Рішення № 95040626, 19.02.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 лютого 2021 року м. Київ № 640/13942/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю

секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового

провадження адміністративну справу

за позовомГромадянина Ісламської республіки Афганістан ОСОБА_1 доДержавної міграційної служби Українитретя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета споруЦентральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській областіпровизнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії ВСТАНОВИВ:

22.06.2020 громадянин Ісламської республіки Афганістан (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 186-20 від 01.06.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначає, що він є громадянином Афганістану та перебуває за межами своєї країни, в Україні, у зв`язку із ескалацією військового конфлікту на території Афганістану, у зв`язку із погіршенням ситуації щодо прав людини, збільшенням кількості терористичних актів щодо мирного населення, а також небезпечної діяльності терористичних угрупувань на території Афганістану. Таким чином, на думку позивача винесене ДМС рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним, необґрунтованим, та таким, що підлягає скасуванню.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справу було передано судді ОСОБА_2 .

07.07.2020 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито провадження в адміністративній справі № 640/13942/20 та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

Зазначеною ухвалою залучено Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі - третя особа) до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

24.07.2020 до Окружного адміністративного суду м. Києва від представника відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, у якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог з огляду на те, що позивач зазначає, що він та члени його родини не перебували у політичних, релігійних, військових або громадських організаціях у Афганістані; позивач не був причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю чи політичними поглядами; позивач також не підлягав адміністративним заходам (затриманню, арешту) та не притягався до кримінальної відповідальності; позивач зазначив, що він не переслідувався за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи; аналізуючи ІКП позивача та інформацію, яку надано Міністерством внутрішніх справ Великої Британії, встановлено, що представники ОСОБА_3 здійснюють тиск на членів родини особи, яку вони розшукують і навіть можуть покарати їх у разі відсутності чи зникнення розшукуваної особи, однак зі слів позивача, його батько з матір`ю, брат та сестри наразі спокійно проживають та працюють у районі Пагман, провінція Кабул, Афганістан, таким чином вбачається, що позивача ніхто не розшукує, і в разі повернення він не буде мати проблем з представниками Талібану ; до того ж, загальна ситуація з безпекою в Афганістані не зазнала змін в напрямку загострення з моменту прийняття попередніх рішень щодо такого ж предмету між тими ж сторонами (справа № 826/8403/18). Відповідач вважає, що складна ситуація, що спостерігається на території Афганістану, в цілому, є загальновідомим фактом, що підтверджена міжнародним товариством, однак не є автоматичною підставою для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився у районі Пагман, провінція Кабул, Афганістан, є громадянином Афганістану, за національністю - афганець, за віросповіданням - іслам (суніт).

12.08.2019 ОСОБА_1 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування причин звернення, позивач вказав, що він не може повернутися до країни громадянської належності оскільки там війна і багато терористів руху ОСОБА_3 ; крім того, у разі його повернення до Афганістану він змушений буде проходити військову службу; також у разі повернення в Афганістан після декількох років проживання в Україні, ОСОБА_1 матиме труднощі із прихильниками руху Талібан та афганської спільноти, які будуть сприймати його як такого, який відійшов від мусульманських принципів.

12.08.2019 Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняло наказ № 485 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

12.08.2019 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області вручено позивачу повідомлення № 166 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з якого вбачається, що підставою для відмови стало те, що позивачу раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а зазначені умови під час повторного звернення до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області не змінилися.

Не погоджуючись з таким рішенням ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, 14.08.2019 позивач звернувся зі скаргою до ДМС України.

В подальшому, рішенням ДМС України від 13.12.2019 № 223-19 було задоволено скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 від 14.08.2019 та скасовано наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 12.08.2019 № 485 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

06.05.2020 головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області було оформлено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.

01.06.2020 ДМС України винесла рішення № 186-20 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

15.06.2020 ОСОБА_1 було вручено повідомлення № 182 від 11.06.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з рішенням ДМС України, позивач звернувся з позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, суд зобов`язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до ч. ч. 1, 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Так, як вбачається з матеріалів справи, 12.08.2019 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області було прийняте рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Реалізуючи своє право, регламентоване ч. 1 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», позивач оскаржив наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 12.08.2019 № 485 до ДМС України.

За результатами розгляду скарги на наказ ЦМУ ДМС України в м. Києві та Київській області від 12.08.2019 № 485 ДМС України було прийняте рішення від 13.12.2019 № 223-19 про скасування наказу № 485 від 12.08.2019.

