Рішення № 95034998, 22.02.2021, Луганський окружний адміністративний суд

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

Іменем України

22 лютого 2021 рокуСєвєродонецькСправа № 360/4916/20

Луганський окружний адміністративний суд у складі судді Чернявської Т.І., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Луганського окружного адміністративного суду перебуває справа за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Луганського обласного військового комісаріату (Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки) (далі - відповідач), в якій позивач просить:

- визнати протиправною бездіяльність Луганського обласного військового комісаріату (Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки), що виражається у невиконанні умов контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України від 20 листопада 2014 року, укладеного з Міністерством оборони України в особі тимчасово виконуючого обов`язки Військового комісара Луганського обласного військового комісаріату та громадянкою України ОСОБА_1 , в частині звільнення громадян України з військової служби, які вислужили 24 місяці та не бажають продовжувати службу за контрактом;

- зобов`язати Військового комісара Луганського обласного військового комісаріату (Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки) звільнити з лав Збройних Сил України військовослужбовця ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона є військовослужбовцем Збройних Сил України та проходить військову службу у Біловодському районному військовому комісаріаті (Біловодському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки) на посаді начальника служби захисту інформації. 20 листопада 2014 року позивач уклала з Міністерством оборони України в особі тимчасово виконуючого обов`язки Військового комісара Луганського обласного військового комісаріату контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, який набрав чинності 20 листопада 2014 року.

30 жовтня 2020 року позивач в усній формі звернулась до Військового комісара Біловодського районного військового комісаріату з проханням звільнення її з лав Збройних Сил України у зв`язку з тим, що вона вислужила 24 (двадцять чотири) місяці служби за контрактом і має право на звільнення, на що позивач отримала відповідь, що буде реорганізація військових комісаріатів і їй запропонують продовжити контракт з іншою структурою (правонаступником військових комісаріатів), або звільнять її з лав Збройних Сил України. Протягом місяця позивачу ніхто не запропонував укласти новий контракт і ніхто не збирався її звільняти.

01 грудня 2020 року згідно з вимогами діючого законодавства позивач звернулась з рапортом на ім`я військового комісара Біловодського районного військового комісаріату з рапортом про звільнення з лав Збройних Сил України, однак її рапорт не прийняли і повідомили, що військовий комісаріат тепер - це Біловодський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, однак документів, які підтверджують зміну назви військового комісаріату, позивачу не надали, і яким нормативно-правовим актом це передбачено не пояснили. Тоді позивач написала рапорт від 01 грудня 2020 року № 949 на Військового комісара Біловодського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (Біловодський районний військовий комісаріат) з клопотанням перед вищім командуванням про звільнення її з лав Збройних Сил України.

Право на звільнення позивач набула ще 20 листопада 2016 року і згідно з нормативно- правовими документами позивача повинні були звільнити у серпні 2018 року без написання рапорту, як особу, що вислужила 24 місяці під час особливого періоду та не висловила бажання продовжувати військову службу.

08 грудня 2020 року позивача ознайомили з відповіддю на її рапорт від 04 грудня 2020 року № ВП/117, в якій у задоволенні рапорту позивача відмовлено.

З посиланням на положення статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ "Про військовий обов`язок і військову службу", директиви Міністерства оборони України № Д-1 від 03 липня 2018 року "Про визначення строків звільнення з військової служби військовослужбовців, які набули право на звільнення зі служби, та особливості їх звільнення", позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо не звільнення її з військової служби.

На виконання вимог ухвали суду Луганський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки листом від 14 січня 2021 року № ЮГ/16 повідомив, що відповідно до Директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 23 грудня 2019 року № Д-322/1/11дск "Про формування територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у Збройних силах України" та Директиви командувача військ оперативного командування "Схід" від 26 грудня 2019 року № Д-11дск з 01 листопада 2020 року Луганський обласний військовий комісаріат переформований у Луганський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки (арк. спр. 38).

