Рішення № 95085813, 15.02.2021, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

МАЛИНОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ__ __

Справа №518/3/20

Пр. №2/521/24/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2021 року м. Одеса

Малиновський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого – судді Сегеди О.М.,

при секретарі – Ткач А.О., за участю:

представника позивача – адвоката Акрабової О.М.,

представника відповідача – адвоката Корой І.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

встановив:

У січні 2020 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – АТ КБ ««ПриватБанк») звернулось до Ширяївського районного суду Одеської області з позовом, уточненим у подальшому, до ОСОБА_1 , посилаючись на те, що відповідач 28 січня 2014 року звернувся до АТ КБ ««ПриватБанк» з метою отримання банківських послуг, у зв`язку з чим підписав заяву б/н від 28 січня 2014 року, згідно якої отримав кредит у розмірі 14200,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.

Позивач зазначав, що позичальник підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті http://privatbank.ua, складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом у заяві.

Вказував, що сторонами було визначено, що засобами доступу до карткового рахунку є кредитна карта Клієнта та фінансовий телефон Клієнта, який проходить верифікацію з підтвердженням відповідно до п.1.1.1.16 Договору.

Стверджував, що Банк свої зобов`язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, надавши позичальнику кредит, у встановленому договором розмірі.

Оскільки відповідач ухиляється від належного виконання взятих на себе зобов`язань, встановлених кредитним договором, позивач просив суд стягнути з відповідача суму заборгованості за кредитним договором б/н від 28 січня 2014 року станом на 25 вересня 2019 року в розмірі 49698,04 грн., яка складається з: 14040,00 грн. – заборгованість за кредитом, 35658,04 грн. – заборгованість по відсоткам за користування кредитом за період з 28 січня 2014 року по 31 січня 2017 року та судові витрати по сплаті судового збору в сумі 1921,00 грн.

Ухвалою Ширяївського районного суду Одеської області від 20 лютого 2020 року вищевказану цивільну справу було передано до Київського районного суду м. Одеси за підсудністю (т. 1 а.с. 50).

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 31 березня 2020 року вищевказану цивільну справу було передано до Малиновського районного суду м. Одеси за підсудністю (т. 1 а.с. 59).

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями Малиновського районного суду м. Одеси від 10 квітня 2020 року, справу було передано на розгляд судді Сегеді О.М. (т. 1 а.с. 63).

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2020 року у вищевказаній справі було відкрито провадження, ухвалено проводити розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, призначено судове засідання (т. 1 а.с. 73-75).

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 25 травня 2020 року була визнана явка представника позивача обов`язковою (т. 1 а.с. 93-94).

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2020 року за заявою відповідача було ухвалено перейти від розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання (т. 1 а.с. 234-235).

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 04 листопада 2020 року у справі було закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду (т. 2 а.с. 49-50).

Представник позивача, діючий на підставі довіреності від 18 травня 2020 року, в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити у повному обсязі. Раніше надав відповідь на відзив та відзив на заяву про розподіл витрат на правничу допомогу адвоката (т. 1 а.с. 147-158, т. 2 а.с. 46, 47, 92-94).

Представник відповідача, діючий на підставі ордеру від 22 червня 2020 року, в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив суд відмовити в їх задоволенні в повному обсязі. Раніше відповідач надав через канцелярію суду клопотання про визнання договору від 28 січня 2014 року недійсним, посилаючись на те, що він його не підписував та не укладав, але з зустрічним позовом до суду не звертався (т. 1 а.с. 140).

15 липня 2020 року представником відповідача через канцелярію суду було надано відзив на позов, в якому було зазначено, що позовні вимоги відповідач не визнає, оскільки договір про надання банківських послуг від його імені був укладений та підписаний не ним, а іншою особою без його відома та волевиявлення.