Надалі, наказом ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 02.01.2020 № 2 було прийнято в оформлення документи громадянина Афганістану ОСОБА_1 для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та скасовано наказ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 12.08.2019 № 485.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

З матеріалів справи вбачається, що 02.03.2020 головний спеціаліст відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції звернулась до т.в.о. начальника ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області із поданням щодо продовження строку розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, по справі № 2020KYIV0006, мотивуючи подання необхідністю отримати відповіді на запит до СБУ від 21.01.2020, а також проведення співбесіди.

Відповідно до наказу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київські області від 02.03.2020 № 110 продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Афганістану ОСОБА_1 до 02.04.2020.

11.03.2020 з позивачем було проведено співбесіду, що оформлено протоколом співбесіди по справі № 2020KYIV0006.

Відповідно до ч. ч. 11, 12 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

На виконання зазначених норм, 06.05.2020 головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області було оформлено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частинами 1, 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім`ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п. 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

З матеріалів справи видно, що рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте ДМС України 01.06.2020 за № 186-20.

Отже, рішення від 01.06.2020 прийняте у належний місячний строк з моменту отримання особової справи позивача та оформлення висновку (06.05.2020) та уповноваженим на те суб`єктом.

Відповідно до ч. 13 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.

На виконання ч. 13 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області 11.06.2020 оформило повідомлення № 182 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке вручене позивачу 15.06.2020.

Так, матеріали справи не містять доказів щодо дати, коли ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області отримало рішення ДМС від 01.06.2020 № 186-20, а тому у суду відсутня можливість встановити чи були порушені процесуальні строки повідомлення позивача про прийняте ДМС України рішення.

В контексті цієї справи, та того факту, що позивач не наголошує на процесуальних порушеннях третьою особою ч. 13 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» щодо строку повідомлення позивача про прийняте ДМС України рішення, суд приходить до переконання, що таке повідомлення вчинене належним чином та у встановлений законодавством строк.

Підсумовуючи все вищевикладене, суд приходить до переконання, що процедурних порушень під час прийняття спірного рішення ДМС України 01.06.2020 за № 186-20, які би слугували самостійною підставою для його скасування, відповідачем та третьою особою не допущено.

Мотивуючи спірне рішення ДМС України від 01.06.2020 № 186-20, відповідач зазначив, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Крім того, в силу положень п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Таким чином, суд зазначає, що особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Суд з матеріалів справи встановив, що виїзд з країни громадської належності позивача, відбувся через його побоювання зазнати переслідувань на території Батьківщини.

Однак, така обставина не може кваліфікуватись судом, в розрізі конвенційних ознак надання статусу біженця, як обставина, що слугує підтвердженням наявності підстав надання статусу біженця або критеріїв набуття додаткового захисту в Україні.

Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29.04.2004) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

У постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зазначається, що при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Крім того, пункт 37 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні.

Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен був довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Верховний Суд у своїй постанові від 16.02.2018 у справі № 815/2911/17 (адміністративне провадження № К/9901/2882/17) зазначив, що при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні докази, навести переконливі аргументи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Аналізуючи протокол співбесіди від 11.03.2020 у справі № 2020KYIV0006, суд бажає звернути увагу на такі відповіді позивача на питання посадової особи міграційної служби: «Як справи у ваших батьків і сестер? - У них все добре, спокійно живуть, працюють.»; «Чи погрожує вашим родичам хтось? - Ні, їм ніхто не погрожує, живуть собі спокійно.»; «Чому ви виїхали з країни вашої громадянської належності? - У мене не було проблем проживати в Афганістані, але я вирішив поїхати звідти і жити в більш спокійнішій країні, де я можу жити спокійно, де немає війни і де не вбивають людей.»; «Ви чи ваші родичі займалися політичною діяльністю в країні походження? - Ні.»; «Ви чи ваші родичі були колись засуджені чи арештовані? - Ні.»; «Чи зазнавали ви переслідувань за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи через політичні погляди? - Ні.»; «Якби на Батьківщині зникла небезпека для вас, ви б хотіли повернутися туди? - Ні, бо я вже звик жити в Україні і не хочу повертатися в Афганістан.»; «Чи буде вам щось загрожувати при поверненні в Афганістан? - Особисто мені нічого не буде загрожувати при поверненні в Афганістан, але загальна небезпека в країні є, тому що там постійно вибухають бомби та вбивають людей.».

Слід також зазначити, що під час співбесіди позивач розповів, що в Афганістані він працював помічником автомеханіка на СТО разом із батьком та братом.

