy-office.kharkov.ua/reestr-poslug/soc-dopomoga/.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться). Під доходами у цьому Законі варто розуміти грошові доходи громадян, що вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші. Стаття 5 визначає: своєчасно не отриманий з вини громадянина дохід компенсації не належить.

Колегія суддів Верховного Суду 31.03.2020 у справі № 808/2122/18 (адміністративне провадження № К/9901/68185/18, № К/9901/68414/18, ЄДРСР 88507235) зазначила, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейського, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, що не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що встановлює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. Водночас такі питання врегульовані в КЗпП України. Відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію» та зазначеного Порядку, які є спеціальним законодавством та підлягають застосуванню при вирішенні спорів з приводу порядку та умов грошового забезпечення поліцейських і надання їм відпустки, грошова компенсація за невикористану відпустку виплачується у випадку її невикористання у році звільнення. Грошова компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена, а встановлено правило надання чергової відпустки поліцейському до кінця календарного року.

Оцінюючи твердження позивача про необхідність врахування позицій Верховного Суду, зазначених у рішеннях від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 (ЄДРСР 72531992); від 01.03.2018 у справі № 806/1551/17 (ЄДРСР 72531980); від 19.04.2018 у справі № 806/1183/16 (ЄДРСР 73486930); від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16 (ЄДРСР 74408665); від 16.01.2019 у справі № 802/1052/17-а (ЄДРСР 79266150); від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14 (ЄДРСР 79528920); від 14.03.2019 у справі № 820/660/17 (ЄДРСР 80481259); від 27.04.2020 у справі № 812/639/18 (ЄДРСР 88933221) суд зазначає, що вказані постанови Верховного Суду стосуються працівників Національної Поліції України та правовідносини виникли у зв`язку з несвоєчасною виплатою одноразової грошової допомоги під час звільнення, що не є тотожним суб`єктному складу, предмету і обставинам у даній справі.

Правовідносини зазначені у постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 825/598/17 (ЄДРСР 85323778) стосуються компенсації вартості за неотримане речове майно, а тому не є аналогічними до обставин даної справи.

З аналізу наведених законодавчих приписів висновується, що передбачена пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України від 22.10.1993 № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та абзацом 3 пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011 компенсація за невикористані дні додаткової відпустки не входить до складу грошового забезпечення військовослужбовця, виплачується за певних умов - у випадку невикористання відпустки.

За своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку під час звільнення не відноситься до неустойки та не є санкцією за невиконання грошового зобов`язання. Це компенсаційна виплата за порушення права на оплату праці, що нараховується у розмірі середнього заробітку.

Суд дійшов висновку, що норми статті 117 КЗпП не можуть бути застосовані до затримки виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, що свідчить про безпідставність заявленого позову.

Оцінюючи дії відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку під час звільнення щодо виплати 23.11.2020 компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за критеріями частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку, що вони є правомірними, позаяк відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, з урахуванням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), а тому позовні вимоги про зобов`язання військової частини А0959 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку під час звільнення за період з 27.10.2018 до 23.11.2020 не належить задовольняти.

Враховуючи, що позивачу відмовлено у задоволенні позовних вимог, а відповідачем не надано доказів понесення судових витрат, відсутні підстави для вирішення питання розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 2, 6-16, 19, 73-78, 90, 118, 139, 242-246, 255, 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Копію рішення направити учасникам справи.

Рішення набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, що може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене у апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України до Шостого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 частини 1 Розділу VII Перехідних положень та з урахуванням пункту 3 розділу VI Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 [ АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ];

відповідач: військова частина А0959 [вул. Ківерцівська, 85, м. Луцьк, Волинська область, 43023, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 26614739].

Повне судове рішення складено 01.03.2021.

Суддя Л.В. Трофімова