Вказував, що з матеріалів справи вбачається, що оформленням спірного кредиту займався працівник АТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_2 , який, за думкою відповідача, і підписав анкету-заяву б/н від 28 січня 2014 року. Зазначав, що ОСОБА_2 працював на посаді заступника керівника відділу з управління додатковим відділенням, головним спеціалістом по обслуговуванню клієнтів у відділенні ПАТ КБ «ПриватБанк», що розташоване в с. Троїцьке Любашівського району Одеської області та у січні 2014 року без відповідних підтверджуючих документів склав одинадцять анкет-заявок на видачу кредитів та долучив до кредитної справи підроблені копії паспортів, за що був засуджений за ч. 1 ст. 367 КК України. Крім того, за ч. 2 ст. 190 КК України та ч. 4 ст. 358 КК України були засуджені 21 особа, які фактично отримували у вказаному відділені позивача кредити за такою же схемою.

Також відповідач просив суд застосувати до спірних правовідносин строк позовної давності та відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі (т. 1 а.с. 80, 126-130,140).

Позов про визнання кредитного договору та клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи відповідачем не заявлялись.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши і оцінивши надані докази в їх сукупності, суд вважає, що в задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості слід відмовити у повному обсязі у зв`язку з їх недоведеністю та недоказаністю, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Встановлено, що ПАТ КБ «ПриватБанк» з 21 травня 2018 року змінило тип товариства з публічного на приватне та назву на Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та статутом (т. 1 а.с. 35, 37, 38, 39-40).

У відповідності до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про Акціонерні товариства» зміна типу товариства з приватного на публічне або з публічного на приватне не є його перетворенням. Зміна назви юридичної особи не тягне за собою правонаступництва, а лише правовий наслідок проведення державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, пов`язаних зі зміною назви.

Судом встановлено, що 28 січня 2014 року з метою отримання банківських послуг від імені ОСОБА_1 була оформлена анкета-заява про приєднання к Умовам та Правилам надання банківських послуг у АТ КБ ««ПриватБанк» б/н від 28 січня 2014 року (т. 1 а.с. 8).

Зі змісту анкети-заяви б/н від 28 січня 2014 року вбачається, що позичальник підтвердив свою згоду на те, що підписана ним заява разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Тарифами Банку», які викладені на банківському сайті http://privatbank.ua, складає між ним та банком договір, що підтверджується підписом у заяві.

Крім того, до кредитного договору банк додав Витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку (а.с. 9-33).

Встановлено, що на підставі анкети-заяви б/н від 28 січня 2014 року на ім`я ОСОБА_1 був отриманий кредит у розмірі 14200,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.

З матеріалів справи вбачається, що банк свої зобов`язання за кредитним договором б/н від 28 січня 2014 року виконав в повному обсязі.

Згідно з наданим банком розрахунком, через невиконання зобов`язань за договором б/н від 28 січня 2014 року, станом на 25 вересня 2019 року у відповідача утворилась заборгованість перед АТ КБ «ПриватБанк» в розмірі 49698,04 грн., яка складається з:

заборгованості за кредитом – 14040,00 грн.,

заборгованості по відсоткам за користування кредитом – 35658,04 грн.

На підтвердження вказаного факту позивач надав до суду розрахунок заборгованості відповідно до умов кредитного договору б/н від 28 січня 2014 року (а.с. 6-7).

Згідно довідки АТ КБ «ПриватБанк» про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної карти, оформленої на ім`я ОСОБА_1 , кредитний ліміт по картковому рахунку № НОМЕР_1 на 28 січня 2014 року становить 14200, грн. (т. 1 а.с. 106).

Встановлено, що 28 січня 2014 року на ім`я ОСОБА_1 була видана картка № НОМЕР_1 строком дії до останнього дня грудня 2017 року, що підтверджується довідкою АТ КБ «ПриватБанк» від 23 червня 2020 року (т. 1 а.с. 107).

З матеріалів справи вбачається, що 28 січня 2014 року з карткового рахунку № НОМЕР_1 було знято 13500,00 грн., що підтверджується випискою з карткового рахунку (т. 1 а.с. 109-114).

01 квітня 2014 року ОСОБА_1 був зареєстрований в Приват24 (т. 1 а.с. 108).

В процесі судового розгляду ОСОБА_1 стверджував, що анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в АТ КБ «ПриватБанк» б/н від 18 січня 2014 року він не підписував та кошти не отримував (т. 1 а.с. 8).