Ключовим при аналізі матеріалів особової справи ОСОБА_1 є те, що ані він, ані члени його родини на території Афганістану не отримували жодних погроз, випадків переслідувань щодо нього та його родини не було, до відповідальності - адміністративної чи кримінальної він не притягувався, до нього та членів його сім`ї не застосовувалося фізичне насильство у зв`язку із національною, расовою чи релігійною належністю, політичними поглядами, тощо. Примусової мобілізації на військову службу він не побоювався, оскільки зазначив, що в Афганістані це справа добровільна.

З урахуванням всього викладеного суд вказує, що позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, його побоювання за своє життя та безпеку здебільшого були викликана новинами зі ЗМІ ніж конкретними прикладами з його повсякденного життя.

Суд підкреслює, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода.

Верховний Суд у своїй постанові від 02.07.2020 у справі № 815/5665/17 (адміністративне провадження № К/9901/47993/18) зазначив, що інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом.

Позивач не надав і жодних доказів, які підтвердили б наявність у нього політичних поглядів та переконань, які суперечать ідеології та діяльності влади Афганістану і унеможливлюють повернення до країни походження.

Крім того, слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

Додатково суд зазначає і про те, що наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 статті 15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Посилання позивача на політичну ситуацію в країні також носять загальноінформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, натомість, жодних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам п. п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не надано.

Щодо тверджень позивача про діяльність на території Афганістану терористичного угрупування Талібан, то у матеріалах справи відсутні будь-які твердження або докази того факту, що позивач або його сім`я отримували погрози від такого угрупування. Навпаки, у протоколі співбесіди позивач зазначив, що члени його родини, які залишилися в Афганістані безперешкодно працюють і спокійно живуть.

Стосовно тверджень позивача про те, що він не може повернутися до Афганістану, оскільки кількарічне його проживання за межами Батьківщини буде розцінене як порушення ісламських принципів, то суд до таких тверджень ставиться критично, оскільки у матеріалах справи відсутні докази того, що у позивача виникали суттєві конфлікти з населенням країни громадянської належності, що, у свою чергу, вказує на можливість безперешкодної адаптації у випадку його повернення до Афганістану.

Близькі родичі позивача, які залишились проживати на території Афганістану наразі не зазнають жодних особистих проблем, погроз або переслідувань, мають можливість належного працевлаштування, що додатково вказує на можливість безперешкодного повернення заявника до Афганістану та необґрунтованість висловлених побоювань зазнати переслідувань, у випадку повернення на територію Афганістану.

Таким чином, суд робить висновок, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені ним обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суб`єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.

На думку суду, причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Зазначене підтверджується і вище проілюстрованими відповідями позивача на питання посадової особи міграційного органу, зокрема на питання «Якби на Батьківщині зникла небезпека для вас, ви б хотіли повернутися туди?» позивач надав негативну відповідь, оскільки він звик жити в Україні і не бажає повертатися до Афганістану. Вказане беззаперечно свідчить про те, що не реальна загроза є підставою для перебування позивача в Україні, а пошук кращих умов життя.

Проте, правовідносини, пов`язані з в`їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами.

Суд принагідно акцентує увагу і на тому, що вцілому спостерігається покращення в плані безпеки на території Афганістану: 25.01.2020 відбулася зустріч, де Президент Афганістану Гані обговорює «Мир» з канцлером Німеччини, Саудівською Федерацією. На зустрічі канцлер ОСОБА_4 висловила підтримку зусиллям афганського уряду в мирному процесі, в якому афганці повинні бути лідируючими і брати участь у них, йдеться у повідомленні прес-служби президента.

Важливою подією, яка характеризує стабільне та мирне становище в Афганістані є те, що 29.02.2020 США і радикальний рух Талібан підписали історичний мирний договір. В угоді зазначено, що США і ОСОБА_3 прагнуть до позитивних відносин один з одним. Протягом 135 днів США та їх союзники виведуть війська з 5 військових баз в Афганістані. У відповідь Талібан гарантує, що країна не стане притулком для терористів та почне мирні переговори з урядом Афганістану. Мирна угода може стати великим кроком до закінчення війни.

Аналіз актуальної інформації за країною походження свідчить про значні успіхи представників органів державної влади щодо нейтралізації діяльності антидержавних угруповань на території Афганістану, покращення ситуації в галузі безпеки в місті Кабул, зокрема.

Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Вивчивши всі матеріали справи, суд переконаний, що позивач відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому ДМС України правомірно прийнята рішення від 01.06.2020 № 186-20 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зважаючи на все викладене вище, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ДМС України.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

З огляду на все викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко