Рішення № 95003844, 19.02.2021, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 лютого 2021 року Чернігів Справа № 620/6530/20

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Соломко І.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного без повідомлення (виклику) сторін в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного Управління Національної поліції в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

У провадженні Чернігівського окружного адміністративного суду перебуває справа за позовом ОСОБА_1 (далі також – ОСОБА_1 , позивач) до Головного управління Національної поліції в Чернігівській області (далі також ГУНП, відповідач), в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Чернігівській області “По особовому складу” від 13.08.2020 № 222 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 зі служби за пунктом 7 (за власним бажанням) частини першої статті 77 Закону України “Про національну поліцію”;

- поновити ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Прилуцького відділу поліції Головного управління Національної поліції в Чернігівській області з 17.08.2020;

- зобов`язати Головне управління Національної поліції в Чернігівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 17.08.2020 по дату ухвалення рішення суду, обчислену відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати” від 08.02.1995 №100;

- допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за 1 місяць.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що в рапорті про звільнення за власним бажанням ним не вказано конкретної дати звільнення, тому останній не міг бути підставою для прийняття спірного наказу.

22.12.2020 ухвалою суду клопотання позивача про визнання поважними причини пропуску строку звернення до суду задоволено, розгляд справи призначено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

27.01.2021 ухвалою суду відповідачу продовжено строк для подання відзиву на 5 днів з дня отримання даної ухвали.

02.02.2021 ухвалою суду витребувано у відповідача довідку про розмір середнього заробітку позивача, розрахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати від 08.02.1995 №100.

Відповідач надіслав відзив, в якому позов не визнав та вказав, що 27.07.2020 до ГУНП в Чернігівській області надійшов рапорт позивача про звільнення за власним бажанням ( вх. № 1528-р), тому з урахуванням права особи на відпустку, 13.08.2020 відповідачем видано наказ № 222 о/с про звільнення позивача за пунктом 7 частини першої статті 77 Закону України Про Національну поліцію з 17.08.2020. Вважає, що відповідач при винесеного оскаржуваного наказу діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначений чинним законодавством, які регулюють спірні правовідносини. Також зазначив, що Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою КМ УРСР від 29.07.1991 № 114 (далі також Положення №114) до поліцейських, які проходять службу в органах Національної поліції, на останніх не поширюється. Крім того, звернув увагу, що довідки лікарсько-консультативної комісії Прилуцької центральної міської лікарні, які були надані позивачем на підтвердження поважних причин пропуску строку звернення до суду, не відповідають формі, затвердженої наказом МОЗ від 13.11.2001 № 455, тому не є належними доказами.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

ОСОБА_1 проходив службу в поліції на посаді старшого оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Прилуцького відділу поліції ГУНП та 27.07.2020 звернувся до керівника ГУНП в Чернігівській області із рапортом про звільнення “за власним бажанням” (а.с. 33).

Наказом ГУНП в Чернігівській області від 13.08.2020 № 222о/с старшого оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Прилуцького відділу поліції ГУНП, звільнено за пунктом 7 “за власним бажанням” частини першої статті 77 Закону України “Про Національну поліцію” з 17.08.2020 ( а.с.9).

За посиланням позивача, у рапорті про звільнення від 27.07.2020 не зазначено конкретної дати, з якої позивач бажає бути звільненим, тому такий рапорт не міг бути підставою для видачі спірного наказу.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина шоста статті 43 Конституції України: громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (частина друга стаття 2 КАС України).

Правовідносини щодо проходження служби в органах внутрішніх справ врегульовано Законом України “Про Національну поліцію” від 02 липня 2015 року № 80-VIII (далі - Закон № 580-VIII), Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів УССР від 29 липня 1991 року № 114, зі змінами та доповненнями.

У своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами (частина 1 статті 3 Закону № 580-VIII).

Частиною першою статті 60 Закону № 580-VIII встановлено, що проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII, поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.

День звільнення вважається останнім днем служби відповідно до частини третьої статті 77 вказаного Закону.

Пункт 4 розділу ХІ Закону України “Про Національну поліцію” визначає, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Згідно з пунктами 10, 24 Положення № 114, особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов`язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов`язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

У разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов`язків, але не більш як за один рік.

Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з пунктом 68 Положення № 114, особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Тобто у межах, передбаченого пунктом 68 Положення № 114, строку з дня подання рапорту про звільнення сторони можуть домовитися про звільнення у конкретний строк.

Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.

Відтак, суд дійшов висновку, що норми Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114 в частині звільнення за власним бажанням не суперечать вимогам Закону України “Про Національну поліцію”, а лише встановлюють певні конкретизовані гарантії для осіб, що проходять службу у разі звільнення за власним бажанням.

Отже, твердження відповідача про неможливість застосування норм вищезазначеного Положення № 114 до спірних правовідносин є безпідставним.

Тому видача спірного наказу суперечить вимогам законодавства, оскільки за змістом пункту 68 Положення № 114 особи мають право відкликати поданий рапорт, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк, до закінчення трьохмісячного строку попередження.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Загальними нормами, зокрема статтею 38 КЗпП України, передбачено право працівника розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

При цьому, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

З правового аналізу вищезазначених норм права випливає, що необхідною умовою для розірвання трудового договору за ініціативою працівника (за власним бажанням) є повідомлення роботодавця, а звільнення роботодавцем працівника до закінчення вказаного терміну є можливим лише у конкретно визначених випадках.

У постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору суди повинні з`ясувати, зокрема, чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення.

Угода - це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків і розуміє під собою вільне волевиявлення обох сторін. Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов`язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей.

Отже, визначення дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та суб`єктом призначення, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.07.2018 №821/761/17.

Як вже встановив суд, 27.07.2020 позивач звернувся до начальника ГУНП в Чернігівській області з рапортом про звільнення його зі служби в поліції за власним бажанням без зазначення дати звільнення. При цьому наказом ГУНП в Чернігівській області від 13.08.2020 № 222 о/с позивача звільнено 17.08.2020, тобто через 21 день, що фактично суперечить приписам пункту 68 Положення № 114, оскільки за його змістом, до закінчення тримісячного строку попередження особа має право відкликати поданий рапорт.

Враховуючи вищевказані правові положення та обставини справи, суд дійшов висновку, що спірний наказ суперечить вимогам пункту 68 Положення №114 та статті 38 КЗпП України, оскільки за змістом вказаних нормативно-правових актів до закінчення встановленого у законодавстві строку позивач мав право відкликати поданий рапорт від 27.07.2020.

При цьому факт подання позивачем відповідного рапорту без зазначення конкретної дати свідчить про відсутність його волевиявлення щодо звільнення. У свою чергу відсутність належного волевиявлення дає підстави вважати про відсутність наміру працівника звільнитись.

Відповідно до частин першої та другої статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

З аналізу вказаної норми суд зазначає, що у разі звільнення без законної підстави, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі та час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим лише за умови встановлення факту незаконного звільнення особи.

Суд зауважує, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України від 09.12.2015 у справі № 6-2123цс15, вимушеним прогулом є час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати. Аналогічного висновку дійшов ВС у постанові від 13.11.2019 у справі № 587/2365/15-а.

Пунктом 10.4 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 №7 “Про судове рішення в адміністративній справі” зазначено, що задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди повинні вказувати розмір виплати, період вимушеного прогулу та розрахунок розміру виплати необхідно зазначати в мотивувальній частині судового рішення.

При визначенні розміру грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, суд виходить з того, що при обчисленні належної до виплати суми застосовуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі-Порядок).

Так, згідно з вимогами пункту 2 Порядку, обчислення середньомісячної заробітної плати здійснюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Як видно зі спірного наказу, позивача звільнено зі служби в поліції 17.08.2020.

З урахуванням викладеного, на користь позивача підлягає стягненню сума грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, починаючи з 18.08.2020 (наступний робочий день за днем звільнення) по 19.02.2021 (день ухвалення судового рішення), кількість днів вимушеного прогулу станом на 19.02.2021 становить 129 робочі дні.

З довідки ГУНП в Чернігівській області від 04.02.2021 №369/124/21/01-2021 видно, що середньомісячне грошове забезпечення складає 13933,67 грн., середньоденне грошове забезпечення 456,84 грн.

Отже, сума грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, яку належить стягнути на користь позивача, становить: 456,84 грн*129 робочих днів = 58932,36 грн.

Задовольняючи позовні вимоги про стягнення суми грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, суд виходить з того, що за змістом пунктів 1.5 та 1.6 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31.12.2007 №499 “Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ”, грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ виплачується за місцем служби.

Враховуючи, що позивач проходив службу у ГУНП в Чернігівській області суму грошового забезпечення за час вимушеного прогулу слід стягнути саме з останнього.

Щодо посилань відповідача про неможливість поновлення позивача на посаді старшого оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Прилуцького відділу поліції ГУНП, оскільки такої не існує, що зазначено у довідці від 25.01.2021 ( а.с. 36), суд зазначає таке.

Вирішуючи спірні правовідносини між сторонами, суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

У зв`язку з тим, що встановлені у цій справі обставини свідчать про порушення прав позивача, то належним способом захисту порушеного права є приведення сторін у первісний стан, який існував до видання наказу про звільнення. Тобто позивач підлягає поновленню на тій посаді, з якої його було звільнено спірним у цій справі наказом.

Оскільки у спірному у цій справі наказі ГУНП в Чернігівській області від 13.08.2020 №222 о/с чітко зазначено, що ОСОБА_1 звільнено з посади старшого оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Прилуцького відділу поліції ГУНП, то саме на цій посаді позивач і підлягає поновленню відповідно до Положення №114 та частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України.

Таким чином, належним способом захисту прав позивача є його поновлення на посаді старшого оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Прилуцького відділу поліції ГУНП з 18.08.2020 та стягнення на користь позивача з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 18.08.2020, оскільки позивача звільнено із займаної посади 17.08.2020, тобто останнім робочим днем є 17.08.2020.

Приймаючи рішення про звільнення позивача за власним бажанням, відповідач повинен був діяти обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, неупереджено, добросовісно та розсудливо з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

З огляду на наведене, а також враховуючи те, що відповідач не з`ясував, а в подальшому не довів суду належними та допустимими доказами відсутність наміру позивача звільнитися зі служби в поліції, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими.

Посилання відповідача на те, що довідки лікарсько - консультативної комісії Прилуцької центральної міської лікарні, які були надані позивачем на підтвердження поважних причин пропуску строку звернення до суду, не відповідають формі, затвердженої наказом МОЗ від 13.11.2001 № 455, тому не є належними доказами у даній справі, суд відхиляє, з огляду на таке.

Відповідно до Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 13.11.2001 року № 455, тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності.

Відповідно до Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності, затвердженої Наказом Міністерства охорони здоров`я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 03.11.2004р. № 532/274/136 ос/1406, листок непрацездатності - це багатофункціональний документ, який є підставою для звільнення від роботи у зв`язку з непрацездатністю та з матеріальним забезпеченням застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності і пологів.

Отже, відповідно до наведеного нормативного акта, листок листком непрацездатності підтверджує відсутність на місці несення служби з поважних причин, що дозволяє бути відсутнім на роботі у зв`язку із хворобою.

Проте у даній справі, ці обставини не були підставою для звільнення позивача та не є предметом спору.

Згідно з вимогами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи сторін, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Керуючись ст. ст.139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Чернігівській області від 13.08.2020 № 222 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції старшого оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Прилуцького відділу поліції Головного управління Національної поліції в Чернігівській області.

Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Прилуцького відділу поліції Головного управління Національної поліції в Чернігівській області з 18.08.2020.

Стягнути з Головного управління Національної поліції в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу за період з 18.08.2020 по 19.02.2021 у розмірі 58932,36 грн (п`ятдесят вісім тисяч дев`ятсот тридцять дві грн 36 коп.).

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого сектору кримінальної поліції Прилуцького відділу поліції Головного управління Національної поліції в Чернігівській області та в частині стягнення з Головного управління Національної поліції в Чернігівській на користь ОСОБА_1 грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць 13933, 67 грн. підлягає негайному виконанню.

Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідач: Головне Управління Національної поліції в Чернігівській області просп.Перемоги, б.74,м.Чернігів,14000, код ЄДРПОУ 40108651.

Повний текст рішення виготовлено 19 лютого 2021 року.

Суддя І.І. Соломко