Постанова № 951310, 05.03.2007, Рівненський районний суд Рівненської області

Справа № 2-а-22 2007 рік

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2007 року Рівненський районний суд

Рівненської області (як адміністративний суд) в особі:

судді Красовського О.

при секретарі Хрусюк Л.

з участю представників сторін - Ганова О., адвоката ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Рівне справу за адміністративним позовом

ОСОБА_2 до Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області; як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_3, про поновленні на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, -

встановив:

Позивач звернувся до суду з позовом про поновленні на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди. В обґрунтування позовних вимог зазначає, що розпорядженням голови Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області від 14.05.05 р. № НОМЕР_1 був призначений на посаду ІНФОРМАЦІЯ_1 Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області. Іншим розпорядженням голови Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області від 28.11.06 р. № НОМЕР_2 був звільнений з вказаної посади за п.4 ст. 40 КЗпП України (за прогул). Вважає таке звільнення протиправним, оскільки саме в цей час позивач перебував на лікарняному. Просить задоволити заявлені позовні вимоги.

Позивач підтримав позов. Додав, що 27.11.06 р. листок непрацездатності він здав працівнику Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області ОСОБА_4. Про своє перебування на лікарняному попередив відповідних працівників адміністрації.

Представник відповідача позов не визнав. Пояснив, що про своє перебування на лікарняному позивач нікого не повідомив. Вважає, що рішення про звільнення позивача є законним, просить відмовити в задоволенні позову.

Як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_3 - пояснив, що він видав розпорядження про звільнення позивача з роботи виходячи з того, що той вчинив прогул. Ніхто не знав про те, що позивач з 14.11.06 р. перебував на лікарняному. Листок непрацездатності позивачем до відділу кадрів адміністрації чи до канцелярії не здавався.

Заслухавши пояснення сторін, свідків, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає до задоволення, частково.

Відповідно до статті 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких грунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до статті ч.З ст. 72 КАС України, обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Відповідно до ч. 2 ст. 70 КАС України, сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 4 ст. 70 КАС України, обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Як встановлено в судовому засіданні, розпорядженням голови Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області від 14.05.05 р. № НОМЕР_1 позивач був призначений на посаду ІНФОРМАЦІЯ_1 Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області.

14.05.05 р. позивач прийняв присягу державного службовця.

Розпорядженням в.о. голови Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області від 28.11.06 р. № НОМЕР_2 позивач звільнений з вказаної посади за п.4 ст. 40 КЗпП України (за прогул без поважних причин) з 17.11.06 року.

Допитані в ході судового засідання свідки ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_6 пояснили, що вони нічого не знали про перебування позивача на лікарняному. Вважають правомірним рішення профкому про дачу згоди на звільнення позивача з роботи за п.4 ст. 40 КЗпП України.

Проте суд приймає до уваги наступне.

Згідно листка непрацездатності серії НОМЕР_3, позивач був звільнений від роботи з 14.11.06 р. по 24.11.06 р.

Законність та правомірність видачі вказаного листка непрацездатності підтвердила перевірка, проведена Рівненським РВ УМВС України в Рівненській області (постанова про відмову у порушенні кримінальної справи від 24.02.07 p., матеріал № 65/6-2734).

Згідно ст. 147 КЗпП України, звільнення є заходом дисциплінарного стягнення, який застосовується за порушення трудової дисципліни.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках ... прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин...

Відповідно до ч.4 ст. 40 КЗпП України, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

А тому суд вважає, що прийняте розпорядження про звільнення працівника з роботи в період його тимчасової непрацездатності не є правомірним, порушує права позивача.

Відповідно до ч. 1, ч.2 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Тому суд вважає, що позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 4 від 31.03.95 р. "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" роз'яснив, що відповідно до положень Конституції України, зокрема статей 32, 56, 62 і чинного законодавства, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їх прав і свобод та законних інтересів.

Відповідно до 2371 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків І вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Згідно з положеннями п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.95 р. (з наступними змінами і доповненнями) „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 2371 КЗпП України (набрала чинності 13 січня 2000 р.) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Судом враховується, що протиправним звільненням позивача з роботи йому було завдано моральну шкоду. Через це він затрачає чимало зусиль для відновлення нормальних життєвих зв'язків, а також зазнає душевних страждань. Після звільнення, внаслідок страждань та переживань у позивача погіршився стан здоров'я, що змусило його звертатися за медичною допомогою до лікарів, про що позивач представив докази.

Позивач зазначає, що незаконне та безпідставне звільнення з роботи також принижує його ділову репутацію серед мешканців населеного пункту, де проживає позивач. Після звільнення з роботи позивач змушений був вживати додаткових зусиль для організації свого життя. Адже для доведення неправомірності винесеного розпорядження він змушений був звернутись до суду. Протягом всього часу позивач був позбавлений засобів для існування; був позбавлений можливості в повній мірі реалізовувати наявні в нього ділові якості, бути в повній мірі корисним для членів його сім'ї та суспільства.

Тому суд дійшов висновку про обгрунтованість і доведеність позову щодо наявності заподіяння моральної шкоди позивачеві неправомірними діями відповідача.

Суд зважає, що відшкодування моральної шкоди в розмірі 3000 грн. є розумною сумою, і достатньою для даного виду правовідносин.

Відповідно до ч.5 ст. 235 КЗпП України, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Судові витрати покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 6; ч.ч 1, 2 ст. 11; ч.1 ст. 18; ст.ст. 69-72, 87, 94; ч.ч. 1, 2 ст. 100; ст.ст. 158-163 КАС України; ч.4 ст. 40, ст. 235, ст. 2371 КЗпП України; положеннями постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.95 р. (з наступними змінами і доповненнями) „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", суд, -

постановив:

Позов задоволити частково.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження в.о. голови Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області від 28.11.06 р. № НОМЕР_2 про звільнення ОСОБА_2 з посади ІНФОРМАЦІЯ_1 Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області за п.4 ст. 40 КЗпП України (за прогул без поважних причин) з 17.11.06 року.

Поновити ОСОБА_2 на посаді ІНФОРМАЦІЯ_1 Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області, з 17 листопада 2006 року.

Стягнути з Рівненської районної державної адміністрації Рівненської області на користь:

• ОСОБА_2 - середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 17 листопада 2006 року по 05 березня 2007 року;

· ОСОБА_2 - 3000 грн. за завдану моральну шкоду, 100 грн. судових витрат, а всього 3100 (три тисячі сто) грн.;

· держави - 08 грн. 50 коп. судових витрат (судовий збір);

· територіального управління Державної судової адміністрації в Рівненській області, депозитний рахунок 35220022000032, МФО 833017, код ЗКПО 26259988 УДК в Рівненській області, призначення платежу -„інформаційно-технічне забезпечення розгляду цивільної справи Рівненським районним судом Рівненської області", сума - 07 грн. 50 коп.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі (на посаді) ОСОБА_2.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява.

Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.

Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України - дня складення в повному обсязі.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків, встановлених вище, залишаються без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.