Згідно з довідкою з відомчого обліку Міністерства оборони України в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 30 грудня 2020 року № 91120 Луганський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, ідентифікаційний код 07668758, є юридичною особою, місцезнаходженням якої є Луганська область, м. Сєвєродонецьк (арк. спр. 37).

З урахуванням викладеного в результаті переформування Луганського обласного військового комісаріату правильною назвою відповідача у справі є Луганський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.

Луганський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки позов не визнав, про що подав відзив на позовну заяву від 18 січня 2021 року за № ЮГ/24, в якому у задоволенні позовних вимог просить відмовити повністю (арк. спр. 29-30).

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач зазначив, що Верховний Суд однозначно сформулював правову позицію щодо тлумачення поняття "особливий період" в постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 205/1993/17-ц (касаційне провадження № 61-1664св17). У постанові зазначено, що особливий період діє в Україні від 17 березня 2014 року, після оприлюднення Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 "Про часткову мобілізацію". Ураховуючи зазначене, Верховний Суд, забезпечуючи єдність правозастосовної практики, дотримується правової позиції, згідно з якою особливий період в Україні діє.

Під час розгляду питань, викладених у адміністративному позові, було з`ясовано, що 23 червня 2018 року набув чинності Закон України від 05 квітня 2018 року № 2397-VІІІ "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення окремих питань проходження громадянами військової служби" (далі - Закон № 2397). Даним Законом внесені зміни до Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу". Стаття 26 (Звільнення з військової служби) Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" викладена в новій редакції.

Так, відповідно до підпункту "й" пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: 2) під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації): й) які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду. Звільнення з військової служби військовослужбовців, які набули право на звільнення зі служби за цією підставою (за бажанням військовослужбовців), здійснюється у строки, визначені центральними органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, але не пізніше трьох місяців з дня набуття такого права, а тих, хто на час набуття права на звільнення зі служби виконують завдання в інтересах оборони України під час дії особливого періоду, беруть безпосередню участь у веденні воєнних (бойових) дій, у тому числі на території проведення антитерористичної операції, а також у районах здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії держави, що формально чи фактично є учасником воєнних дій проти України, - протягом трьох місяців з дня завершення виконання таких завдань; к) які проходять військову службу за контрактом, дію якого продовжено понад встановлені строки на період до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації, та які вислужили не менше 18 місяців з дати продовження дії контракту, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду. Звільнення з військової служби військовослужбовців, які набули право на звільнення зі служби за цією підставою (за бажанням військовослужбовців), здійснюється у строки, визначені в абзаці другому підпункту "й" цього пункту цієї частини.

На виконання цього Закону Міністерством оборони України спільно з Генеральним штабом Збройних Сил України 03 липня 2018 року була підписана Директива Д-1 (обмеження доступу - для службового користування) "Про визначення строків звільнення з військової служби військовослужбовців, які набули право на звільнення зі служби, та особливості їх звільнення". Абзацами сьомим, дев`ятим частини першої цієї Директиви передбачено наступне: керівникам інших органів військового управління звільнення з військової служби військовослужбовців, які набули право на звільнення, висловили бажання звільнитися з військової служби та які виконують завдання в інтересах оборони України під час дії особливого періоду у районах здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії держави, що формально чи фактично є учасником воєнних дій проти України, здійснювати протягом трьох місяців з дня завершення виконання таких завдань. Організувати у органах військового управління планування звільнення з військової служби військовослужбовців, які набули право на звільнення, з урахуванням: заборонити звільнення військовослужбовців з військової служби у період виконання ними завдань у районі проведення операції об`єднаних сил. Заявник наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 18 червня 2018 року № 13/ДСК (обмеження доступу - для службового користування) залучений з 10 травня 2018 року до складу сил і засобів об`єднаних сил для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" для забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях сили та засоби Збройних Сил України залучаються Генеральним штабом Збройних Сил України. Сили та засоби (зокрема, особовий склад) Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки та районних (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Луганської області наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 18 червня 2018 року № 13/ДСК залучені з 10 травня 2018 року до складу сил і засобів об`єднаних сил для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.

