Рішення № 94982538, 29.01.2021, Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/31806/18-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2021 року Печерський районний суд м. Києва

в складі: головуючого судді - Остапчук Т.В.

при секретарі Ажновій М.Ф.

за участю представника позивача Мітіна І.Г.

відповідача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

представників 3-іх осіб Ещенко І.О., Яснець С.Ю. , Шумінська Ю.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом Печерської районної в місті Києві державної адміністрації до ОСОБА_2 , треті особи: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва», Департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, Громадської організації «Всеукраїнське об`єднання» «Автомайдан», Державне підприємство «СЕТАМ» про витребування майна з чужого володіння,-

В С Т А Н О В И В:

В червні 2018р. позивач звернувся до суду з позовом про витребування майна з чужог володіння нежитлових приміщень з №1 по №7 (гр.пр. №118А) (в літ.А) загальною площею 112,9 кв.м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позову посилається, що Комунальні підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва: звернулося листом від 02.05.2018 432-2361 до Департаменту комунальної власності м. Києва проханням надати інформацію стосовно того, чи здійснювалося відчуження нежитловоп приміщення Головним управлінням комунальної власності м. Києва та видача Свідоцтва про право власності від 18.03.2004 серія та номер: САА № 142568 на нежитлове приміщення загальною площек 112,9 кв. м., що знаходиться в житловому будинку АДРЕСА_2 . Вказане свідоцтві відповідно до записів про право власності з Державного реєстру речових прав було підставою для вибуття нежитлового приміщення з комунальної власності територіальної громади міста Києва.Листом від 22.05.2018 №062/02/08-4694 Департамент комунальної власності м. Києва який є правонаступником Головного управління комунальної власності м. Києва» повідомив, що свідоцтво про право власності за вищевказаними реквізитами не видавалось, приватизація нежитлового приміщення Департаментом не здійснювалась. Також у листі вказано що рішенням Київської міської ради від 12 липня 2012 року № 717/8054 «Про внесення змін де рішення Київської міської ради від 31.03.2011 № 100/5487 «Про програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки» нежилі приміщення загальною площею 112, 9 кв, м. на АДРЕСА_2 внесено до Переліку об`єктів групи А, ще перебувають у комунальній власності міста Києва, які підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні. Тому приміщення вибули із власності територіально громади міста Києва та відання Печерської райдержадміністрації як органу, якому вищезазначено майно передане до сфери управління, незаконно та без відповідної на те волі. Тому просить суд витребувати від власника ОСОБА_2 спірне майно на підставі ст. 388 ЦК України. В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, просив задовольнити. Відповідачка, представни відповідача проти позову заперечують, данали відзив. В судовому засіданні просили відмовити в позові. У випадку задоволення такого позову у цій справі і витребування спірних приміщень у ОСОБА_2 як добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, що є неприпустимим у правовій державі, якою є Україна. Представники 3-х осіб Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва», Департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, позов підтримали. Представники 3- осіб Громадської організації «Всеукраїнське об`єднання» «Автомайдан», Державне підприємство «СЕТАМ» в судове засідання не з`явились, надали пояснення. Ухвалою Печерського районного суду м.Києва від 11.07.2018р. відкрито провадження в справі в порядку загального провадження. Ухвалою Печерського районного суду м.Києва від 13.07.2018р. відмовлено в задоволенні заяви позивача Печерської районної в місті Києві державної адміністрації про забезпечення позову. Ухвалою Печерського районного суду м.Києва від 11.03.2019р. залучено якості третьої особи на стороні позивача Громадської організації «Всеукраїнське об`єднання» «Автомайдан». Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 24.09.2019 року залучено в якості третьої особи на стороні відповідача Державне підприємство «СЕТАМ». Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 24.09.2019 року у цій справі за заявою відповідача було забезпечено докази та витребувано від приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Коваленка Володимира Васильовича, засвідчені копії документів, які зберігають в архіві приватного нотаріуса, а саме:копії документів, на підставі яких було здійснено нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна № 2881 від 16.08.2017року, в тому числі копії свідоцтва про право власності САА №142568 , виданого Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 18.03.2004 року; інших документів, які зберігаються в архіві приватного нотаріуса та мають відношення до здійснення подальших реєстраційних дій державного реєстратора приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Коваленко В.