Рішення № 95172716, 16.02.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 лютого 2021 року справа №380/10030/20

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Брильовського Р.М.

секретар судового засідання Ізьо М.І.

за участю:

представника відповідача – Горбонос І.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області, у якій просить суд:

визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 10 жовтня 2020 року № 168 «Про відмову оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту»;

зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що в країні походження - Російській Федерації неодноразово брав участь у мітингах, висвітлював їх перебіг, поширював інформацію в мережі Інтернет про такі мітинги, висловлював підтримку опозиційній політичній діяльності до діючого режиму влади в країні походження, активно серед кола своїх знайомих відстоював позицію участі у протестних акціях. Після прибуття до України позивач неодноразово висловлював публічно, в тому числі під час масових заходів в підтримку Україні щодо її цілісності та незалежності, критикував зовнішню агресію та дії країни походження, що постійно підживлювали та продовжували військові дії на сході України. Надавав посильну волонтерську допомогу. За фактом тих подій позивач неодноразово отримував у свою адресу погрози в мережі Інтернет. Вказує, що у нього є побоювання повертатися в країну походження, оскільки з публікації різних інтернет-видань він дізнався, що в Російській Федерації ведеться політичне переслідування осіб, які підтримають Україну та осіб, які закликають до боротьби із корупцією, ведуть активну громадську діяльність проти службових осіб в органах влади. Відповідачем не було взято вказані обставини до уваги та у висновку від 12.10.2020 зазначено про те, що доцільно відмовити ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку із тим, що заява є очевидно необґрунтованою. Просив позов задовольнити.

Представник відповідача подав відзив на позовну заяву, в якому проти позовних вимог заперечив. У відзиві зазначає, що відповідно до ч 6. ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання. На підтвердження обґрунтованості заяви, заявник надав посилання на свою сторінку у фейсбуці, де підписаний як Аrjun Ds-2. Однак, на вказаній сторінці немає жодної інформації щодо активної журналістської та громадської діяльності позивача. Проте, на особистій сторінці заявника в фейсбуці прослідковується інформація щодо практикування заявником йоги по приїзді в Україну в 2016 році. Жодної статті чи інтернет-видань щодо політичного переслідування осіб, які підтримують Україну та осіб, які ведуть активну громадську діяльність проти службових осіб в органах влади Російської Федерації, особистих погроз щодо прийняття участі у протестах проти влади, на особистій сторінці фейсбук заявника не знайдено. До жодної партії позивач не належав, хоч вказав в заяві що займався громадською діяльністю. На підтвердження своїх слів вказаних в заяві «...брав участь у мітингах, висвітлював їх перебіг, поширював інформацію в мережі Інтернет про такі мітинги, висловлював підтримку опозиційній діяльності до діючого режиму влади в країні походження...» жодних документів не надав. Крім цього ОСОБА_1 заявив, що в країні громадянської належності в розшуку не перебуває, до адміністративної чи кримінальної відповідальності не притягався. ОСОБА_1 05.07.2016 легально перетнув кордон України, та лише 22.09.2020 звернувся до ГУ ДМС у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто через чотири роки після прибуття в Україну, чим грубо порушив ч. 1 ст. 5 Закону. В результаті всебічного аналізу матеріалів особової справи №2020LV0015/447991_4067 вважає, що заява ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою, тобто в неї відсутні умови передбачені пп. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та такою, що носить характер зловживання та надання завідомо неправдивої інформації. Просив у задоволенні позову відмовити.

У судове засідання позивач подав заяву на адресу суду, в якій просив справу розглядати у його відсутності; позовні вимоги підтримав повністю; просив суд задовольнити позов у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечив повністю. Просив суд відмовити у задоволенні позову повністю з підстав зазначених у відзиві на позовну заяву та запереченнях.

Ухвалою судді від 10.11.2020 прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

23.11.2020 від Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області надійшла заява із запереченнями проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Заява мотивована тим, що справа щодо статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту перебуває на особливому контролі керівництва Державної міграційної служби України, тому просить здійснювати розгляд даної справи №380/10030/20 за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 22.11.2020 суд перейшов до розгляду справи №380/10030/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії, за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 10 грудня 2020 року о 10:00 год.