На даний час рішень Генерального штабу Збройних Сил України щодо виключення особового складу Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки та районих (міських) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Луганської області із сил і засобів об`єднаних сил для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях не надходило.

У зв`язку з вищевикладеним, відповідач у задоволенні позову просить відмовити.

Ухвалою від 22 грудня 2020 року про відкриття провадження в адміністративній справі визначено справу розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) (арк. спр. 22-23).

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-76, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), судом встановлено таке.

ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) з 20 листопада 2014 року проходить військову службу у Збройних Силах України за контрактом на посаді начальника служби охорони державної таємниці Біловодського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, про що свідчать військовий квиток від 23 грудня 2014 року серії АВ № 151449, витяг з наказу військового комісара Луганського обласного військового комісаріату (по стройовій частині) від 20 листопада 2014 року № 78 та контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України від 20 листопада 2014 року (арк. спр. 10-11, 12-14, 36).

Відповідно до пункту 3 контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України від 20 листопада 2014 року цей контракт є строковим та укладається на термін до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію.

Згідно з записами у військовому квитку від 23 грудня 2014 року серії АВ № 151449 позивач у період з 20 листопада 2014 року по 30 квітня 2018 року приймала участь в антитерористичній операції на території Луганської області у складі Старобільсько-Новопсковського об`єднаного районного військового комісаріату (арк. спр. 12-14).

ОСОБА_1 звернулась до Військового комісара Біловодського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки з рапортом від 01 грудня 2020 року за № 949, в якому просила клопотати перед вищім командуванням про звільнення з військової служби в запас відповідно до підпункту "й" пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" як військовослужбовця, який уклав контракт про проходження військової служби терміном до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію та вислужив 24 місяці з дати укладання контракту (арк. спр. 15).

Листом від 04 грудня 2020 року № ВП/117 Луганським обласним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки до Біловодського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Луганської області направлено відповідь на рапорт сержанта ОСОБА_1 щодо звільнення з військової служби. Відповідно до відповіді позитивне вирішення питання, викладеного у рапорті позивача, на даний час неможливо, оскільки заявник наказом Генерального Штабу Збройних Сил України від 18 червня 2018 року № 13 з 10 травня 2018 року залучена до складу сил і засобів об`єднаних сил для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях (арк. спр. 17-19).

Вирішуючи адміністративний позов по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянином України у зв`язку із виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, є Закон України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-ХІІ).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Частиною другою статті 2 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.

Згідно з частиною четвертою статті 2 Закону № 2232-ХІІ порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153).

Положення № 1153 визначає порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі, у тому числі регламентує питання укладання та розірвання контракту.

В свою чергу, строки військової служби визначаються у статті 23 Закону № 2232-ХІІ, відповідно до частини другої якої для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні: для осіб рядового складу - 3 роки; для осіб сержантського і старшинського складу - від 3 до 5 років; для курсантів вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів - час навчання у вищому військовому навчальному закладі або військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу; для осіб офіцерського складу з числа: військовослужбовців, які закінчили вищі військові навчальні заклади, військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти за програмою підготовки для проходження військової служби на посадах осіб офіцерського складу та оволоділи: спеціальностями льотного складу авіації - 10 років; іншими спеціальностями - 5 років; громадян, яким первинне військове звання присвоєно після проходження повного курсу військової підготовки за програмою підготовки офіцерів запасу або в порядку атестування осіб до присвоєння первинних військових звань офіцерського складу запасу, - від 2 до 5 років; інших громадян - від 1 до 5 років.

Для осіб, які приймаються на військову службу за контрактом у період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або оголошення рішення про демобілізацію та призначаються на посади, строки військової служби в календарному обчисленні встановлюються відповідно до частини другої цієї статті (абзац перший частини третьої статті 23 Закону № 2232-ХІІ).

Відповідно до пункту 2 частини дев`ятої статті 23 Закону № 2232-ХІІ під час дії особливого періоду для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки: з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, крім випадків, визначених пунктом 3 частини п`ятої статті 26 цього Закону; з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації, крім випадків, визначених пунктом 3 частини п`ятої статті 26 цього Закону.

