Рішення № 95135282, 24.02.2021, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 лютого 2021 р. № 400/4755/20 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Фульги А.П. розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 до відповідача:Військової частини А0224, пр. Героїв України, 72, м.Миколаїв, 54025 про:визнання бездіяльності протиправною; стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10.06.2019 р. по 14.09.2020 р. в розмірі 24 895,93 грн.,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Військової частини А0224 (далі - відповідач) з позовними вимогами про: визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу всіх сум належних йому у день звільнення; стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні за період з 10 червня 2019 року по 14 вересня 2020 року у сумі 24 895,93 грн.

Ухвалою від 30.10.2020 року суд відкрив провадження у справі № 400/4755/20 та ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження.

Позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 04.06.2020 року по справі № 400/1256/20 зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки. На виконання вказаного рішення суду 14.09.2020 року відповідач здійснив нарахування та виплату позивачу компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки у сумі 25 419,19 грн. Але в той же час, відповідач не нарахував та не виплатив позивачу середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Не нарахування та не виплату середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні військової частини позивач вважає незаконним, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Відповідач відзив на позовну заяву не надав ухвалу про відкриття провадження від 30.10.2020 року отримав 11.11.2020 року.

Ухвалою суду від 04.01.2021 року було повторно зобов`язано відповідача надати відзив на позовну заяву та інформацію з переліком належних до виплати позивачу сум грошової компенсації з дати звільнення по теперішній час. Однак, вимоги ухвали суду відповідачем виконано не було.

Відповідно до ч.9 ст.205 КАС України, суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження. Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).

Дослідив матеріали справи, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 має статус ветерана та учасника бойових дій, відповідно до наказу №148 від 10.06.2019 року позивача виключено зі списків особового складу військової частини А0224 та всіх видів забезпечення.

Відповідно до Витягу з Наказу командира військової частини А0224 (по стройовій частині) №148 від 10.06.2019р. позивача звільнено з військової служби у запас відповідно до пункту «а» ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» (у зв`язку з закінченням строку контракту).

Згідно Витягу з Наказу командира військової частини А0224 (по стройовій частині) №148 від 10.06.2019р. позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів грошового забезпечення.

Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 виданого 10.04.2015р.

При здійсненні розрахунків при звільненні Військова частина А0224 не здійснила нарахування та виплату позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період з 2015 року по 2019 рік.

Позивач оскаржив в судовому порядку бездіяльність відповідача щодо невиплати на його користь грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період з 2015 року по 2019 рік.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 04.06.2020 року по справі №400/1256/20 зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки.

Судом встановлено, що на виконання вказаного рішення суду 14.09.2020 року відповідач здійснив нарахування та виплату позивачу компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки у сумі 25 419,19 грн. Але в той же час, відповідач не нарахував та не виплатив позивачу середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно статті 1 КЗпП України яка регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Згідно до частини першої статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Спеціальним законодавством врегульовано правове становище осіб, які проходять військову службу, у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема: Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року №2262-XII, Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17 липня 1992 року № 393, Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 29

липня 1991 року №114, Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499.

Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно - правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум.

При дотриманні наведених умов підприємство,установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (надалі - Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Відповідно до п.242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

У даному випадку мало місце виключення позивача зі списку особового складу без проведення остаточного розрахунку, а саме: не виплачено компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період з 2015 року по 2019 рік.

Щодо вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок по виплаті грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період з 2015 року по 2019 рік., суд зазначає наступне.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Як уже зазначено, стаття 116 КЗпП оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.

Чинне законодавство передбачає обов`язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби, грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки на день виключення зі списків особового складу Військової частини.

Умовою для виникнення такого обов`язку є подання військовослужбовцем відповідного рапорту під час проходження служби.

Отже, компенсація вартості за невикористані календарні дні додаткової відпустки належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.

Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини.

Вказані висновки зазначені Великою Палатою Верховного Суду, в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, постанова ВСУ від 30.11.2020 року по справі №480/3105/19, згідно з якими під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суд наголошує на тому, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.

Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Дану позицію викладено в постанові Верховного Суду від 30.11.2020 року по справі №480/3105/19.

Позивачем не надано суду доказів, що невиплата в день виключення із списків Військової частини А0224 компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки є єдиною сумою, яка належала до виплати при звільненні.

Заявлена позивачем вимога щодо виплати середнього заробітку за затримку виплат компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки не може бути задоволена так як даний вид відповідальності в даній ситуації до відповідача може бути застосований лише частково в процентному співвідношенні до відповідальності за несвоєчасну виплату інших сум, які належали позивачу до виплати на день звільнення.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) до Військової частини А0224 (пр. Героїв України, 72, м.Миколаїв, 54025 08489704) - відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П`ятого апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя А. П. Фульга