Рішення № 95002889, 18.02.2021, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

18.02.2021 р. справа №520/16453/2020

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши за процедурою письмового провадження у порядку ст.263 КАС України справу за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, громадянин, позивач) до Управління праці та соціального захисту населення Лозівської міської ради Харківської області (далі за текстом - владний суб`єкт, адміністративний орган, Управління) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

встановив:

Спір склався з приводу застосування ст. 12 Закону України «Про ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» після прийняття рішення Конституційного Суду України від 27.02.2020 р. №3-р/2020.

Матеріали позову з вимогами про 1) визнання протиправними дій Управління праці та соціального захисту населення Лозівської міської ради Харківської області щодо відмови у здійсненні перерахунку та виплати ОСОБА_1 , з урахуванням раніше виплаченої суми, разової грошової допомоги до 05 травня за 2020 рік у розмірі, визначеному на рівні 5 мінімальних пенсій за віком; 2) зобовязання Управління праці та соціального захисту населення Лозівської міської ради Харківської області нарахувати ОСОБА_1 щорічну разову грошову допомогу до 5 травня за 2020 рік, як учаснику бойових дій у розмірі 5 мінімальних пенсій за віком, виходячи з розрахунку мінімальної пенсії за віком, з урахуванням раніше виплачених сум; 3) стягнення з Управління праці та соціального захисту населення Лозівської міської ради Харківської області на користь ОСОБА_1 недоплаченої частини щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2020 рік, як учаснику бойових дій у розмірі 6800 (шість тисяч вісімсот) гривень одержані судом 19.11.2020 р.

Рішення про прийняття справи до розгляду було прийнято 20.11.2020 р.

Того ж дня провадження у справі було зупинено.

Провадження у справі було поновлено 02.02.2021 р.

Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті може бути розпочатий з 18.02.2021 р. Підставами позову є доводи про те, що адміністративний орган провів нарахування та виплату разової грошової допомоги до 5 травня 2020 року не у повному обсязі.

Відповідач з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення зазначив, що керувався діючим Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та діючими нормативними актами Уряду України.

Відзив на позов надійшов до суду 16.12.2020 р., і за таких обставин, суд не вбачає перешкод у вирішенні спору по суті, адже учасниками справи у прийнятні поза розумним сумнівом строки були реалізовані права на подачу відповідних процесуальних документів.

Суд, вивчивши доводи позову і відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Змістом посвідчення серії НОМЕР_1 від 31.01.1997 р. підтверджена обставина наявності у заявника правового статусу учасника бойових дій.

За результатами вчинення відповідачем волевиявлення з приводу нарахування та виплати разової грошової допомоги до 5 травня 2020 року заявником було отримано 1390,00 грн.

Стверджуючи про порушення власного суб`єктивного права за рахунок отримання виплати не у повному обсязі, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі установлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Згідно з ст.46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист.

Відносини з приводу соціального захисту учасників як особливої окремої категорії громадян унормовані, насамперед, приписами ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Нормами Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 25.12.1998р. №367-XIV ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» було доповнено частиною четвертою такого змісту: "Щорічно до 5 травня учасникам бойових дій виплачується разова грошова допомога у розмірі п`яти мінімальних пенсій за віком".

У подальшому п. 20 Розділу ІІ Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік» від 28.12.2007 р. №107-VI згадану вище норму закону було викладено у редакції, згідно з якою розмір Спірної виплати підлягав визначенню КМУ в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України".

Після прийняття Конституційним Судом України рішення від 22.05.2008р. №10-рп/2008 юридично була відновлена дія ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у редакції до внесення змін Законом України «Про Державний бюджет України на 2008 рік» від 28.12.2007 р. №107-VI.

Однак, унаслідок законотворчої діяльності Верховної Ради України було створено іншу норму права, присвячену регламентуванню тих же самих відносин - п. 26 розділу VI Бюджетного кодексу України.

Так, відповідно до п. 26 розділу VI Бюджетного кодексу України було визначено, зокрема, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Ця норма закону діяла з 01.01.2015р.

На реалізацію приписів цієї норми закону КМУ було видано від 19.02.2020р. №112, якою виконання функцій з нарахування та виплати разової грошової допомоги до 5 травня покладені як на районні органи соціального захисту населення, так і на центри по нарахуванню та здійсненню соціальних виплат.