В. після нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна № 2881 від 16.08.2017року для залучення до матеріалів цивільної справи. Від Центрального відділу державної виконавчої служби м.Чернігів ГТУЮ у Чернігівській області засвідчену копію матеріалів виконавчого провадження № 55168232 з примусового виконання виконавчого напису №1365 від 31.10.2017 року, виданого приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Пінчук Н.Г. Від Державного підприємства «СЕТАМ» засвідчені матеріалів (в тому числі, які можуть зберігатись в електронному вигляді на електронних носіях інформації), які зберігаються в ДП «СЕТАМ», на підставі яких було проведено електронні торги з реалізації предмета іпотеки, а саме: нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 112,9 кв.м. за лотом № 268185, Протокол проведення електронних торгів № 324652 від 02.04.2015 року. Від Документ-сервіс "ГОТОВО!" (01196, м. Київ, вулиця Генерала Алмазова, 11) засвідчені копії наступних документів: копію матеріалів (в тому числі копії матеріалів, які зберігаються в електронній формі) реєстраційної справи за рішенням Державного реєстратора Філії комунального підприємства Київської обласної ради "Готово" Чуйко Ганни Георгіївни за індексним номером № 35260691 внесеного до реєстру 19.05.2017 року, яким було зареєстровано за громадянином ОСОБА_6 право власності на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 112,9 кв.м. Від приватного нотаріуса до матеріалів справи надійшли копії документів, серед яких копія договору купівлі-продажу нерухомого майна за реєстровим № 2881 від 16 серпня 2017 року та документи, на підставі яких його було посвідчено, а саме докази того, що в 2004 році нерухоме майно а саме: нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (групи приміщень № 118А, літ. А) загальною площею 112,90 кв.м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 були оформлені на праві власності за ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про праві власності САА №142568 , виданого Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 18.03.2004 року. Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, приходить до слідуючого. Позивач звертаючись до суду з позовом посилається, що Комунальні підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва: звернулося листом від 02.05.2018 432-2361 до Департаменту комунальної власності м. Києва проханням надати інформацію стосовно того, чи здійснювалося відчуження нежитловоп приміщення Головним управлінням комунальної власності м. Києва та видача Свідоцтва про право власності від 18.03.2004 серія та номер: САА № 142568 на нежитлове приміщення загальною площек 112,9 кв. м., що знаходиться в житловому будинку АДРЕСА_2 . Вказане свідоцтві відповідно до записів про право власності з Державного реєстру речових прав було підставою для вибуття нежитлового приміщення з комунальної власності територіальної громади міста Києва.Листом від 22.05.2018 №062/02/08-4694 Департамент комунальної власності м. Києва який є правонаступником Головного управління комунальної власності м. Києва» повідомив, що свідоцтво про право власності за вищевказаними реквізитами не видавалось, приватизація нежитлового приміщення Департаментом не здійснювалась. Також у листі вказано що рішенням Київської міської ради від 12 липня 2012 року № 717/8054 «Про внесення змін де рішення Київської міської ради від 31.03.2011 № 100/5487 «Про програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки» нежилі приміщення загальною площею 112, 9 кв, м. на АДРЕСА_2 внесено до Переліку об`єктів групи А, ще перебувають у комунальній власності міста Києва, які підлягають приватизації шляхом продажу на аукціоні. Тому приміщення вибули із власності територіально громади міста Києва та відання Печерської райдержадміністрації як органу, якому вищезазначено майно передане до сфери управління, незаконно та без відповідної на те волі. До матеріалів позовної заяви позивач надав Довідку про об`єкт оцінки без дати. У цій довідці площа нежитлових приміщень, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 зазначена 118,8 кв.м. Може це і є інші приміщення, які і перебувають у власності територіальної громади міста Києва, а позивач помилково витребовує спірні приміщення у відповідача, вважаючи їх тими, що зазначені в Довідці. Також у листі від 22.05.2018 №062/02/08-4694 Департамент комунальної власності м. Києва, який є правонаступником Головного управління комунальної власності м. Києва», зазначає поряд з площею 112,9 кв.м. також площу 118 кв.м., що ще раз приводить до думки, що позивач сам не знає, яка площа нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_2 перебуває в комунальній власності міста Києва. В матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про те що саме спірні приміщення за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 112,9 кв.м. були передані у власність територіальної громади міста Києва. Позивачем не надано жодного правовстановлюючого документу, який би був належним та допустимим доказом належності спірних приміщень, а саме нежитлових приміщень з № 1 по № 7 (групи приміщень № 118А. літ. А) загальною площею 112.90 кв.