Пунктом 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації: а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі; б) за станом здоров`я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку; в) у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання.

Згідно з абзацом першим підпункту "й" пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації): які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду.

Звільнення з військової служби військовослужбовців, які набули право на звільнення зі служби за цією підставою (за бажанням військовослужбовців), здійснюється у строки, визначені центральними органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, але не пізніше трьох місяців з дня набуття такого права, а тих, хто на час набуття права на звільнення зі служби виконують завдання в інтересах оборони України під час дії особливого періоду, беруть безпосередню участь у веденні воєнних (бойових) дій, у тому числі на території проведення антитерористичної операції, а також у районах здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії держави, що формально чи фактично є учасником воєнних дій проти України, - протягом трьох місяців з дня завершення виконання таких завдань (абзац другий підпункту "й" пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ).

Таким чином, зазначеною нормою закону встановлені обмеження на звільнення з військової служби військовослужбовців, які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду, у вигляді виконання завдання в інтересах оборони України під час дії особливого періоду та взяття безпосередньої участі у ведені воєнних (бойових) дій.

Як встановлено судом позивач проходить військову службу у Збройних Силах України за контрактом на посаді начальника служби охорони державної таємниці Біловодського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Луганської області.

Суд не ототожнює залучення до складу сил та засобів об`єднаних сил для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях із передбаченими абзацом другим підпункту "й" пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ обов`язковими критеріями, зокрема, виконання завдання в інтересах оборони України під час дії особливого періоду, безпосередня участь у веденні воєнних (бойових) дій, оскільки зазначені критерії перелічені у сукупності та відсутня інформація про певні завдання. Само по собі залучення до складу сил та засобів об`єднаних сил, на переконання суду, не свідчить про виконання завдань з оборони країни та безпосередню участь у бойових діях.

Відповідачем суду не надано жодних доказів виконання позивачем будь-яких завдань в інтересах оборони України або взяття безпосередньої участі у веденні воєнних (бойових) дій.

В контексті зазначених висновків та з огляду на юридичну конструкцію норми, суд дійшов висновку, що норми абзацу другого підпункту "й" пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ не можуть слугувати обмеженнями для звільнення позивача.

Згідно з частиною восьмою статті 26 Закону № 2232-ХІІ у разі потреби військовослужбовці строкової військової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу, які вислужили встановлені строки, можуть бути відповідно до Указу Президента України затримані на службі на строк до шести місяців.

Відповідний Указ не приймався, за згодою сторін контракт не подовжувався, позивач не висловив бажання подовжити контракт, навпаки бажає його розірвати, про що подав відповідний рапорт.

Закон України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII "Про оборону України" (далі - Закон № 1932-XII) встановлює засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов`язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов`язки громадян України у сфері оборони.

Особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій (абзац дванадцятий статті 1 Закону № 1932-XII).

Так, абзац п`ятий статті 1 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (далі - Закон № 3543-ХІІ) визначає особливий період як період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (абзац четвертий статті 1 Закону № 3543-ХІІ).

В свою чергу, демобілізація - це комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу (абзац шостий статті 1 Закону № 3543-ХІІ).

Таким чином, особливий період настає з моменту оголошення мобілізації і охоплює час мобілізації, який закінчується виданням Президентом України відповідного Указу та здійснення дій, заходів, спрямованих на повернення життєдіяльності країни до режиму роботи і функціонування в умовах мирного часу.

Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 "Про часткову мобілізацію" оголошено рішення про проведення часткової мобілізації, у зв`язку з чим в Україні настав особливий період з 17 березня 2014 року.

При цьому, закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду.

Системний аналіз наведених правових норм, а також загальновідомих обставин іноземної агресії щодо України дає підстави стверджувати, що особливий період в Україні триває.

Суд дійшов висновку, що після того як позивач вислужила 24 місяці військової служби за контрактом та не висловила бажання продовжити службу під час особливого періоду, остання набула право на звільнення згідно з підпунктом "й" пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-ХІІ відповідно до поданого рапорту.