27.02.2020р. рішенням Конституційного Суду України №3-р/2020 було визнано неконституційним окреме положення п.26 розділу VI „Прикінцеві та перехідні положення“ Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статей 12, 13, 14, 15 та 16 Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту“ (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 45, ст. 425) застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відповідно до ч.2 ст.152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Отже, з 27.02.2020р. ані приписи п.26 розділу VI Бюджетного кодексу України у частині дії ст. 12 Закону України „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту“, ані приписи ст.12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” у редакції п.20 Розділу ІІ Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік» від 28.12.2007 р. №107-VI об`єктивно не можуть запроваджувати взагалі будь-яких правил призначення та виплати допомоги до 5 травня для учасників бойових дій.

Тому, з 27.02.2020р. заявник набув суб`єктивне право на соціальне забезпечення у порядку редакції Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 25.12.1998р. №367-ХІV, яка передбачала розмір допомоги до 5 травня для учасників бойових дій як п`ять мінімальних пенсій за віком.

При цьому, суд наголошує, що норми будь-яких підзаконних нормативно-правових актів, у тому числі і постанов КМУ, на які посилається відповідач, не можуть змінювати приписів закону України, і не позбавляють позивача цього суб`єктивного права.

Згідно з ч.1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Вирішуючи спір, суд зауважує, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Суд констатує, що у ході розгляду справи владним суб`єктом не подано доказів відповідності закону оскарженого волевиявлення адміністративного органу, а обсяг використаних доказів та обрані мотиви не дозволяють визнати юридично правильними та фактично обґрунтованими ті підстави, які покладені адміністративним органом в основу цього волевиявлення.

У силу правового висновку постанови Верховного Суду від 29.09.2020 р. у зразковій справі №440/2722/20 владні управлінські функції з приводу призначення, нарахування та проведення Спірної виплати можуть одночасно та незалежно один від одного виконувати як УСЗН, так і Центр.

Механізм адміністративної взаємодії між цими владними суб`єктами поза розумним сумнівом не повинен мати істотного (вагомого) юридичного впливу для стану захисту прав та інтересів заявника – приватної особи, штучно створюючи безпідставні перешкоди.

Продовжуючи розгляд справи, суд зазначає, що відповідно до ч.2 ст.2 КАС України предметом судової перевірки у порядку адміністративного судочинства є рішення та діяння (дія чи бездіяльність) владних суб`єктів.

Зміст рішення владного суб`єкта розтлумачено законодавцем у положеннях п.п. 18 і 19 ч.1 ст.4 КАС України.

Окрім того, суд вважає за можливе у порядку ч.6 ст.7 КАС України застосувати до спірних правовідносин загальні визначення змісту рішення, дії та бездіяльності владного суб`єкта, котрі наведені у п.п.1, 2 і 3 ч.2 ст.24 Митного кодексу України та згідно з якими рішення владного суб`єкта - це письмовий акт, дія владного суб`єкта - це вчинок компетентного працівника владного суб`єкта, бездіяльність владного суб`єкта - це невиконання обов`язку.

Відмова ж владного суб`єкта як різновид форми реалізації адміністративного волевиявлення (управлінської функції) може бути втілена як у рішенні владного суб`єкта, так і в дії владного суб`єкта, котра має певну документальну фіксацію.

Тому, належним і ефективним способом захисту є як вимога про визнання неправомірної дії владного суб`єкта з приводу відмови, так і вимога про визнання протиправною відмови, оформленої відповідним письмовим документом, зокрема, і листом.

У спірних правовідносинах відмова адміністративного органу при розгляді звернення заявника вчинене владним суб`єктом управлінське діяння (розгляд по суті звернення позивача із вчиненням волевиявлення, оформленого письмово) мало активний характер і відповідає усім ознакам відмови, а тому суд вбачає підстави для виходу поза межі позову і визнання протиправною саме відмови УСЗН.

Підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що подані до владного суб`єкта матеріали звернення заявника (а також наявні у розпорядженні адміністративного органу відомості) поза розумним сумнівом доводили право особи на нарахування та виплату допомоги до 5 травня з урахуванням змісту рішення Конституційного Суду України № 3-р/2020 від 27.02.2020р., проте були свавільно відхилені адміністративним органом.

