Рішення № 94965187, 18.02.2021, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 лютого 2021 р. Справа№200/9475/20-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Дмитрієва В.С., розглянувши в порядку загального позовного провадження (в письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Донецькій області про стягнення грошових коштів невиплачених при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -

В С Т А Н О В И В:

12 жовтня 2020 року до Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Донецькій області про стягнення грошових коштів, невиплачених при звільненні у розмірі 4691,95 грн.; стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 240179 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач у період з 1997 року по грудень 2019 року працював в органах юстиції Донецької області, при цьомувідповідно до наказу про звільнення, позивачу належала компенсація за невикористану відпустку у кількості 15 календарних днів. Проте розрахунок в частині суми нарахування відпускних протягом 2019 року та суми компенсації за невикористану відпустку при звільненні, проведено неправильно,що підтверджується листом ліквідаційної комісії та актом інспекційного відвідування Головного управління Держпраці у Донецькій області. Посилаючись на положення Кодексу законів про працю України позивач вважає, що відповідач протиправно не провів з ним остаточного розрахунку при звільненні, що стало підставою для звернення до суду.

Відповідачем у встановлений судом строк відзив на позов подано не було.

Положеннями частини четвертої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Таким чином, суд розцінює неподання відповідачем - суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин як визнання даного позову.

Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2020 року дотримання вимог, встановлених статтями 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвалою суду від 30 жовтня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено адміністративну справу розглядати за правилами загального позовного провадження, призначити підготовче засідання на 1 грудня 2020 року.

Ухвалою суду від 1 грудня 2020 року відкладено підготовче засідання до 23 грудня 2020 року.

Ухвалою від 23 грудня 2020 року продовжено строк проведення підготовчого провадження на тридцять днів та призначено підготовче засідання на 18 січня 2021 року.

Ухвалою суду від 18 січня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 16 лютого 2021 року.

Позивач та представник відповідача у судове засідання не прибули. Докази належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи наявні в матеріалах справи.

16 лютого 2021 року від позивача, засобами електронного зв`язку, надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності.

На підставі частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України

суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у письмовому провадженні.

Згідно частини 4 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Приписами частини 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд встановив наступне.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 23 грудня 2019 року № 3759/1 «Про звільнення ОСОБА_1 »позивача звільнено з посади завідувача сектору зв`язку з громадськістю Головного територіального управління юстиції у Донецькій області з 24 грудня 2019 року в порядку переведення для подальшої роботи в Головному управлінні Держгеокадастру у Донецькій області, згідно пункту 5 статті 36 Кодексу Законів про працю України та відповідно до статті 41 Закону України «Про державну службу».

Також вирішено виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку за 28 років стажу державної служби у кількості 15 календарних днів, за невикористану додаткову оплачувану відпустку, як одинокій матері, за 2012 рік тривалістю 10 календарних днів.

При цьому, відповідно до листа Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 21 травня 2020 року №ПІ-О-285 ліквідаційною комісією Головного управління проведено перевірку в частині правильності нарахуванні відпускних протягом 2019 року та компенсації за невикористану відпустку при звільненні, якою виявлено суму не донарахованих відпускних протягом 2019 року – 2446,30 грн., суму компенсації за невикористану відпустку при звільненні – 2245,65 грн.

Крім того, в ході позапланового заходу Головним управлінням Держпраці у Донецькій області встановлено, що Головним територіальним управлінням юстиції у Донецькій області при обчислені середньої заробітної плати за час відпустки та компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки не було враховано надбавку за інтенсивність праці, що свідчить про порушення п. 3 розділу ІІІ Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 “Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати”, зокрема позивачу (а.с. 34, 41).

На виконання ухвали суду, відповідачем надано інформацію щодо суми не донарахованих ОСОБА_1 відпускних протягом 2019 року, щоскладає 2446,30 грн. та компенсації за невикористані відпустки при звільненні – 2245,65 грн.

Доказиздійснення виплати зазначених сум позивачу, в матеріалах справи відсутні.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII “Про державну службу” (далі - Закон № 889-VIII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про державну службу», державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про державну службу», цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 3 Закону № 889-VIII дія цього Закону поширюється на державних службовців, зокрема, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Положеннями статті 5 Закону України «Про державну службу», встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Підстави для припинення державної служби визначені у статті 83 Закону України «Про державну службу», відповідно до пункту 4 частини 1 якої державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

Відповідно до п.п. 1 та 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889 підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:

1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

1-1) ліквідація державного органу.