м. що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 . приміщення 118 А до власності територіальної громади міста Києва. З інформаційної довідки № 133652917 від 08.08.2018 року вбачається, що підставою виникнення права власності за відповідачем ОСОБА_2 став договір дарування, серія та номер: 1307, виданий 08.05.2018, видавник Чмирук О. В. приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу. Підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію права та їх обтяження, індексний номер: 41003615 від 08.05.2018, приватний нотаріус Чмирук Олександр Валерійович (Київський міський нотаріальний округ, м. Київ). До ОСОБА_2 спірними приміщеннями володіла її донька ОСОБА_7 , яка придбала спірні приміщення на електронних торгах з реалізації арештованого майна Боржника (СЕТАМ). На підставі свідоцтва від 19.04.2018 року, виданого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чмируком О.В. зареєстрованого в реєстрі за №1057, були внесені відомості про реєстрацію права власності за ОСОБА_7 . Вказане свідоцтво було видане на підставі Акта про реалізацію предмета іпотеки шляхом проведення електронних торгів з реалізації арештованого майна боржника, затвердженого Начальником Центрального відділу державної виконавчої служби м. Чернігова 17.04.2018 р. До ОСОБА_7 , власником спірних приміщень був громадянин ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу , посвідченого Коваленко В.В., приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу 16.08.2017 року за р/н 2881. За ОСОБА_6 , нежитлові приміщення з № 1 по № 7 (групи приміщень № 118А, літ. А) загальною площею 112,90 кв.м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 були оформлені на праві власності згідно свідоцтва про праві власності САА №142568 , виданого Головним управлінням комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 18.03.2004 року, копія якого надана на виконання вимог ухвали Печерського районного суду міста Києва від 24.09.2019 року у про забезпечення доказів та витребувана від приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Коваленка В.В. Дане свідоцтво було зареєстровано в БТІ м.Києва. Позивачем належних та допустимих доказів не надано , що дане свідоцтво не видавалось, крім листа на який посилається в позовній заяві. Недійсність не оспорювалась. У Конституції України визначено, що Україна є, зокрема, демократичною, правовою державою (стаття 1); людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3), Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8). Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності, які рівні перед законом (частина четверта статті 13 Основного Закону України).Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (частина перша); право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частина друга); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним (частина четверта); примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (частина п`ята). Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до Конституції України визнання, дотримання і захист права власності є обов`язком держави (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008); зміст права власності охоплює права володіння, користування і розпорядження власником своїм майном, які він здійснює на власний розсуд (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 9 листопада 2011 року № 14-рп/2011). Із приписів Конституції України випливає, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників). Із приписів Конституції України випливає, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників) - абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_9 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України „Про іпотеку64 від 14 липня 2020 року № 8-р/2020. Як вбачається з правового висновку, висловленого Верховним Судом України в постанові від 1 листопада 2017 року у справі N 6-1620цс 17, відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Посилання позивача на розпорядження Київської міської державної адміністрації від 10.12.2010 р. № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» не може бути взято до уваги судом, враховуючи, що зазначене розпорядження не містить вичерпних даних про те, що саме спірні приміщення були колись чи є комунальною власністю територіальної громади міста Києва. Згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Отже, лише власник майна має право на витребування майна з чужого незаконного володіння. Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця -учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акту про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а відтак є правочином. Відповідно до ст. 318 ЦК, усі суб`єкти права власності є рівними перед законом. Статтею 181 ЦК України передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Згідно ст. 182 ЦК, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлені законом, а саме Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Згідно ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування", право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування .Так, статтею 143 Конституції України встановлено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. Аналогічні положення закріплюються і в статті 327 Цивільного кодексу України. Аналізуючи надані позивачем докази та норми права, які регулюють спірні правовідносини, слід прийти до висновку, що матеріали справи не містять належних доказів права власності територіальної громади міста Києва на спірні приміщення. Право власності відповідача та попередніх власників підтверджується письмовими доказами по справі, які містять посилання на дати та реєстрові номери державної реєстрації прав власності попередніх власників. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яким вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Статтею 317 Цивільного кодексу України визначено зміст права власності, частиною першої якої передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина 1 статті 319 Цивільного кодексу України). Згідно з частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідачка посилається, що даний позивач не є належним позивачем у даній справі та не може витребувати спірні приміщення із приватної власності. Згідно зі ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Статтею 330 ЦК України встановлено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача. Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Крім того, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 р. Верховний суд України неодноразово вказував, що розглядаючи спори про витребування майна з чужого незаконного володіння, судам слід встановити дійсного власника майна, для чого необхідно дослідити всі докази, якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, з урахуванням рівності прав сторін щодо надання доказів та їх дослідження. Зокрема зазначена позиція викладена в Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 р. №5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", Постанові судової палати в цивільних справах Верховного суду України у справі № 6-2776цс-16, у справі № 3-1058гс16 від 23.11.16, у справі № 6-2069цс16 від 30.11.16, у справі № 6-2233цс16 від 21.12.16. Відповідно до постанови Верховного Суду України у справі № 6-2776цс16, втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших,рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року,"Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року,"Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року,"Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року,"Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року/'ЕазґЛУезІ АПіапсе ЬітіїесГ проти України" від 23 січня 2014 року) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. Вимога дотримання такого балансу відображена і в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно з другим реченням, яке необхідно розуміти у світлі загального принципу викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Прессос компанія Нав`єра А.О. « та інші проти Бельгії». Разом із тим, факт встановлення законом підстав для позбавлення права власності, Європейський Суд з прав людини вважає недостатнім для обґрунтування втручання в право власності. Втручання в право власності, у тому числі й основане на законі, не повинно порушувати справедливу рівновагу між вимогами інтересів суспільства і захистом основних прав особи. Як зазначено в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Застосовуючи зазначену практику Європейського суду з прав людини та вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виходячи з обставин справи, слід прийти до висновку, що вилучення спірних приміщень з власності відповідача, який є добросовісним набувачем, за недоведеності права власності територіальної громади м. Києва на спірні приміщення та задоволення вимог позивача призвело б до порушення балансу та рівноваги між інтересом суспільства, територіальної громади та прав особи на майно, яке набуте на законних підставах. Згідно з п. 25 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" N 5 від 07.02.2014 р., набувач визнається добросовісним, якщо у момент вчинення правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна. Відповідачка вказувала , що правомірно набула у власність спірні приміщення, не існувало підстав засумніватись про існування будь-яких інших обставин щодо зазначених спірних приміщень, які були придбані ОСОБА_7 на прилюдних торгах ДП «СЕТАМ». Отже, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає законність і добросовісність такого набуття. Окрім цього, продаж майна на прилюдних торгах, проведених за відсутності порушення чинного законодавства щодо порядку виконання судових рішень, не змінює статусу особи, яка придбала майно з прилюдних торгів як добросовісний набувач, у якого майно не може бути витребувано за будь-яких умов. Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 жовтня 2011 року у справі N 3-98гс/11. Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. В п. 23 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" N 5 від 07.02.2014 року (далі - Постанова N 5 від 07.02.2014 р.) передбачено, що згідно зі ст. 387 ЦК України та ч. З ст. 10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. Отже, враховуючи, що виключно власник наділений правом, передбаченим ст. 388 ЦК України, саме на позивача покладається обов`язок доведення володіння цим титулом до вибуття майна. Таким чином, звертаючись до суду з віндикаційним позовом, позивач має довести наявність у нього титулу власника майна. Посилання позивача на не видачу Департаментом комунальної власності свідоцтва про приватизацію майна іншими особами, які мали на це право, не може вважатись, що він є одноосібним власником даного майна. Будь-які правовстановлюючі документи на спірні приміщення у позивача відсутні, належних та допустимих доказів про належність спірних приміщень саме позивачу на праві власності суду надано не було. У постанові від 04 липня 2018 року у справі N 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння. Так частиною 2 ст. 328 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності набуття права власності, та за умовами ч. З ст. 397 Цивільного кодексу України фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із Закону або рішення суду. Гаким чином, позивач має довести відсутність у відповідача правових підстав володіння майном. В свою чергу позивач має підтвердити своє право власності на спірне майно. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У пунктах 142. 146. 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача! Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника». Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (УОЬОУІК у ІЛСКАШЕ, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року). Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (ВЯЦМАКЕ8СИ у. КОМАМА, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (ЕА8Т \?Е8Т АІХІАКСЕ ПМІТЕБ V. ІЖКАШЕ, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року). У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року по справі № 2-4352/11 (провадження № 61-1273ІСВІ8 ) та від 20 березня 2019 року № 521/8368/15-ц (провадження № 61-12731св18 ), від 11 листопада 2019 року по справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18), у постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: 12 серпня 2020 року у справі № 522/21850/15-ц, провадження № 61-10018св183, за подібних обставин справи зроблено висновки, що «конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном». Факт незаконного відчуження та допущення продажу нерухомого майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все неплідне. щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням». Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: ОЬАБ?8НЕУА у. К.И88ІА, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; РСНЕЬЮТ8ЕУА АШ ОТНЕК8 у. КИ88ІА, № 47724/07' 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року). Тому конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням. Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Відповідно до ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Як визначено в статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, (ч. 1 ст. 95 ЦПК України). Відповідно до вимог ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини 2 ст. 89 ЦПК України, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. За частинами 1, 2, 4 статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. За ч. 1 ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України). Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Таким чином, за недоведеності факту належності спірних приміщень до власності територіальної громади міста Києва, що сам позивач являється власником спірних приміщень, що давало б йому змогу просити застосувати віндикацію у спірних правовідносинах,а також враховуючи те, що спірні приміщення набуті відповідачкою законно на підставі договору дарування, з метою недопущення протиправного порушення права власності, керуючись принципом верховенства права суд приходить до висновку про відсутність правовіихпідстав для задоволення позову. На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 3, 15, 16,388 ЦК України ст.ст. 4,7, 9, 13, 19, 76, 81, 89, 141, 223, 244, 245, 259, 263-265 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Відмовити в позові Печерської районної в місті Києві державної адміністрації до ОСОБА_2 , треті особи: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва», Департамент комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради, Громадської організації «Всеукраїнське об`єднання» «Автомайдан», Державне підприємство «СЕТАМ» про витребування майна з чужого володіння.

Апеляційну скаргу на рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту до Київського апеляційного суду через Печерський районний суд м. Києва або безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Дата складання повного тексту рішення 10.02.2021 року.

Суддя Остапчук Т.В.