Оскільки у даному конкретному випадку відповідачем виконано усі визначені законом умови для прийняття владного управлінського рішення з приводу соціального забезпечення особи, то у силу абз. 1 ч. 4 ст. 245 КАС України суд вважає за необхідне обтяжити відповідача обов`язком нарахувати та виплатити Спірну допомогу.

З копії листа Департаменту соціального захисту населення Харківської ОДА від 09.02.2021р. №01-22/01/1180 вбачається, що Центр початково було утворено за рішенням Виконавчого комітету Харківської обласної ради трудящих №223 від 17.04.1972р. при обласному відділі соціального забезпечення.

Відповідно до постанови КМУ від 13.12.2001р. №1828 матеріали пенсійних справ та особові рахунки органами соціального захисту населення Харківської області були передані терорганам ПФУ України в Харківській області з 01.03.2001р.

Розпорядженням Голови Харківської ОДА від 25.01.2001р. №29 на Центр було покладено виконання функцій з нарахування і виплати допомог по Дзержинському, Орджонікідзевському та Червонозаводському районах міста Харкова.

Наказом Головного управління праці та соціального захисту населення Харківської ОДА від 06.02.2001р. №12 на Центр було покладено виконання функцій контролю за правильністю нарахування і виплати соціальних платежів в районах міста Харкова та Харківському районі Харківської області.

Наказом Головного управління праці та соціального захисту населення Харківської ОДА від 17.03.2005р. №18 на Центр було покладено виконання функцій з нарахування і виплати допомог по Дергачівському району Харківської області.

Проте, для усієї Харківської області Центром здійснюється підготовка документів на виплату всіх видів грошових допомог і компенсацій.

З офіційно оприлюдненого Положення про Центр (затверджене розпорядженням голови Харківської ОДА від 22.11.2016р. №535) витікає, що саме цей адміністративний орган наділений повноваженнями на здійснення контролю за правильністю призначення та виплати усіх видів грошових допомог.

Відтак, саме Центр повинен остаточно усунути (виправити) ті недоліки (дефекти) у реалізації владної управлінської функції, котрі у згаданій сфері були допущені районним органом соціального захисту населення.

Однак, зміст вимог заявника спонукає суд до визнання протиправною вчиненої адміністративним органом відмови та покладення на адміністративний орган - УСЗН обов`язку нарахувати та виплатити громадянину спірну допомогу.

Стосовно вимоги про стягнення 6.800,00грн. недоплачених коштів спірної допомоги суд зазначає, що згідно зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, у рішенні Європейського суду з прав людини від 29.06.2006р. по справі "Пантелеєнко проти України" зазначено, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

Зміст ефективності розкрито рішенні Європейського суду з прав людини від 31.07.2003р. по справі "Дорани проти Ірландії", де указано, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

Також зміст ефективності розкрито і у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів", у якому зазначено, що ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

Відповідно до правової позиції, викладеної у рішенні Європейського суду з прав людини від 17.07.2008р. по справі "Каіч та інші проти Хорватії" для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Отже, обраний судом спосіб захисту має бути ефективним та повинен забезпечити реальне відновлення порушеного суб`єктивного права чи захист ущемленого інтересу.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 20.10.2011р. по справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine; заява № 29979/04) принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.

Вирішуючи спір, суд зважає на специфіку реалізації владних управлінських функцій органами соціального захисту населення, котра полягає у тому, що рішення про призначення соціально виплати видається територіальним органом соціального захисту населення, а асигнування видатків проводиться Міністерством соціальної політики України.

З огляду на викладене, територіальний орган соціального захисту населення районного чи регіонального рівня не набуває речового права (права власності) на кошти, одержані від Міністерства соціальної політики за цільовим призначенням для виплати соціальної допомоги.

А відтак, задоволення вимоги про стягнення неіснуючих у власності владного суб`єкта коштів є неможливим до реального виконання заходом примусу.

Натомість, обраний судом спосіб захисту покликаний для реального та найшвидшого відновлення суб`єктивного права особи.