02.02.2021 протокольною ухвалою Львівського окружного адміністративного суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Суд встановив, що ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації, ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець міста Норільськ, Краснодарського краю, Російської Федерації, що підтверджується копією паспорта громадянина Російської Федерації 72 НОМЕР_1 , виданого 27.10.2012, дійсний до 27.10.2022 року. Місце останнього проживання АДРЕСА_1 , гуртожиток літературного інституту.

За національністю позивач – росіянин, християнин за віросповіданням. Закінчив середню школу №21 та Московський літературний інститут ім. Горького. Володіє російською мовою, яка є рідною, також українською та англійською. Неодружений, дітей не має. До прибуття в Україну з 2008 по 2013 рік позивач працював кореспондентом в медіакомпанії «Северный город», а з 2014 по 2015 рік – продюсером в кіностудії «Мозкинап». На сьогодні офіційно не працює, допомагає друзям в організації культурних заходів, як волонтер. В країні походження у нього залишився молодший брат, батьків немає.

Як вбачається з матеріалів особової справи позивача від 05.07.2016 легально перетнув кордон України. По приїзді мав за мету проводити волонтерську діяльність.

22 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернувся в Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 12 жовтня 2020 року № 168 «Про відмову оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» ОСОБА_1 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись із вказаним наказом ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд виходив з наступного.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI), біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 Закону № 3671-VI передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У цьому випадку підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки відповідача про відсутність стосовно заявника умов, передбачених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

В даній категорії справ обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Суд встановив, що 22 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернувся в Головне управління Державної міграційної служби у Львівській області із заявою - анкетою про визнання біженцем або особою, яка потреби додаткового захисту.

В поданій заяві та під час проведення співбесіди позивач зазначав про те, що в країні походження - Російській Федерації позивач неодноразово брав участь у мітингах, висвітлював їх перебіг, поширював інформацію в мережі Інтернет про такі мітинги, висловлював підтримку опозиційній політичній діяльності до діючого режиму влади в країні походження, активно серед кола своїх знайомих відстоював позицію участі у протестних акціях. Після прибуття до України неодноразово висловлював публічно, в тому числі під час масових заходів підтримку Україні щодо її цілісності та незалежності, критикував зовнішню агресію та дії країни походження, що постійно підживлювали та продовжували воєнні дії на сході України. Надавав посильну волонтерську допомогу. За фактом цих подій, неодноразово отримував у свою адресу погрози в мережі Інтернет, а саме в приватні повідомлення через фейсбук сторінку, які вважав цілком реальними та пов`язував їх із своєю поведінкою, яка пов`язана з критикою зовнішньої агресії Російської Федерації та території України. Додатково у заяві позивач зазначав про те, що у нього є побоювання повертатися в країну походження, оскільки з публікації різних інтернет-видань він дізнався, що в Російській Федерації ведеться політичне переслідування осіб, які підтримають Україну та осіб, які закликають до боротьби із корупцією, ведуть активну громадську діяльність проти службових осіб в органах влади.

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 12 жовтня 2020 року № 168 «Про відмову оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» ОСОБА_1 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд встановив, що ОСОБА_1 05.07.2016 легально перетнув кордон України та лише 22.09.2020 звернувся до ГУ ДМС у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Стосовно недотримання позивачем встановленого строку звернення до органу міграційної служби із заявою про надання захисту в Україні Верховний Суд висловив свою правову позицію у постанові від 14.03.2018 у справі №820/1502/17 (К/9901/2164/17) – "Колегія суддів касаційної інстанції приймає до уваги доводи заявника, викладені в касаційній скарзі, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, колегія суддів приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження."

Предметом спору є рішення відповідача про відмову в оформленні позивачам документів для вирішення питання про визнання таких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Позивач в позові зазначає, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту приймається за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявників відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої Закону № 3671-V, а також, якщо заяви носять характер зловживань. Оцінка обґрунтованості заяв позивачів та дослідження наявності у заявників обґрунтованих побоювань здійснюється компетентними органами вже після прийняття рішення про оформлення документів.

Для вирішення спору по суті суд дослідив наявність чи відсутність умов, зазначених пунктами 1 чи 13 частини першої 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд зазначає, що у своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказує, що в країні громадянської належності він переслідується через активну журналістську та громадську діяльність, що розкривала корупційні схеми та неправомірні дії з боку органів влади РФ, які порушують загальні права людини. Працював до 2015 року кореспондентом в медіа компанії «Северный город», та продюсером в кіностудії «Мозкинап».