Так, наказом Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 23 грудня 2019 року № 3759/1, позивача звільнено з посади в порядку переведення для подальшої роботи в Головному управлінні Держгеокадастру у Донецькій області.

Положеннями статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Суд зазначає, що наведена норма встановлює прямий обов`язок роботодавця провести з працівником повний розрахунок в день звільнення та завчасно письмово повідомити його про відповідні нараховані суми до моменту їх фактичної виплати. Таке повідомлення дозволяє усунути розбіжності у проведених роботодавцем і працівником розрахунків та уникнути потенційного спору.

Разом з тим, в матеріалах адміністративної справи відсутні докази виконання Головним територіальним управлінням юстиції у Донецькій області норм законодавства щодо повідомлення позивача про належні при звільненні нараховані суми до моменту їх фактичної виплати.

У наказі від 23 грудня 2019 року №3759/1 “Про звільнення ОСОБА_1 » суми компенсації за невикористану частину відпустки не конкретизовані.

При цьому, згідно листа Головного територіального управління юстиції у Донецькій області від 21 травня 2020 року № ПІ-О-44285 та від 8 січня 2021 року №5-03 убачається, що сума не донарахованих відпускних протягом 2019 року складає2446,30 грн., сума недорахованих компенсації за невикористану відпустку при звільненні – 2245,65 грн. (що разом складає 4691,95 грн.).

Таким чином, ураховуючи, що на час розгляду даної справи відповідач не виконав свій обов`язок перед позивачем щодо розрахунку з ним при звільнені у повному обсязі, при цьому позивач мав право при звільненні на отримання належної йому компенсації за невикористану відпустку та суми не донарахованих відпускних відповідно до норм КЗпП України, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення невиплачених коштів.

При цьому, оскільки саме Головним територіальним управлінням юстиції у Донецькій області, вчинена протиправна бездіяльність щодо невиплати при звільненні ОСОБА_1 компенсації за невикористану відпустку та недоотриманих відпускних протягом 2019 року, ураховуючи, що на час розгляду справидержавний орган знаходиться в процесі припинення (ліквідації державного органу) та утворено ліквідаційну комісію, обов`язок виплати заборгованості перед позивачем покладається саме на Головне територіальне управління юстиції у Донецькій області.

Стосовно позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмір 240179 грн. суд зазначає наступне.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року в справі №4-рп/2012, всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні зазначив, що аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, Конституційний Суд України визначив, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Крім того, у постанові від 13 травня 2020 рокупо справі №810/451/17 Велика Палата Верховного Суду також дійшла висновку, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Підсумовуючи зазначене, Велика Палата Верховного Суду в постанові у справі №810/451/17 зауважила, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Зазначеними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Таким чином, виходячи із системного тлумачення положень статей 233, 116, 117 КЗпП України, враховуючи Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року по справі №4-рп/2012, а також правові позиції Великої Палати Верховного Суду, наведені вище, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов`язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов`язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові).

Лише після проведення фактичного розрахунку (виплати всіх сум, що належать звільненому працівникові) починається перебіг строку, визначеного частиною першої статті 233 КЗпП України.

Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 12 серпня 2020 року у справі №400/3151/19, висновокякого суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин (частина 5 статті 242 КАС України).

Таким чином, оскільки повного розрахунку із позивачем на час розгляду справи не проведено, позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку не підлягають задоволенню, як передчасні.

Визначаючись щодо розподілу судових витрат суд виходив з такого.

Оскільки у задоволенні позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відмовлено, судові витрати не підлягають стягненню.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Стягнути з Головного територіального управління юстиції у Донецькій області (місцезнаходження: Донецька область, м. Краматорськ, вул. Ярослава Мудрого, б.39/3; код ЄДРПОУ 34898944) на користь ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) невиплачені при звільненні грошові кошти у розмірі 4691,95 грн. (чотири тисячі шістсот дев`яносто одна грн. 95 коп.) з відрахуванням обов`язкових податків і зборів.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до пункту 3 розділу VІ “Прикінцевих положень” Кодексу адміністративного судочинства України, суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином.

Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).

Суддя В.С. Дмитрієв