Продовжуючи вирішення спору в частині вимог про відшкодування 1.000,00грн. витрат на правничу допомогу, суд зазначає, що у розумінні ч.1 ст.132 та п.1 ч.3 ст.132 КАС України витрати на професійну правничу допомогу є витратами, пов`язаними із розглядом справи, і тому входять до складу судових витрат.

Частиною 4 ст.132 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Окрім вимоги про підтвердження витрат належно оформленими письмовими документами, згідно з ч.5 ст.132 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи; а відповідно до ч.9 ст.139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому з огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд вважає за необхідне взяти до уваги правову позицію постанови Верховного Суду від 17.09.2019р. по справі №810/3806/18 (адміністративне провадження №К/9901/11333/19, №К/9901/12479/19), де указано, що за положеннями ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012р. №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним за параметрами, зокрема, складності справи, витраченого адвокатом часу, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015р. у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009р. у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006р. у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004р. у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі № 826/1216/16».

Як вбачається з матеріалів справи, професійна правнича допомога у даній справі надавалася заявнику адвокатом Орловою А.О. на підставі договору №14/10 від 14.10.2020 р.

Пунктом 3.1 вказаного договору визначено, що гонорар адвоката є фіксованим і складає 1000,00 грн.

19.11.2020 р. за вказаним договором складено звіт про надання правової допомоги.

На підтвердження факту оплати послуг надано прибутково-касовий ордер від 14.10.2020 р., згідно з яким від ОСОБА_1 прийнято 1000,00 грн. готівкових коштів.

Вирішуючи питання щодо співмірності заявлених до відшкодування витрат, суд зважає, що даний спір за жодними ознаками не може бути визнаний складним, до того ж сама по собі причина виникнення спору не вимагає вжиття будь-яких додаткових зусиль для з`ясування обставин фактичної дійсності.

Також, стосовно таких параметрів як зміст та обсяг роботи адвоката у даній конкретній справі та витрачених на надані послуги з професійної правничої допомоги ресурсів (у тому числі і в часовому вимірі) суд зазначає, що за відомостями автоматизованої системи документообігу суду у провадження Харківського окружного адміністративного суду протягом листопада 2020 року надійшла низка аналогічних позовів щодо нарахування та виплати учасникам бойових щорічної разової грошової допомоги до 5 травня у 2020 році, про причетність до створення яких заявила адвокат ОСОБА_2 (зокрема, справи №520/17025/2020 та №520/16498/2020).

Наведене свідчить про те, що правовий підхід адвоката до складання позовів цієї категорії має сталий характер і не вимагає докладання значних зусиль будь-якого характеру.

До того ж, даний позов задоволено частково і за вимогою немайнового характеру, а майновий інтерес заявника до вирішення даного спору становить усього 6.800,00 грн.

Співвідношення цього показника із показником заявлених до стягнення витрат за професійну правничу допомогу явно та очевидно не відповідає засадам розумності та справедливості.

Тому, підсумовуючи викладені вище міркування і беручи до уваги правову позицію постанови Верховного Суду від 17.09.2019 р. по справі №810/3806/18 (адміністративне провадження №К/9901/11333/19, №К/9901/12479/19), суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку справедливим і співмірним відшкодуванням витрат заявника на професійну правничу допомогу буде сума у розмірі 500,00 грн.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Управління праці та соціального захисту населення Лозівської міської Харківської області, оформлену листом від 13.11.2020 р. №0101-23/11/8861.

Зобов`язати Управління праці та соціального захисту населення Лозівської міської ради Харківської області (код - 25813017; місцезнаходження - 64606, Харківська область, м. Лозова, мікрорайон 4, буд. 73) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ідентифікаційний код - НОМЕР_2 ; місцезнаходження - АДРЕСА_1 ) разову грошову допомогу до 5 травня 2020 року у розмірі п`яти мінімальних пенсій за віком з урахуванням раніше здійснених платежів.

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління праці та соціального захисту населення Лозівської міської ради Харківської області (код - 25813017; місцезнаходження - 64606, Харківська область, м. Лозова, мікрорайон 4, буд. 73) на користь ОСОБА_1 ідентифікаційний код - НОМЕР_2 ; місцезнаходження - АДРЕСА_1 ) 500 (п`ятсот) грн. 00 коп. у якості компенсації видатків на професійну правничу допомогу.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України.

Суддя Сліденко А.В.