На підтвердження обґрунтованості заяви, позивач надав посилання на свою сторінку у фейсбуці, де підписаний як Arjun Ds.

Суд погоджується з твердженням відповідача про те, що на вказаній сторінці немає жодної інформації щодо активної журналістської та громадської діяльності.

Однак, на особистій сторінці заявника в фейсбуці прослідковується інформація щодо практикування заявником йоги по приїзді в Україну в 2016 році.

Жодної статтей чи інтернет-видань щодо політичного переслідування осіб, які підтримують Україну та осіб, які ведуть активну громадську діяльність проти службових осіб в органах влади Російської Федерації, особистих погроз щодо прийняття участі у протестах проти влади на особистій сторінці фейсбук позивачем відповідачу та суду не надано.

Суд встановив, що до жодної партії позивач не належав, хоч вказав в заяві що займався громадською діяльністю.

На підтвердження своїх слів вказаних в заяві позивач зазначив, «…брав участь у мітингах, висвітлював їх перебіг, поширював інформацію в мережі Інтернет про такі мітинги, висловлював підтримку опозиційній діяльності до діючого режиму влади в країні походження…».

Позивач стверджує, що не може повернутися у країну походження, тому, що брав участь у мітингах проти діючого режиму влади, за що отримував погрози в мережі Інтернет. Також, вказує на загальновідомі факти переслідування журналістів в країні походження.

Суд зазначає, що жодних документів в підтвердження вказаного ні відповідачу, ні суду позивач не надав.

Свобода слова в Росії - що гарантується Конституцією Російської Федерації право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким законним способом.

Щорічно проводиться класифікації країн «Індекс свободи преси», що проводиться міжнародною неурядовою організацією «Репортери без кордонів», на 2020 рік Росія займає 149 місце з 179 існуючих.

Відповідно до статті 29 Конституції Російської Федерації:

1. Кожному гарантується свобода думки і слова.

2. Не допускаються пропаганда чи агітація, збуджуючі соціальну, расову, національну чи релігійну ненависть і ворожнечу. Забороняється пропаганда соціального, расового, національного, релігійного чи мовного переваги.

3. Ніхто не може бути примушений до вираження своїх думок і переконань або відмови від них.

4. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким законним способом. Перелік відомостей, що становлять державну таємницю, визначається федеральним законом.

5. Гарантується свобода масової інформації. Цензура забороняється.

Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасово захисту» (далі – Закон) надає наступне визначення у п. 1 ч. 1 ст. 1:

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до Керівних положень УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказу у заявах біженців» від 16 грудня 1998 року, пункт 5 і 6: «Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов`язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов`язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов`язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок підтверджувати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані».

Кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.

Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/Еи серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе:

- смертну кару або приведення її у виконання;

- тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження;

- серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.

Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться у пункті 13 частини першої статті 1 Закону.

Отже, якщо повернення до країни походження вважається таким, що може порушувати статтю 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження має вважатися такою, що потребує додаткового захисту.

Суд наголошує, що в країні громадянської належності в розшуку не перебуває, до адміністративної чи кримінальної відповідальності не притягався.

Суд погоджується з твердженням відповідача про те, що після повернення до країни громадянської належності позивачу не буде завдано серйозної шкоди.

Так, позивач не повідомляє про ризик застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару, також не повідомляє про застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, на території країни громадянської належності відсутнє загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.

Жодних доказів на підтвердження загрози життю, безпеці, свободі ні під час звернення до територіального органу міграційної служби, ні під час розгляду даної справи судом, позивачем не надано, з огляду на що, у розумінні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивач не є біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Натомість, інформація про побоювання переслідувань, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на його особистому твердженні і не має жодного документального підтвердження.

Таким чином, вищевказане дає підстави зробити висновок, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 не підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, подана ним заява є необґрунтованою, оскільки в ній відсутні умови, зазначені п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з ч. 4 ст. 8 Закону рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до ч 6. ст. 8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Таким чином, суд встановив, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 12 жовтня 2020 року №168 «Про відмову оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» є обґрунтованим та законним.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

На підставі вищевказаного, суд дійшов до висновку, що відповідач правомірно прийняв оскаржуване рішення, а позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 139 КАС України судовий збір з сторін не стягується.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, –

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області (79007, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 11, код ЄДРПОУ 37831493) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 26.02.2021.

Суддя Р.М. Брильовський