В обґрунтування своїх заперечень проти позовних вимог, відповідач звернув увагу суду на той факт, що відомості, які нібито зазначені ним в анкеті-заяві не відповідають дійсності, а саме в анкеті-заяві зазначено дівоче прізвище його матері « ОСОБА_3 », а фактично дівоче прізвище його матері « ОСОБА_4 », що підтверджується його свідоцтвом про народження, в якому його батьками записані ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , яка ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть (т. 1 а.с. 89, 90).

Крім того, зі змісту анкети-заяви від 18 січня 2014 року вбачається, що в графі місце проживання зазначено адресу проживання відповідача: АДРЕСА_1 , а місце реєстрації: АДРЕСА_2 (т. 1 а.с. 8).

Відповідно до паспорту відповідача ОСОБА_1 , виданого 31 жовтня 1996 року Ширяївським РВ УМВС України в Одеській області, вбачається, що останній з 22 серпня 2001 року по 21 листопада 2012 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , а з 21 листопада 2012 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 (т. 1 а.с. 82-83).

Згідно довідки відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області від 26 травня 2020 року відповідач ОСОБА_1 з 21 листопада 2012 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 (т. 1 а.с. 97).

Отже, відомості зазначені в анкеті-заяві від 18 січня 2014 року про місце проживання та місце реєстрації відповідача, не відповідають дійсності.

14 жовтня 1997 року ОСОБА_1 зареєстрував шлюб з ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб (т. 1 а.с. 135).

Встановлено, що ОСОБА_1 з 16 січня 1997 року по 26 квітня 2001 року був зареєстрований за адресою: Одеська область, Ширяївський район, с. Орджонікідзе (т. 1 а.с. 83).

Згідно трудової книжки ОСОБА_1 , останній з 01 січня 2012 року по 30 листопада 2014 року працював у м. Одесі в ПАТ «Одеський караван» (т. 1 а.с. 137).

Крім того, в обґрунтування своїх заперечень, відповідачем було надано до суду копію паспорту на його ім`я, яка знаходиться в АТ КБ «ПриватБанк» разом з іншими документами, в якому замість його фото вклеєне фото іншої особи (т. 1 а.с. 84, 201-202).

Також до суду було надано фото особи, якою було отримано картку АТ КБ «ПриватБанк» на ім`я ОСОБА_1 , яка співпадає з фото іншої особи в копії паспорта на ім`я ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 118).

Встановлено, що 05 травня 2020 року ОСОБА_1 звернувся з заявою до АТ КБ «ПриватБанк» щодо отримання інформації стосовно звернення останнього до суду з позовом про стягнення з нього заборгованості по кредиту, про який йому нічого не відомо, оскільки він не є клієнтом АТ КБ «ПриватБанк» і ніколи не оформляв та не отримував кредит в цьому банку (т. 1 а.с. 85).

Також з матеріалів справи вбачається, що 08 травня 2020 року ОСОБА_1 звернувся з заявою до Малиновського ГУНП в Одеській області щодо порушення кримінальної справи відносно громадянина ОСОБА_2 за шахрайство, оскільки останній оформляв кредити за підробленими документами (т. 1 а.с. 87-88).

За результатами службової перевірки служби внутрішньої безпеки АТ КБ «ПриватБанк» щодо звернення громадянина ОСОБА_1 по ЄБК було встановлено, що на фото в ЄБК ні ОСОБА_1 , а інша особа, яка зняла кошти з карткового рахунку № НОМЕР_1 по картці «Універсальна» № НОМЕР_1 , що підтверджується висновком служби внутрішньої безпеки АТ КБ «ПриватБанк» від 12 травня 2020 року (т. 1 а.с. 193-195).

Таким чином, дані обставини підтверджують доводи відповідача про те, що він не подавав до АТ КБ «ПриватБанк» анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку від 18 січня 2014 року та не підписував її, а також те, що він не отримував картку банку та грошові кошти за кредитом.