Відповідно до вимог статей 19, 20, 26 Закону № 2232-ХІІ, пункту 35 Положення № 1153 до компетенції відповідача відноситься питання звільнення позивача. Разом з тим, на час розгляду справи відповідач не прийняв рішення про звільнення позивача з військової служби за її рапортом від 01 грудня 2020 року за № 949.

Стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: […] визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; […].

При цьому, вимоги про визнання рішення, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень незаконними або неправомірними є різними словесними формами вираження одного й того самого способу захисту порушеного права позивача, а саме визнання рішення, дій чи бездіяльності протиправними.

Згідно з частиною другою статті 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

В рамках адміністративного судочинства:

дії - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб`єктом владних повноважень своїх обов`язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;

бездіяльність - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов`язків згідно із законодавством України;

рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).

Верховний Суд України у постанові від 24 листопада 2015 року по справі № П/800/259/15 (21-3538а15) зазначив, що сама по собі бездіяльність - це триваюча пасивна поведінка суб`єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов`язаний був і міг вчинити. Тобто бездіяльність не має чітко окреслених часових меж, а саме явище бездіяльності є триваючим (№ рішення в ЄДРСР 54398764).

Частиною другою статті 245 КАС України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про:

- визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень (пункт 2);

- визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій (пункт 3);

- визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії (пункт 4);

- інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів (пункт 10).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Зважаючи на той факт, що станом на момент подання рапорту від 01 грудня 2020 року за № 949 та, відповідно, розгляду справи по суті позивач набула право на звільнення (вислужила більше 24 місяців військової служби за контрактом) та не висловила бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду, суд дійшов висновку, що не звільнивши позивача з військової служби на підставі поданого рапорту відповідач допустив протиправну бездіяльність, що свідчить про наявність правових підстав для зобов`язання відповідача до вчинення необхідних дій з метою відновлення прав позивача, за захистом яких вона звернулась до суду.

Згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на викладене, позов в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності в частині звільнення з військової служби позивача та зобов`язання звільнити позивача з лав Збройних Сил України, належить задовольнити, лише зі словесним коригуванням обраного позивачем способу судового захисту, який відповідає об`єкту порушеного права та у спірних правовідносинах є достатнім, необхідним та ефективним:

визнати протиправною бездіяльність Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо незвільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі рапорту від 01 грудня 2020 року за № 949 як такої, що уклала контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, вислужила не менше 24 місяців військової служби за контрактом та не висловила бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду;

зобов`язати Луганський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі рапорту від 01 грудня 2020 року за № 949 як таку, що уклала контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, вислужила не менше 24 місяців військової служби за контрактом та не висловила бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду.

Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.

За встановлених в цій справі обставин та з урахуванням правового регулювання спірних правовідносин, оскільки в межах даної адміністративної справи основні (суттєві) аргументи позовної заяви є обґрунтованими, а відповідач як суб`єкт владних повноважень, на якого частиною другою статті 77 КАС України покладено обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, не довів суду правомірність оскарженої бездіяльності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги слід задовольнити повністю.

Питання про розподіл судових витрат судом не вирішується, оскільки позивач звільнена від сплати судового збору відповідно до пункту 12 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" як військовослужбовець у справах, пов`язаних з виконанням військового обов`язку.

Керуючись статтями 2, 8, 9, 19, 20, 32, 77, 90, 94, 132, 139, 241-246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ідентифікаційний код 07668758, місцезнаходження: 93402, Луганська область, м. Сєвєродонецьк, вул. Богдана Ліщини, буд. 38) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити повністю.

Визнати протиправною бездіяльність Луганського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо незвільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі рапорту від 01 грудня 2020 року за № 949 як такої, що уклала контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, вислужила не менше 24 місяців військової служби за контрактом та не висловила бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду.

Зобов`язати Луганський обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі рапорту від 01 грудня 2020 року за № 949 як таку, що уклала контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, вислужила не менше 24 місяців військової служби за контрактом та не висловила бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 295 КАС України, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Т.І. Чернявська