Отже, оскільки відповідач не підписував анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у АТ КБ «ПриватБанк» б/н від 18 січня 2014 року та не погоджував істотні умови цього договору, тому в останнього було відсутнє волевиявлення на укладення спірного договору.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частиною 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Зі змісту постанови Верховного Суду від 09 грудня 2020 року по справі №383/1354/18 (провадження №61-3845св20) вбачається, що, відповідно до законодавчого визначення, правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), проте сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає у згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення має бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним відповідно до припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення: під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором Банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За таких обставин, суд прийшов до висновку, що оскільки відповідач не звертався до АТ КБ «ПриватБанк» з анкетою-заявою про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку від 18 січня 2014 року, згоди на отримання кредитних коштів не надавав, заяву не підписував та грошові кошти за кредитом не отримував, то кредитний договір від 18 січня 2014 року є не укладеним,тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Крім того, відповідно до діючого законодавства, правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19) дійшла висновку про те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц.

Враховуючи наведене, суд вважає, що оскільки кредитний договір від 18 січня 2014 року є неукладеним, тому його неможливо визнати недійсним.

В процесі розгляду справи відповідачем були надані доповнення до відзиву на позов, в яких було заявлено про застосування до правовідносин, які виникли між ним та позивачем, строку позовної давності, оскільки, за його думкою, позивач пропустив строк позовної давності (т. 2 а.с. 18-23).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.

Правила про позовну давність мають застосовуватися, коли буде доведення існування самого суб`єктивного права або факту його порушення.

Таким чином, пропущення строку позовної давності є підставою для відмови в позові у разі доведеності позовних вимог.

Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

При розгляді вимог відповідача щодо застосування позовної давності, суд виходить з роз`яснень п. 1.1 Постанови Пленуму Верховного суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», відповідно до якого - встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові на цих підставах, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Відповідно до статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

01 грудня 2020 року через канцелярію суду представником відповідача, адвокатом Корой І.Д., була подана заява про розподіл витрат на правову допомогу адвоката, в якій заявник просив суд стягнути з АТ КБ «Приватбанк» на користь відповідача, понесені останнім витрати на правничу допомогу адвоката в сумі 16000,00 грн. (т. 2 а.с. 83).

На підтвердження своїх повноважень та понесених витрат відповідача на правничу допомогу, представник відповідача надав до суду ордер адвоката від 22 червня 2020 року, копію договору про надання правової допомоги за №35 від 22 червня 2020 року, акт приймання-передачі наданої правової допомоги від 01 грудня 2020 року, довідку-квитанцію від 01 грудня 2020 року №35 про сплачений гонорар в розмірі 16000,00 грн., акт приймання-передачі наданої правової допомоги від 15 лютого 2021 року, копію прибуткового касового ордеру від 01 грудня 2020 року №35 (т. 1 а.с. 140, т. 2 а.с. 83, 84-85, 86, 87, 113, 114).

Статтею 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява №19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 вказаного Закону встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI).

Відповідно до статті 19 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: - надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; - складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; - представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Згідно статті 30 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Розмір гонорару визначається лиш за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Статтею 137 ЦПК України встановлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Згідно частини 8 статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.

При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).

Отже, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За таких обставин, суд вважає, що з позивача слід стягнути на користь відповідача витрати на правничу допомогу в розмірі 16000,00 грн.

Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно статті 263 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.

При зверненні до суду з позовом позивачем сплачено судовій збір в розмірі 1921,00 грн. Оскільки позивачу в задоволенні позовних вимог відмовлено, то судовій збір, який сплачений позивачем, не повертається (т. 1 а.с. 1).

Керуючись ст. ст. 15, 16, 203, 215, 638, 640, 1054 ЦК України, ст. ст. 12, 13, 81, 137, 141, 259, 264, 268, 273, 354 ЦПК України, суд

вирішив:

Позовні вимоги Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості – залишити без задоволення.

Стягнути з Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , витрати на правову допомогу в розмірі 16000 (шістнадцять тисяч) гривень 00 копійок.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення буде складено 23 лютого 2021року.

Суддя: О.М. Сегеда